Народження башкирської нації з духу російської революції – 1

Національне питання на постімперському просторі за революційного часу мало особливий вимір для тюрків-мусульман колишньої Російської імперії. Переважна більшість мусульманського населення, крім татарської знаті та купецтва, мешкало на територіяльній периферії та мало недостатні «стартові можливості» у світі стрімкої модернізації та панування сучасної російської культури. Перша російська революція 1905–1907 років та діяльність Державної Думи надали певний досвід громадськости мусульманських народів імперії. Велика російська революція, що її варто окреслити 1917–1921 роками, надала шанси для створення автономних форм соціяльної організації східних народів. Фактично, Друга російська революція була національною революцією для кожного народу европейської частини Росії.

Революції є кульмінаційними моментами для націє- і державотворчих процесів. Річ у тім, що націєтворення пов’язано з поширенням нового знання – знання про націю. Але розуміння істини задають владні відносини. Тому для набуття новим знанням авторитетности – як серед представників самої нації, так і для «зовнішнього світу», – потрібно здобути владу від імені цієї нації. Не обов’язково «влада» дорівнює державній владі. Може йтися про політичне представництво національних еліт у багатонаціональній державі. Загалом революції руйнують старі владні відносини, а звідси – старе знання. Відтак революції дають шанси на переформатування влади-знання та утвердження нових націй з певними політичними формами існування.

Перша російська революція 1905–1907 і Велика російська революція 1917–1921 роки відзначилися пануванням кількох пов’язаних смислових блоків: «дискурсу революції», «дискурсу революції», «дискурсу нації» та «дискурсу автономії». «Дискурс революції» направляв маси проти дискредитованих старих порядків, «дискурс класу» звертався до звеличення неочевидних – зате осмислених верств трударів, «дискурс нації» вимагав «відроджувати» етнокультурні спільноти, а «дискурс автономії» пояснював необхідність перебудувати Російську державу на засадах визнання суверенітету національних громад. Якщо звертатися до побутування «дискурсу нації», то наголосимо, що постійне утвердження прав та інтересів «своєї» нації означало не тільки свідоме творення власної нації, а й несвідому участь у сусідському націєтворенні, завдяки акценту на політичному значенні етнічних символів і цінностей, місцевих діялектів та племінних зв’язків. Так, творення польської нації посилювало сусідню українську націю, бодай польські націоналісти вважали частину українців за поляків, а формування татарської нації мало наслідком появу башкирської нації.

Велика російська революція вивела на історичну арену башкирську націю, які довелося утверджуватися в якости учасника загальномусульманського і загальнотюркського руху та відмежовуватися від татарського проєкту. Напередодні революційного часу етнічно башкирське населення сучасного східного Башкортостану і степової частини Оренбурзької области, де башкири становили більшість населення, а до 1865 року формували окремі військові підрозділи Російської армії, стало суб’єктом політичної боротьби та розпочало перехід до сучасної етнічної нації. Початок башкирського націєтворення відбувався за умов розпаду мусульманського руху та протистояння з татарським рухом, позаяк татарська громадськість убачала в башкирах гілку татарського населення Волго-Уральского реґіону, співпраці з рухами народів Середньої Азії та складних відносин із «білими» і «червоним».

Основним джерелом вивчення позиції башкирської громадськости для нас будуть мемуари історика і політика Ахметзакі Валідова, або Закі Валіді Тогана (1890–1970)[1] і багатотомний збірник документів про башкирське державотворення за революційного часу та доби коренізації, складений патріярхом башкирської історіографії Білалом Хамітовичем Юлдашбаєвим (1928–2001), для якого цей збірник став останньою науковою працею[2].

Мета нашої розвідки полягає у спробі відстежити, як формувалася башкирська нація. Сама розвідка складається з п’яти частин. У першій ідеться про мусульманське питання на початку ХХ століття та передумови башкирського руху, закладені 1905 роком і наступними тенденціями. Друга частина представить події та дискурси 1917 року від лютневого повстання до жовтневого перевороту, коли головним гравцем зробилися більшовики. Третя частина висвітлить проєкти та події осені 1917 – весни 1919 року, коли постали конкурентні утворення – самостійний Башкортостан, який спершу зіткнувся з конкурентним татарським проєктом Ідель-Уралу та «більшовизацією» національних автономій, а потім опинився між молотом і ковадлом «червоних» та «білих»,. Четверта частина буде присвячена 1919–1920 рокам, коли башкирський провід намагався відстояти автономію Башкортостану від більшовиків, а ті – переформулювали башкирську автономію на власний лад. П’яту частину відведемо для розгляду дальшого становлення башкирської державности в радянських рамках та еміґраційним спорам і проєктам, а також загальним висновкам.

