Народження башкирскої нації з духу російської революції-3

1. Жовтневий переворот і тюркський автономізм:

Башкурдістан та Ідель-Урал

 

Наступний раунд боротьби тюркських народів за самовизначення розпочавсь у жовтні 1917 року – після більшовицького перевороту і напередодні виборів до Всеросійських установчих зборів. Тоді татарам і башкирам довелося боротися за самовизначення між молотом і ковадлом «білої» та «червоної» Росії.

Напередодні виборів ув Оренбурзі пройшов з’їзд мусульман губернії, в якому взяли участь і Ахметзакі Валіді (або Валідов), і його опонент, редактор газети «Вакит» («Час»), татарський письменник Фатіх Карімі (або Каримов). Татарські діячі-унітаристи виступали проти висунення на виборах окремих башкирських кандидатів, проте їхня позиція зазнали поразки: навіть більшість делегатів-татар підтримало кандидатів-автономістів, незалежно від етнічного походження[1]. Ці кандидати автоматично ставали кандидатами на вибори від Оренбурзької губернії.

Події розгорталися стрімко. Наприкінці жовтня більшовики захопили Уфу і Ташкент, а на їхню сторону перейшло «Уфимське губернське мусульманське військове шуро», в якому переважали татари. Однак спільна нарада башкирських, на чолі із Валіді, і казахських, очолених Мустафою Чокаєм (або Чокаєвим, або на казахський лад – Шокаєм), політиків вирішила, що потрібно поборювати владу більшовиків, боротися за обласну автономію та орієнтуватися на Українську народну республіку. Башкирським діячам вдалося створити місцеві комітети для організації виборів до Установчих зборів[2].

 

 

 

Башкирські землі та орієнтовні кордони

автономного Башкурдістану (“Малої Башкирії”)

за революційних часів

 

2 листопада 1917 року більшовицько-есерівський уряд – Рада народних комісарів – проголосив «Декларацію народів Росії», в якій ішлося про суверенітет і самовизначення всіх неросійських народів. Після цього пройшла нарада у Башкирському шуро, на якій було вирішено іґнорувати цей документ. 11 листопада Шуро проголосило фарман (наказ) № 1, в якому башкирські провідники заявили про невизнання радянської влади та проголосили курс на розбудову автономного «Башкурдістану» (Башкортостан на арабський лад) для оборони національних прав не тільки башкир, а й місцевих татар і росіян (курсив наш. – М. Г.):

 

«Теперішній більшовицький уряд надає національностям права аж до від’єднання від Росії. Проте додатком до цих прав він надає безлад, беззаконня та безчинства. Такого подарунку башкирський народ, звісно, не приймає. Він має знати свою справу (потребу), і він її знає.

Хай відкриє свої очі башкирський народ і хай знає, що настав час і йому вийти з-під опіки інших, врятувати себе від загибелі, від потоку переселенців, який загрожує його проковтнути. Настав момент повернути та відновити йому [башкирському народові. – М. Г.] свої права, на захист яких він віками вів неперервні війни, терпів нескінченні жертви, і яких [прав. – М. Г.], зрештою, був позбавлений.

Брати наші татари і ті з росіян, які колись виказували своє співчуття (жалість) до башкир, хай тепер доведуть, що ці почуття були щирими. І хай вони діють спільно з башкирами у справі здійснення територіяльної автономії і встановлення порядку та законности в країні»[3].

 

Того ж самого дня, 11 листопада, в Оренбурзі тривав з’їзд золотопромисловців Оренбурзького краю. На ньому виступив завідувач військовими правами башкирського шуро – Ільдерхан Мутін. Він заявив про курс шуро на націоналізацію землі яко власности всього башкирського народу, який розумівся в етнічному, а не політичному значення. Причому земля мала бути соціалізована між представниками башкирського народу[4]. Напевно, шуро мало стати головним розпорядником земель.

15 листопада Шуро проголосила Башкирську автономну республіку під назвою «Башкурдістан». Після цього розпочалося формування башкирських збройних сил. Однак під автономним Башкортостаном революціонери розуміли не всі башкирські етнічні терени, а тільки т. зв. «Малу Башкирію» – східну частину башкирських земель без Уфи, де башкири становили більшість населення. Спільною столицею для автономного Башкортостану, Західного Казахстану та Оренбурзького козачого війська мав стати Оренбург[5].

Новопроголошений Башкурдістан, за фараманом № 2 від 16 листопада, мав поділятися на адміністративно-територіяльні одиниці під назвою «кантони». Але наявний земській устрій не був переглянутий, хоча висловлювався намір утворити волосні земські одиниці[6]. Фактично, відроджувався кантональний поділ башкирських земель, який існував до 1865 року, коли кантони (від назви швейцарських одиниць) були військовими теренами для набору башкирських коників до Російської армії. Певна річ, нові кантони мали бути зовсім не тільки військовими округами.

Правильність курсу, обраного башкирськими провідниками, підтвердили вибори до Всеросійських установчих зборів 19 листопада 1917 року. В Уфимській губернії список башкирів-федералістів здобув 23,4% голосів, а перемогу здобули есери – 65,5%[7]. Для порівняння: за Всеросійським переписом 1897 року башкири (точніше – ті, для кого рідною мовою була башкирська) становили 41% населення[8]. Тож вибори неможна назвати успішними для башкирського руху, але треба зважити на патріярхальність башкирського населення та його розпорошеність у лісових і гірських районах Башкортостану. Зрештою, подальшу долю тих чи інших політичних сил вирішувала не стільки масова підтримка, скільки досягнутий ступінь організованости цих сил.

Центром татарського руху стала Уфа. З 20 листопада 1917 по 11 січня 1918 року там працювало Національне зібрання (Міллят меджлісі). В умовах боротьби за владу після більшовицького перевороту татарський рух дещо радикалізувався – і перейшов до вимоги про національно-територіяльну автономію, яка раніше залишалася на марґінесі татарської громадськости, хоч і не відмовився від ідеї екстериторіальної автономії «мусульман тюрко-татар центральньої Росії та Сибіру». Загалом еволюція татарських політиків була аналогічна логіці дій українських політиків, позаяк 7 листопада Центральна рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української народної республіки у складі демократичної федеративної Росії. 29 листопада Національне зібрання ухвалило резолюцію про утворення автономного Урало-Волзького штату, або штату Ідель-Урал, що мав бути одним із суб’єктів федеративної Росії. Нова республіка мала включити Казанську та Уфимську губернії, частини Оренбурзької, Симбірської, Самарської, Вятської та Пермської губерній, в яких мешкали «члени тюрко-татарської нації» (включно з православними тюрками-чувашами), а також «чемеріси» (марійці). Вищим законодавчим органом влади штату був парламент. Окремі народи реґіону отримували національно-культурну автономію[9].

Серед делегатів Національного зібрання були й башкирські представники, наприклад сам Ахметзакі Валіді та башкирський націоналіст у лавах татарського руху – Салах (або Салахетдін) Атнагулов. Під впливом делегатів-башкир було вирішено розділити Волзько-Уральську республіку на два земельних округи – західний і східний під назвою «Башкирія»[10]. Тож башкири отримали визнання як окремий народ, але належний до «тюрко-татар» Ідель-Уралу. Сам Валіді виступив з гострою промовою проти татарських провідників:

 

«Ваші інтеліґенти вертіли хвостами між територіяльною та культурно-національною автономією… У вас немає мобілізуючої програми, кажу про це з гіркотою. Результати діяльности інтеліґенції [татарської. – примітка М. Кульшаріпова] відчуємо на себе; вони пишуть доноси на нас, на башкирську автономію»[11].

