Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», звернуся до питань імперської історії Росії XVIIІ століття – від Пєтра І до Єкатєріни ІІ. Російські імператори втілювали доктрину камералізму – концепцію широкої участі держави у суспільних справах. Камералізм був практичною теорією за умов ведення війн із застосуванням вогнепальної зброї. Масштабне використання вогнепальної зброї потребувало налагодженої гірничої справи та збройної промисловости, а також утримання сили-силенної найманців. Усе це було під силу тільки державі – бюрократичній «камералістській» державі. Дотримання доктрини камерізму вивело західноевропейські держави на перші позиції в ранньомодерні світі, дозволивши їм випередити до того аніскільки не слабші за воєнною потугою Туреччину, Персію та Московію [1].
Жан-Франсуа де Труа «Портрет Жана-Баптиста Кольбера» (1701).
Міністр фінансів Людовика XIVКольбер (1619–1683) створив доктрину меркантилізму – економічну версію політичної доктрини камералізму
Слідом за «камералістом на троні» Пєтром І, російська історія знала теоретикиню на практиці – «просвітницю на троні» Єкатєріна ІІ. Просвітники прагнули не тільки розширити значення держави, а й надавали теоретичне обґрунтування праці монарха в ім’я суспільного блага – загального блага мешканців цієї надзвичайно розмаїтої імперії, яка потребувала самодержавного правління [2]. Для того уряд звертався до освітніх і конфесійних справ. Головним «соціяльним» результатом її правління – з обраної нами перспективи – було остаточне формування російського дворянства, непросто привілейованої, а – як показано в історичному курсі – єдиному визначеному стані [3]. Саме статус російського дворянства став ціною інтеґрації окраїн для імперського центру та провінційних еліт.
Перспектива «Нової імперської історії…» переважно «централістична». Історичний курс присвячений «ситуації імперії», загалом без окремого розгляду складних відносин на різних окраїнах. Однак відносини між Росією та Гетьманщини заслугували на увагу в розглянутій праці – в межах тематичних параграфів. Так, говорячи про перехід Івана Мазепи і Гетьманщини у шведський табір, автори вказують, що вчинок Мазепи був сумнівним з погляду феодальних часів: васал не мав право полишити сюзерена під час війни. Тим паче, був неприпустимим з позиції камералізму з притаманним йому наділенням монарха суверенітетом. Однак Пьотр І, як наголошено в історичному курсі, діяв з особистих міркувань. Автори визначають мотивацію Мазепи: по-перше, йому не дозволяли приєднати Правобережну Україну, а по-друге – він дізнався про планування включити Лівобережжя до складу майбутньої Київської губернії [4]. Питання управління Гетьманщиною-Малоросію розглянуті й у контексті після-пєтровських часів [5]. Однак найцікавіше – політику Єкатєріни ІІ щодо українських земель, на жаль, оминули увагою.
Великий український актор Богдан Ступка (1941–2012) в образі гетьмана Івана Мазепи: кадр зі зйомок фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» (режисер і сценарист – Юрій Іллєнко, 2001).
Джерело: «Ім’я Івана Мазепи»
Обраний авторами «Нової імперської історії…» підхід цілком доцільний, коли йдеться про синтетичний твір. Однак для розуміння Імперії безсумнівно корисно поглянути на неї з точки зору інокультурних окраїн. Окраїнна перспектива дозволить мені наголосити на питанні модернізації. Загалом в історичному курсі оминають теорію та історію модернізації (або в множині – модернізацій). Зрозуміло, що обговорення цього питання відволікло би увагу авторів і читачів од оригінального підходу «нової імперської історії». Авторам довелося би звертатися до концепції «множинної модерности» Шмуеля Ноаха Айзенштадта, щоби визначити специфіку імперської модернізації по-російськи (або по-петербурзьки). Для Айзенштадта модернізація може бути «частковою», себто вибірковою [6]. Це й демонстрували російські володарі, особливо Пьотр І. Додам одну примітку: якщо авторський колектив підтримає концепцію «множинної модерности».
Ізраїльський соціолог Шмуель Ноах Айзенштадт (1923–2010).
Джерело: «Emet Prize»
Для мене ж модернізація та Імперія модерних часів є нерозривними поняттями. Тим паче, Російська імперія – модернізаційна імперія. Ця імперська модернізація була «частковою»: насамперед стосувалася бюрократичного апарату, військової організації та опори держави – дворянського стану. Російські досягнення XVIII і XIX століть визначені успіхами такої модернізації, а її провали XIX і початку ХХ століть – відповідно, провалами «часткової» модернізації. Звісно, йдеться про різні версії й тенденції «модернізації» протягом більш ніж двох століть імперської історії.