 

Частина І.

«Мусульманське питання» 1905 року та

національні дискусії передодня Першої світової війни

 

У Російській імперії весь загал мусульманського населення, не тільки тюрки-мусульмани, розглядався як одна велика спільнота. Звісно, цей підхід був сформований «ззовні» – освіченими християнами, які безперечно були провідниками орієнталізму. До того ж російські мусульмани, не зважаючи на етнічність, були нерівноправними через своє мусульманство.

Орієнталістичний погляд був сприйнятий російськомовною інтеліґенцією з мусульманських народів. Російських мусульман споріднювала і їхня «відсталість» (з погляду европейської «цивілізованости»), і переважання серед  них тюрків. Адже нетюрками серед мусульман були тільки таджики та кілька нечисленних народів Кавказу. Крім того, мусульмани не вважали етнічний поділ за першочерговий, убачаючи в поділі на окремі народи – розрізнення спільнот різного ступеню правовірности (тут і далі пояснення в квадратних дужках наші. – М. Г.):

 

«Національне питання загалом і зокрема про територіяльну автономію різних мусульманських народностей, як ці питання розуміють европейці, для мусульман майже не існують, – писав у 1918 році один із дописувачів газети «Свободный Туркестан». – Ми кажемо “майже” тому, що наявні національні антагонізми між окремими мусульманськими народами – між киргизами [себто казахами] та сартами [осілими узбеками], між тюрками і таджиками – зумовлені не стільки кревними відмінностями, скільки неповнотою релігійного правовір’я. Одні вважають себе за походженням і способом життя тими, хто ближче стоїть до великого релігійного джерела мусульманства, ніж решта народів. І ці перші дещо зневажать других, а другі, володіючи більшою політичною міццю, ніж перші, перезирають їх за безсилля»[3].

 

Виходячи із цієї позиції, відмінність, приміром, між татарами та башкирами полягала передусім у тому, що перші були більш ісламізовані, ніж другі, на що у своїх спогадах указував Закі Валіді[4]. Безперечно, етнічними й територіяльними відмінностями між російськими мусульманами сучасники не нехтували, а тому слово «мусульмани» не стали назвою національної спільноти, як десятиліття потому в Боснії.

 

 

 

Легендарна вежа казанського кремля –

Сююмбіке, символ російських мусульман

 

1905 рік сколихнув мусульманську громадськість Росії. Протягом 1905–1906 років відбулися дві наради мусульман центральної Росії та Сибіру і три Всеросійські мусульманські з’їзди. Імперські терени, за винятком кавказький і середньоазійських окраїн, належали до сфери Оренбурзького мусульманського духовного зібрання з центром в Уфі. Річ у тім, що до виділення в 1865 році з меж Оренбурзької губернії нової Уфимської губернії – Оренбург та Уфа належали до одних і тих самих адміністративно-територіяльних одиниць.

10-15 квітня 1905 року в Уфі тривала нарада з питань управління мусульманськими справами. Учасниками наради були не тільки представники духівництва, а й татарські купці, що вказувала на національний характер зібрання. Учасники обговорювали духовні справи, найважливішою з яких було влаштування трирівневої системи управління, на кшталт наявної в Азербайджані: 1) парафіяльне духівництво (імами та муедзини); 2) губернські меджліси (на чолі з кадіями); 3) центральне Духовне зібрання (утворене кадіями на чолі з муфтієм).

