Завершуючи огляд політологічно-лінгвістичної монографії Рут Водак «Політика страху. Що означає дискурс правих популістів» (див.: частину 1), зосереджуюся на питаннях, які виникли в мене під час прочитання книжки.
5. Що таке «вторинний антисемітизм»?
Будучи дослідником національного питання, не можу оминути увагою тему «вторинного», або «повторного», антисемітизму. Рут Водак застосовує ці словосполучення на позначення антисемітизму після Голокосту, до якого вдаються праві популісти в різних країнах Европи. Проблема полягає в тому, що цей термін не тільки не визначений за називанням – «вторинний» чи «повторний», а й за змістом. Й Авторка не дає нам із цим ради. Ба навіть у всеохопній англомовній «Вікіпедії» стаття «Вторинний антисемітизм» залишає в свого читачі самі питання.
Один із епізодів монографії Рут Водак присвячений аналізу ситуації, яка виникла через те, що Гайнц-Крістіян Штрахе на своїй сторінці на «Facebook» опублікував популістську карикатуру, яка мала очевидну антисемітську основу
Первинно термін «вторинний антисемітизм», як указує Водак, був запроваджений філософом Теодором Адорно на позначення німецьких закидів, буцімто євреї спекулюють на німецькій провині в Голокості. На жаль, я не знайомий із німецьким контекстом, а тому не можу це прокоментувати.
У самій книжці під «вторинним (повторним) антисемітизмом» розуміється весь спектр антисемітизму після Голокосту, незважаючи на принципову відмінність політичного досвіду різних країн Европи. Чи не є явною помилкою поширення німецького досвіду спокутування провини на всю Европу?
Авторка наводить приклади з Австрії й Британії, передусім з вуст провідників Австрійської партії свободи. Австрію ж уважають за «першу жертву» нацизму, що є очевидним лицемірством, і відомо, що австрійське суспільство не настільки послідовно антинацистське, як німецьке. Аналогічно з Угорщиною, де більше наголошують на німецькій окупації країни, ніж на співучасти в Голокості під час окупації, і в якій антисемітські висловлювання поширюють провідники правопопулістської партії «Йоббік», неодноразово згаданої в книжці. Без оцих контекстів дискурс-аналіз політичних заяв здається мені неповним.
Угорський політик, який міг би стати найкращим персонажем досліджень «вторинного антисемітизму»: Чанад Сеґеді – спершу антисеміт із партії «Йоббік», який у 2012 році відкрив своє єврейське походження, вийшов із партії та почав сповідувати юдаїзм
Спробую виснувати поняття «вторинний антисемітизм». Після Другої світової війни і Голокосту «первинний антисемітизм» – різноманітні обвинувачення євреїв у ворожій інакшости – засуджуються громадською думкою. Однак євреї продовжують здаватися «чужими» для радикальних поборників політики ідентичности, до яких належать праві популісти. Звідси «вторинний антисемітизм» полягає у «відчуженні» євреїв, яке здійснюється шляхом натяків штибу: «всі все розуміють».
У кожній країні Европи «вторинний антисемітизм» набуває власних вимірів. Якщо для Австрії – це «відбілювання» минулого періоду нацизму, то для України, яка залишилася за межами авторського викладу, – «відчуження» євреїв од «історичної долі» України. В останньому випадку українці та євреї уявляються «колективними індивідами», які протиставляються один одному в кризові періоди історії. Звідси українці не можуть робити злочини проти українців, хіба що виступати виконавцями на місцях, а наявність євреїв серед злочинців стає показником «єврейської провини».
Конкретизую: деякі учасники дискусій на історичні теми у соцмережах уподібнюють Голод-геноцид 1932–1933 років до Голокосту, де замість євреїв постають українські селяни, а замість нацистів – євреї-чекісти. Звісно, люди з подібними висловлюваннями не хочуть розуміти, що, по-перше, картина Великого голоду складніша за Шоа, а по-друге – в певних історичних обставинах всі – наскільки це можливо – роблять особистий вибір, і не можна говорити про українців узагалі та євреїв узагалі.
Закликаю зважати й на соціяльно-психологічну підставу подібних антисемітських висловлювань – почуття небезпеки існування власної спільноти. Не тільки євреї почуваються загроженими, позаяк европейські й американські євреї є родичами та нащадками жертв Голокосту і погромів попередніх епох. Аналогічно, почуття загрожености переслідує й представників «східноевропейських» націй, які в ХХ століття зазнали неодноразових окупацій, геноцидів і депортацій, а тому стають вразливими до історичних питань і можуть схилятися до «змагання жертв» із євреями. Все це треба розуміти для побудови аргументації та розуміння дискусій.
