Історичні сюжети та літературні контексти: роздуми про книжку

Розмови про Україну. Ярослав Грицак – Іза Хруслінська. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2018. – 360 с.

Книга «Розмови про Україну. Ярослав Грицак – Іза Хруслінська» спершу вийшла друком 2009 для польського читача, зацікавленого в тому, щоб у відносно легкому форматі запитань Ізи Хруслінської й відповідей Ярослава Грицака розібратися в історії України. Вона виявилася корисною й для читача українського, адже через екстремальне зачищення історичної пам’яті українців у ХХ столітті та замовчування травматичного досвіду нині історики мають надолужити втрачений радянською історичною наукою час і заповнити великі прогалини в живій пам’яті тих, хто вижив, але пам’ять не зберіг. І хто тепер має заново відкрити і перепрочитати своє минуле – чи то змінити акценти у відомих подіях, чи то дізнатися про невідомі, щоб усвідомити, куди і як рухатися в майбутньому.

Сповнене подій десятиліття, що минуло з часу польської публікації, змусило Я.Грицака і видавця доопрацювати текст, тож українське видання поповнилося постскриптумом до кожного розділу, а також ще одним розділом – про постмайданний період та російську агресію. У цей же час в українському літературному процесі з’явився соціальний запит на теми, що розкривають досі маловідомі сторінки історії. Інтерес до тем, можливо, не комфортних, але важливих, свідчить про те, що час на їх осмислення та переоцінку прийшов. Йдеться насамперед про інтерпретацію історичного матеріалу, вибір концепцій та сюжетів, які образно і просто розповідають широкій аудиторії про складне і значуще.

Старі нові сюжети

Читачу освіченому, але не історику, розповіді Ярослава Грицака допоможуть під новим кутом подивитися на ті питання сучасності, що часто стають каменем спотикання і породжують безліч маніпуляцій, спрямованих на розділення суспільства, нагнітання емоцій і творення фіктивних історичних наративів. Чому східна і західна частини країни різні і наскільки? Як українцям побудувати гідні стосунки з найближчими сусідами, незважаючи на суперечливий історичний досвід, і в чому специфіка українсько-польського та українсько-російського минулого? Тих, кого відповіді на ці запитання цікавлять, це видання змусить задуматися. Він чи вона зможе «вийти, наскільки це можливо, поза межі своїх часів і власних поглядів» [1] на українську історію, а відносно простий формат не дасть заблукати в деталях.

Цінність «Розмов про Україну» – у спробі виправити хибні та упереджені уявлення й стереотипи щодо історії. Це, з одного боку, своєрідний лікнеп щодо замовчаного, а з іншого – можливість подивитися на минуле не зі звичної позиції жертви, а з позиції відповідального народу, повчитися говорити з Іншим про себе і спільний непростий спадок. Поміркувати над логікою історії і не заблукати в нетрях нових релігій – ідеологій: від марксистської до націоналістичної. «Українська історіографія стає дедалі цікавішою, її пишуть і читають у всьому світі. Ми вже не є Nowhere Men, людьми нізвідки, а потроху стаємо Men of Universe, людьми світу» [2], – переконаний Я.Грицак. Як «люди світу» ми маємо свідомо оперувати наративами й розпізнавати сюжети у широкому контексті.

Прочитання історії – теж наратив, а тому вміння розставляти акценти, уникати недоречних спрощень, дотримуватися історичної достовірності, враховувати причинно-наслідкові зв’язки і виводити з минулого теперішнє без спекулятивних формул, потрібно всім, хто говорить про глобальні закономірності сучасного світу і роблять його дедалі тіснішим. І якщо останнім часом внаслідок переселень, заслань, еміграції та втеч актуальною була тема ідентичності, то зараз, з Я.Грицаком неможливо не погодитися, варто почати говорити про цінності, зокрема про людську гідність, та підтримувати їх дією.