Повернуся до імперських провінцій. Обираю дві зовсім різні окраїни, які були інтеґровані в імперський простір протягом XVIII століття, – Гетьманщину та історичний Башкортостан. В останньому випадку прикметник «історичний» позначає всю етнічну територію башкирського народу, ширшу за сучасну Республіку Башкортостан: від лівобережжя Волги до правобережжя Тоболу і від пермських до оренбурзьких теренів у сучасних адміністративних кордонах Росії. Тож моє питання: як Імперія інтеґрувала та модернізовувала свої окраїни?
17. «Принцип Москви» та інтеґрація окраїн
Пропоную зробити крок назад і зрозуміти, які тенденції передували інкорпорації окраїн та імперській інтеґрації у XVIII столітті. Як наголошує популярний історик Сєрґєй Сєрґєєв, «принцип Москви» полягав у домінуванні монархічної держави у суспільних відносинах [7]. «Принцип Москви» контрастував із вічовим устроєм північноруських міських республік (Великого Новгорода, Пскова і В’ятки) і шляхетськими порядками Західної Русі, яка ввійшла до складу Великого князівства Литовського і Корони Польської [8]. Сєрґєєв називає альтернативи «принципу Москву» – земські собори і події Смутного часу [9]. Однак для мене це радше не альтернативи, а свідчення того, що «принцип Москви» не був тотальним. Він не позбавляв суспільні групи та стани самостійности і самоврядности, які виявлялися під час послаблення самодержавства.
Чим за своєю суттю був «принцип Москви»? За відповіддю варто звернутися до «ранньомодерника» Міхаїла Крома. Принципом Московської державности було недопущення або звуження «місцевих особливостей» підлеглих територій. Поява «принципу Москви» (якщо застосовувати термін Сєрґєєва) простежується від XV століття, коли внаслідок міжусобиць часів великого князя Васілія ІІ Темного (1425–1462) московські правителі побачили загрозу державній стабільности в існуванні удільних князівств. З того часу московські князі розпочали стихійно втілювати політику, яку мовою сучасною політології варто назвати «доктриною монаршого суверенітету» – дотримання неподільности княжої (згодом – царської та імператорської) влади в межах підвладної території [10]. Ось ця не подільність суверенітету і є змістом «принципу Москви».
Російський історик Московської Русі Міхаіл Кром
Що означав «принцип Москви» на практиці? В руських землях Московська держава знищувала місцеві політичні інституції та переселяла еліти, замінюючи їх стовідсотково лояльними групами. А за межами руських земель допускалися місцеві порядки та місцеві династії. Такими були становища Казанського і Касимовського ханатів у середині XV – середині XVI століття. Однак Казанське ханство виявилося надто потужною та непокірною державою, а тому було завойоване та інкорпороване Іваном IV Грізним. Касимівське ж ханство формально існувало до кінця XVII століття. Колишнім Казанським ханством і башкирськими землями керував Приказ Казанського палацу.
Отже, «принцип Москви» передбачав діяпазон політик од беззастережної інкорпорації до, так би мовити, двоповерхового управління, коли місцева політична система (як у башкир) поєднувалася з вертикаллю верховної влади монарха. Як зазначав Зенон Когут, у Росії камералізм поєднався з відсутністю самоврядування станів і теренів [11]. Інакше кажучи, імпортований камералізм знайшов собі нову батьківщину в Росії, в якій він був найбільш придатний для втілення.
Поширене твердження, що взяття Казані 1552 року зробило Росію – Імперією. Цілком погоджуюся. Узалежнення від Росії більшости башкирських родоплемінних груп у 1557 році перетворило Росію, за оцінкою Чарльза Стейнведеля, на «степову імперію» – більше евразійську, ніж европейську. Евразійську імперію, подібну до Османської імперії, в якій співіснували провінції з різними принципами відносин із Центром [12].
Сєрґєй Прокудін-Ґорскій «Башкирка в національному костюмі» (фото початку ХХ століття)
Перші сто п’ятдесят років перебування башкир у російському протектораті мало що змінило для цього напів кочового народу. Башкири сплачували нетяжкий ясак – натуральний податок із нехристиянських корінних народів – цінним хутром і медом, пізніше кіньми, а також отримували військовий захист од ногайців з півдня, пізніше – калмиків, які вийшли із Центральної Азії. Представники башкирської знаті, як і за раніших часів, отримували від нових сюзеренів «тарханні грамоти» – звільнення від податків за службові заслуги. Звісно, вже тоді башкири зіткнулися із «земельним питанням» – відібранням у них земельних угідь, що загрожувало напів кочовому господарству. Але тоді масштаби цього явища не були катастрофічними. Аж поки башкир не досягла імперська модернізація.