На щастя, в Україні антисемітизм – справа маргіналів. І подібні висловлювання виникають як оборона «своїх» проти «чужих» під час обговорення двох дражливих тем: реалізації геноцидної політики 1930-х років і співучасти українців у Голокості. Бодай адекватним людям в обох випадках не йдеться про поділ на «своїх – українців» і «чужих – євреїв», тай загалом розмова про болючі питання історії неможлива без емпатії між дискутантами. Продуктивна позиція під час українсько-єврейських суперечок – ставитися і до українців, і до євреїв яко «своїх». Однак не варто толерувати ксенофобські висловлювання і виправдовувати тих, кому вони належать.
Насамкінець наголошу, що «вторинний антисемітизм» на сьогодні є «вторинним» – і його не підіймають на прапор сучасні «праві», що вже є прогресивним явищем. «Вторинність» пояснюю двома речами: по-перше, сучасний світ загалом набагато менш толерантний щодо насильства, ніж будь-коли в історії людства, а по-друге – ненависть, з якої раніше стикалися євреї, сьогодні спрямована переважно проти інших груп: міґрантів, мусульман, ромів і представників ЛГБТ-спільноти.
6. Що таке «юдео-християнська цивілізація» і як це стосується ісламофобії?
У книжці Рут Водак одним із прикладів виступів правих популістів стала промова лідера Нідерландської партії свободи Ґерта Вілдерса в Римі у 2011 році, викликана рішенням уряду Італії видати шенгенські візи туніським біженцям. Наведу виразний фрагмент (курсив Рут Водак – М. Г.):
«Як представники Заходу, ми поділяємо ту ж саму юдео-християнську культуру. Я – з Нідерландів, а ви – з Італії. Наші національні культури – це гілля одного дерева. Ми належимо не до багатьох культур, а до різни гілок однієї конкретної культури. Ось чому, коли приїжджаємо до Риму, ми певною мірою прибуваємо додому. Тут ми почуваємося комфортно, так само, як ми почуваємося комфортно в Афінах та Єрусалимі. Пересічні люди добре розуміють, що вони виступають свідками феномену відтворення населення. Пересічні люди почуваються частиною цивілізації, створеної їхніми предками. Вони не хочуть, щоб її замінило мультикультурне суспільство, в якому цінності іміґрантів уважають за настільки ж добрі, як і їхні власні. Це не ксенофобія або ісламофобія – бути певними, що наша західна культура перевищує інші культури – це звичайнісінький здоровий ґлузд» [5].
Авторка відзначає, що Вілдерс, на відміну від інших «правих», поєднує юдейські й християнські традиції, але далі – під час дискурс-аналізу цього фрагменту – Водак не повертається до теми «юдео-християнської цивілізації». А я зупинюся на цьому – звернуся до історичного контексту «цивілізаційного» висловлювання.
Уперше зустрів поняття «юдео-християнська цивілізація», читаючи в російському перекладі монографію американського політолога-консерватора Самуеля Гантінґтона «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку». З контексту випливає, що Гантінґтон – так само, як і Вілдерс, – розумів під «юдео-християнською цивілізацією» взагальнений «Захід» з його християнським корінням і юдейською меншістю, представники якої в модерну епоху єврейської емансипації зробили чималий внесок у культуру, економіку та політику західних суспільств – од американського до російського.
Проблема поняття «юдео-християнська цивілізація», як і всієї «цивілізаційної теорії» Освальда Шпенглера – Арнольда Тойнбі – Самуеля Гантінґтона, полягає в есенціялізації елітарної культури макрореґіонів світу. Простіше кажучи: так, західні країни мають християнське коріння, проте як це пояснює сучасний світ? так, єврейська меншина – помітний складник західних націй, проте ж загальновідомо, як ставилися до юдеїв у Західній Европі до Великої Французької революції! (Річ Посполита, будучи центром тогочасного єврейства, стала винятком для християнського Заходу). Як тут не долучити до тексту оцю сатиричну карикатуру! (Див. праворуч. Джерело: «Morning Meditations»).