Результатом наради став проєкт положення «Про управління духовними справами магометан-сунітів округи Оренбурзького магометанського духовного зібрання». Він передбачав, зокрема, контроль Духовного зібрання над благодійними товариствами та релігійними навчальними закладами, які перебували у веденні Міністерства народної просвіти. На другій нараді в Уфі, 22-25 червня, цей проєкт було ухвалено, а учасники обговорення виступили за надання мусульманам рівноправности та вирішення владою соціяльних проблем мусульман Уфимської губернії[5]. Справа «роздержавлення» ісламу була лишень початком мусульманського руху. А вибір Уфи за його центр був зумовлений тим, що в Уфимській губернії чисельність мусульманського населення досягала 50%, що було найвищим показником для внутрішніх російських губерній[6].

Перший Усеросійський мусульманський з’їзд працював 13-18 серпня 1905 року в Нижньому Новгороді, під час знаменитої Макар’ївської ярмарки. Спершу планувалося провести зібрання мусульманських політиків-лібералів, але масштаб заходу перевищив формат зустрічі однодумців. Головою з’їзду обрали кримського просвітника та редактора газети «Терджиман» («Перекладач») Ісмаїла Гаспринського. Делегати вирішили утворити, замість партії, громадську організацію «Союз російських мусульман», або скорочено – «Ітіфак» («Союз»)[7]. Із самої назви випливає, що ця організація була аналогічна тогочасним ліберальним «Союзам» російської громадськости та «Союзу для досягнення повноправности євреїв у Росії». Платформа «Ітіфаку» ґрунтувалася на солідарности російських мусульман, боротьбі за демократизацію Росії та рівноправність її підданих-мусульман[8].

 

 

 

Великий кримський і загальноросійський тюркський

просвітник Ісмаїл Гаспринський (1851–1914)

 

Другий мусульманський з’їзд проходив 13-23 січня в Петербурзі. Результатом з’їзду було перетворення «Ітіфаку» на партію, аналогічній підтримуваній мусульманськими політиками «Партії народної свободи» – «кадетам». Одним із завданням нової партії було надання національно-культурної автономії 16 областям, населеним переважно мусульманами[9]. Нова партія була доктрнально близькою до кадетів, а тому аналогічною тогочасним національно-ліберальним партіям, на кшталт «Української радикально-демократичної партії» (згодом перетворилася на «Товариство українських поступовців») та «Єврейської народної партії» («Фолькспартай»).

Третій з’їзд відбувся в Нижньому Новгороді, через рік після першого – 16-21 серпня 1906 року. На порядку денному з’їзду стояли питання про організаційне оформлення «Ітіфаку», або – як його називали – «Мусульманської партії», реформування духовних справ мусульман та ісламської освіти. На з’їзд прибуло близько 800 делегатів, а тому один його учасник назвав зібрання «татарським парламентом»[10]. Сам прикметник «татарський» вказує на домінування татар серед мусульманської громадськости, позаяк татари мали впливові елітні групи (дворянство, духівництво, купецтво, різночинну інтеліґенції) та мешкали в усіх великих містах імперії Романових.

Наступний крок мусульманського руху збирався зробити Ісмаїл Гаспринський. Він мав на меті провести Всесвітній мусульманський конґрес для вирішення загальнокультурних завдань мусульманських народів Російської та Османської імперії. Для підготовки конґресу Гаспринський поїхав до Каїру – і 1 листопада виступив турецькою мовою на зборах місцевої еліти у салоні «GrandContinentalHotel». Доповідач наголосив на видатних досягненнях мусульманського руху в Росії, передусім у царині просвіти, та сприятливе ставлення до нього з боку уряду. Пропозицію Гаспринського по скликання конґресу підтримали місцеві громадські діячі. Натомість ця ідея не могла викликати прихильність в урядових колах ані Туреччини, ані Росії, а тому до скликання конґресу справа не дійшла[11].

Прикметно, що в записці російського дипломата до Департаменту духовних справ іноземних віросповідань Міністерства внутрішніх справ, який опікувався нехристиянами, ішлося про наголошення Гаспринським на неполітичному характері майбутнього конґресу, з приводу чого дипломат висловлював свої сумніви, та проведення в Каїрі проросійської маніфестації, викликаної схвальними оцінками Гаспринським російської політики[12].

Ставлення російських чиновників до «мусульманської політики» була, на наш погляд, амбівалетною: позитивна через її проросійськість і негативна через її політичну самостійність. Це дозволяло мусульманському руху діяти без офіційних заборон, на відміну від українського національного та сіоністського рухів. Але робило становище в Росії непевним з огляду на посилення шовіністичних настроїв після поразки революції в 1907 році, про що йтиметься далі.