З чим зіткнулася Російська держава після приєднання українських земель? Гетьманщина – з перспективи Москви – була не менш проблемною країною, ніж за двісті років до того Казанське ханство. Гетьманщина була не просто самостійною і спроможною до зміни сюзерену – Гетьманщина була вузлом великого протистояння, перебуваючи на кордоні з Річчю Посполитою і Кримським ханатом. Саме тому за часів правління Пєтра І автономія Гетьманщини раніше чи пізніше зробилася би мішенню інтеґраційної політики. З Казанського ханства на Дніпрі потрібно було зробити Касимівське ханство на Дніпрі: формально самоврядне, але цілком лояльне. З тою відмінністю, що на Дніпрі не треба було поширювати православ’я – тільки підпорядкувати тамтешню церкву московському патріярхові.
18. Модернізація та інтеґрація двох окраїн
а) Балансування між Центром і Гетьманщиною. «Військо Запорізьке», як офіційно називалася українська держава, саме зазнавало модернізації, відповідно до доктрини камералізму, як і її північний сюзерен. Василь Кононенко зіставив радикальну модернізацію Росії (на прикладі Пєтра І) та помірковану модернізацію Гетьманщини (на прикладі його буремного васала Івана Мазепи). Для першої були притаманні злами старих і запровадження старих порядків, а для другої – пристосування нового до старого [13]. Відмінності визначало те, що влада гетьмана спиралася на козацьку старшину, формування якої ще тривало. Проблема модернізації Гетьманщини полягала в постійній нестачі ресурсів і тиску імперського Центру.
Напевно, буде справедливим сказати, що модернізована Гетьманщина мала би стати бюрократичною державою, основою якої складала би аристократична верства – малоросійське шляхетство, за наявности самоврядування міст і церкви, з якими би довелося постійно змагатися гетьманам та старшині [14]. Але ключові слова: «мала би стати». Адже у внутрішні життя Гетьманщини ще за часів лояльного Івана Мазепи втрутився російський Центр.
Нагадаю, що підкореними теренами Казанського ханства, разом із башкирськими землями, керувало «міністерство колоній» – Приказ Казанського палацу. Зазначу для проведення українсько-башкирських паралелей: у випадку башкир «внутрішнє» самоврядування поєднувалось із «зовнішнім» управлінням, хай і надто загального характеру.
Палац останнього гетьмана – Кирила Розумовського в Батурині
Що ж стало «зовнішнім малоросійським міністерством»? Від середини XVII століття в українських містах були розташовані російські гарнізони, а з 1700 року Росія брала участь у Північній війні, бойові дії в якій тривали й на близьких до Гетьманщини теренах Речі Посполитої. Тож у 1707 році була запроваджена посада київського генерал-губернатора – командувача російськими військами в Україні. Отаке «зовнішнє» військове відомство!
Щоправда, після переходу Івана Мазепи на шведський бік Пєтру І і його соратникам довелося зберігати автономію Гетьманщини майже в тому ж самому обсязі, обмежившись покаранням прибічників Мазепи [15]. Інакше Росія ризикувала втратити васала на кордоні зі сусідами-ворогами.
«Зовнішні міністерства» з’явилися пізніше – дві малоросійські колеґії. Перша Малоросійська колеґія (1722–1728) перебувала «понад» гетьмана і генеральної старшини та була органом адміністративної юстиції щодо системи влади Гетьманщини [16]. Друга ж Малоросійська колеґія (1764–1786) фактично стала «ліквідаційною комісію» для української автономії [17]. Адже гетьманство вже було скасовано, а інтеґрацією Лівобережжя керував генерал-губернатор Малоросії Пьотр Румянцев.
Гравюра з портрету графа Пєтра Румянцева-Задунайського пензля українського художника Дмитра Левицького (1798).
Джерело: «Megabook. Универсальная энциклопедия Кирилла и Мефодия»
Показовими для розуміння позиції станів Гетьманщини, крім селян, стали накази в Законодавчу комісію Єкатєріни ІІ. Зміст наказів депутатів із Гетьманщини та втручання у виборчий процес з боку генерал-губернатора Румянцева докладно висвітлив і проаналізував Зенон Когут. Попри наявні розбіжності між шляхтою та козаками, з одного боку, та міщанами – з іншого, українські депутати виступали єдиним фронтом на засіданнях Законодавчої комісії в Петербургу [18]. Важливо, що ідеалом горішніх прошарків була шляхетська республіка, на кшталт невтіленого ідеалу Речі Посполитої. Але час вільного шляхетства давно минув…
Підбиваючи попередні підсумки, інтеґрація Гетьманщини виглядає доволі неоднозначним процесом. З одного боку, з перспективи нашого часу – інтеґрація здається неминучою: раніше чи пізніше Гетьманщина мала перетворитися на одну чи кілька губерній Росії. З іншого боку, інтеґраційні процеси залежали не тільки від плинного балансу сил «Санкт-Петербург – Батурин/Глухів», а й від зовнішньополітичного порядку денного. Поки Швеція, Річ Посполита і Османська імперія з Кримським ханством становили загрози для Росії – Гетьманщина з регулярним козацьким військом була потрібна Санкт-Петербургу. Тож питання історії полягало в тому, на яких умовах Лівобережна Україна остаточно ввійде до складу Росії. Нобілітація козацької старшини, включеної до сану російського дворянства, полегшила і завершила інтеґрацію.
