Вираз «останкінський шприц» вперше з’явився в офіційній пресі 1981 р. у новелі Володимира Крупіна «Сороковий день» у журналі «Наш современник»[1]. Ця метафора видається влучною характеристикою впливу радянського телебачення на українського глядача як «пацієнта» радянської ідеологічної системи[2]. Методологічної ваги цей вислів набуває в контексті підходу американського політолога Г. Лассвелла, який пропонує концепт «підшкірне упорскування» («hypodermic needle»), маючи на увазі, що ЗМІ впорскують, наче ін’єкцію, у свідомість глядача готові позиції, думки, поведінкові моделі, погляди тощо[3].
Продовжуючи метафоричний ряд, спробуємо з’ясувати, якого розміру була ця «голка», наскільки професійно робили «уколи», як реагував український «пацієнт» на лікування, і як ін’єкції сполучались з іншими «препаратами» вітчизняного та зарубіжного виробництва. А загалом, одужав чи занапастився український глядач від «останкінського шприца»? Це дослідження – спроба проаналізувати роль радянського телебачення в системі ідеологічних впливів щодо конструювання «радянської людини» в Україні у другій половині XX ст. У центрі уваги – низка проблемних питань, серед яких співіснування загальносоюзного і республіканського телебачення, роль цензури і КДБ у політиці русифікації та вихолощення національної ідентичності засобами ТБ, рівень критичності сприйняття інформації глядачем; механізми, масштаби і специфіка впливу телевізійного мовлення на формування свідомості населення радянської України в 1950-ті – 1985 рр.
Телевізор в кожну хату! Конструювання радянської реальності засобами ТБ
Протягом другої половини XX ст. телебачення в СРСР трансформувалось з елітарного засобу інформування і розважання в елемент повсякденності, а перегляд передач став частиною побуту всіх громадян. Про масовий інтерес до телебачення свідчить збільшення кількості телевізорів у родинах. Якщо на старті мовлення в УРСР, 1951 р., коли вперше були показані фільми і урочистості до свята Жовтневої революції, у Києві було встановлено лише 622 телевізори, то наступного 1952 р. кількість телевізорів перевищила 3,5 тис., а в 1957 р. – понад 80 тис. телевізорів[4]. Протягом I кварталу 1961 р. населення Української РСР придбало 75 000 телевізорів[5]. На 1974 рік у СРСР приблизно 67 % родин мали телевізор (загалом 34 млн штук).
Поштовхом для розвитку кольорового телебачення в СРСР стали «кухонні дебати» – імпровізовані діалоги (через перекладачів) між віце-президентом США Річардом Ніксоном і Микитою Хрущовим 24 липня 1959 р. на відкритті Американської національної виставки «Промислова продукція США» у виставковому центрі парка «Сокольники». Ніксон представив кольорове телебачення як найбільш передове досягнення у сфері комунікацій та як ту галузь, в якій США обігнали СРСР. На відео, що збереглось, діалог виглядає таким чином:
– Хрущов: Ні, ми і в цьому нарівні з вами. Ми обійшли вас і в цій технології, і в іншій.
– Ніксон: От бачите – ви ні в чому не можете визнати чужої першості.
– Хрущов: Я не здаюсь[6].
Оскільки кольорове телебачення стало символом культурного і технічного прогресу Заходу, у СРСР збільшився випуск кольорових телевізорів. З 1 січня 1977 р. всі передачі ЦТ почали передаватися в кольорі.
Станом на 1975 р. в Україні телебаченням було охоплено: Першою програмою – 88% населення, Республіканською – 72%, об’єднаною програмою – 17%[7].
На засіданні Колегії Держкомітету СРСР з телебачення й радіомовлення 1 жовтня 1981 р. розглядалося питання «Про стан і розвиток технічної бази і мережі телебачення і радіомовлення в Українській РСР в XІ п’ятирічці», де констатувалося, що «охоплення населення республіки телевізійним мовлення залишається недостатнім. Дотепер близько 5 млн жителів не мають можливості дивитися 1 програму Центрального телебачення, а 14 млн – республіканську програму. Другу програму Центрального телебачення можуть дивитися тільки 20 відсотків населення»[8].
Люди всіх вікових груп, з різним соціальним статусом і рівнем освіти стали одержувачами стандартизованих повідомлень, передача яких здійснювалась з нечуваною швидкістю, досягаючи всіх майже одномоментно[9]. Ці кількісні і якісні показники свідчать про надзвичайно потужний медіа-ресурс, яким поступово ставало телебачення. ТБ посіло першість серед інших ЗМІ, відповідно маючи колосальний потенціал ідеологічного та виховного впливу на свідомість населення.