Повернення з непам’яті

Ще у ХІХ столітті не було певності, що українці мають власну історію – національна парадигма не передбачала її існування у недержавних націй. На історичну мапу українців наніс Михайло Грушевський «Історією України-Руси», а державницький підхід у націєтворенні розробив В’ячеслав Липинський. І хоча націоналістична концепція історії досі актуальна в нашій країні, постать В.Липинського, як і більш широке розуміння нації, стає дедалі популярнішою. Про це свідчить, зокрема, те, що його постать потрапила до художнього тексту – роману «Забуття» сучасної письменниці Тані Малярчук. А нагорода «Книга року ВВС-2016», яку отримала книга, засвідчила, зокрема, важливість цієї теми.

На думку Я.Грицака, завдяки діяльності істориків із діаспори в історіографії України з’явилася нова якість, а сама історія України відтепер вписана в європейський, а не російський контекст: «Часто, коли читаєш праці, що стосуються української історії, і невідомо, якою мовою їх було написано в оригіналі, нам складно вгадати, чи їх написав історик український, чи з-поза України. Вони мають подібний рівень інтерпретації» [3]. Але нова якість перепрочитання українського минулого не обмежується власне історіографією. Не менш важливе й те, що осмислення української історії ХХ ст. триває в еміграційній гілці й сучасної художньої літератури – саме в останні роки тексти, присвячені досвіду тих українців, що виїхали, стають дедалі затребуванішими й цікавішими українцям в Україні. Серед таких творів, зокрема, романи письменника й літературознавця Аскольда Мельничука, народженого в США нащадка українських емігрантів з Перемишля. Романи «Що сказано» і «Посол мертвих» написані англійською і є сучасною американською літературою, але водночас зв’язують розпорошених по світах українців проговоренням травм і досвідом виживання в контекстах інших культур.

Стримана модернізація

Водночас з кількома твердженнями Я.Грицака хочеться подискутувати. Зокрема про те, що ключовим стримуючим фактором модернізації України є прийняття нею християнства від Візантії без грецької мови (а не від Риму), яке призвело до обмеженого доступу до джерел. «Значною мірою саме тому культура, яка творилась у Києві, була рабськи залежною (словами Федотова) від візантійських зразків, від того, що було перекладено церковнослов’янською мовою» [4]. Прийняття християнства і створення необхідної для цього писемної мови стали потужним поштовхом для розвитку в Київській Русі власної писемності, творення оригінальної літератури, а також залучення в літературний процес значної кількості творів літератури перекладної – і не лише візантійських джерел. Д.Чижевський у своїй «Історії українського літератури» про давню перекладну літературу і її вплив на оригінальну зазначає: «Процес приносу з чужини церковно-слов’янської літератури проходив з самого початку дуже активно: Київ на початках свого християнського життя був, здається, тісніше зв’язаний з болгарською, ніж з грецькою церквою» [5]. І далі: «Переклала вона (перекладацька комісія князя Ярослава. – З.Ш.) чимало та досить великих обсягом творів. Це було не лише збагачення нашої старої літератури, але і певна зміна її характеру, бо серед перекладених Ярославською комісією творів – чимало світських, а не виключно призначених для церковного вжитку. Пізніше збагачення перекладної літератури йшло обома шляхами – і приходили нові книги від південних та західних слов’ян, і роблено власні переклади» [6].

Наявність літературної мови, близької до мови розмовної, сприяло швидкому розвитку писемної світської культури, літописної традиції. І хоча Я.Грицак здебільшого правий, коли твердить, що «у XVI ст. ті, хто вмів читати, читали більш-менш те саме, що й їхні предки у ХІІІ столітті» [7], варто зазначити, що це був період складної історичної ситуації, поділу Київської Русі на численні князівства і монголо-татарського нашестя, коли фізичне виживання було важливішим за культурний розвиток будь-якою мовою. Незважаючи на те, що пожежі знищили багато пам’яток, датованих ХІІ-ХІV ст., саме в цей період започаткувався розвиток нових літературних форм, а в другій половині XVI ст. в українській літературі почала формуватися нова якість у полемічних текстах, спровокованих Берестейською унією 1596 р.