 

Мемуари Валіді замовчують участь башкирських політиків у засіданні Національного зібрання. Можливо, через багаторічне протиборство башкирських і татарських лідерів, викликаних взаємопов’язаними питанням про бажаний державний устрій Росії та моделі націєтворення серед тюркських народів. Вірогідно, на небажання згадувати вплинуло й те, що татарські політики пішли назустріч башкирським змаганням і, як ішлося вище, вирішили утворити башкирську частину Ідель-Уралу, щоб остаточно не відштовхнути від себе башкир, які продовжували сподіватися на співпрацю з татарами. А лейтмотив мемуарів Валіді – татарсько-башкирське протистояння.

До речі, подвійна назва «тюрко-татари» існувала до 1917 року. Книжка самого Ахметзакі Валіді, видана 1912 року, називалася «Історія тюрко-татар». Подвійність назви була зумовлена тим, що европейські народи часто називали татарами всіх тюрків-мусульман або взагалі всі східні народи Північної Евразії. Аналогічно, історична праця Михайла Грушевського «Історія України-Руси» (фактично – «Історія українців-русинів») мала подвійну назву, щоб охопити всі етноніми українців і топоніми української землі. До того ж етнонім «татари», як і етнонім «українці», має пізнє походження, і став самоназвою приволзьких нащадків булгар не раніше ХІХ століття[12].

Татарські діячі розробляли моделі поділу владиу у Волзько-Уральській автономії. Так поділ влади на два рівні – Волзько-Уральський і національно-культурний – був розроблений одним із активістів Національного зібрання – есером Галімджаном Шарафом. Він запропонував віднести до «загальних» органів влади земське та міське самоврядування, а до «національних» установ – органи влади «національних губерній»[13]. Цей учасник Комісії територіяльної автономії чомусь проіґнорував центральні органи влади Ідель-Уралу та навряд чи розрізняв екстериторіяльну і територіяльну форми автономії. Оця термінологічна плутанина, як ми побачили з обговорення питання автономізації у 1917 році, була доволі поширеним явищем.

Еволюція татарського руху мала складну траєкторію: перехід од «культурницького» до «територіяльного» автономізму не був одномоментним. Положення згаданої резолюції вимагали доповнення та конкретизації, а натомість були заплутані та проблематизовані в «конституції» Урало-Волзького штату під назвою «Основні засади національної автономії мусульман тюрко-татар внутрішньої Росії та Сибіру», підписані головою виконавчого органу Національного зібрання – Національного управління (Міллі ідара) правником Садрі Максуді (або Сатретдіном Максудовим) та опубліковані 16 січня 1918 року.

 

 

 

Татарський правник і політик

Садрі Максуді (1878–1957)

 

Звернімо увагу на те, що в заголовку документа, всупереч згаданій резолюції про утворення Урало-Волзького штату, йдеться про внутрішню Росію та Сибір і місцевих «мусульман тюрко-татар», а не про населення вже проголошеної територіяльної автономії. Тож татарські політики не відмовилися від ідеї національно-культурної автономії для татарського населення Росії.

Проблема, на наш погляд, полягала у суб’єкті влади. Адже для націоналістів таким суб’єктом є нація, а не населення якогось реґіону, навіть якщо всі його мешканці отримають спільне громадянство. Річ у тім, що в документі був окреслений «колективний суб’єкт», від імені якого здійснювалося автономне врядування – і це була «добровільна» нація з «примусовим» впливом на окремих своїх членів:

 

«Мусульмани тюрко-татари внутрішньої Росії та Сибіру становлять добровільну особову спілку (націю), що має примусову владу стосовно своїх членів. Членами спілки є мусульмани тюрко-татари обох статей внутрішньої Росії та Сибіру, не залежно від зайнятої ними території»[14].

 

Як бачимо, в революційний час термінологія не була сильною стороною політиків. А далі «Основні засади» являли собою перегляд положень резолюції про утворення Урало-Волзького штату, про який у документі жодним словом не згадано! У цій «конституції» була розроблена система органів влади для екстериторіяльної національно-культурної, а не національно-територіяльної автономії. Вищим органом законодавчої влади було Національне зібрання, до якого мали обирати своїх представників «мусульмани тюрко-татари», а виконавчої влади – Національне управління, утворене трьома відомствами: духовним, просвітництва і фінансів. Внутрішня Росія та Сибір мали бути поділений на округи із окружними меджлісами та окружними національними управліннями[15].

Нова «конституція» виходила за рамки національно-культурної автономії, бо вимагала, щоб у місцевостях, де більшість населення становили «члени тюрко-татарської нації», очільниками місцевих органів влади мали бути «тюрко-татари», а судді мали володіти «тюрко-татарською мовою». А якщо «члени тюрко-татарської нації» не були в більшости, то в місцевих органах влади мав бути, принаймні, один «член тюрко-татарської нації для зносин із тюрко-татарських населенням»[16]. Подібні вимоги були логічними, але стосувалися не національно-культурної, а національно-територіяльної автономії, в якій представникам «корінного» населення могли бути ґарантовані високі посади в реґіональній і місцевій владі, хоча ця вимога не є демократичною.

Подібні органи влади можна було спробувати створити в автономізованому Ідель-Уралі, але не загалом у центральній Росії та Сибіру, де тюрки-мусульмани були в меншости. Татарські політики вирішили зайнятися двома справами одночасно – розбудовою автономної республіки й творенням татарської нації в загальноросійському масштабі. Звісно, на практиці це було неможливо, позаяк національно-культурну автономію не вдалося би розбудовати на теренах, підконтрольних більшовикам.

Революційний час більше сприяв проєкту Волго-Уральської республіки, ніж сподіванням на національно-культурну автономію татар Росії. В січні 1918 році Національне зібрання сформувала перехідний орган влади – Колеґію для формування Урало-Волзького штату[17]. Колеґія мала засідати в Казані, але поточні справи змусили її членів працювати в Уфі. Колеґія співпрацювала з представники інших народів, не «тюрко-татар», включно із селянами-росіянами[18]. Але в справи Колеґії втрутилися більшовики, точніше – національна політика уряду Радянської Росії. До цього питання перейдемо дещо пізніше.

Відзначимо, що проєкт Волзько-Уральської автономії був підтриманий і чуваськими революціонерами. Чуваський рух постав у 1917 році. У червні було створене Чуваське національне об’єднання, ідейно близьке до російських соціялістів-революціонерів. 12 січня – 1 лютого 1918 році в Казані відбувся Перший Усеросійський чуваський військовий з’їзд, на якому було вирішено підтримати створення Урало-Волзького штату за умов федералізації всієї Росії та наданням чувашам національної-культурної автономії у складі Ідель-Уралу[19]. Річ у тім, що чуваське населення, хоч і складає більшість на теренах сучасної Чуваської Республіки, розсіяне по сільській місцевости та містах Поволжя.

Наприкінці грудня 1917 – на початку січня 1918 років ув Оренбурзі знову майже синхронно пройшли два курултая – башкирський і казахський. Більшість делегатів були перед тим обрані депутатами Установчих зборів, але вирішили не їхати до Петрограду на засідання парламенту, що виявилося для них рятівним кроком. Цей Третій башкирський курултай сформував уряд на чолі з Юнусом Бікбовим. Міністром внутрішніх і воєнних справ у новому уряді став Валіді. За рішенням курултаю, у січні 1918 року розпочалося формування збройних сил[20].

 

2. Більшовицька «націоналізація» національних автономій:

Татарсько-Башкирська і Башкирська республіки

 

Національна політика Радянської Росії полягала в «більшовизації» національних урядів нових республік. У грудні 1917 року більшовики спробували здійснити «націоналізацію» Української народної республіки. Рада народних комісарів зайняла позицію, що, по-перше, визнає УНР, але не визнає Українську центральну раду, а по-друге – підрозділи Червоної армії в Україні є насправді військами більшовицького харківського уряду УНР і буцімто не мають стосунку до Радянської Росії. Завершити більшовицьку справу завадили Центральні держави, які за Брестським миром не визнали «харківську» УНР і взяли під контроль Наддніпрянську Україну.