Перша російська революція первинно не вплинула на народні маси до самих виборів у Першу Думу, коли мусульманське населення втягнулось у політичну боротьбу. Провідники російських мусульман не були радикальними революціонерами та сподівалися на урядові реформи, про що свідчили настрої делегатів трьох мусульманських з’їздів. Відтак мусульманська громадськість переважно симпатизувала російському лібералізму, а тому й більшість депутатів-мусульман належали до фракції «кадетів»[13].

Промовистими, з огляду на поступовість настроїв інтеліґентних мусульман, були нарікання на початок урядової реакції, виявлений у розпуску Першої Думи, з боку кримськотатарського діяча Мустафи Давидовича (міський голова Бахчисараю від 1879 по 1902 роки з перервами), виказані у листі до азербайджанського правника та політика, депутата Алімардана-бека Топчибаші (або Топчибашева) (тут і далі курсив наш. – М. Г.):

 

«Перебуваємо під впливом сумних вражень і не отямимося перед питанням: що буде потім? А татари, я кажу про кримських, серед яких помітно було піднесення енергії, усвідомлення своєї людської гідности, стремління до суспільної діяльности та почуття патріотизму загального і зокрема своєї народности, знову впадають у звичну свою апатію та очікують, – я маю сумнів у щирости, – якихось милостей від Аллаха, те, що ввійшло в плоть і кров мусульманина, виявляється в першому ліпшому випадку. А це зумовлено існуванням багато віків і тепер учінням шаріяту, тому, на моє переконання, для порятунку народів, які сповідають іслам, існує принцип шаріату або, точніше, його тлумачення або, в крайньому випадку, знизити його значення до нуля»[14].

 

Російські піддані-мусульмани, напевно, не тільки кримці, очікували на реформи, але їхня свідомість була занадто традиційною – занадто ісламською для громадських справ революційного часу. Мусульмани, які здобули сучасну освіту та інтеґрувались у російське суспільство, прагнули реформ, насамперед релігійного характеру. Революція зазнала поразки, а тому бажаного досягти не вдалося. Втім, революція пришвидшила культурну модернізацію мусульманського суспільства та спрямувала на просвітницьку роботу русифіковану інтеліґенцію, позаяк 1905 рік «повернув мусульманським народам їхню інтеліґенцію, – писав у 1918 році татарський політик Ільяс Алкін. – Остання, яка раніше приховувала своє походження, відтепер розпочала пишатися власною нацією»[15].

Наслідками революційного 1905 року стали поширення тюркської – азербайджанської й татарської – преси та участь татарських літераторів, тодішніх провідників мусульманської громадськости, у дискусіях щодо національного питання. На початку ХХ століття масові щоденні газети, не тільки тюрксько-мусульманських народів, були рупорами сучасности і трибунами неросійських націоналізмів. Напередодні Першої світової війни наклади азербайджанських газет і журналів досягали 4 тис. примірників, а татарська газета «Вакит» («Час»), що видавалася в Оренбурзі, могла похвалитися 5 тис. читачів[16]. Нові татарські видання були рупорами тюркської солідарности («тюркізму»)[17], а не татарського націоналізму, що, на перший погляд, було би логічно.

Казанські татари[18], як ішлося вище, мали власні елітні групи, ефективно інтеґровані в російське суспільство, були розсіяні европейською частиною Росії, та й навіть самі терени сучасного Татарстану навряд чи можна назвати «периферією», а тому татари були впливовою загальноросійською меншиною. Не дивно, що на погляд імперських чиновників татарам була притаманна:

 

«сильно розвинена любов до своєї релігії і своєї мови, та з усіх інородців, які населяють Росію, татари найменш за всіх піддаються злиттю з росіянами, розвиток ж літератури їхньою рідною мовою може тільки пробудити серед інородців національну самосвідомість і – може бути, більше того – політичні мрії (мечтания)»[19].