У 1967 р. Дж. Гербнер і Л. Гросс з Пенсільванського університету обґрунтували теорію культивування (cultivation analysis), яка визначає довготривалий і глибокий вплив телебачення на сприйняття, цінності й поведінку особи. Що більше часу люди проводять у «телевізійному світі», то більше їхнє сприйняття світу наближається до такого образу реальності, який вони бачать на екрані і, відповідно, в них формуються хибні уявлення про світ[10]. У результаті культивування власні установки і принципи стираються, пригнічуються і відходять на другий план, поступаючись телевізійній реальності. У випадку, коли реальні події підтверджують викривлений образ дійсності, представлений на телеекрані, то відбувається ефект резонансу й культивування здійснюється удвічі скоріше[11].
Згідно з цією теорією, долаючи історичні бар’єри грамотності і мобільності, телебачення стає основним спільним джерелом соціалізації і повсякденної інформації для різних груп населення. Автори стверджували, що багато хто з тих, хто зараз живе з телебаченням, ніколи не були частиною загальної національної культури. Телебачення забезпечує, можливо, вперше після релігії доіндустріального часу, щоденний ритуал, що поєднує еліти з іншими соціальними групами. Ключова подібність телебачення і релігії, як і їхніх соціальних функцій, полягає в постійному повторенні шаблонів (міфів, ідеологій, фактів, зв’язків тощо), які служать для формування картини світу та узаконення суспільного ладу[12].
Телепродукт та його рецептура
Важливими для аналізу ролі українського телебачення в загальносоюзному ракурсі є дані про характер та обсяги мовлення Центрального телебачення і телестудій України. За І квартал 1962 р. співвідношення передач власного виробництва Київської студії телебачення і ретрансляції передач ЦТ становить 1: 1,7 (615 год. проти 1036,5 год.)[13]. На прикладі програм з 1 по 20 жовтня 1962 р. тематичний розподіл мовлення виглядав таким чином:
– телевізійні новини: Москва – 12 год. 12 хв.; Київ – 7 год. 34 хв.;
– суспільно-політичні: Москва – 9 год. 31 хв.; Київ – 2 год. 40 хв.;
– літературно-драматичні (без вистав): Москва – 5 год. 04 хв.; Київ – 1 год. 02 хв.;
– вистави: Москва – 7 год. 02 хв.; Київ – 2 год. 26 хв.
– музичні передачі: 10 год. 02 хв.; Київ – 2 год. 58 хв.;
– передачі для молоді: Москва – 12 год. 04 хв.; Київ – 8 год. 13 хв.;
– передачі для дітей: Москва – 2 год. 33 хв.; Київ – 4 год. 42 хв.[14]
Примітно, що ретрансляція передач Центрального телебачення в Харківській, Донецькій і Луганській студіях телебачення становила 50% всього обсягу мовлення[15].
У березні 1972 р. за рішенням ЦК Компартії України в республіці запрацювали дві програми – Центрального і Українського телебачення. Там, де дозволяли технічні можливості, дві програми були впроваджені одразу, а в частині областей було вирішено подавати об’єднану програму. При цьому всі основні передачі, телефільми і вистави ЦТ включали в цю об’єднану програму[16].
Таке співвідношення телепродукту, при якому, за винятком дитячих передач власного виробництва, превалював продукт студій Москви та Ленінграда, можна вважати типовим для всього радянського періоду, що логічно віддзеркалювало підпорядкований статус українського телебачення в загальнорадянській системі ЗМІ.
Констатація цього факту набуває більшої глибини при аналізі питання щодо русифікаторського характеру телевізійного мовлення. Перші 15 років, у 1951–1967 роки, українське телебачення (повністю прямоефірне) було дуже автентичне. Телеведуча Лариса Богданова вбачає український колорит телевізійного мовлення в цей період у сенсі ідентифікації і персоніфікації дикторів на екрані, що мали фенотипічні риси української жінки – з косою, темноокої, русявої, круглолицьої, огрядної, яка говорила виключно українською мовою[17]. Певна автономність українського ТБ від Москви була обумовлена й суто технічним фактором, а саме відсутністю радіорелейних ліній, а відтак ускладненим прямим візуальним контролем з Москви.
Однак, з кінця 1960-х – початку 70-х років українське телебачення втрачає національну окремішність, розчиняючись у загальносоюзному, і перетворюється на інструмент русифікації. Значною мірою цьому сприяли події Празької весни 1968 р., інституційна централізація контролю над телебаченням шляхом створення Держтелерадіо СРСР у ранзі союзно-республіканського міністерства (1970), призначення керівником Держтелерадіо Сергія Лапіна, що змінило комунікаційні стратегії радянського телебачення і посилило його агітаційно-мобілізаційну функцію.
