Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», звернуся до питання, до якого автори постійно підступають, але не відповідають на нього – російське націєтворення між двома російськими революціями. В історичному курсі постійно йдеться про пошуки елітами нації-в-імперії. Але якою могла бути російська нація – яко поле політичної боротьби або приз для переможця – за революційних часів початку ХХ століття?
Маніфестація актуальної російської нації –
врочисте відкриття Державної Думи першого скликання 27 квітня 1906 року
Як ішлося в попередньому сеансі читання, Перша російська революція поставила самодержавний режим, станом на жовтень 1905 року, на грань краху. Самодержавство врятували строкатість революції (чи кількох одночасних революцій?), наявність стихійної контрреволюції та вчасний маневр із запровадженням Державної Думи й конституційного ладу, про який неможна було відкрито говорити ані до, ані – що парадоксально! – після 1905 року [1]. В історичному курсі показано, що запровадження інституту народного представництва змусило режим визначитися з тим, кого можна допустити до представництва, викроївши мапу лояльности з різних клаптиків складного суспільства (курсив мій. – М. Г.):
«Державна дума, за своєю архітектурою, не була власне імперським парламентом, бодай консервативним: продукт адміністративно-соціологічних маніпуляцій, вона мала імітувати політичну націю лояльних “истинно-русских людей”, про яку мріяв Ніколай ІI» [2].
Додам од себе: актуальну політичну націю лояльних росіян. Натомість, ідеальна російська нація в очах урядовців і монархістів мала бути не клаптиковою, як виборча мозаїка, а суцільною, хоч і не загальноросійською. Своє бачення російської нації та її ідеальних параметрів мали супротивники режиму – сегменти «загальноімперської політичної нації громадськости» [3]: і дуелянт для режиму – ліберальний «визвольний рух», і ворог для режиму – революційний рух.
24. Авторська концепція національних проєктів
Раніше я запропонував свою концепцію національних проєктів із певними параметрами, яку застосував у своїх описах українського та єврейського націєтворення початку ХХ століття на матеріялі Правобережної України [4]. Запропонував представляти кожен проєкт масового націєтворення яко сполуку певної «дискурсивної формації» – циркуляції висловлювань з різних дискурсів у взаємному поєднанні або запереченні («дискурс нації», «дискурс консерватизму», «дискурс лібералізму», «дискурс революції», «релігійний дискурс» тощо) – й окремих сегментів соціяльної реальности, в яких поширюються висловлювання з указаних дискурсів: політичної системи, преси, системи освіти, просвітницьких товариств, господарської кооперації тощо. Моя позиція відповідає Мішелю Фуко з його визнанням багатьох сегментів реальности у трактаті «Археологія знання», а не Жаку Дериді, для якого все – дискурс.
У кожному національному проєкті пропоную виділяти чотири групи відносин, які охоплюють дискурсивні та соціяльні реалії: 1) «внутрішні відносини» – всередині аґентів проєкту, тобто груп національної еліти, та соціяльними інституціями, наприклад, конфесійними. «Внутрішні відносини» охоплюють дискурсивні практики «аґентів проєкту» і взаємовідносини між різними групами цих аґентів; 2) «зовнішні відносини» – з іншими національними проєктами, які можуть бути «конкурентами» (наприклад, проєкти українського, російського та польського націєтворення) або паралельними, хоч і не байдужими один щодо одного, феноменами (як-от проєкти українського та єврейського націєтворення); 3) «відносини з владою» – з ідеологією та інституціями держави; 4) «відносини з народом» – характеристика ставлення аґентів до адресатів націєтворення та зусилля аґентів із розвитку інститутів, спрямованих на «навернення» народу: преси, освітніх, просвітницьких, кооперативних тощо. Подібна схематизація дозволяє, як на мене, формалізувати аналіз націєтворення, відповідно до виокремлених параметрів, і зробити висновок про «ефективність» або неефективність національного проєкту.
Тепер спробую перенести концепцію національних проєктів на російське націєтворення в імперському масштабі. Проблему вбачаю в його розмаїтті – в тому, що різні групи політичних еліт творили різні «російські нації». Якщо неросіян із різними політичними поглядами об’єднувала необхідність протидії російській владі – провідному аґенту одного з російських національних проєктів, то російські еліти були розділені протиборством. Далі покажу, що суперництво всередині освічених росіян, включно з акультурованими неросіянами, було складнішим, ніж загальне протистояння влади та інтеліґенції, про яке йшлося в минулому сеансі читання.