Колумб vs. Свята Русь

Охоплення широкого контексту історичних подій дозволяє сучасним історикам встановлювати зв’язки між далекими на перший погляд явищами. Ці гіпотези відповідають потребі сучасної людини зрозуміти, як сучасний світ сформувався і що з ним відбувається зараз. На думку Я.Грицака, модернізація України, що набрала характеру вестернізації, відбулася внаслідок відкриття Колумбом Америки 1492-го: «Із відкриттям Америки відбувається важлива зміна в історії нашої цивілізації. Її просторова уява переформатовується з осі «Північ-Південь» на вісь «Схід-Захід». Піднесення Заходу, його панування над усім світом починається аж після відкриття Америки» [8]. І далі: «Інакше кажучи, без Колумба не було б України. А була би велика Свята Русь, позбавлена чітко визначених національних ідентичностей. Відповідно, творення України означало нищення Русі. А це нищення почалося з активним поширенням західного (католицького і протестантського) світу на Схід» [9]. Так, модерна Україна саме внаслідок конкуренції з католицизмом напрацювала систему освіти від братств до видавництв та університетів. Значення відкриття Америки важко переоцінити, а оскільки воно було неминучим, то Русь мала змінитися, але не конче так, як це відбулося. Водночас Я.Грицак стверджує, з одного боку, що якби вестернізація не мала місця, Україна й Росія у спільній «руській колисці» «не те що далі продовжували б існувати разом, їх узагалі би радше за все не було» [10]. А з іншого, що, на думку деяких істориків, «ще до середини XVII століття Москва взагалі не думала про Київ. Там знали, що Київ існує, але відчуття спільноти з’явилося трохи згодом, на зламі XVII – XVIIІ століть, унаслідок поширення відновленого християнства, нової культури, яка прийшла з Києва, з українських земель і вкоренилася в Москві» [11].

Національний український рух XVIII-XIX ст. постав внаслідок повстання Хмельницького, в ході якого сформувалася концепція України, та козацького міфу як центрального в українській модерній ідентичності. Як справедливо зазначає Я.Грицак, визначальну об’єднавчу роль при цьому зіграла поезія Тараса Шевченка, яка приєднала до цієї моделі Галичину, що ніколи не була козацькою територією: місцеві українці полишили польську мову і одягли «козацькі шапки на знак своєї українськості… у цьому виявляється сила міфу: він змушує, причому добровільно, ідентифікувати себе з іншими територіями і з населенням інших регіонів, яке не має з тобою безпосереднього, щоденного зв’язку» [12]. При цьому в основі козацького міфу, що надихнув поета, також текст – анонімна «Історія русів»: «Молодше покоління українських інтелектуалів, духовним лідером яких був Тарас Шевченко, сприймало цю козацьку хроніку як історію національного визволення. «Історія русів», інтерпретована в такий спосіб, стала біблією українського національного руху – вона надихала тисячі українських патріотів на боротьбу за свободу своєї батьківщини» [13]. Як продовження козацької літописної традиції «Історія русів» протиставляє тодішню Україну і Московію, зв’язує Київську Русь і козацьку Україну. Крім Т.Шевченка, вона надихнула ідеолога декабристів Кіндратія Рилєєва, який вважав українців найдемократичнішим народом в імперії і ставив їх у приклад росіянам, та багатьох українських діячів і письменників.

Через значну роль української мови та літератури в українському націєтворенні, всупереч численним заборонам з боку Російської імперії, недооцінювати їх під час аналізу сучасної України та сприймати як ірраціональний чинник не зовсім коректно. І навіть якщо не всі історики згодні з тим, що Україна була колонією у складі Російської імперії і СРСР, то не була вона й повноправною частиною: українська нація у складі СРСР, як справедливо стверджує Я.Грицак, нацією не вважалася, її культуру було зведено до шароварного фольклору, а пам’ять знищено. Та й М.Горбачов народився не в Україні, як зазначає Я.Грицак, а в селі Привольне, Красногвардійського району Ставропольського краю РФ, хоч і був українцем по матері.