Рецензії на телевізійні передачі студій південних і східних областей України неодноразово констатували, що більшість передач готується російською мовою. При цьому ті матеріали, що виходили українською, були засмічені русизмами, і на рівні лексики, і на рівні стилістики[18]. Українська мова побутувала в репортажах окремих спортивних коментаторів. Спортивний коментатор Сергій Савелій згадує: «У мене було таке правило: Якщо спортсмен, тренер народився і виріс в Україні, я ніколи не переходив на російську. Він відповідав якою зручніше, але я не переходив все рівно. Ми в Україні»[19].
Русифікаційні тенденції та спроби спротиву
Мовознавець Лариса Масенко визначає спеціальні телевізійні стратегії русифікації в Україні радянської доби. Одну з них дослідниця вбачає в комічному телевізійному дуеті Штепселя й Тарапуньки, в якому Тарапунька грав роль такого собі суржикомовного дурника, а Штепсель – розумного та розважливого російськомовного партнера, котрий керував поведінкою Тарапуньки, постійно виручаючи його з халеп, у які той потрапляв через свою недоумкуватість. «У такий спосіб українську мову Тарапуньки, роль якої виконувало мішане мовлення, скалічене впливом на нього російської, було протиставлено останній як мову ненормативну й смішну порівняно з „нормальною” та престижною російською», – зазначає Л. Масенко[20].
24 лютого 1967 р. КДБ УРСР спеціальним повідомленням інформував ЦК Компартії України про те, що серед інтелігенції міста Києва зафіксовано поширення документа «Відкритий лист першому секретареві ЦК КПУ П. Ю. Шелесту (проект для обговорення українською громадськістю)». Іронія історичного моменту в тому, що саме завдяки КДБ цей лист отримав характер «відкритого» і став відомий П. Шелесту, якому доповідали про нього двічі 5 і 9 березня, про що є позначка на документі[21].
Лист був спрямований на захист прав української мови та її місця в радянському суспільстві. Анонімний автор листа справедливо виокремлює телебачення як важливий мовно-ідеологічний чинник: «На жаль, не кожний робітник і селянин, навіть у соціалістичних країнах, систематично ходить до театрів і читає художню літературу. Зате як тільки закінчується робочий день, в мільйонах квартир засвітлюються голубі екрани, мільйони глядачів дорослих і маленьких сідають дивитися телепередачі. Чи часто вони під час цього чують у нас українську мову. Оголошення програми, останні новини, деякі рідко коли цікаві інформаційні передачі, ще рідше концерти народних пісень і танців або театральна вистава з української класики. Оце майже і усе. Деякий виняток становить львівська телестудія, яка іноді готує цікаві оригінальні передачі українською мовою», – йшлося в документі[22].
Дослідник Богдан Шумилович дійшов висновку, що львівська студія виробляла найбільше україномовного продукту, перевершивши навіть Київ, а якщо щось йшло на Москву, його робили російською або титрували[23]. У російськомовних містах інколи глядачі самі писали і просили, що не треба передач українською, до того ж їхня мова була з помилками, перекручуваннями й абсолютно нежива[24].
Центральне чи республіканське? Феномен Діда Панаса
Автор згаданого відкритого листа формулював, окрім іншого, риторичні питання: «Де українські художні телефільми і телеспектаклі, подібні до тих, які мало не щодня передає Москва? Невже не можна організувати республіканський телеклуб любителів природи, рідної старовини, наукової фантастики тощо? Де регулярні українські молодіжні передачі? В жодному мультфільмі, які так люблять малюки, звірята і герої казок не розмовляли по-українськи»[25].
Дитяче мовлення становить особливий інтерес для дослідження з огляду на швидке засвоєння у цьому віці мовних компетентностей та довготривалий вплив на формування ідентичності. Уособленням дитячих програм українського виробництва стала передача «На добраніч діти» з ведучим Дідом Панасом.
Дідом Панасом був актор Петро Юхимович Вескляров (при народженні Пінхас Хаймович Вексляр), який протягом 1962–1987 рр. (за різними джерелами 1986, 1988 рр.) читав вечірні казки спочатку на українському радіо, а згодом і на телебаченні. У 1970-ті роки було кілька спроб замінити автентичного ведучого, який своїм образом україномовного діда у вишиванці не міг не викликати занепокоєння влади. Однак шквал дзвінків і листів, які сипались на редакцію, змушував повернути Діда Панаса в ефір. Органи виявились безсилі в боротьбі проти сліз малюків, адже батьки (здебільшого російськомовні) вмовляли повернути Діда Панаса, пояснюючи, що дитина не може заснути без Діда Панаса[26].