25. Соціялістична нація, або «національна гордість трударів»
Почну з найпізнішого в часі проєкту, який – із застосування набагато пізнішої радянської термінології – назву «російським проєктом соціялістичної нації». Першість уваги до цього проєкту – особиста заслуга його найвідомішого аґента – Владміра Лєніна, який написав найяскравіший і найлаконічніший текст російського націоналізму чи не в усій його історії – статтю «Про національну гордість великоросів». Це публікація часів Першої світової війни, коли всім відомим політикам і публіцистам доводилося «відповідати» на національне питання.
Дослідник східноевропейських націоналізмів Роман Шпорлюк наголосив на важливости Лєнінової статті, позаяк для Лєніна Росія була імперією – державою багатьох народів – «тюрмою народів», як наголошував революціонер, а не державою росіян із неросійськими окраїнами та вкрапленнями [5]. Бо ж для інших політиків і публіцистів, як показано в есеї Ільї Ґєрасімова про перші етапи Великої російської революції, імперія була фактично формою монархії, а не структованою поліетнічною державою. Звідси в тогочасному політичному мисленні «імперія» протистояла «республіці», а не «національній державі» [6]. Цей погляд зумовлювала та обставина, – продовжу Ґєрасімова, – що соціокультурним ідеалом епохи націоналізму, на відміну від епохи Просвітництва, була моноетнічна, національна держава [7]. Як тут не згадати старий філософський анекдот: буцімто якось Ґеорґу Вільгельму Фрідріху Геґелю заперечили, що його філософія природи суперечить сучасному природознавству; на що він відповів – тим гірше для природознавства. Тож якщо теорії та ідеали суперечать дійсности – тим гірше для дійсности.
Лєнін, за умов поширення націоналістичної риторики, перехопив прапор націоналізму в своїх політичних опонентів. Він виступив од імені не росіян загалом, як робили центристи-кадети та монархісти-праві, а від імені пролетаріяту, разом із селянством. Російські трударі, за Лєніним, мали власну «національну гордість». Але гордість не за імперію від Вісли до Амура і не за військові перемоги Суворова та Паскевича. А за що тоді?
«Ми полюбляємо свою мову та свою батьківщину, ми найбільше працюємо над тим, щоб її трудящі маси (тобто 9/10 її населення) піднести до свідомого життя демократів і соціялістів, – виголошував революціонер. – Нам боляче бачити та відчувати, якого насильства, пригнічення та знущання зазнає наша чудова батьківщина від царських катів, дворян і капіталістів. Ми пишаємося тим, що ці насильства викликали опір із нашого середовища, із середовища великоросів, що це середовище висунуло Радіщева, декабристів, революціонерів-різночинців [18]70-х років, що великоросійський робітничий клас створив у 1905 році могутню революційну партію мас, що великоросійський мужик розпочав тим часом ставати демократом, розпочав скинення попів та поміщиків» [8].
Саме революційна традиція, за Лєніним, а не імперська потуга і бойова слава, була «національною гордістю великоросів», тобто гордістю 90% росіян – робітників та селян. Якщо решта націоналістів розуміли під «нацією» всі верстви певного культурно спорідненого кола, то Лєніну йшлося саме про трударів яко «сіль» нації. Тому більшовики (і не тільки) здавалися анти-націоналістами. Бо як можна говорити про «національну гордість» тільки певної частини (або частин) нації? Хоча «класичні» націоналісти теж віддавали перевагу «народу», буквально виспівуючи це магічне слово, – здебільшого селянам-одноплеміникам інтеліґенції.
Фотопортрет Владіміра Лєніна (Цюріх, 1916).
Джерело: «История в фотографиях»
Лєнін був марксистом, а тому виходив із категоричного – класового – поділу суспільства за вертикальною структурою. Націоналісти ж ставлять на передній план горизонтальний поділ суспільства та/або цілого людства на окремі нації. Поєднання Лєніним марксизму та націоналізму робило його позицію максимально конкретною: йому йшлося не про класи взагалі – не про абстрактний пролетаріят, як марксистам-інтернаціоналістам, і не про нації взагалі – не про абстрактних росіян, як монархістам-націоналістам, а про певний клас певної нації – про конкретних російських робітників та селян. Саме їхньою самосвідомістю (за наших часів сказали би: ідентичністю) переймалися більшовики. Як тут знову не згадати Геґеля – з його шедевральною заміткою «Хто мислить абстрактно?» [9]. Багато хто з політиків та публіцистів мислив і мислить абстрактно, а Лєнін мислив конкретно, в чому й була сила його слова.