Про вирішальність мовного питання для українського націєтворення свідчить той факт, що вибір української мови тривалий час був вибором слабшої сторони. Зокрема, на території Галичини у ХІХ ст. під час сильного польського тиску тривалий час змагалися пропольська, проросійська та проукраїнська орієнтації. І хоча Я.Грицак вважає, що остання перемогла через свою радикальність, вона не була неминучою: світоглядний вибір трьох очільників провідного галицького літературного угруповання «Руська трійця», створеного в ХІХ ст. з проукраїнською орієнтацією, розділився по всіх трьох напрямках: М.Шашкевич дотримався проукраїнської, Я.Головацький – русофільської, а І.Вагилевич – пропольської.

Акценти і контексти

І.Хруслінська і Я.Грицак поговорили про найскладніше у становленні української нації. Водночас розділ про стосунки українців і євреїв залишив запитання як найменш конкретний, хоча до ХІХ ст. на території сучасної Україні мешкала четверта частина всіх євреїв світу, які були другими за чисельністю після українців. Як і в стосунках з поляками та росіянами, у цьому питанні також багато ще треба згадати й переглянути, незважаючи на різницю між юдофобією, що місце в Україні мала, і антисемітизмом, що не був властивий теоретикам націєтворення.

Оскільки історія – це завжди про політику, владу і відчитування владних дискурсів, то її знання впливає і на розуміння сучасної політичної ситуації. А в літературі – ще й на сюжети, які доносять до аудиторії в наративній формі те, що в науковій осягне меншість. Як, наприклад, інша учасниця проекту довгих розмов з І.Хруслінською, письменниця О.Забужко, романом «Музей покинутих секретів» охопила історію трьох поколінь у ХХ ст. і розкрила процес втрати Україною інформаційного простору як нового середовища боротьби за впливи вже наприкінці ХХ ст.

Форма міжлюдського та міжнаціональногоу діалогу – одна з найдавніших форм побудови спільності при відмінності учасників: обидві сторони розповідають свої історії, зокрема й історію про історію, чують Іншого і можуть бути почутими. Відходять від уявлень про власну унікальність, рухаючись до спільної відповідальності й примирення, рівності й гідності заради цілісності світу. Дивитися на історію з погляду сценаріїв, які в ній розгортаються, складніше, ніж за людського життя усвідомити розвиток геологічних формацій чи біологічних видів: доводиться оцінювати середовище, залишаючись у ньому і лише віддаляючись у часі. Формування плинного історичного наративу необхідне, аби свідомо рухати його в стратегічному напрямку, що нагадує естафету, яка триває тоді, коли перші її учасники давно зійшли з дистанції. Тяглість історичних сценаріїв, їх свідоме успадкування та передача з покоління в покоління пам’яті про спільний рух – ключ до тривалого розвитку будь-якої суспільної групи. Спосіб вчасно підхопити естафетну паличку та усвідомлювати, до якої точки її треба донести, щоб передати далі.

Читайте фрагмент книжки – інтерв’ю з Ярославом Грицаком «Біографія історика визначає спосіб, у який він пише про історію…»

____________________________

Зоя Шевчук – філологиня, літературознавиця, літературна критикиня, кандидатка філологічних наук (2006). Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Захистила дисертацію з теорії літератури на тему “Засоби моделювання історії у постмодерній українській прозі”. Працювала молодшим науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Авторка статей з сучасного мистецтва, з 2016 р. – літературна критикиня, авторка понад 20 рецензій на видання сучасної української та зарубіжної прози, а також книжкових оглядів на ресурсах “Літакцент”, “Буквоїд”, “Читомо”, “Інсайдер”. Коло інтересів у сфері літературної критики: сучасна українська проза, емігрантська література, література країн Балканського регіону, альтернативна історія, репортаж та ін. Серед наукових зацікавлень – сучасний літературний процес, взаємодія медіа і літератури, сучасне мистецтво, польсько-український діалог.