Аналогічні кроки більшовики здійснили на Поволжі та Уралі стосовно тільки-но проголошених Ідель-Уралу і Башкурдістану. Але цьому передувала спроба співпраці між російськими більшовиками та башкирськими націоналістами. У січні 1918 року член Башкирського шуро Шаріф Манатов зробився представником Башкурдістану перед більшовиками. Йому вдалося досягнути угоду про визнання башкирської держави автономною республікою Росії[21].

Звернемося до одного промовистого епізоду. 6 січня, одразу по розгону Всеросійських установчих зборів, в Петрограді відбулася зустріч між головою Ради народних комісарів Владіміром Леніним, народним комісаром у справах національностей Іосіфом Сталіним, більшовиком-татарином Муллануром Вахітовим і згаданим Шаріфом Манатовим. Самі обставини цієї розмови заслуговують на докладний опис. Чотири політика бесідували в кабінеті Сталіна. Він встав з місця і віддав єдиний стілець Леніну. Ленін, сидячи, буквально засипав запитаннями Вахітова і Манатова. А Сталін стояв осторонь Голова уряду намагався через них добитися прихильности Ахмеда Цалікова, який до того очолював мусульманську фракцію Четвертої Думи, а також висловив думку про створення окремого органу влади у справах мусульман. Після цієї розмови Вахітов і Манатов кілька днів пробували вмовити Цалікова до співпраці з більшовиками, але їм цього не вдалося. Як згадував Манатов, через опір татарських політиків-унітаристів[22].

Зважимо, що справу залучення мусульманських політиків до підтримки більшовиків вирішував не нарком національностей Сталін, а сам Ленін, що вказувало на важливість для більшовиків залучення мусульманських лідерів. Причому Ленін розмовляв із людьми, чия політична кар’єра розпочалася тільки-но у 1917 році. Більш досвідчені мусульманські політики, як бачимо, були налаштовані проти більшовиків.

Більшовицькі зусилля з пошуку своїх прибічників серед мусульман не були марними. В тому ж таки січні 1918 року при Народному комісаріяті у справах національностей був створений Центральний комісаріят мусульман центральної Росії на чолі з Вахітовим. Членом нового комісаріяту зробивсь і Манатов. Відтоді він полишив лави башкирського руху. Однак пізніше башкирський більшовиків зійшов з політичного горизонту революційних часів.

Умовою спілки між Радянською Росією та Башкурдістаном було право останнього на створення окремого башкирського полку. Цим башкирські провідники зайнялись у січні 1918 року. В Бурзянському кантоні (на південно-західному Уралі) вдалося сформувати озброєну частину. А в лютому, в районі міста Баймак (південне Зауралля), башкирська частина була знищена місцевими більшовиками: 17 лютого башкирських вояків ув’язнили червоноармійці, а 22 липня – 12 башкир і 5 поляків, офіцерів башкирського полка, були розстріляні червоними[23]. Ця подія отримала назву «Баймакської трагедії», і поставила крапку в намаганнях башкирських діячів налагодити співпрацю з більшовиками на цьому етапі Революції. До того ж «Баймацька трагедія» в революційні роки була осмислена на кшталт бою під Крутами в українській інтелектуальній традиції. Як ішлося в доповіді Башкирського шуро «білій» Уфимській директорії восени 1918 року:

 

«Найкращі сини Башкортостану були розстріляні. Але пролита священна кров не тільки не зупинила народ у його правому та законному повстанні [проти більшовиків. – М. Г.], а навпаки – викувала сталеву рішучість довести розпочату справу до завершення… Помста за кров убитих народних героїв покладена наріжним каменем у розуми та серця башкир»[24].

 

Після «Баймакської трагедії» Манатов не повернувся до Башкурідстану. Через це Валіді своєрідно «помстився» Манатов на сторінках своїх мемуарів. «Башкирський Грушевський», здебільшого уникаючи власних оцінок і спираючись на висловлювання своїх соратників, показав Манатова надто амбітним молодим чоловіком, який робив собі кар’єру, спираючи на підтримку кількох багатих башкирських родин і наявність европейської освіти, хоча насправді освіченої людиною він не був. За це один із знайомих Манатова сказав про нього: «Не зрадник, але авантюрист»[25]. Ось така помста від літературно обдарованої людини! Однак, за словами сучасного дослідника – Марата Кульшаріпова, публічні промови Манатова 1917 року виказують доволі високий рівень його освіти[26].

Прибічники «радянської влади» взяли гору на Другому Всеросійському мусульманському воєнному з’їзді, що засідав у Казані з 21 січня по 3 березня (за нов. ст.) 1918 року. Він вирішив перебрати на себе владу в Урало-Волзькому штаті. 17 лютого з’їзд проголосив утворення Волзько-Уральської республіки, що складалася зі Середньо-Волзького і Південно-Уральського штатів і на правах автономії входила до складу Радянської Росії. Волзько-Уральська республіка була тотожна Урало-Волзького штату, проголошеному в Уфі, а обидва складники нової республіки були територіяльними двійниками татарського й башкирського округів Ідель-Уралу. Делегати військового з’їзду заявили про створення тимчасового реґіонального уряду – Центрального виконавчого комітету Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів. До виконкому планувалося залучити представників земського й міського самоврядування, поштово-телеграфних і залізничних профспілок, національних організацій, зокрема – Національного зібрання та Башкирського курултаю. А при центральному виконкомі було проголошено створення Ради народних комісарів, що за своїми функціями була аналогічна Колеґії для формування Урало-Волзького штату[27].

Через кілька днів Казанський обласний з’їзд рад підтримав пропозицію військового з’їзду[28]. А ще через кілька днів спеціяльна комісія військового з’їзду запропонувала проєкт кордонів нової радянської республіки[29].

Під впливом подій Колеґія для формування Урало-Волзького штату підтримала радянську версію Ідель-Уралу. 10 березня Колеґія вирішила розпочати підготовку до проголошення Волзько-Уральської автономії – складовою частиною Радянської Росії, незважаючи на прямий протест лідерів Національного зібрання – голови зібрання Садрі Максуді та його заступника Ібніаміна Ахтямова[30].

Зусилля більшовиків-татар отримали підтримку згори – від народного комісара у справах національностей Іосіфа Сталіна. 22 березня Народний комісаріят у справах національностей видав декрет про утворення Татарсько-Башкирської радянської республіки у складі федеративної Радянської Росії. Сталін уважав цей декрет за взірець для утворення аналогічних республік для народів Закавказзя та Середньої Азії[31]. Наступного дня на шпальтах газети «Правда» виступив Сталін із підтримкою нової республіки:

 

«…[О]країни, ще зайняті утвердженням Радянської влади на місцях, по досі не висловилися ясно і певно про конкретні форми федералізації (федерирования). Якщо не зважати на Україну, звіряче плюндровану “цивілізованими” насильниками [йдеться про австро-німецькі війська. – М. Г.], та Криму і Донської області, які вже висловилися за федеративні зв’язки з Росією, Татаро-Башкирія є, напевно, поодиноким тереном, де революційні організації з певністю накреслили план федералізації з Радянською Росією. Нам ідеться про влучно окреслену загальну схему організації Татарсько-Башкирської Радянської Республіки, що про неї зараз говорять усі та яку розробила впливові радянські організації татар і башкир»[32].

 

Отже, Татарсько-Башкирська республіка стала «першою ластівкою» і мала бути взірцем для будівництва федеративної Радянської Росії. 28-29 березня пробільшовицькі сили захопили Казань[33], знищивши т. зв. «Забулачну республіку» – керівництво Ідель-Уралу, яке розміщувалося за річкою Булак, що протікала через Казань.