Поняття ж «юдео-християнська цивілізація» наповнюється змістом, якщо зіставити названу цивілізацію з іншими – передусім з «ісламським світом». Якщо ставитися до термінів «науково», то як не відзначити, що на мусульманському Сході юдеї, разом із християнами, толерувалися, як «Люди Писання». До того ж юдаїзм, з тео- і соціологічного погляду, ближче до ісламу, ніж до християнства, – саме до ісламу з його так само «суворим» монотеїзмом і прагненням соціяльної тотальности, тобто всеохопного регулювання релігією суспільних норм та інститутів. Але ж політиків такі академічні «дрібниці» не цікавлять.
Отже, «юдео-християнська цивілізація» – інше позначення християнського Заходу, яке застосовують у політичному дискурсі для протиставлення «Заходу» зі «Сходом», передусім – ісламським Сходом. А ісламофобія на умовному «Заході» має різні складники: і міґрантофобію, й острах ісламізму – політичного екстремізму, релігійного за формою і тоталітарного за змістом. Загалом ісламофобія – окрема тема.
7. Якими були популісти на пострадянському просторі?
Пропоную інтелектуальну провокацію, в якій лишень дещиця провокації! Які ж справи з «правими» та популізмом на пострадянському просторі? Волію звернути увагу читачів на парадоксальних і популярних популістів 1990–2000-х років, які виборювали владу в Україні та Росії, і на прикладі яких можна ще раз подивитися, за що виступають «праві». Цими популярними популістами були партії, чиї абревіятури можна розшифрувати і яко «консервативні», і яко «комуністичні».
– Чому ж це КПУ і КПРФ можна розшифровувати яко «Консервативна партія Україна» і «Консервативна партія Російської Федерації», – вигукнете Ви!
А я пропоную придивитись уважніше до комуністів нещодавніх часів, коли в Україні вони діяли, а в Росії були справжньою опозицію. За що виступали комуністи? За повернення в старі часи, яко «праві». Якими шляхами вони пропонували повертатися? Ніяк не революційними. Бо їх цікавило не майбутнє, яко радянських комуністів, а нещодавнє минуле. Тож консерватори і популісти!
В яке минуле – в які «старі добрі часи» – може повертатися пострадянський громадянин? Тільки в радянські часи з ідеалізованим ладом за часів Леоніда Брежнєва. Якщо не вдається, відповідно до старого афоризму, «жити, як за капіталізму, працюючи, як за соціялізму», – то залишається ностальгувати. Або реалістично ставитися до немилосердного світу і змінювати його, не обертаючись та не йдучи спиною вперед.
Певна річ, пострадянські комуністи були не тільки «правими», а й «лівими» через обстоювання соціяльної справедливости та заперечення приватизації. Однак заклики до соціяльної справедливости не чужі й для правих популістів, узагалі для «правих». Звідси й випливає, що справжні вітчизняні праві популісти були комуністами. Вони політично освоювали почуття ностальгії за попередньою епохою, коли життя було набагато простішим, а країна здавалася «величною».
Аналогічно, за простіше життя виступають праві популісти в Західній Европі, тай не тільки вони, позаяк риторику «правих» перебирають й різнорідні «центристи». Чим є Брекзит, як не намаганням «пересічних британців» повернутись у «старі добрі часи»? Проблема полягає в тому, що «старі добрі часи», навіть якщо вони справді були такими «добрими», ніколи не повернуться: жодна країна не стане greatagain і жоден час не стане goldenagain.
* * *
Сеанс читання книжки Рут Водак (фото Авторки праворуч) дарує читачеві промовисті приклади аналізу аналізу дискурсивних актів політиків-популістів. А перед читачем неминуче постає питання про «правий дискурс» узагалі, який не обмежується медійно й електорально популярними правими популістами та марґінальними праворадикалами. Адже мільйони людей бажають суспільству «простого життя» без політкоректности, «нової етики», фемінізму, позитивної дискримінації етнічних і расових меншин. Бодай згадаймо Дональда Трампа! Але світ дедалі ускладнюється і життя вимагає від нас толерантности й емпатії. Тай жаги до пізнання навколишнього світу, властивої дослідникам сьогодення.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих інтернет-джерел
_______________________________________________________________
5. Цит. за: Рут Водак. Политика страха. Что значит дискурс правых популистов? Пер. с англ. Елены Кочергиной и Оксаны Гритчиной; научн. ред. Анна Киселёва. – Харків: Гуманітарний центр, 2018. – С. 123.