Автор має власні дитячі спогади про нечувану «трагедію» 6-річної дитини, коли з екрану зник Дід Панас. Альтернативи, запропоновані батьками, на кшталт «Спокойной ночи, малыши», тривалий час не сприймались дитячою психікою. Примітним є усвідомлення нині, що україномовний характер дитячих казок з Дідом Панасом не ставав тоді на перешкоді, незважаючи на зростання в російськомовному середовищі і незнання до 2 класу школи жодного українського слова.
У дитячій казці на УТ-1 народна артистка України Христина Стебельська вбачає певний маркер розрізнення українського телебачення і загальносоюзного: «Українську дитячу казку ми відрізняли від російської за мелодикою, українською народною піснею Ніни Матвієнко. Показували місяць, сходить сонечко, українська хата, українська дівчина, український тин, український ангел. Хто міг читати ці символи – той читав…»[27].
Ветеран українського телебачення Іван Мащенко пропонує іншу диференціацію українського і союзного телебачення – з точки зору його контенту. За його словами, «українське телебачення про людей, а центральне – для людей». У це розуміння Іван Мащенко закладає той факт, що українське мовлення було близьке до народу, більше йшлося про пересічних трудівників, селян, робітників, трудове життя, їх побут, зрозуміліший людям, тоді як центральне ТБ він називає парадно-звітним. Однак і передачі центрального телебачення викликали значний інтерес і цікавість, з огляду на творчий професіоналізм, технічне оснащення, вони були більш популярними, особливо інформаційні, пізнавальні, культурно-освітні, музичні[28].
На тематичному обмеженні передач УТ-1 порівняно з репертуаром центрального телебачення акцентує Станіслав Цалик. Ключові передачі обох українських каналів – «Сільський час», «Село і люди», «Сонячні кларнети» – були призначені для сільської місцевості, там вони й мали попит. Кияни, як зауважує С. Цалик, іронічно називали УТ-1 «колгоспником». Більший інтерес глядачів викликали передачі московського каналу – «Клуб кинопутешествий», «В мире животных», «Очевидное – невероятное», «Утренняя почта», «Вокруг смеха», «Кинопанорама», «Кабачок 13 стульев». Крім того, центральний канал мав перевагу у трансляції на годину-півтори довше, аніж «УТ-1»[29].
Московське «Время» і український колорит
На всіх каналах СРСР, у тому числі на УТ-1, о 21.00 транслювалась московська інформаційна програма «Время». Головна пропагандистська програма (вперше вийшла в ефір 1968 р.) збирала рекордну аудиторію – до 150 млн осіб щоденно – не стільки завдяки своїм цінностям, скільки програмуванню. Вона виходила в ефір о 21.00 і оскільки її були зобов’язані дублювати всі канали, то у глядачів просто не залишалось жодного вибору. Програма «Время» мала власних кореспондентів у всіх союзних республіках і у великих регіонах, зокрема й на Донбасі[30].
Офіційна стилістика передачі вимагала присутності в ній дикторів, які почергово зачитували текст з аркуша, безпристрасно озвучуючи агітаційно-пропагандистські матеріали. Суттєву частину «Времени» займала офіційна некоментована хроніка: приїзди і від’їзди керівників партії і уряду, зустрічі на вищому рівні, численні засідання. Іноді слово надавалось передовикам виробництва, відомим діячам науки і культури – в основному для того, щоб вони могли подякувати з екрану партії і уряду за «батьківське піклування» про них. Значна частина програми присвячувалась розповіді про успіхи соціалістичної співдружності і тяжке становище трудящих у світі капіталу. Залежно від пропагандистської кампанії акценти могли змінюватися, але всі матеріали мали тенденційне забарвлення – «у них і у нас» і подавались сухою, казенною мовою[31].
Українське телебачення використовувало в ефірі чимало матеріалів народного і хорового мистецтва, народної музики, української естради, фестивально-телевізійних передач. Цей дискурс, вважаємо, склався як компроміс між неможливістю показувати події в Україні без прив’язки до СРСР і прагненням зберегти автентичне українське обличчя, не дозволивши розчинити його в загальнорадянському інформаційному просторі. Відповіддю стало використання дозволених меж етнографічних особливостей, крізь які патріотично налаштовані глядачі читали «коди» національної ідентичності.
Вихід за межі етнографічних особливостей починався там, де йшлося про історичні епізоди, що могли пробуджувати національну свідомість. Згадує Христина Стебельська: «Коли я робила четверту чи п’яту програму „Сонячні кларнети” в Івано-Франківській області для УТ-1, наважилась і ввела пісню Січових стрільців, у кадрі з’явились хлопці в костюмі Cічових стрільців, співають автентичні пісні. Журі в Києві було в шоці, залякане, залетіла завредактор народної творчості, яка отримала команду зупинити ефір»[32].