«Актуальну» російську націю більшовики бачили крізь призму класового та національного підходу, і такою «справжньою» нацією були російські трударі. Як ішлося вище, за Лєніним, вони мали ідентифікувати себе не з героїчною історією та пишною сучасністю імперії, а з історією та сьогоденням революційного руху – паралельному офіційному наративу, тай несумісному з ним:
«Ми пам’ятаємо, як пів століття тому великоросійський демократ Чернишевскій, віддаючи своє життя революційній справі, сказав: “жалюгідна нація, нація рабів, згори донизу – всі раби”. Відверті та запопадливі раби-великороси (раби стосовно царської монархії) не полюбляють згадувати про ці слова. А, як на мене, це були слова справжньої любови до батьківщини, любови, яка сумувала внаслідок відсутности революційности в масах великоросійського населення. Тоді її не було. Тепер її мало, але вона вже є. Ми повні почуття національної гордости, бо великоросійська нація теж створила революційний клас, теж довела, що спроможна надати людству великі взірці боротьби за свободу і за соціялізм, а не тільки великі погроми, ряди шибениць, катівні, великі голодовки і велике раболіпство перед попами, царями, поміщиками та капіталістами» [10].
Ба більше, російські трударі опинялись у подібному до неросіян становищі: їх так само, як і неросіян, пригнічувала російська влада, навіть морально більше, оскільки вимагала від них визискувати неросіян:
«Ми повні почуттям національної гордости, й саме тому ми особливо ненавидимо своє рабське минуле (коли поміщики дворяни вели на війну мужиків, щоби душити волю Угорщини, Польщі, Персії, Китаю) і своє рабське теперішнє, коли ті ж самі поміщики, підтримувані капіталістами, ведуть нас на війни, щоби душити Польщу та Україну, щоби тиснути на демократичний рух у Персії та Китаї, щоби посилити ганебну для нашої великоросійської національної гідности шайку Романових, Бобрінскіх, Пурішкевичей. Ніхто не винуватий, якщо він народився рабом; проте раб, який не тільки не цурається прагнення своєї свободи, а й виправдовує та прикрашає своє рабство (наприклад, називає придушення Польщі, України і т. под. “захистом батьківщини” великоросів), такий раб викликає законне почуття обурення, презирства й омерзіння, холуй і хам» [11].
Для здійснення соціялістичної, пролетарської революції, за Лєніним, російські трударі мали відмовитися від нав’язаних вищими класами імперських порядків, мали зробитися інтернаціоналістами, відчувши себе «братами» трударів зі неросійських народів Імперії. Для революціонера цей процес мав бути тривалим і відбуватися під час капіталістичного розвитку Росії:
«[Д]ля революції пролетаріяту необхідне тривале виховання робітників у дусі цілковитої національної рівности та братерства. Звідси, з погляду інтересів саме великоросійського пролетаріяту, потрібне тривале виховання мас у розумінні рішучого, послідовного, сміливого, революційного обстоювання повної рівноправности і права самовизначення всіх визискуваних великоросами націй. Інтерес (не по-холопські зрозумілий) національної гордости великоросів збігається із соціялістичним інтересом великоросійських (і решти) пролетарів» [12].
Боріс Кустодієв «Більшовик» (1920):
чим не робітник-великорос, переповнений почуттям «національної гордости»?
Місце зберігання: Державна Третьяковська галерея (Москва).
Як бачимо, 1914 року неможливо було уявити, що за умов затягування світової війни влада Романових піде прахом – і це наблизить час утілення прагнень революціонерів. Імперський режим національної дискримінації, за Лєніним, пригнічував не тільки неросіян, а й навіть російських трударів, оскільки робив із них душителів чужої волі, позбавляв їх здатности до революційних виступів проти російських вищих класів. Звідси ідеєю російських трударів, – водночас, і класовою, і національною, – ставала руйнація капіталістичної та імперської Росії, а від цього революціонерів одділяв довгий шлях політичної боротьби.