 

Як бачимо, «казансько-татарський сепаратизм», про якій ішлося чиновникам, полягав у тому, що приволзькі татари мали більш-менш розвинену сучасну національну культуру, що була запорукою збереження самобутности татарського народу. Причому ідея татарської культурної окремішности, щодо інших тюркських і мусульманських народів, домінувала серед татарських просвітників од другої половини ХІХ століття[20] Так, Хусаїн Фаїзхан (1823–1866) в останні роки свого нетривалого життя виступив проти версії офіційної російської історіографії, що казанські татари є нащадками прибулих монголо-татар. Він обґрунтував походження татар од булгарів і спорідненість татар та чувашів – теж нащадків булгарів, а також вказав на тяглість між Волзькою Булгарією, Золотою Ордою та Казанським ханством[21]. Його продовжувачем став релігійний реформатор Шихабутдін Марджані (1818–1889), який у 1890-х роках обстоював історичну тяглість за лінією: хозари – булгари – половці (як основне населення Золотої Орди) – казанські татари, вбачаючи у Волзькій Булгарії спадкоємця Хозарського каганату. Для свого часу була революційною його теза про походження татар і чувашів од тюркізованого фінського населення Поволжя. Крім того, він писав про первинну, але невдалу ісламізацію «лісових» чувашів і марійців, яка була успішною серед «прибережних» булгар, які після XVI століття отримали етнонім «татари»[22].

Інший татарський просвітник, Каюм Насирі (1825–1902), у 1880–1890-х роках обстоював окремішність татарського народу на теренах внутрішньої Росії та Сибіру і виступав за створення татарської літературної мови на основі народних діялектів на противагу напів штучному тюркі Ісмаїла Гаспринського. Насирі здобув собі послідовників: у травні 1899 року в Уфі відбулася наради науковців і викладачів, на які були затверджені запропоновані просвітником орфографічні правила татарської мови[23]. Однак це був лише самий початок татарського націєтворення.

 

 

 

Караван-Сарай в Оренбурзі (сучасний вигляд),

який до 1865 року був базою башкирських військ,

а в 1917 році став резиденцією башкирського уряду

 

Поразка Першої російської революції 1905–1907 років перевела подієвість з політичної в культурну площину: мітинги та вибори змінилися журнальними дискусіями. У 1909 році з виходом збірника «Вехи» розпочалася дискусія про роль російської інтеліґенції. В модерну епоху інтелігенцію вважали за провідника нації. Відтак первинна дискусія про інтеліґенцію вже у 1911–1912 роках перейшла в полеміку з національного питання. Нагадаємо, що на загальноросійському рівні обговорювали два питання – єврейське та українське. Якщо абстрагуватися від конкретно-історичних обставин, то перше питання стосувалася толерантности до культурно інакших спільнот, які прагнули інтеґруватися до російського суспільства, а друге питання – зачіпало підстави національного буття Росії. Як афористично висловився Микола Рябчук про трикутник російсько-українсько-єврейських відносин щодо сучасних міжкультурних і міждержавних відносин:

 

«…[У]країнці загрожують імперії тим, що намагаються відірвати від неї ласий шматок, євреї – тим, що начебто намагаються опанувати самою імперією зсередини»[24].

 

Знаменитий спір кадета Петра Струве і сіоніста Володимира Жаботинського про українське питання показав підставовість статусу українців ув імперії Романових. Якщо, за аргументацією Струве, східнослов’янська тріяда – великороси, малороси та білоруси – становлять один «великий російський народ», то Росія є національною державою з національною більшістю. А якщо, за викладом Жаботинського, українці та білоруси – окремі народи, то росіяни – не переважають у Росії. Звідси випливає, що остання є не національною державою, а «державою національностей», як Австро-Угорщина, а звідси походив логічний висновок: численні національні меншини мусять отримати визнання власних національних прав та інтересів[25].

Між 1905 і 1914 роками, в період загальноросійських дискусій про національне питання, татарські літератори почали обговорювати шляхи тюркського й татарського націєтворення. Дещо раніше, 1904 року, на шпальтах каїрської газети «Türk» («Тюрок») побачила світ стаття татарського літератора Юсуфа Акчура (або Акчуріна) «Три види політики». «Трьома політиками» для Акчура були османський (неетнічний) націоналізм, панісламізм та пантюркізм. Симпатії Автора були на боці пантюркізма, що об’єднував тюрків Російської та Османської імперій (там Акчура мешкав до 1903 і після 1908 року) і зробив би «велику тюркську націю» конкурентоздатною серед інших великих націй світу, а також мав взяти за свою основу «націоналізований» іслам. Однак популярність ідеї Акчура здобули вже після 1907 року, коли стаття були передрукована окремою брошурою в тому ж таки Каїрі, а після цього вже поширювалася серед російських мусульман[26].