Продовжуючи згаданий декрет од 22 березня, 3 квітня Центральний комісаріят мусульман внутрішньої Росії, що діяв при Народному комісаріяті у справах національностей, видав відозву до татарського й башкирського народів. Відозва закликала татар і башкир разом боротися за розбудову Татарсько-Башкирської республіки та заявила про перетворення Центрального комісаріяту мусульман на Центральний татаро-башкирський комісаріят[34]. Того ж дня на засідання цього комісаріяту прибули більшовики-башкири, яко представники башкирського населення, які погодилися ввійти до органів влади Татарсько-Башкирської республіки – татарсько-башкирських комісаріятів – без створення окремих башкирських комісаріятів. А наступного дня було вирішено ліквідувати окремі башкирські органи радянської влади та злити їх із згаданими татарсько-башкирськими комісаріятами нової респібліки[35].

Що ж відбувалося на теренах новопроголошеного Башкурдістану? Восени-взимку 1917–1918 років оренбурзькі козаки під командуванням свого отамана, генерал-лейтенанта Алєксандра Дутова, вели боротьбу із більшовицькими силами. 18 січня (за новим стилем) більшовики, очолені Самуїлом Цвілінґом, захопили Оренбург. Башкирський уряд залишався в Оренбурзі, позаяк Цвілінґ у письмовій формі заявив про недоторканість башкирських урядовців. 27 січня башкирський уряд телеграфував до Москви, що готовий визнати Раду народних комісарів, якщо більшовики не втручатимуться у внутрішні справи Башкортостану та не перешкоджатимуть формуванню башкирської армії. Однак 3 лютого башкирських урядників заарештували. Причому формально це зробили не більшовики, а представники «Мусульманського військово-революційного комітету», що базувався в Оренбурзі та підтримав більшовиків[36]. Однак, як ішлося вище, на той момент намагання налагодити співпрацю між Радянською Росією та Башкурдістаном тривали, а представник Башкирського шуро Манатов перебував у Петрограді.

Місцеві більшовики вирішили «націоналізували» й Башкурідстан, хоча його територіяльні межі почасти збігалися з теренами Урало-Волзького штату, або Татарсько-Башкирскої республіки. Наступного дня після арешту башкирських провідників, 4 лютого, в Оренбурзі було створено Тимчасову революційну раду Башкурдістану[37]. Прикметно, що через певний час пермські більшовики навіть назвали цю подію «Падінням башкирської ради», порівнявши Башкирське шуро з Українською центральною радою, щойно скинутою гетьманом Павлом Скоропадським[38]. Паралелі між Україною та Башкортостаном використовували не тільки башкирські політики, а й їхні супротивники-великодержавні шовіністи.

Невдовзі після утворення Тимчасової революційної ради Башкурдістану вона видала відозву про скинення Башкирського шуро яко представника «куркулів і багатіїв» та проголосила необхідність проведення «з’їзду всіх народностей Башкурдістану»[39], а також відозву про встановлення радянської влади та боротьбу проти буржуазії[40]. А після «Баймакської трагедії» стало зрозуміло, що місцеві більшовики зірвали спробу російсько-башкирської спілку.

У другій половині березня був розроблений більшовицький проєкт створення автономного Башкурдістану з розподілом повноважень між центральною владою Радянської Росії та реґіональною владою. Вищим органом влади Башкурдістану мав бути З’їзд рад, а постійним органом влади – Головна рада депутатів[41]. Тож наприкінці березня на місці Ідель-Уралу і Башкурдістану могли з’явитися Татарсько-Башкирська соціялістична республіка і Башкирська соціялістична республіка на правах автономій у складі Радянської Росії.

Натомість пізніше Оренбурзький губернський виконавчий комітет рад, під приводом конфлікту між двома оренбурзькими органами революційної влади – Тимчасовою революційною радою Башкурдістану та Мусульманським воєнно-революційним комітетом, постановив 30 березня, що «через соціяльний характер російської революції» утворення Татарсько-Башкирської республіки є шкідливим кроком, а обидва конфліктуючих органів влади мають бути розпущені та замінені Оренбурзьким губернським комісаріятом у мусульманських справах, у складі якого має бути створена Колеґія у справах Башкурдістану[42]. Фактично, і Татарсько-Башкирська республіка, і Башкирська республіка не змогли існувати через опір місцевих органів революційної влади[43].

Finita la comedia? Більшість місцевих більшовиків вирішила, всупереч устремлінням Іосіфа Сталіна і місцевим більшовикам татарського й башкирського походження, що їм не потрібні татарські й башкирські автономії, які, на їхні погляд, заважали класовій боротьбі та перешкоджали справі світової революції. Однак усупереч місцевим більшовикам-шовіністам 16 березня в Москві відкрилася нарада щодо Татарсько-Башкирської республіки[44], а 10-16 травня працювала нарада щодо скликання Установчого з’їзду цієї республіки. У своєму виступі на відкритті наради Сталін заявив, що національними рухами скористалася національна буржуазія та охарактеризував придатну для радянської влади форму національної автономії (курсив наш. – М. Г.):

 

«Автономія є формою. Питання в тім, який класовий зміст вкладаємо у цю форму. Радянська влада аж ніяк не проти автономії – вона за автономію, але за таку автономію, в якій уся влада знаходилася б у руках робітників і селян, в якій буржуа всіх національностей були би відсторонені не тільки від влади, а й від участі у виборах керівних органів.

Такою автономією і буде автономія на радянських засадах.

Існують два типу автономії. Перший тип – чисто націоналістичний. Ця автономія побудована екстериторіяльно, на засадах націоналізму. “Національні ради”, національні полки навколо цих рад, розмежування населення за національними куріями, неминучі в такому разі міжнаціональні чвари – такі результати цього типу автономії. Такий тип автономії веде до неминучої смерті Рад робітничих і селянських депутатів. Такого типу автономії добивалася буржуазна Рада [Українська центральна рада. – М. Г.].

<…>

Ми пропонуємо інший тип автономії, тип автономії областей з переважанням однієї або кількох національностей. Жодних національних курій, жодних національних перегородок! Автономія має бути радянською, що спирається Ради депутатів (Совдепы). Це означає, що межування людей на певному терені має відбутися не за національною ознакою, а за ознакою класовою. Класові Ради депутатів, як основа автономії, автономія, яко форма вираження волі цих Рад депутатів, – такий характер запропонованої нами радянської автономії»[45].

 

Спробуємо розібратися. В даному разі йдеться не про аналіз ситуації, а про творення нових смислів. Певна річ, «націоналістична автономія» – не обов’язково екстериторіяльна. Сталін приписував своїм опонентам не властиві їм наміри, щоби протиставити «правильних» більшовиків – «буржуазним націоналістам». Пропонуємо «перекласти» виступ Сталіна:

 

Існує два типи автономій. Перший тип – національна автономія, в основою якої є національна ознака і яка вимагає участі представників певної нації в роботі органів влади. Такий тип автономії нівелює класову боротьбу та позбавляє влади ради робітничих і селянських депутатів.

Другий тип – класова автономія, для якої достатньо переважання однієї чи кількох місцевих народів. Представництво в органах влади отримують винятково вихідці з робітничо-селянських верств.

 

Зі слів Сталіна випливало, що «класова автономія» – це втілення «диктатури пролетаріяту» в окремо взятій національній республіці. Національний характер такої автономії має призводити до врахування, поряд із класовими, національних інтересів, позаяк серед місцевих «трударів» у владі будуть і представники місцевих народів. Звідси залишився один крок до політики «коренізації» 1920-х років, що полягала у всілякій підтримці «трударів» з-поміж «корінної» нації з метою не тільки класової, а й національної інженерії революційного суспільства.

Натомість, попри сталінські зусилля, 11 травня кілька учасників наради різного етнічного походження та з різних міст Волзько-Уральского реґіону виступили проти утворення Татарсько-Башкирської республіки. Вони склали резолюцію, за якою створення цієї республіки дозволить захищати інтереси буржуазії та проводити ідею панісламізму. Ця резолюція була засуджена на найвищому партійному рівні – політбюро ЦК РКП(б)[46]. Тож справа Татарсько-Башкирської республіки була надто важливою для Леніна і Сталіна, щоби слідувати місцевим більшовикам.