NB: «Імперська ситуація» визначила дальшу логіку Лєніна, яку втілювали більшовики після Жовтневого перевороту. Лєнін перевернув “імперське ядро” – визначену ним за допомогою марксизму політико-економічну еліту яко бенефіциарів імперської політики. Раніше таким ядром були аристократія та чиновництво, увінчані династією Романових. Новим політичним ядром – у більшовицькій уяві – ставали російські трударі, які відтоді мали служити не визискувачами неросіян на службі влади, а поборювати своє «рабство», на яке вказав Лєнін, і перетворитися на визволителів для неросіян. Щоправда, більшовики не питали неросіян, точніше – їхні національні еліти: чи потрібне їм таке визволення – визволення руками більшовиків?
Так після 1917 року більшовицька партія фактично стала новим ядром нової імперії, діючи від імені класу – майбутнього класу-нації – російських трударів. Але це питання виходить за межі сеансів читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії», який завершується Великою російською революцією 1917 і наступних років.
Позиція Лєніна була маяком для більшовиків. Що ж стосовно інших лівих партій? Наскільки розумію, вони не ставили питань про російську націю. Їм теж, – як і «лівішим» більшовикам, і «правішим» кадетам, – ішлося про припинення дискримінації неросіян, особливо євреїв, та розширення прав Царства Польського та Великого князівства Фінляндського.
Втім, інші ліві – не більшовики – теж працювали на користь «національного проєкту соціялістичної нації»: виступали на захист трударів, проти влади та «правіших» лібералів і набагато «правіших» монархістів, обстоювали рівноправність неросіян. Їм залишалося, вслід за Лєніним, самими стати націоналістами – особливого ґатунку. Лєнін пішов далі за інших лівих. Можливо, тому більшовики й перемогли у Великій російській революції, що мали найкращу зброю – добрі ситуативні «теорії», який продукував їхній лідер – власник не просто найвлучнішого пера, а найконкретнішої думки.
26. (Не)національний проєкт російських соціял-демократів
Якими ж були параметри «російського проєкту соціялістичної нації»? «Внутрішні відносини» проєкту визначалися, по-перше, зосередженістю публіцистики на «неґативному виміру» національного питання, тобто закликах до протидії дискримінації неросіян, особливо – євреїв. Досить згадати «довоєнну» публіцистику Владіміра Лєніна і Йосіфа Сталіна. Але таке спрямування російської лівої думки загалом поєднувалося з неприйняттям «позитивного виміру» – потреби розбудови автономних національних інститутів, на кшталт національних політичних партій. Загалом позиція російських соціял-демократів саме щодо єврейського питання стала для них парадигмальним, визначаючи їхню оцінку національного питання взагалі, хоча – що парадоксально – для «еседеків» євреї не були нацією, позаяк в їхніх очах не мали майбутнього в капіталістичному світі [13].
Відсутність обговорення власне російського націєтворення робило із революціонерів – як і з усіх типових російських інтеліґентів – «націоналістів мимоволі». В «епоху націоналізму» політикам неможливо було залишатися осторонь націєтворення: вони працювали на творення російської інтеліґенції яко національної еліти та сприяння націєтворення неросійських народів, хоча цей впив був суперечливим, про що згадаю нижче.
По-друге, високим був градус суперництва між партійними/фракційними лідерами, які не завжди проєктувалися на місцевий рівень. У мене складається враження, що лідери соціял-демократів працювали не на створення «фронтів», а на кристалізацію осередків. Так, два розколи Російської соціял-демократичної робітничої партії (РСДРП) 1903 року – відхід Бунду і поділ на «більшовиків» та «меншовиків» – не завадили спільним діям місцевих соціял-демократів у революційні 1905–1906 роки. Якщо ці розколи мали серйозне підґрунтя, то філософський спір між Владіміром Лєніним й Алєксандром Боґдановим 1906–1908 років мав набагато менше, хоч і принципове значення. Звідси одна з тем «есдеківської» публіцистики – поборення один одного. Достатньо переглянути статті Лєніна, в яких він не жалкував різких слів на адресу колишніх і нинішніх соратників за революційним рухом, яким приділяв набагато більше уваги, ніж різноманітним опонентам «справа».
Постійний конкурент «есдеків» – Партія соціялістів-революціонерів – не прагнула розбудувати сувору вертикальну структуру, на кшталт більшовицької фракції-партії, і взагалі відрізнялася фракційністю (досить згадати про Бойову організацію «есерів»), що не вберегло партію від розколів – виокремлення «народних соціялістів» і пізнішого розколу «есерів» на «лівих» і «правих». Згадаю й близьких до «есерів», дещо організаційно аморфних «трудовиків», які мали серйозну підтримку селян на виборах до Першої та Другої Думи.