Перші статті про національне питання з’явились у татарській пресі 1911 року – на шпальтах казанської газети «Шура» («Рада»). Татарські дискусії 1911–1914 років були позначені суперництвом націоналізму і пантюркізму, хоча це протистояння не було абсолютним через невизначеність на той момент самого етноніму «татари»[27]. У 1913 році[28] побачив світ найбільш резонансний твір тогочасного татарського націоналізму – брошура Джамалетдіна Валіді (не плутати із башкиром Ахметзакі Валіді!) «Нація і націоналізм» («Міллят ве мілліят»). Джамалетдін Валіді вбачав у нації передусім культурну спільноту, об’єднану кревною спорідненістю та спільною територією. Причому іслам він, як і Акчура, уважав за «національну основу» для приволзьких татар, від якої не варто відмовлятись і в сучасну епоху. Завданням татарської інтеліґенції, згідно із публіцистом, був розвиток мови, культури та засобів комунікації. Загалом татарські літератори надавали перевагу етноніму «татари» перед конфесійним іменем «мусульмани», але не пропонували соціяльно-політичні шляхи формування татарської нації[29].

Дискусії про національне питання відбувалися на тлі переслідувань національних активістів. Представники російської влади, правої громадськости та православного духівництва постійно шукали серед інтеліґенції східних народів ознаки панісламізму та пантюркізму, але не знаходили їх[30].

Подібні «пошуки» розпочались одразу після 1905 року. У січні 1906 році столична газета «Новое время» надрукувала статтю «Панісламізм у Росії», в якій звинуватила російських мусульман у сепаратистських прагненнях[31]. Подібні «пошуки» були властиві й церковним діячам, які добачали пропаганду «панісламістських ідей» на сторінках закордонних арабських і турецьких видань, що поширювалися серед російських мусульман[32].

Період 1910–1911 року, коли й обговорювалося національне питання, взагалі ознаменувався посиленням «столипінської реакції», що відбилося й на національній політиці Російської імперії. Нагадаємо, що 20 січня 1910 року побачив світ сумнозвісний «січневий циркуляр» про протидію «інородницьким товариствам», прикладом яких були названі українські та єврейські[33]. Тож основними «національними загрозами» урядникам здавалися «українська» і «єврейська». Але невдовзі справа дійшла до «ісламської загрози», позаяк уряд Столипіна вже вступив на шлях пошуку «внутрішнього ворогу» та співпраці з російськими праворадикалами-націоналістами.

Показовою є записка, представлена у січні 1911 року голові уряду Пєтру Столипіну, в якій ішлося про «ісламську загрозу», осердям якої нібито був татарський рух, а бенефіціянтом – Османська імперія (курсив наш. – М. Г.):

 

«В останнє десятиліття в усьому мусульманському світі розпочинається надзвичайне піднесення як релігійної, так і національно-культурної самосвідомости. Не залишаючись чужим і для Росії, цей рух виявився серед її різноплемінних і різномовних народностей, які сповідують іслам, в явних прагненнях тісного сполучення між собою на підґрунті штучної татаризації, відокремлення від загальнодержавних культурних завдань та духовного зближення з одновірними державами, передусім із Туреччиною. Під впливом зовнішніх і внутрішніх подій 1904–1906 років рух у російському мусульманстві, керований з Туреччини нашими підданими, які переселилися туди, здебільшого з татар, які спираються на своїх однодумців у Росії, набув останнім часом особливо інтенсивного та навіть загрозливого історичним завданням російської державности характеру»[34].