Забігаючи наперед, зважимо на статтю одного з провідних татарських більшовиків Мірсаїда Султан-Галієва на захист проєкту Татарсько-Башкирської республіки. Стаття надрукована у липні 1918 року, коли на Поволжя наступали «білі сили», але відображає ідейну боротьбу серед більшовиків за створення автономних республік неросійських народів. Автор виходив із права націй на самовизначення, що його обстоювали більшовики, і заявляв, що відмовити у самовизначенні можливо винятково за двох умов: або національний рух очолила буржуазія, або національний рух набув імперіялістичного характеру[47], тобто сам спрямований проти права на самовизначення інших народів. Султан-Галієв виступав проти російських більшовиків-шовіністів, які називали більшовиків із мусульманських народів «панісламістами», і звинуватив їх у тому, що через їхню позицію башкири перейшли на бік білих[48]. Автор писав, що «татарсько-башкирська народність» була однією із найбільш пригнічених народів Російської імперії[49]. До речі, застосування терміну «татарсько-башкирська народність» пояснювалося тим, що для Султан-Галієва за революційних років, як і його візаві з-поміж татарських націоналістів, башкири були відгалуженням татар[50].

Отже, зі слів Султан-Галієва мав випливати висновок, що татари і башкири потребують захисту національних прав з боку більшовиків. Судячи з подальших подій, більшовики зробили цей висновок.

Насамкінець додамо, що в атмосфері революційної анархії, на початку квітня 1918 року, Валіді вдалося втекти з в’язниці, а його друзі вивезли башкирського лідера до Уфи[51].

 

3. Виступ «чехословаків» і білий рух

 

Ситуацію для башкирського руху врятувало розвогнення антибільшовицького опору, здійснене бійцями Чехословацького корпусу. Корпус був сформований з-поміж австро-угорських бранців та дислокованому на залізничних станціях од Пензи до Владивостоку. 25 травня (за нов. ст.) «чехословаки» по всій Росії повстали проти більшовиків. 27 травня повсталі захопили Челябінськ, з чого розпочалося падіння більшовицької влади в Західному Сибіру, на Уралі та в Поволжі. Так, 4 липня про усамостійнення Сибіру заявив Тимчасовий сибірський уряд, розташований в Омську[52].

 

 

 

Вступ військ Чехословацького корпусу

до Іркутську (1918 рік)

 

Після виступу «чехословаків» до Челябінську прибув Ахметзакі Валіді. 7 червня група башкирських політиків, які зібрались у Челябінську, видала фірман про відновлення башкирського уряду. Тоді ж у Челябінську розпочалося формування башкирської армії за участі офіцерів-росіян. Поступово було сформовано кілька полків, а до Челябінську з’їхалися інші башкирські політики. Боротьба принесла свої плоди: у червні–липні башкири та «чехословаки» розбили більшовицькі загони в околицях Челябінська[53]. Загалом за лічені тижні «радянська влада» рухнула на величезному просторі від Владивостоку до Казані, Самари та Симбірську (нинішній Ульяновськ).

У липні 1918 року білі сили ввійшли до Уфи та Оренбурга. Невдовзі башкирський уряд повернувся до Оренбурга. У серпні башкирські війська розгромили більшовиків під Уфою. Башкирському шуро вдалося налагодити співпрацю з оренбурзькими козаками та Самарським комітетом Установчих зборів  – урядом соціялістів-революціонерів, попри те, що самі козаки не визнавали самарський уряд[54]. В Оренбурзі башкири відкрили воєнну школу та воєнні курси, учительську школу, курси медсестер, курси телеграфістів і телефоністів. Цікаво, що в учительській школі викладав татарський письменник Фатіх Карімі, який раніше не визнавав башкир за окремий народ. В Оренбурзі виходила газета «Вісник уряду Башкурдістану» (мовою тюркі), що її редагував Габдрахман Фахретдінов – син відомого татарсько-башкирського просвітника Різаїтдіна Фахретдіна (1859–1936), який підтримав башкирський рух[55].

Незважаючи на успіхи башкирської справи та демократизм башкирського руху, серед татарського і російського населення Малої Башкирії поширювалися чутки, що башкири прагнуть витіснити татар, забрати російські школи та православні церкви, взявши курс на побудову мусульманської держави. Башкирське керівництво намагалося заперечити ці чутки, обіцяло всім народам рівне представництво в уряді та створення окремих органів духовних справ для православного населення[56]. Наявність таких чуток свідчило про недовіру татар і росіян до башкирського уряду, що створювали підґрунтя для можливого використання цього невдоволення білими та червоними.

Загалом у липні–жовтні Башкирському шуро вдавалося лавірувати між позиціями Сибірського монархічного уряду та самарським Комучем (Комуч – російська абревіятура від Комітет Установчих зборів). Сибірський уряд мав реальну силу, а самарські есери були ідеологічними близькими до башкирських революціонерів[57]. Для прикладу зазначимо, що позитивне ставлення «самарців» до башкирської справи було виказане у статті «Автономна Башкирія», написаній приязним тоном, на шпальтах есерівської газети «Народ», в якій ішлося про переїзд Башкирського шуро з Оренбурга в зауральський Баймак у листопаді 1918 року – на терен компактного проживання башкир[58]. Щоправда, переїзд того часу не відбувся.

Ідейну підтримку самарських есерів мав не тільки Башкортостан, а й проєкт національно-культурної автономії тюрків-мусульман. Так, 8 вересня 1918 року група татарських політиків звернулася до Комуча з пропозицією визнати національно-культурну автономію «тюрко-татар», яку автори записки виводили від створення Оренбурзького мусульманського духовного зібрання в Уфі у 1788 році, та підтримати цю автономію на Всеросійській нараді в Уфі (про неї йтиметься далі). «Самарці» вирішили сзвально прийняти цю пропозицію[59].

Єдиною конфліктною ситуацією між Башкирським шуро та обома білими урядами була справа мобілізації. Башкирський уроку ряд улітку 1918 ухвалив рішення, що загальна мобілізація, оголошена Самарським і Сибірським урядами, не поширюється на призовників-башкир. Натомість у серпні військовий міністр Сибірського уряду наказав призивати башкир через вертикаль Сибірського уряду – повітові управління військових начальників, а не через башкирські кантональні управління. Після цього інциденту Башкирське шуро було змушене у серпні 1918 року визнати зверхність Сибірського уряду над башкирською армією, що здійснювалося через командування Дутова. Незважаючи на ці намагання поділити призовників-башкир, Сибірська біла гвардія та Оренбурзьке козацтво були постачальником офіцерів для башкирської армії, хоча башкирське командування старалося добирати керівний склад з офіцерів-тюрків – башкир, казанських татар і татар-мішарів[60].

Серпень–вересень 1918 року стали часом пошуку нових форм політичного життя для представників фронту білих сил. 30 серпня–7 вересня у Самарі та Оренбурзі тривали спільні наради членів урядів Башкортостану, Казахстану (Алаш-Орди) і Туркестану. Політичні лідери домовилися про створення «Федерації південно-східних мусульманських областей», до якої прагнули залучити оренбурзьких та уральських козаків, уряди Самари і Сибіру. Результатом такого об’єднання мала би стати, за задумами мусульманськихі козацьких провідників, велике федеративне утворення[61].