«Как молоды были…»: учасники «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» (Санкт-Петербург, 1897).
По ліву руку від Владміра Лєніна сидить майбутній лідер «меншовиків» Юлій Мартов – спершу сердечний друг, а згодом перший ворог Лєніна.
Джерело: «Фотохронограф»
«Зовнішні відносини» являли собою суперництво з іншими російськими проєктами та силами і складні, перепрошую за тавтологію, відносини з неросійськими рухами. Повторюся, що на полеміку всередині революціонерів витрачалося набагато більше красномовства та жовчі, ніж на протистояння з ліберально-реформістськими та консервативно-охоронними силами. Звісно, послідовник, приміром, соціял-демократії міг би вагатися між «більшовиками» та «меншовиками», але не між цими двома фракціями, «кадетами» чи «Союзом російського народу». Адже ліворадикали посідали свою політичну нішу.
Непростими були відносини РСДРП, особливо «більшовиків», із неросійськими силами. З одного боку, соціял-демократи, тай найгарячіше – Лєнін, обстоювали право націй на самовизначення, а з іншого боку – заперечували його практичну реалізацію, позаяк це право було для лівих радше протидія імперським апетитам монархістів та лібералів, ніж програма дій. Так, ізраїльський політолог Йоав Пелед указував на розбіжність у Лєнінових творах між «правом на самовизначення в принципі» та «правом на самовизначення на практиці» [14].
Через подібне заперечення російськими лівими «позитивного боку» національного питання один із співзасновників РДСРП – Бунд – у 1903 році вийшов із лав свого загальноросійського дітища, а ідейно близька до «меншовиків» УСДРП так ніколи й не ввійшла до складу РСДРП. Все це не завадило співпраці між місцевими осередками різнонаціональних лівих партій у революційному 1905 році.
NB: Винятком на підтвердження правила стала короткотривала, зате яскрава історія «анаціональної» українського партії у складі РСДРП – Української соціял-демократичної «Спілки». Партія була дітищем Радикальної української партії та конкурентом УСДРП і не обстоювала автономістських вимог, на відміну від інших українських сил, а серед її активістів переважили єврейські молодики. Все це геть не завадило «Спілці» бути затребуваною серед українських селян протягом 1906–1907 роках, коли зберігався «запал» революційного 1905 року і відбувалися вибори до Першої та Другої Думи. «Спілку» затиснули репресії проти активістів, а відсутність викристалізуваного ідеологічного обличчя завадило її дальшому відродженню, на відміну від інших революційних партій, які стали лишень тимчасовими жертвами «столипінської реакції» [15].
«Політичний коктейль» з російської ідеології й української специфіки, єврейських інтеліґентів та українських селян виявився тільки тимчасово успішним. Однак не можу не провести паралелі з певними успіхами більшовиків на українському селі протягом 1918–1920 років, коли відбувалося криваве частування аналогічним коктейлем, в якому більшовики були зовсім не завжди євреями, але завжди культурно віддаленими інтеліґентами чи напів інтеліґентами.
Насамкінець завважу, що від 1907 року селяни Правобережної України, які раніше симпатизували «Спілці», перетворилися на послідовників ідейно протилежного «Союзу російського народу», який виступав проти комерсантів-євреїв та поміщиків-поляків. А діти волинських «союзників» – як наголошує Климентій Федевич – утворили соціяльну базу для Української повстанської армії [16]. Ба як не згадати тут мудрого Геракліта Ефеського!
«Відносини з владою» для «есдеків» та «есерів» були однозначно конфліктними, позаяк для революціонерів чи не всі проблеми Росії були результатами зумисної політики самодержавства і дружніх до нього експлуататорських класів. Революціонери не могли навіть припустити, що чорносотенний рух після 1907 року здобув загальнонародну підтримку серед робітників та селян, а ксенофобія – особливо антисемітизм – кризових часів не була цілком інспірованою владою. Революціонери живилися ілюзіями, можливо, так само неминуче, як і не-революціонери.