Що логічно і цікаво – головним модернізатором Гетьманщини, зведеної до Малоросії-Лівобережжя, був саме імперський Центр. Власне, найбільшими «модернізаторами» Лівобережної України стали губернатори, призначені Єкатєріною ІІ. Радикальна модернізація по-петербурзьки коштувала втрати автономії та закріпачення селян. Зате малоросійське шляхетство стало частиною російського дворянства з його правами та привілеями, зокрема – з правом володіння кріпосними селянами. Як красно висловився анонімний автор «Історії русів» про суперечливі для українців часи генерал-губернаторства Румянцева [19]:
«А як щастя людське невідомими планетами майже завжди переслідується будь-яким злом, що його обтяжує і дає матерію філософам дискутувати цілі віки про основи добра і зла, досі ними не вирішені, то й народ Малоросійський в добробуті своєму зазнав того спільного жеребу лихої долі» [20].
б) Наступи на Башкортостан. З початку XVIII століття башкирський народ і башкирські землі опинилися під пильною увагою Центру. Двома ресурсами від Башкортостану були податки та земля, потрібна для російських поміщиків, а ще – для функціонування гірничих – мідеплавильних і металургійних – заводів. Заводам були необхідні великі лісові угіддя, позаяк паливом для заводів було деревне вугілля. Додатковим чинником було геополітичне положення Башкортостану яко плацдарму для підкорення Середньої Азії. У середині XVIII століття башкири та сусідні народи реґіони зіткнулися із загрозою насильницької християнізації, знятої тільки за часів віротерпимого правління Єкатєріни ІІ.
Відповіддю башкир на різноманітні утиски та будівництва фортифікаційних споруджень на їхніх теренах були численні повстання. Причому жорстокість придушення викликала нові й нові повстанські хвилі. Так, виступ 1704 років проти російських «прибыльщиков» призвів до продовження боротьби аж до 1711 року, а боротьба проти збільшення військової присутности та будівництва фортець оновленої Закамської та нової Оренбурзької лінії – до справжньої кровопролитної війни 1735–1740 років [21]. Як пізніше писав сучасник – башкир Сапар Осіпов із Башкирського Зауралля про початок тривалого повстання (курсив мій. – М. Г.):
«[Представники Молодшого жуза/Малої Орди – приаральского Казахстану. – М. Г.] просили, чтоб построить для оного киргиского народу город Оренбурх. И для оного учреждения и строения отправлен был со оным Тевкелевым покойной стацкои советник Иван Кирилов, кои приехали в Уфу в прошлом 1734 году. О котором строени и о протчем по вышеписанному порядку объявлено не было, а между тем от оного киргиского народу оным башкирцом было нападение и раззорение, а по прозьбе их, башкирцов, для отмщения им допущены не были.
А по выступлени оных Кирилова и Тевкелева для строения города Оренбурха оной башкирской народ разных дорог и волостей всем мирским советом разсуждали, что де оные каштаны ездили в Санкт-Питербурх и оболгали государыню, якобы киргаские народы будут подданные, от которых уже, как всегда, раззорение есть, а издревле пожалованные нам земли и угодья ныне отнимаются для оного непостоянного народу. И, предпожа, все мирские люди Казанской и Ногайской и некоторые Сибирской дорог послали некоторое число людей к реченному Кирилову и Тевкелеву с письмами, или б отписку, и как зовут не знаю, с таким объявлением, чтоб де они оное строение на время остановили и отправили б де нас к е.и.в. для доносу о вышеписанном. Точию из оных посланных людей обратно не бывали, и что над ними учинили, того не знаю, токмо от того оной башкирской народ пришли в отчаяние. Казанской и Ногайской и некоторыя Сибриской дорог приняли противное намерение и чинили на российское войско нападение» [22].