 

 

 

Казахський правник і політик,

глава Туркестанської автономної республіки

та один із лідерів Алаш-Орди

Мустафа Чокай (1890–1941)

 

8-23 вересня 1918 року в Уфі відбувалася Державна нарада, на якій були присутні 23 делегації різноманітних політичних сил антибільшовицького напряму – від «меншовиків» до монархістів – та був утворений уряд білої Росії. Результатом наради став «Акт про утворення Всеросійської верховної влади». Згідно із ним, носієм верховної влади ставав Тимчасовий Усеросійський уряд (або «Уфимська директорія») у складі п’яти осіб, створений із Сибірського уряду. Державний устрій білої Росії мав бути федеративним, але визначити його мали майбутні Установчі збори:

 

«Облаштування Росії, що визволяється, – йшлося в Акті про завдання верховної влади, – на засадах визнання за її окремими областями прав широкої автономії, зумовленої яко географічними й економічними, так і етнічними ознаками, припускаючи остаточне визначення державної організації на федеративних засадах повновладними Установчими зборами»[62].

 

Валіді очолив башкирську делегацію на Державній нараді. Однак башкирські політики більше переймалася справами тюрків-мусульман, ніж загальноросійськими питаннями. Під час наради в готелі «Сибір» тривали татарсько-башкирські засідання. На них татарські провідники, поміж яких був і Гаяз Ісхакі, виступали, як і раніше, проти федералізації Росії та створення окремих збройних сил мусульманських народів. Вони, в дусі ідеї національно-культурної автономії, вважали за достатнє створити управління з духовно-просвітницьких справ для мусульман центральної Росії та Сибіру, а також «Відділ Азії» при командуванні білих військ для опікування військовиками-мусульманами[63]. Як бачимо, час минав, а позиція чільних татарських політиків залишалася незмінною, хоча час працював проти національно-культурного автономізму.

Незважаючи на політичні успіхи білих, ситуація на фронті почала змінюватися не на їхню користь. 10 серпня Червона армія зайняла Казань, а 7 вересня червоні вибили «чехословаків» і башкир із Самари. 9 жовтня Тимчасовий Усеросійський уряд перебрався до Омська з Уфи, яка перетворилася на прифронтове місто. 4 листопада, в умовах наступу Червоної армії, Тимчасовий Усеросійський уряд переформатував свій склад і взагалі проголосив про скасування всіх «обласних урядів» для консолідації білих сил[64]. 18 листопада новий військовий і морський міністр уряду, адмірал Алєксандр Колчак, здійснив переворот і проголосив себе Верховним правителем Росії, а змінений уряд отримав назву Уряд держави Російської (Правительство государства Российского).

Колчак був знаним прихильником «єдиної й неподільної» Росії. Пізніше він навіть відмовився від допомоги фінської армії, яка була здатна захопити більшовицький Петроград, заявивши маршалу Карлу Густаву Манергейму, що не визнає самостійности Фінляндії. Так, у критичних обставинах погані політики обирають найгірші варіянти.

Дещо раніше Всеросійський тимчасовий уряд підготував указ про ліквідацію башкирської автономії та підпорядкування органів влади Башкортостану загальноросійському уряду. Указ мав побачити світ 4 листопада. Тож посилення шовіністичних настроїв відбулося ще до переформування загальноросійського уряду та перевороту Колчака. Напередодні появи цього указу, текст якого нам невідомий, з’явилася записка про башкирську автономію. В ній ішлося про головну увагу Башкирського шуро до створення військ та міліції й намагання видалити з Башкортостану військову міліцію білих, а також про конфлікти місцевих башкирських органів влади – кантональних управ – з повітовими земствами. Невідомий автор (або автори) записки дійшли висновку про необхідність скасування національно-територіяльної автономії Башкортостану та надання, замість неї, башкирам національно-культурної автономії з окремим духовним управлінням[65].

Того ж часу, 17 листопада, Мале шуро (передпарламент) вирішив перевести уряд, видавництво та газети з Оренбурга до зауральського села Темясово (у сучасному Баймакському районі Республіки Башкортостан). 21 листопада Колчак оголосив про розпуск урядів Башкортостану та Казахстану, а ще наказав своїй армії наступати на сили Самарського уряду, який невдовзі був розпущений. Отаман Оренбурзьких козаків, генерал Алєксандр Дутов, перестав надавати боєприпаси башкирському війську. Від жовтня розпочалися арешти башкирських чиновників на місцях. В умовах загострення стосунків із білим командуванням, 22 листопада Башкирскье шуро призначила командувачем башкирських військ Валіді[66].

 

 

 

Отаман Оренбурщького козачого війська,

генерал-лейтенант Алєксандр Дутов (1879–1921)

 

Для координації дальших дій до Башкортостану прибули представники Самарського, Казахського (Мустафа Чокай) і Туркестанського (Вадим Чайкін) урядів, а також колишній міністр сільського господарства в уряді Керенського – есер Віктор Чернов. У ніч з 1 на 2 грудня в Караван-Сараї відбулася нарада цих політиків, на якій було вирішено створити спільний уряд для Башкортостану, Казахстану, оренбурзьких та уральських козаків. Окрім цього, вони сподівалися, за підтримки деяких козацьких груп, відсторонити від влади Дутова, про що Валіді промовчав у своїх мемуарах. Однак політикам не вдалося реалізувати і втримати в таємниці свої наміри. Внаслідок нападу Дутов був тільки поранений, і зміг дізнатися про плани своїх учорашніх союзників. Після чого козаки захопили Оренбург[67]. Цікаво, що шляхетний Дутов не помстився своїх союзникам-ворогам. Припускаємо, що башкирське військо було надто потрібним для білих сил, щоби втрачати союз із ним через суперечки за владу.

Через кілька днів башкирські війська перехопили документи білих сил, що їх везли з Челябінська до Оренбурга. У паперах ішлося про розформування башкирського й казахського урядів і необхідність заарештувати башкирських провідників. Того ж часу до Оренбурга прибули ще кілька представників Алаш-Орди, які зіткнулися з протидією прибічників Колчака[68]. Зрештою, й башкирські, й казахські провідники одночасно дійшли однакового висновку: за протистояння між червоними та білими – варто обрати червоних.

15 грудня Башкирське шуро направило до радянських органів Уфи двох представників для ведення перемов[69]. Тоді ж керівництво Башкортостан розпочало усувати з війська офіцерів-росіян, які підтримували Колчака і Дутова, залишаючи тільки тих, у лояльности яких не було сумнівів[70].

Більшовики теж не гаяли час: у грудні 1918 року побачило світ звернення Мірсаїда Султан-Галієва та інших керівників Центральної мусульманської військової колеґії при Народному комісаріяті у воєнних справах до татар і башкир, які воювали на боці білих сил. Більшовики-мусульмани заявляли, що татари і башкири були обмануті своїми лідерами, які насправді були прислужниками російських поміщиків і капіталістів, за спинами яких знаходилася Антанта, а відтак – «обмануті» мали перейти на бік радянської влади[71].

 

4. Справа татарської автономії в Омський період

Усеросійського тимчасового уряду

 

Чи правильно вчинили башкирські та казахські провідники, вирішивши полишити білий рух після того, як на його чолі став шовініст Алєксандр Колчак? Подивимося на іншому прикладі – справі національно-культурної автономії мусульман «тюрко-татар» за часів Колчака. Тим паче, що формально татарські провідники діяли і від імені башкир – таких самих, як і приволзькі татари, «тюрок-мусульман внутрішньої Росії».

Упродовж усього 1918 року діяло Центральне національне управління мусульман тюрко-татар внутрішньої Росії та Сибіру. Воно змогло розбудувати мережу місцевих органів влади – міських та окружних меджлісів. Після вигнання більшовиків із Поволжя влітку 1918 року резиденцією Центрального національного управління стала Уфа, а в жовтні, рятуючись від червоних, перебралося до Петропавловська Акмолинскої області (тепер у Північноказахстанській області Казахстану)[72].