 

У цій записці ми бачимо відгомін остраху перед «татаризацієї» інших народів Поволжя. Наприклад, переконання про загрозу «татаризації» були висловлені за кілька років до того в записці вікарного єпископа Казанської єпархії Андрея (Ухтомського), майбутнього (з 1913 року) єпископа Уфимського та Мензелинського, під кричущим заголовком «Про заходи охорони Казанського краю від поступового завоювання його татарами»:

 

«Якщо триватиме татаризація інородців, якщо киргизи [себто казахи. – М. Г.], башкири, ногайці, вотяки [удмурти. – М. Г.], а почасти чуваші та череміси [марійці. – М. Г.] посилять собою татарську народність і зіллються з нею, то у центрі Росії буде створений такий страшний для неї ворог, який, разом із бунтівливим Кавказом, може народити росіянам багато величезних бід у критичні хвилини історії російської народности»[35].

 

А якщо урядники не могли віднайти жодної крамоли серед татарського населення, то вони однаково висловлювали підозри в його нелояльности. Як писав пензенський губернатор міністру внутрішніх справ у грудні 1911 року про тамтешніх татар:

 

«Зовсім вислизає [татарське населення. – М. Г.] з-під спостереження поліції, позбавленої через незнання мови та надзвичайною сполученістю татарської народности, можливости помітити та відстежити явища ідейного характеру»[36].

 

Пошук пензенським губернатором ознак татарського націоналізму був наслідком появи документу, що був продовженням згаданої вище записки від січня 1911 року. Одразу після її появи, 15 січня 1911 року, голова Ради міністрів, Пьотр Столипін, представив доповідь з кричущим заголовком «Про заходи протидії панісламському та пантуранському (пантюркському) впливах серед мусульманського населення». Вияв ворожих «впливів» уряд убачав у нових явищах релігійного характеру: 1) поширення переходів православних «інородців» (тюрків і фінів) Поволжя в іслам; 2) домінування серед духівництва мусульман Середньої Азії й Сибіру випускників татарських навчальних закладів; 3) набуття мектебе і медресе татарського характеру; 4) створення «мусульмансько-татарських» релігійних, культурницьких та доброчинних газет і періодичних видань; 6) ворожість татарської інтеліґенції й татарської преси «проти державности та російської народности»; 7) тяжіння до Туреччини та Єгипту, в яких навчається ісламська молодь.

Заходи «протиотрути» для боротьби з «мусульманською загрозою» Столипін убачав у посиленні православного місіонерства у Поволжі, посиленні державного нагляду за освітніми закладами та забороні викладати в мектебе і медресе загальноосвітні предмети та російську мову[37]. Тож сучасні явища уряд генералізував до виявів «мусульманської загрози», провідником якої він уважав татарську інтеліґенцію та уряд Османської імперії.

Питання поширення татарського націоналізму і пантюркізму серед російських мусульман стало темою урядової наради 29 квітня 1914 року. Урядники дійшли висновку про непопулярність пантюркізму, під яким вони розуміли ідею сполучення всіх тюрків під владою Османської імперії. Натомість загрозу влада вбачала в «пантатаризмі», в якому вони вбачали ідеологію об’єднання російських тюрків під проводом татарських еліт і «татаризації» чувашів, марійців (черемисів) і мордви, а також інтеліґентних прошарків башкир і козаків (киргизів)[38]. Як бачимо, бюрократія була схильна віднаходити «загрози», не даючи собі ради з реальними ідейними течіями серед російських мусульман.

Сам факт «пошуків» панісламізму та пантюркізму серед мусульманської громадськости демонструє, що імперська бюрократія та проурядові сили вважали за підозрілі всі спільноти, які не належали до православних слов’ян. Однак те, що урядники «не знаходили» того, чого не було насправді, вказує на відсутність «мусульманської загрози» в уявленнях освічених росіян. Приміром, для конструювання «єврейської загрози» раціональні аргументи зовсім не були потрібні. Отже, з одного боку, мусульманське питання не було важливим для російської бюрократії та громадськости, – парадоксально, що саме через відсутність уявленої загрози, а з іншого боку – мусульмани не могли не відчувати цю загрозу.

Громадські обговорення та думські дебати про правове становище мусульман і мусульманського духівництва призвели до скликання нового, четвертого, Всеросійського мусульманського з’їзду, що відбувся 15-25 червня 1914 року в Петербурзі. Лідером форуму був депутат з Азербайджану Алімардан Топчибаші[39].