Того часу російська присутність була потрібна насамперед для підкорення казахів і проникнення у Середню Азії. Але башкири справедливо відчули загрозу для себе [23]. І як афористично висловився Чарльз Стейнведель про керівника Оренбурзької експедиції Івана Кіріллова: він думав, що башкири покірні, а через те в Уфі – невеличкий гарнізон, а насправді башкири були покірними тому, що в Уфі був невеличкий гарнізон [24]. Новим реґіональним центром стало укріплене місто Оренбург, побудоване між башкирськими та казахськими землями:
«…[С]им ім’ям [Оренбург. – М. Г.] позначається таке місто, яке збудовано на кордоні, або на тій смузі, себто лінії, де воєнні люди знаходяться, що й становище Оренбургу нагадує. Бо в особливому відомстві його перебувають усі ті фортеці, яким вся Башкірь [Башкирія. – М. Г.] огороджена, і до Киргиз-Кайсаків [козахів. – М. Г.] та інших степових народів найбільш крайні та прикордонні суть» [25].
Відгомін орієнтації російських бюрократів на підкорення Середньої Азії вбачаю в тому, що у великій праці згаданого Пєтра Ричкова «Топографія Оренбурзької губернії» спершу описані народи та країни, які «межують» з Оренбурзькою губернією: туркмени, хівінці, каракалпаки, казахи (киргизи) Великої Орди, джунгарці («зюнгори»), Туркестан і Ташкент тощо [26]. А тільки через главу – народи самої Оренбурзької губернії: росіяни, «татари» (за смислом «татарські народи», тобто всі тюрки-мусульмани), башкири («башкирці»), татари-мішарі («мещеряки»), калмики, казахи («киргиз-кайсаки»), каракалпаки, мордва, марійці («черемиси»), удмурти («вотяки»), чуваші та купці-представники різних азійських народів [27]. Звідси випливає, що сусідні народи були важливіші для опису, позаяк мали чи не в ближчому майбутньому перетворитись із «зовнішніх» на «внутрішніх» мешканців.
Пам’ятник Пєтру Ричкову в Оренбургу (2012).
Скульптори: Алєксєй Варґот і Максім Вєдєрніков
За придушенням одного повстання наставали інші. Тому Стейнведелю йдеться про «війну» 1735–1740 років. Башкири, поділені на роди на племена, навіть об’єдналися, визнавши своїм ханом Карасакала (Чорнобородого) – Міндігула Юлаєва, який походив з південно-західного Башкортостану [28], а себе називав сином Джунгарського хана [29].
Серія повстань 1735–1740 років коштувала життя десяткам тисячам башкир. Тоді одним із покарань для башкир стало відібрання в них земель, на яких до того на правах орендаторів-«припущенников» господарювали представники різних тюркських і фінських народів Поволжя, які переселились у Башкортостан.
Тиск імперської бюрократії мав раніше чи пізніше поєднати інтереси башкир з до того недружніми щодо них іншими етнічними та становими групами. Так, у 1747 році заворушилися служилі групи мішарів, тептярів і башкир-бобилів, протестуючи проти податків, які примусили сплачувати додатково до повинностей. Саме тому башкирське постання 1755–1756 років, спричинене заміною ясака запровадженням державної монополії на сіль, очолив мішарський книжник Габдулла Галієв «Батирша». Як завважив Стейнведель, до того мішарів уважали за цілком лояльну до влади етностанову групу [30].
Найбільш відомим є повстання Салавата Юлаєва, яке було місцевим відгалуженням – на північно-західних теренах історичного Башкортостану – повстання під проводом Ємєльяна Пугачова і в якому «салаватівців» підтримали російські козаки з Пермського краю і приписані до гірничих заводів російські селяни-кріпаки. Після 1775 року башкири більше не повставали проти імперської влади.
Ратмір Ахіяров «Портрет Батирші»
Пропоную проаналізувати два ідеологічних документи повстання Габдулли Галієва «Батирші» – його Відозву до мусульманського населення Приуралля і його ж Донесення імператриці Єлізавєті. Це дозволить зробити екскурс у колективну свідомість аристократії та духівництва тюрків-мусульман Волго-Уральского реґіону, а також надасть приклад «модернізованого мислення» представника мусульманського духівництва. У своїй Відозві Батирша «винаходить» реґіональну спільноту-адресата – нащадків стародавніх булгар:
«…Ані для кого з мислячих людей не є таємницею, що в давноминулі часи всі мусульмани, які перебували в підпорядкуванні в булгар, були єдинодушні та, сполучившись воєдино, добрими порадами приєднували до мусульманського народу також і народ вогнепоклонників [язичників. – М. Г.]…» [31].
Пам’ять про булгар, напевно, мала книжний характер. Однак творення такої колективної пам’яті дозволила би об’єднати тюрків-мусульман реґіону. Відзначу, що – за свідченнями Пєтра Ричкова – башкирські землі, з погляду тогочасної науки належали до «Великої Булгарії» [вірогідно, Волзької Булгарії. – М. Г.], а Васілій Татіщев убачав у башкир нащадків «давніх булгар» [32].