Відмова Уряду держави Російської від підтримки національних автономій могло завдати найбільш сильного вдару по приволзьких татарах, які не мали ані власної території, контрольованої власним урядом, ані власною армією, чим могли похвалитися башкири. Тож 30 грудня 1918 року на своєму засіданні Центральне національне управління підготувало клопотання до голови Ради міністрів Всеросійського тимчасового уряду – есера Петра Вологодського. В зверненні йшлося про те, що управління реалізує національно-культурну автономію, проголошену 22 липня 1917 року – за винятком періоду владарювання більшовиків у Поволжі в першій половині 1918 року. Відтак розраховує на визнання цієї автономії з боку «Омського уряду» – до того моменту, як Усеросійські національні або тимчасові збори остаточно вирішать питання про державний устрій Росії[73].

Через кілька днів, 4 січня 1919 року, на основі цього клопотання, була складена записка для голови Ради міністрів про справу національно-культурної автономії у 1917–1918 роках та обґрунтування не «загальнополітичного», а духовно-релігійного і національно-культурного значення цієї автономії[74].

 

 

 

Російський правник і політик, соціяліст-революціонер,

голова Тимчасового сибірського уряду, Всеросійського

тимчасового уряду та Ради міністрів Уряду держави Російської

Пьотр Вологодський (1863–1925)

 

Вологодський не забарився з відповіддю. 15 січня 1919 року він заявив Міністерству внутрішніх справ про «ненормальність» існування татаро-мусульманської національно-культурної автономії та про потребу в «ліквідацію» цього «явища»[75]. У відповідь Міністерство внутрішніх справ висловилося, що «розпад російської державности розпочався з розвитку відцентрових національних сил»[76], причому (тут і далі курсив наш. – М. Г.):

 

«Процес цей на сході Росії виразився в утворенні Алаш-Орди і Башкурдістана, котрі політичні організації згодом були скасовані постановою Директорії, але, вочевидь, на зміну їм за теперішнього часу створюється згадане вище Центральне національне управління»[77].

 

Як бачимо, білі урядники були не в курсі національного питання в Росії та реалізації національних інтересів неросійських народів, позаяк не знали про існування татарських органів влади. А далі в записці йшлося про конкретні заходи щодо Центрального національного управління:

 

«Збирання разом… російської державности не може припустити і виключає наявність подібних… об’єднань. У даному разі національне об’єднання мусульман може бути допущено тільки в порядку утворення приватних товариств і спілок… Але за міркуваннями політичними, поки урядова влада недостатньо ще зміцніла, Міністерство внутрішніх справ уважає за більш доцільне не поспішати з відповіддю на клопотання Центрального національного управління мусульман і допустити факт його існування яко тимчасового, аж до зміцнення уряду»[78].

 

Отже, Омський уряд сформулював компромісну позицію: він заперечував права націй на створення автономних форм соціяльного буття, вбачаючи в автономістських змаганнях, а не в більшовицькому перевороті, причину розпаду Росії. Однак не виступав проти Центрального національного управління, щоби не втратити союзника. Важливо й те, що білі урядники не просто ігнорували національні інтереси неросійських народів, а й узагалі не відстежували їхні справи.

Центральне національне управління не зупинилось у своїх намаганнях досягти визнання з боку Всеросійського тимчасового уряду. 21 березня 1919 року управління направило міністру внутрішніх справ записку про справу національно-культурної автономії з клопотанням про її «принципове визнання», яка почасти повторювала згадану вище записку від 4 січня 1919 року[79]. Вологодський вирішив докладно розглянути це питання. За кілька днів Міністерство внутрішніх справ надало йому текст «Основних засад національної автономії мусульман тюрко-татар внутрішньої Росії та Сибіру» від 16 січня 1918 року[80] під дещо зміненою назвою[81].

Напевно, татарські провідники не дочекалися визнання національно-культурної автономію. В травні 1919 року клопотання про це поновив Садрі Максуді, який прибув із Росії до Парижу[82]. У червні міністр внутрішніх справ направив записку міністру іноземних справ про шкідливий характер цієї автономії:

 

«Ці релігійно-національні організації, які самовільно привласнили собі функцію урядових установ і йменують себе національним зібранням та управлінням тюрко-татар внутрішньої Росії та Сибіру, пронизані тенденціями панісламізму, діють переважно у вузьконаціональних інтересах самої лишень татарської народности»[83].

 

Висновком Міністерства внутрішніх справ була теза про неможливість співпраці уряду із Центральним національним управлінням[84]. Невдовзі, 17-23 липня, у Новоніколаївську (сучасний Новосибірськ) відбувся Всесибірський з’їзд мусульманського духівництва. На ньому було ухвалено постанову клопотати перед Урядом держави Російської про визнання національно-культурної автономії мусульман «тюрко-татар», що включало б і духовно-релігійні справи. Делегати з’їзду звинуватили Головне управління у справах віросповідань «Омського уряду» у потуранні виступам проти Центрального національного управління. 24 липня записка із резолюціями з’їзду була направлена голові Ради міністрів[85].

У відповідь на резолюцію Всесибірського мусульманського з’їзду – Головне управління у справах віросповідань склало докладну доповідь про ставлення Уряду держави Російської до справи національно-культурної автономії тюрків-мусульман. Доповідь містила такі положення загалом компромісного характеру:

1. Духовне відомство при Центральному національному управлінні не було продовженням Оренбурзького мусульманського духовного зібрання;

2. Головне управління у справах віросповідань підтримає самоврядування мусульманської спільноти в релігійних справах;

3. Головне управління у справах віросповідань не перешкоджає діяльности Центрального національного управління;

4. Головне управління у справах віросповідань принципово не виступає проти створення окремого Башкирського мусульманського духовного управління;

5. «Основні засади національної автономії мусульман тюрко-татар внутрішньої Росії та Сибіру» суперечать принципам національно-культурної автономії, позаяк не передбачають наявність загальнодержавної влади;

6. Реалізація Центральним національним управлінням національно-культурної автономії тюрків-мусульман загрожує «татаризацією» башкирам і тюркам-мусульманам Середньої Азії. Тут бачимо відгомін дореволюційних закидів казанських татарам у намаганнях «татаризувати» сусідні народи, які формулювало російська бюрократія та православне духівництво[86].

Насамкінець у доповіді було вказано на створення постійної міжвідомчої наради з «тубільних питань» при Міністерстві внутрішніх справ[87].

Окремо звернемо увагу на Башкирське духовне управління. Наявність положення про нього в доповіді Головного управління у справах віросповідань було зумовлено згадкою в резолюції Всесибірського мусульманського з’їзду башкирського політика Мухамеда-Габдулхая Курбангалієва. Він очолив тих башкир, які не підтримали перехід Башкортостану на бік більшовиків, і виступав за національно-культурну автономію башкир у складі білої Росії. Курбангалієв іще напередодні переходу Башкирського шуро на бік червоних розпочав обстоювати ліквідацію башкирської територіяльної автономії, обвинувативши Валіді та його соратників у «більшовизмі».[88] Татарські провідники звинувачували Курбангалієва в намаганнях відокремити башкир од татар у релігійних справах і наклепах на Центральне національне управління.

Башкирське духовне управління було утворене за рішенням Третього курултая в грудні 1917 року. 2 жовтня 1918 року відбувся з’їзд Башкирського духовного управління, на якому були створені місцеві кантональні управління. 31 жовтня духовні провідники башкирських мусульман направили до Всеросійського тимчасового уряду клопотання про визнання окремого Башкирського духовного управління для усамостійнення від «татарського засилля». Це клопотання вони супроводили російському урядові в Омськ[89].

Додамо, для прикладу, що, на відміну від білих сил, наприкінці 1918 року більшовики створили окремі органи влади для вирішення мусульманських справ. 19 жовтня при Народному комісаріаті у справах національностей, очолюваний Іосіфом Сталіним, був розроблений проєкт створення окремих мусульманських секцій при відділах національностей у виконавчих комітетах повітових рад депутатів. Також пропонувалося створити Центральний мусульманський комісаріат при Народному комісаріаті у справах національностей[90].