У своїй доповіді Топичбаші скаржився на те, що мусульмани для Російської держави є підданими другого ґатунку, яким уряд не довіряє саме тому, що вони мусульмани та шукають серед мусульман панісламізм і пантюркізм. Наприкінці свого виступив він виголосив пункти, які пропонував включити до резолюції з’їзду. Варто їх навести, щоби мати уявлення про вимоги мусульманського руху:

1) Утворити нові духовні правління в Туркестані та на Північному Кавказі;

2) Приєднати казахські (тогочасною мовою – «киргизькі») області – Туркестанську, Акмолінську, Семипалатинську й Уральську – до округу Оренбурзького мусульманського духовного зібрання з центром в Уфі;

3) Надати дозвіл на відкриття нових медресе, а для підготовки вчителів для мусульманських училищ – на створення вчительських відділень при нових медресе або окремі чоловічі та жіночі вчительські школи;

4) Припинити переслідувати викладачів мектебе і медресе;

5) Дозволити викладати в мектебе і медресе російських підданих-мусульман, які отримали освіту закордоном [серед російських мусульман цінувалася релігійна освіта в медресе на теренах Османської імперії. – М. Г.];

6) Урегулювати в Закавказзі питання про видачу метричних свідчень особам, не занесеним до метричних книг;

7) Надати земельні надільні ділянки для мечетей у казахських областях і дозволити башкирам відчужувати вільні землі на користь мечетей, мектебе і медресе;

8) Роз’яснити посадовим особам Кавказу про право мусульман перебувати у публічних установах (присутственных местах) у головному уборі;

9) Припинити законодавчі спроби внести зміни до порядку і способів забою худоби;

10) Надати мусульманському населенню казахських областей і Туркестану виборчого права[40].

Наведені пункти показують, що за умов політизації релігії з боку російської влади мусульман потрібно було організовуватися для того, щоби домогтися поваги своїх прав вільно сповідувати іслам та отримати свободу самостійно вирішувати духовні справи. Саме тому, через релігійні переслідування, мусульманський рух існував і не розпадався на окремі національні рухи. Певна річ, початок Першої світової війни унеможливив подальше обговорення мусульманського питання.

 

 

 

Азербайджанський правник і політик

Алімардан Топчибаші (1862–1934)

 

Отже, наявність загальних проблем російських мусульман і загальне сприйняття мусульман ізсередини та ззовні як окремої спільноти – призвели в 1905 році до розбудови мусульманського руху та появи на російській арені «мусульманського питання». Мусульманський рух був аналогічним будь-якому національному руху неросійських народів імперії Романових – за однієї парадоксальної відмінности: цей рух не був національним. Певна річ, влада негативно ставилася до будь-яких неконтрольованих нею форм самоорганізації російських підданих, і після 1911 року розпочала пошук у діях мусульманських активістів ознак панісламізму та пантюркізму. Однак мусульманський рух продовжував залишатися терпимим і не підпадав під прямі заборони, на кшталт переслідувань українського руху та сіонізму в єврейському русі.

Унаслідок Першої російської революції та дискусій про національне питання в Російській імперій передодня Першої світової війни, серед тюрків-мусульман Поволжя, сформувалося три взаємопоєднувані позиції: 1) загальномусульманська (не панісламістська – через свою аморфність!), яка виходила зі спільних інтересів усіх мусульманських народів Росії; 2) пантюркістська, що передбачала солідарність між усіма російськими та ще османськими тюрками; 3) татарська, яку можна назвати протонаціоналістичною. Всі ці позиції були повторно та набагато гучніше озвучені у 1917 році.

Яке місце відводилось у цих дискусіях башкирам? Для провідних татарських літераторів і політиків башкири були частиною татарського народу. Недарма ж одним із молодих татарських інтелектуалів був автор «Історії тюрок і татар» Ахметзакі Валіді (або Валідов), який тільки у 1917 році розпочав себе позиціонувати яко башкирський діяч. Допоки мусульмани були єдиним у своїх спробах подолати імперську ісламофобію, башкири не могли розірвати з татарами та піти шляхом власного націєтворення.

 

Використані світлини запозичені з відкритих джерел