Голос народу: листи телеглядачів
Центральною стратегією радянського телебачення було спілкування з аудиторією через листи. Глядацька пошта трактувалась як «голос трудящих» і «сигнал знизу» та імітувала безпосереднє зближення народу з партією і урядом. Не дивно, що більшість листів містили позитивні оцінки соціалістичних цінностей, курсу комуністичної партії. Типові назви таких програм: «Наша почта», «По вашим письмам», «На вопросы отвечает министр», «Письма о письмах» та ін.[33]. Традиційною формою завершення багатьох передач було таке звернення дикторів: «Пишіть нам, товариші, чекаємо ваших нових листів»[34].
Протягом 1960-х рр., у міру зростання глядацької аудиторії телебачення, обсяг листів, адресованих союзному телебаченню, збільшився в десять разів, до 400 тис. в 1970 р. Для порівняння, у 60-ті роки «Правда», «Комсомольская правда», «Труд» отримували від 300 тис. до 700 тис. листів на рік, Центральне радіо в 1963 р. отримало 675 тис. листів. У 1970 р. на Центральному телебаченні було зареєстровано майже стільки ж листів, як і на Центральному радіо: 405,9 тис. проти 421 тис.[35] Максимальних показників – на рівні від 1,3 до 1,8 мільйона листів – пошта радянського телебачення досягла на початку 1980-х рр., коли телевізійні приймачі стали обов’язковим атрибутом кожної оселі[36].
Особливо в 1960-ті роки глядачі скаржилися на технічні недоліки, слабкі потужності передавального сигналу, неточну інформацію газет про щоденну телевізійну програму, недоліки дикторів або просто нудні програми. Певний резонанс Київської студії телебачення викликав лист групи глядачів з Коломни (Московської обл.) від серпня 1960 р. такого змісту: «Почему мы так редко видим передачи из Киева? Поскольку для нас, телезрителей, передачи являются повседневным домашним театром, и это вошло глубоко в систему нашого быта, хочется смотреть что-то особое, хорошее. Этим хорошим и являются передачи из Киева». Автори цього листа просили більше передавати українські народні пісні, твори українських композиторів, виступи бандуристів і, між іншим, підкреслюють: «и все это хочется слушать на украинском языке»[37].
Загалом, листи не повинні сприйматися як віддзеркалення думок всієї глядацької аудиторії і не є репрезентативним матеріалом, який би давав точне уявлення про настрої загалу. Насправді, як зазначає Кірстен Бьонкер, лише незначна частина громадян зверталась до партії чи ЗМІ за допомогою листів. Однак вони є певними маркерами цінностей і образу життя радянського населення. Листи, надіслані радянському телебаченню, створювали враження захищеного простору комунікації між суспільною і приватною сферами[38].
Через листи дехто підтверджував, що він є «гарним радянським громадянином» на кшталт участі у парадах, на комсомольських зборах чи голосуванні за резолюції. Натомість люди, які дотримувались поміркованих точок зору, не відчували необхідності висловлювати свою думку. Більшість листів охоплювали «неполітичні теми», пов’язані з аналізом передач, естетикою, зовнішністю і стилем дикторів, їх мовленням. Окрім іншого, листи були ідеальним способом запобігти обговоренню проблем один з одним, і у цьому відношенні сприяли стабілізації політичного режиму.
Сірість і спроби її позбутися
Незважаючи на свої політичні та естетичні амбіції, суспільно-політичні передачі, новини Центрального телебачення часто були нудними, статичними і шаблонними.
У грудні 1960 р., аналізуючи виконання рішення ЦК КПРС «Про дальший розвиток радянського телебачення», Київській студії телебачення дорікали, що передачі на суспільно-політичну тематику за своїм змістом і формою багато в чому продовжують залишатися нецікавими і непереконливими, у них мало уваги приділяється показу радянської людини – будівничого комунізму. У передачах майже не знаходять віддзеркалення питання моралі, культури людей, дотримання норм соціалістичного гуртожитку. Звідси – неминучий штамп, сірість»[39].
Жорстка заідеологізованість стосувалась, у тому числі, форми подачі матеріалу. Однак давати приклад канонічного погляду на «правильну» радянську людину телебаченню вдавалось не завжди.