Чи не був мусульманський книжник обізнаним із російською історіографією? Хай і не напряму. Наразі можу тільки задати це питання, але не відповісти на нього. Одне зрозуміло: після спроби башкир об’єднатися під час повстань 1735–1740 років їм потрібна була ідейна єдність. А попередні заворушення інших тюрко-мусульманських груп надавали сподівання на можливу єдність мусульман Приуралля. Так відбувалася модернізація суспільної свідомости неросійських мешканців реґіону. Адже у Відозві йшлося про гибельну роз’єднаність тутешніх мусульман різного походження:
«Не таємниця також, що в нас іще за тих часів, тобто коли невірні-росіяни приступили до будівництва Оренбурзької фортеці [під час повстань 1735–1740 років. – М. Г.] і до сьогоднішнього часу, серед народів, які називають себе мусульманами, відбулося стільки смут та усобиць. Інакше кажучи, деякі з племен, які називають себе мусульманами, долучилися до невірних росіян і допомагаючи військам невірних-росіян над собою чинити нищення, вирізали тих мусульман чистої віри, або тих мусульман, які не підпорядкувалися невірним-росіянам, дотримуючись добрих звичаїв наших старих дідів і батьків…» [33].
Батирша вміло підбирав слова. Не тільки частина башкир – так звані «вірні башкири» – підтримувала владу під час повстань. Одноплемінники Батирші – мішарі (мещеряки) – були вірнопідданою етностановою спільнотою на російській службі. Саме тому Батирша закликав усі групи до єднання:
«Годі! О, правовірні! О, сповідники Єдиного Бога! Ось таким шляхом належить нам покаятись у вчиненому – нами згаданих вище відступництві та пороках, безчесті та похибках і просити про прощення. За минулих часів, підлягаючи нечестивим росіянам, скільки школи і скільки збитків нанесли ми мусульманам і релігії ісламу. Розвіявши ті наші справи і жалкуючи про них, проситимемо Всесильного, Всевишнього Аллаха про прощення і відпущення [наших гріхів] і за такого становища вже не скорятимемося тим нечестивцям і дамо клятву в тому, що ми і в майбутньому не станемо підлягати і підпорядковуватися цим невірним… Поклянемося, що ми облишимо всі ті справи, які можуть нанести шкоду та збики мусульманам у релігії ісламу» [34].
Опріч цього, Батирша виступав проти участі мусульман реґіону в підкорення Росією казахів (киргиз-кайсаків), що спричинилося би до ворожнечі між тими і тими тюрками-мусульманами:
«Знайте також, що невірні росіяни бажають послати нас військом і разом із росіянами рушити його проти киргиз-кайсаків, позак вони не платять невірним ясак і взагалі не підлягають. Мета їхня при цьому така – цілком підпорядкувати їх собі, а нас, залишивши посередині [між росіянами і казахами. – М. Г.], час од часу винятково визискувати та сіяти між нами ворожнечу. Або ж, нацькувавши нас на війну з тим казахським племенем і проливши нашу кров, на майбутнє звести нанівець дружбу та мир між нами і тим племенем [казахами. – М. Г.]. Але той невірний росіянин зажадав би зайнятися цією справою якомога скоріше; однак він непокоїться через те, що якби мусульманські народи озброїлися знаряддями війни та сіли на коней, то вони, змовившись поміж собою й об’єднавшись, напали би на росіян» [35].
План-мапа Зілаїрської фортеці (1829).
Фортеця в Башкирському Заураллі була збудовані після придушення повстання Батирші.
Джерело: «Реальное время»
Якщо у Відозві Батирша звертається до етноконфесійної мови, то у Донесенні – до раціонального викладу причин незадоволення мусульман реґіону російським правлінням через такі причини:
1) християнізація мусульман;
2) зростання податків через покладення на мусульман ясаку з навернених на християнство;
3) запровадження соляної монополії;
4) зловживання чиновників: «Справи, які можна завершити в один день, вони з наміром збагатитися затягували на місяць, а справи, які можна завершити за місяць, – на рік»;
5) зловживання волосної старшини – вірнопідданої знаті башкир і мішарів;
6) зростання повинностей, пов’язаних із військовою службою [36].