Через місяць, 18 грудня, Народний комісаріат у справах національностей видав інструкцію про організацію місцевих відділів у справах національностей у місцевостях з неросійських населенням. А у відділах національностей, за умов строкатого етнічного складу населення, мали б існувати окремі національні секції[91]. Тож більшовики були далекоглядними політиками, які прагнули вирішувати національне питання.

Отже, Уряд держави Російської й не визнавав національну-культурну автономію мусульман «тюрко-татар» і, на відміну від більшовицької Ради народних комісарів, не створив якогось постійного урядового органу з мусульманських або національних справ. Революція тривала вже два з половиною роки, а білі сили тільки-но замислилися про створення наради з «тубільних справ»!

Ефективна мобілізація башкир зусиллями шуро свідчило, що національні уряди були здатні успішніше працювати зі «своїм» населенням, звертаючись до національних почуттів, ніж загальноросійські уряди. А підтримка Центрального національного управління з боку Омського уряду призвела би до сильнішої підтримки білих сил з боку татар. Тож недарма башкирські провідники вирішили порвати з білою Росією, для якої не існувало національного питання. На той момент башкири мали окрему територію, хай вона і не охоплювала цілком башкирські етнічні землі, з окремішнім урядом, духовним управлінням та власною армією.

 

5. Перехід Башкортостану на бік більшовиків

 

1 січня 1919 року представники Башкирського шуро при органах радянської влади в Уфі запропонували більшовикам укласти угоду з умовами, що автономний Башкортостан:

 

«має цілковиту самостійність у внутрішніх та економічних справах, башкирські війська будуть підпорядковані радянському командуванню, але все внутрішнє життя визначають самі [башкири. – М. Г.]. Будівництво комунізму в республіці [Башкортостан. – М. Г.] необов’язкове»[92].

 

Башкирське шуро прагнуло приєднатися до червоних без підпорядкування більшовицькій партії та будівництва «воєнного комунізму». Лідер місцевих більшовиків, голова ревкому та виконкому Уфимської губернії, Борис Ельцин виступив проти такої угоди з Башкортостаном[93]. Однак 30 січня башкирські представники разом із уфимськими більшовиками вирішили негайно розпочати перемови про союз між Радянською Росією та Башкортостаном[94].

 

 

 

Лідер уфимських більшовиків

Борис Ельцин (1875–1937)

 

На позиції Башкирського шуро впливали міжнародні справи. 23 січня 1919 року держави Антанти заявили про визнання більшовицького Раднаркому та невтручання в російські справи, а також про готовність розпочати 15 лютого перемови з більшовиками неподалік од Стамбулу, на Принцевих островах[95]. Втрата зовнішньої підтримки могла послабити білі сили, а тому 11 лютого Валіді поширив серед військових командирів Башкортостану таємний наказ про поточні дії шуро:

 

«Союзники припинять військові дії проти Рад. За цих умов кожен має чинити на власний розсуд. Відтепер білі не даватимуть нам ані грошей, ані зброї. Своїх представників на Принцеві острови відправили й Колчак, і Дутов, і Денікін. Через це Башкирський уряд направив заступника його голови доктора Кулаєва, Габдрашита Бікбавова, Хайретдіна Саїтова, Карлугасова і Мулаяна Халікова у П’яту армію Рад для укладення перемир’я з її командуванням»[96].

 

У лютому 1919 року до Валіді прибули два представники Алаш-Орди. Вони виказали підтримку башкирським планам перейти на бік червоних. Однак висловили побоювання, що повторити башкирський крок зможе тільки уряд Західного Казахстану, позаяк Східний Казахстан зайнятий військами прибічника Колчака – генерала Алєксандра Бєлова[97]. Валіді передав через цих представників Алаш-Орди лист до казахських політиків Ахмеда Байтурусуна й Аліхана Букейхана, в якому написав майже пророчі слова (курсив наш. – М. Г.):

 

«Збираємося найближчими днями перейти на бік Рад. Відправили до них своїх представників, чекаємо на відповідь щодо наших вимог. Ви маєте знати, що перехід на їхній бік – вимушений крок. До цього нас підштовхує надмірна ворожість Колчака. Іншого виходу не маємо. Ми залишаємося вірними наших національним принципам та угодам з урядом Алаш-Орди. Самі розумієте, що й при укладенні мирної угоди з Радами ми не маємо довіри до них, вірити їхньому слову неможна. Можливо, саме тому коли-небудь нам доведеться від них відділитися та продовжити розпочати проти них боротьбу»[98].

 

Перемови між Радами та Башкортостаном не були простими. З більшовицького боку ними керував татарський політик, голова Центральної мусульманської військової колеґії при Народному комісаріяті у справах національностей, Мірсаїд Султан-Галієв. Він прибув з Москви до Уфи та направив до Башкирського шуро свого представника – Гальмьяна Амінова[99]. Йому Султан-Галієв передав свою пораду для башкирських політиків:

 

«Не спішіть з переходом, поки не завершаться перемови. Хай не спішать [башкири. – М. Г.]. Якщо подальше очікування стане неможливим, вам треба йти не в розпорядження П’ятої армії, а в розпорядження Першої, штаб якої знаходиться Оренбурзі»[100].

 

Й Амінов додав од себе:

 

«Не спішіть з переходом. Командування Червоної армії надає великого значення башкирам яко войовничої нації»[101].

 

Башкирське шуро прислухалося до поради Султан-Галієва, який був прибічником солдіарности мусульманських народів. 8 лютого у штабі башкирських військ відбулася нарада між урядниками та командирами, на якій остаточно було вирішено перейти на бік Червоної армії. 16 лютого башкирські війська були зосереджені в районі села Темясово. Того ж дня був оголошений наказ Ахметзакі Валіді, що 18 лютого відбудеться перехід[102]. 18 лютого Валіді з кількома солдатами та офіцерами перейшли лінію фронту Першої армії. Наступного дня Валіді прибув до Оренбурга – у штаб Першої армії. 20 лютого башкирські полки перейшли на бік Червоної армії[103]. Загалом, на цей момент, башкирська армія нараховувала 6,6 тис. чол.[104]

 

 

 

Мапа бойових дій в европейській частині Росії

(лютий 1918 – лютий 1919)

 

Таким чином, кінець1917 – початок 1919 року стали вирішальним часом для башкирського націєтворення. Перша спроба розбудови башкирської державности на теренах, де башкири складали більшість населення («Мала Башкирія») виявилася невдалою через наступ більшовиків на Поволжі та Уралі. Однак і більшовики, і почасти татарські націоналісти з Національного зібрання «мусульман тюрко-татар» визнали політичні права башкир. На початку 1918 року більшовики спробували перебрати на себе владу в автономних Ідель-Уралі та Башкурдистані, повторивши аналогічні кроки, зроблені раніше в Україні. Натомість через опір більшости місцевих більшовиків, усупереч позиції Сталіна, Татарсько-Башкирську і Башкирську радянські автономні республіки розбудувати не вдалося.

Повстання Чехословацького корпусу в травні 1918 року призвело до початку кінця радянської влади на просторі від Владивостоку до Поволжя включно та відновлення автономного Башкурдістану. Перехід влади в білій Росії до Колчака у листопаді 1918 року призвело до шовіністичного повороту в антибільшовицькому русі. Відтак башкирські провідники здійснили у лютому 1919 року перехід на бік червоної Росії. А татарські націоналісти опинились у глухому куті невизнання з боку білої Росії, незважаючи на свою підтримки білих сил, позаяк у них не було, на відміну від башкирських діячів, ані уряду, ані війська, ані території. Отже, період кінця 1917 – початку 1919 років показав ефективність проєкту башкирського націє- і державотворення.

 

Використані світлини запозичені з відкритих джерел