«Відносини з народом» революціонерів залежали від громадської атмосфери та соціяльні бази. Стосовно останньої, специфічна проблема соціял-демократів, як одного з напрямів «проєкту соціялістичної нації», полягала в нестачі пролетаріяту. Чисельність робітництва, особливо у великих містах, постійно зростала. Але робітникам іще потрібно було стати «класом», подібно до того, як етнічна спільнота стає «нацією». Протягом 1905–1917 років «есдеки» могли сподіватися на підтримку робітництва великих підприємств великих міст. І Лєнін цілком розумів, як випливає зі статті «Про національну гордість великоросів», що революціонерам потрібна багаторічна праця для політичного виховання пролетаріяту з робітництва.
Якою ж була громадська атмосфера для ліворадикалів? Революційні 1905 і 1906 рік були тріюмфальними для різних лівих сил, що виявилося не тільки в революційних демонстраціях і боях на барикадах 1905 року, а й на виборах до Першої, особливо – Другої Думи. Після «третьочервневого перевороту» 1907 року популярність лівих розпочала падати, тим паче – легальні дії були неможливі для ліворадикалів. Помітне пожвавлення громадського життя з 1912 року – після розстрілу страйку на Ленських срібних родовищах і під час виборчої кампанії до Четвертої Думи – призвело до відродження лівих сил. Проте ніхто не міг сподіватися, що за кілька років настане їхній зірковий час.
Складно розмірковувати про «ефективність» чи «нефективність» розглянутого «російського проєкту соціялістичної нації», позаяк він був «національним» мимоволі, взагалі був більше «соціялістичним», ніж «національним». Напевно, і через позірну «анаціональність» цього проєкту, і через те, що не існувало єдиного «російського проєкту» – розглянутий проєкт не міг бути ефективним. Як і решта проєктів російського націєтворення, бодай і «національних» не тільки за фактом, а й на словах. Ефективним став наступний проєкт «більшовиків», ідейно споріднений з тезою Лєніна про «національну гордість великоросів», – радянський проєкт «коренізації». Мені ж залишається пересунути свою увагу «вправо» – вбік провідних кадетів Павла Мілюкова і Пєтра Струве.
Далі буде…
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див.: Кирилл Соловьёв. Самодержавие и конституция. Политическая повседневность в 1906–1917 годах. – Москва: Новое литературное обозрение, 2019. – (Серия «Что такое Россия»). – С. 14–15, 26–28.
[2] Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 477.
[3] Там же. – С. 487.
[4] Див.: Михайло Гаухман. «Паралельні світи»: порівняльний аналіз українського і єврейського національних проектів початку ХХ століття (на прикладі Правобережної України) // Judaica Ukrainica. – 2013. – Vol. 2. – C. 80–112. Особливо: 84–86.
[5] Роман Шпорлюк. Ленін, «Великоросія» й Україна // Його ж. Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща / Пер. з англ. Г. Касьянова, М. Климчука, М. Рябчука, Я. Стріхи, Д. Матіяш та Х. Чушак. – Вид. 2-ге. – Київ: Дух і літера, 2016. – С. 153.
[6] Ilya Gerasimov. The Great Imperial Revolution // Ab Imperio. – 2007. – № 2. – Р. 21–23.
[7] Ibid. – P. 33–35.
[8] Владимир Ленин. О национальной гордости великороссов (12 декабря 1914 г.) // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Изд. 5-е. – Т. XXVI. Июль 1914 – август 1915. – Москва: Политиздат, 1969. – С. 107.
[9] Георг Вильгельм Фридрих Гегель. Кто мыслит абстрактно? / Пер. с нем. Э. Ильенков // Знание – сила. – 1973. – № 10. – С. 41–42.
[10] Владимир Ленин. О национальной гордости великороссов. – С. 107.
[11] Там же. – С. 107–108.
[12] Там же. – С. 110.
[13] Див.: Михайло Гаухман. Наріжний камінь національної програми більшовиків: єврейське питання в публіцистиці Леніна і Сталіна (1903–1914) // Judaica Ukrainica. – 2016. – Vol. 5.
[14] Yoav Peled. Lenin on the Jewish Question: the Theoretical Setting // Political Studies. – 1987. – Vol. 35. – No. 1. – P. 65.
[15] Михайло Гаухман. «Паралельні світи»: порівняльний аналіз українського і єврейського національних проектів початку ХХ століття (на прикладі Правобережної України). – С. 91–92.
[16] Климентій Федевич. Українізація через Чорну сотню (14 жовтня 2011 року) // ZAXID.NET.