Директивні вказівки Держкомтелерадіо, надіслані 1974 р. головам усіх обласних комітетів з телебачення і радіомовлення, містили перелік «істотних недоліків у роботі, які піддаються гострій критиці з боку телеглядачів, партійних і радянських органів». Йшлося про формальне, а інколи безвідповідальне ставлення до підготовки і видачі репортажів, проведення трансляцій, мітингів, зборів трудящих. Приводом став репортаж про мітинг на заводі «Азовсталь», з цеху стану «3600» 4 січня 1974 р., коли:
а) в час виконання Гімну і читання листа показувався безперервний рух людей;
б) під час виступів показували присутніх, які зайняті розмовами і абсолютно байдужі до події;
в) у президії показували товаришів, які розмовляли між собою, поправляли одяг, витирали обличчя, неуважно слухали промовця.
Звертають на себе увагу вказівки режисерам і операторам, аби уникати подібних ексцесів:
а) незалежно від посади виступаючого з ним треба проводити старанні репетиції;
б) виступаючий повинен говорити тією мовою, якою досконало володіє. Не допускайте виступів «суржиком», змішаною мовою[40];
в) коли передовикові виробництва важко говорити про свою роботу, то краще розкажіть про нього, а людину не компрометуйте;
г) коли людина непомірно товста, важко дихає, до виступу краще не залучайте;
д) при виступах секретарів обкомів, голів облвиконкомів практикуйте написання або друкування окремих абзаців їх текстів, цифри з тексту виписуйте на окремих планшетах, що полегшить виступ;
ж) одеське телебачення знову 8 січня ц.р. показувало довговолосих чоловіків, незважаючи на неодноразові попередження[41].
Респонденти підтверджують в інтерв’ю, що заборони стосовно вус, бороди або довгого волосся в чоловіків діяли суворо. Колишній звукорежисер Запорізької студії телебачення Ірина Кутузова згадувала, що напроти телецентру була перукарня, де перед ефіром приводили чоловіків до канонічного зовнішнього вигляду. «Довге волосся могло ще заколюватися. Всі мали бути як істукани, все мало бути прилизано»[42]. Тамара Стратієнко розповідала, що коридорами українського телебачення гуляв жарт: «Якби на УТ з’явився б Карл Маркс, то і йому б довелось звернутись до цирульника»[43].
Принаймні частину зауважень і директивних вказівок можна обґрунтувати технологічним аспектом телевізійної справи, але в концентрованому вигляді вони є частиною більш масштабного феномену, пов’язаного із ідеологічними завданнями конструювання «радянської людини», зокрема й засобами телебачення.
Христина Стебельська так висловила цю позицію: «Телебачення заставляло людину біля телевізора ідентифікувати себе з тією щасливою, успішною, сильною і непереможною масою. Радянська людина бачила красиве життя, а десь їй давали путівку на море, і вона вже вважала себе найщасливішою людиною у світі. Забирали глибину свідомості у людини. Визначали її мінімальні потреби, і позиціонували ці мінімальні потреби як довершення, досягнення. Ти маєш бути від цього щасливий, ти маєш бути такий як всі, без індивідуальності, бо це дурниця. Забирали самобутність, ідентифікацію. Мудре і віками перевірене замінялось штучним, невластивим і нераціональним. Навіть запитання в тобі, які мали виникнути на підсвідомості – Хто ти? А що далі? Чому так? – не мали виникати»[44].
Говорити з народом: виступи радянських службовців на ТБ
Прагнення показати в ефірі «людей праці» часом давало збої. Директор однієї зі студій у лютому 1958 р. розповідав на республіканському семінарі керівників і працівників телебачення про виступ колгоспниці. «Знаходячись у редакції, вона добре читала. Але коли довелося виступати, стала читати по складах. Нас запитують наступного дня: „Ви хочете показати, що в нас ще є неписьменні колгоспниці? Адже вміння тримати себе перед телекамерою вимагає спеціальних навичок, значної попередньої підготовки”»[45].
Водночас проникнення ідеології у свідомість громадян та звичка виконувати роль «слухняного», «правильного» громадянина призводила до неочікуваних проявів телевізійної майстерності серед пересічних людей. Режисер Олександр Косяченко в інтерв’ю згадав про випадок, коли готувався телевізійний нарис про доярку одного з колгоспів Покровського району Ніну Озинович, яка на запитання репортера «Чому ви щасливі?» наговорила такий текст: «Я йду на роботу, коли мої ровесниці ще додивляються останні сни, а я йду на ранкову зірку і радію, що робота в мене така вранішня». При цьому її ніхто не вчив, у телевізійників був просто шок, це було записано і вийшло в ефір[46]. Прищеплена з родинного і шкільного виховання практика говорити публічно в дозволеному і потрібному дискурсі проявлялась не тільки в телевізійних ЗМІ, а є загальним маркером архетипу «радянської людини».