Отже, мета Відозви і Донесення – цілком відмінні. У Відозві Батирша творить спільноту мусульман реґіону – нащадків Волзької Булгарії. Він конструює дихотомію «Ми – Вони», в якій «Вони» – невірні-росіяни. Звертаючись до етноконфесійної мови, Батирша не наводив конкретних прикладів визиску та зловживань, хоча згадує про події повстань 1735–1740 років. По-перше, всі ці факти були відомі місцевим мешканцям і без прикладів. По-друге, абстрактні гасла є загальними та емоційними, звернені до всіх і кожного. Натомість у Донесенні Батирша виправдовував себе і прибічників: мовляв, у повстанців не було іншого вибору і вони не зрікаються царської влади. Головне для нас: Донесення Батирші – змістовне джерело щодо причин башкирських повстань. А Відозва – свідчення свідомої спроби модернізувати колективну свідомість тюрків-мусульман Приуралля як єдиної протонаціональної спільноти.
Депутати від населення історичного Башкортостану взяли участь у роботі Законодавчої комісії, скликаної у 1767 році. Головне питання, відображене в наказах депутатам, – земельне. Башкири вимагали захистити їхню колективну земельну власність і повернути до сплати податків «припущеників» – іноетнічних орендаторів, деякі з котрих зробилися фактичними власниками колись башкирських земель. Натомість російські дворяни прохали віддати їм у власність башкирські рибні та бортні угіддя, які залишилися на земельних володіннях росіян, відібраних у башкир. Також у своїх наказах башкири зверталися на захист мусульманської віри [37].
Причинами «заспокоєння» башкир була їхня організація як етностанової групи – іррегулярного війська, на кшталт козаків, з 1798 року та нобілітація башкирської знаті. На останньому чиннику наголошує Стейнведель. Важливим кроком було створення у 1788 році Оренбурзького магометанського духовного зібрання (далі – ОМДЗ). З викладу історичного курсу випливає, що створення ОМДЗ було водночас і революційним, і консервативним кроком. Революційним, бо мусульманське духівництво до того не знало ієрархічного устрою, а консервативним, позаяк ОМДЗ не мало власної вертикалі. Як вказано в історичному курсі, політика Єкатєріни ІІ щодо мусульман нагадувала систему міллетів Османської імперії – виокремлення іноконфесійних груп з метою отримання лояльних спільнот підданих, вписаних у державну структуру на кшталт напів корпорацій [38]. Іншим боком імперської модернізації був розвиток гірничої справи. Протягом XVIII століття загалом на Уралі було збудовано більше 100 гірничих заводів з переробки мідної та залізної руди.
Завершу банальністю: модернізація – суперечливий процес, бо осучаснення поєднується з болючими, подеколи кривавими, явищами. Для башкир модернізація означала втрату земель, скорочення прав і звуження самоврядування, багатотисячні втрати населення внаслідок повстань, а ще для Башкортостану яко території – етнічне врізноманітнення населення та будівництво гірничих заводів і заводських селищ. Звісно, наголошу: коштом життів і прав башкирського народу.
Мапа Оренбурзької губернії/області у XVIII–XX століттях.
Джерело: «История Оренбуржья»
Таким чином, імперська модернізація, по-перше, залежала від владної потуги Центру, а по-друге – мала свої обличчя на інокультурних окраїнах. Загальна тенденція імперської інтеґрації полягали у створенні «горішніх поверхів» управління, підвищенні податків і посиленні вимог до військової служби мешканців окраїн. А головним важелем інтеґрації стала нобілітація місцевої знаті яко складника поліетнічого російського дворянства. Цей процес розпочався від тих часів, коли були оформлений статус дворянства «корінної» Росії. Цинічно кажучи, «купівлею» еліт Центр, зрештою, здобув прихильність окраїн. Певна річ, за відсутности для окраїнних еліт іншої альтернативи. Так на окраїнах продовжувалася загальна лінія «часткової» модернізації Імперії.
Імперська інтеґрація не завжди була тотожною модернізації, але завжди супроводжувалася нею. У випадку Гетьманщини інтеґрація означала пришвидшення модернізації та повернення її від побудови олігархічної або станової республіки на річпосполитський кшталт до російської централізації. А для історичного Башкортостану інтеґрація й була модернізацією, щоправда, надзвичайно болючою та кривавою.
Насамкінець задамся питанням: чи була ефективна імперська модернізація? Певна річ, з бюрократично-інструменталістського погляду. Так! Вище звертав увагу на припинення башкирських повстань після повстання під проводом Ємєльяна Пугачова. Лівобережна ж Україна перестала вважатися за окраїну та не розглядалась яко джерело небезпеки для імперського Центру в ХІХ столітті. На відміну від ближчого сусіда – Правобережної України, та й узагалі – західних губерній. Навіть під час активізації революційного руху та остаточного вступу Російської імперії в «епоху націоналізму» на початку ХХ століття.
Наступними питаннями мого огляду сюжетів «Нової імперської історії Північної Евразії» знову стануть питання модернізації та урядування окраїнами – за часів правління Алєксандра І і Ніколая І, зокрема й статус українських і башкирських земель.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див.: Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 13–21.