Участь керівників міністерств і відомств у телепередачах, як правило, відбувалась на виконання директив, відповідно до яких перші керівники міністерств і відомств не менше ніж один раз у квартал мали відповідати на запитання в програмах телебачення і радіомовлення. При цьому в риториці багатьох директорів, парторгів, профспілкових діячів вживалися типові лінгвістичні маркери прогресу: «збільшення потужності і вибір», «виконання графіків», «розширення торгової мережі» тощо.
Серед очільників було чимало осіб, для яких подібна практика становила серйозний психологічний дискомфорт, з огляду на відповідальність публічних виступів, ризики необережного поширення певної інформації або ризики показати власну професійну некомпетентність. Відомий радянський журналіст і ведучий Георгій Кузнєцов згадував, як 1967 р. тодішній голова Держкомвидава Микола Михайлов приїхав на Шабаловку для запису інтерв’ю для програми «Естафета новин». Цю програму прагнули робити в демократичній манері, і виступи-монологи вважалися дурним тоном. Г. Кузнєцов описує цей випадок: «Я видаю звичайний набір аргументації: глядач дивиться нас у себе вдома, йому приємніше бачити, що розмовляють люди, партія вчить нас, що пропаганда повинна бути задушевною… Давайте обговоримо можливе коло питань. Ярмарок – міжнародний, виходить, ми чимось можемо здивувати світ, а чомусь повчитися, чи не так?»[47]
«Я покажу нові книги», – сказав Михайлов. – «Але ви ж не продавець книгарні!» – кажу я. Крізь зуби, не дивлячись на мене, Михайлов наказав включити кінокамеру. Дістав з мішка томик Леніна, підняв його на рівень обличчя і почав виступати. Поклав книгу на стіл, нахилився за наступною, випавши з кадру. Книг було багато. Оператор ледь устигав міняти касети. Плівку проявили, показали теленачальству: «на жаль, виступ міністра не можна використовувати, він закриває обличчя книгами і випадає з кадру». Історія мала нещасливий результат для журналіста – відсторонення від ефіру на півроку[48].
Критика вад радянського ТБ
Серед частини глядачів, особливо молодого покоління, така манера виступів по телебаченню викликала недовіру і зневагу.
18 вересня 1968 р. ЦК Компартії України інформував КДБ про розлогий, на 34 сторінках, документ, автор якого характеризує сучасне йому студентство[49]. Про автора було відомо, що він 1943 р. народження, успішно закінчив виш, спілкувався з багатьма початківцями-поетами, художниками, артистами, брав участь у «Клубі веселих і кмітливих» у Москві, Києві, Одесі та ін.[50]. Автор документа зазначає, що «телебачення в Одесі практично не здійснює вплив на виховання студентства. Єдина передача, яка здобула у студентства популярність – КВК. Однак останні зустрічі команд виразно показують, що шкода таких передач достатньо велика, а крім пустої розважальності вони нічого не дають. Взагалі „телік” став синонімом пустого вечора, видовища, яке рятує від нудьги, але коли на екрані з’являється ведучий якоїсь ідеологічної передачі, рукоятка звуку повертається. Значною мірою цьому сприяє українська мова, яка в середовищі одеського студентства вважається „колгоспною”, і використання її викликає сміх і здивування»[51].
Анонімний автор вказував, що «московські передачі дивляться з великим інтересом, однак показ життя в капіталістичних країнах викликає здивування, оскільки показуються тільки нетрі, демонстрації, сутички з поліцією тощо. Це вважається занадто тенденційним. Різке невдоволення викликає сама методика передач, коли виступаючий читає, запинаючись, ніби імпровізований виступ. У студентства немає улюбленого диктора або коментатора, що є великим недоліком»[52]. КДБ резюмував у листі до П.Ю. Шелеста, що «незважаючи на незрілість і суб’єктивізм окремих суджень і висновків, автор огляду пише про явища і процеси, які не можна залишити без уваги»[53].
Соціально-економічні труднощі традиційно демонструвались у контексті героїчних зусиль партії і уряду щодо їх подолання або як результат недогляду низових чиновників. Вихід за межі цього постулату жорстко карався. Так, 1982 р. в ефірі українського телебачення вийшла передача «Твоя жизненная позиция», яку підготувала донецька студія телебачення (режисер Шаршаков). У програмі йшлося про напружену ситуацію в Донецькому регіоні, яка склалась у житті шахтарів, розповідалося про примітивне житло в багатьох населених пунктах (шахтарські селища), про погані умови праці, забезпеченість технікою тощо.