[2] Див.: Там же. – С. 93–103.
[3] Там же. – С. 111–112.
[4] Там же. – С. 52–53.
[5] Там же. – С. 58–60, 72.
[6] Шмуэль Эйзенштадт. Новая парадигма модернизации. Распад ранней парадигмы модернизации и пересмотр соотношения между традицией и современностью // Сравнительное изучение цивилизаций: хрестоматия: учебное пособие для студентов вузов / Сост. Б. С. Ерасов. – М.: Аспект Пресс, 1998.
[7] Сергей Сергеев. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – М.: Центрполиграф, 2017. – С. 52–56.
[8] Там же. – С. 49–51, 87–94.
[9] Там же. – С. 108–118.
[10] Див.: Михаил Кром. Рождение государства: Московская Русь XV–XVI веков. – М.: Новое литературное обозрение, 2018. – С. 45–66.
[11] Зенон Когут. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 28–31.
[12] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – Bloomington & Indianapolis: Indiana University Press, 2016. – P. 17, 39–40.
[13] Василь Кононенко. Модернізація Гетьманщини: проекти козацької адміністрації 1687–1764 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 2017. – С. 39.
[14] Див. «модернізаційні» кроки та пропозиції гетьманів і старшини у табличному представленні: Там само. – С. 193–198.
[15] Віктор Горобець. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – К.: Критика, 2007. – С. 278–279.
[16] Див.: Там само. – С. 337–343.
[17] Див.: Зенон Когут. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. – С. 95, 101.
[18] Див.: Там само. – С. 114–169.
[19] Там само. – С. 101–113.
[20] Історія русів / Укр. пер. І. Драча; Передм. В. Шевчука; Прим. Я. Дзири, І. Дзири. – 2-ге вид. – К.: Веселка, 2003. – С. 313.
[21] Тут і далі причини та обставини башкирських повстань XVIII століття (крім повстання під проводом Салавата Юлаєва і загалом участі башкир у Пугачовському повстанні) викладені за: Ирек Акманов. Башкирские восстания XVII–XVIII веков: феномен в истории народов Евразии. – Уфа: Китап, 2016.
[22] Сказка башкира Сибирской дороги матроса Сапара Осипова в Уфимской провинциальной канцелярии о характере башкирского подданства, истории и причинах восстаний башкирского народа (18 марта 1745 г.) // Материалы по истории Башкирской АССР. – Т. VI.
[23] Див. докладніше: Алтон Стюарт Доннелли. Завоевание Башкирии Россией. 1552–1740. Страницы истории империализма / Пер. с англ. Л. Р. Бикбаевой; под ред. Р. Г. Кузеева и И. Г. Акманова. – Уфа: Башкортостан, 1995. – С. 111–114, 120–125.
[24] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 48.
[25] (Пётр Рычков). Топография Оренбургской губернии. Сочинение П. И. Рычкова 1762 года. – Оренбург, 1887. – С. 4.
[26] Див.: Там же. – С. 6–34.
[27] Див.: Там же. – С. 36–137.
[28] Объявление башкира Сибирской дороги, Барын-Табынской волости Ракая Анкеева в Канцелярии Течинской слободы о происхождении Карасакала и о жизни его до начала восстания // Материалы по истории Башкирской АССР. – Т. I.
[29] Див. докладніше: Ирек Акманов. Башкирские восстания XVII–XVIII веков: феномен в истории народов Евразии. – С. 318–321.
[30] CharlesR. Steinwedel. Threads of Empire. Loyalty and Tsarist Authority in Bashkiria, 1552–1917. – P. 63.
[31] Воззвание мишарскаго муллы Батырши Али-уллы к башкирам, мишарям и другим мусульманским народам Приуралья, с изложением причин бедственного, их положения, испытываемых ими обид и притеснений, и с призывом к восстанию (март – май 1755 г.) // Материалы по истории Башкирской АССР. – Т. II.
[32] (Пётр Рычков). Топография Оренбургской губернии. Сочинение П. И. Рычкова 1762 года. – С. 56.
[34] Там же.
[35] Там же.
[36] Доношение мишерского муллы Батырши Али-улы императрице Елизавете о причинах восстания в Башкирии в 1755 гх восстания в Башкирии в 1755 г. и о его собственной роли в подготовке волнений на Осинской, Сибирской и Ногайской дорогах (20-21 ноября 1756 г.) // Материалы по истории Башкирской АССР. – Т. II.
[37] Див.: Ильдар Кулбахтин, Назир Кулбахтин. Наказы народов Башкортостана в Уложенную комиссию 1767–1768 гг. – Уфа: Китап, 2005. – С. 74–87.
[38] Див.: Новая имперская история Северной Евразии. – Ч. 2. – С. 107–108.