Іван Мащенко розповідає, що коли вийшла в ефір ця передача, з ЦК партії одразу подзвонив інструктор, а наступного дня вибухнув скандал. «Терміново зажадали записати і перегнати в Київ цю передачу. З ЦК приїхав другий секретар ЦК, інструктор. В кабінеті голови Комітету держтелерадіо другий секретар ЦК запитав заступника голови Тараненка – ти хто такий? Той белькоче, що він заступник. Ти гірше „Солідарності”, говорить другий секретар. І до інструктора – готувати їх на Політбюро». Однак замість політичної розправи, передача набула позитивного розголосу. Адже через два дні виявилось, що випадково передачу в ефірі дивився, перебуваючи на відпочинку в Ялті, В.В. Щербицький, якому вона сподобалась. Керівник республіки вирішив, що «передача порушує серйозні проблеми і треба наводити порядок»[54].
Загалом у доперебудовний період критика телепрограм мала закритий характер, здебільшого друкувалась під грифом «таємно» і стосувалась окремих, часом другорядних, аспектів подання інформації.
Чи не єдиним винятком стала стаття Святослава Котенка «Як вимикається телевізор», опублікована у «Молодій гвардії» 1969 р.[55] «Минуло захоплення технічною новинкою, першими досвідами постановок та інформаційних передач, наступило охолодження, а у відповідь саме мовлення стало все невимогливіше, монотонніше і безвідповідальніше». На автора статті обрушився вал шаленої критики і спростувань.
Не сказати зайвого: цензура на ТБ
Забезпечення ідеологічної витримки матеріалів у системі телебачення знаходилось під прямим контролем органів КДБ.
«Щоденно редактори з текстами прокладали дорогу у Києві на Хрещатику, 26, у будівлю Українського телебачення і радіо. До виходу в ефір матеріали мали „залітувати”, в кінці кожного ставилась шифрограма – кілька літер і цифра. Це порядковий номер цензора, офіційної особи, яка уповноважувалась стежити за дотриманням державних і військових таємниць у ЗМІ… За вимогою Головліту заборонено було знімати з верхньої точки, щоб був видним горизонт, а відповідно ймовірною була прив’язка до місцевості. КДБ також передавав списки небажаних для трансляції творів поетів, письменників, співаків, акторів», – згадує Валерій Ткачук[56].
Архівні документи свідчать, що у 1960-ті рр. траплялись ситуації, коли на літування подавались передачі вже після їх виходу в ефір. Так, текст передачі про Дніпродзержинську ГЕС, що вийшла в ефір 05 листопада 1963 р., був представлений на контроль лише через шість днів. Існували випадки, коли матеріали подавали цензору за кілька хвилин до закінчення робочого дня[57].
Всупереч заборонам Головліту, 17 червня 1965 р. в телевізійній передачі «Старт» (Дніпропетровське телебачення) головний інженер «Тяжпромелектропроект» назвав прізвища інженерів Дніпропетровського машинобудівного заводу, а голова обласної ради спортивних товариств і організацій двічі згадав інженерів машинобудівного заводу. Ці відомості (дислокація, шефська і умовна назва підприємства) були заборонені до опублікування у відкритій пресі, по радіо і телебаченню[58].
У період з 1978 по 1981 рр. корпорація Rand (американська організація, яка виконує функції стратегічного дослідницького центру, працює на замовлення уряду США та готує матеріали з питань національної безпеки) провела анонімні інтерв’ю з 56 емігрантами – колишніми радянськими журналістами, експертами і редакторами, щоб з’ясувати рівні системи управління і контролю ЗМІ та перевірити інтерпретації радянологів щодо тогочасного стану ЗМІ та їх перспектив. За результатами роботи було підготовлено звіт, у якому стверджувалось, що в СРСР Головліт та його цензори на місцях не відігравали, на відміну від Польщі, ключової ролі в загальній «машині» контролю над медіа. Головліт гарантував, що ніяких «секретних» фактів не оприлюднюється. А основні функції цензури в радянських умовах значною мірою виконували головні редактори у поєднанні з самоконтролем і самоцензурою самих журналістів[59].
Більшість головних редакторів проходили кар’єрне зростання на партійних посадах, а в щоденній роботі мали тісний контакт із відділом агітації і пропаганди ЦК, останній здійснював прямий контроль над ЗМІ, зокрема й телебаченням. У такий спосіб ідеологічна «підкованість» телевізійників у більшості випадків не давала приводів для занепокоєння КДБ і партійних органів.
Протистояти Заходу: контрпропаганда на ТБ
«Під час організації телевізійних конкурсів художньої самодіяльності Галичини, Прикарпаття у журі підсаджували спеціально представників КДБ, які занижували оцінки колективам з певних сіл, в яких був найбільший відсоток тих, хто бажає навчатися у духовних семінаріях. Патріотичне крило журі, – говорить Христина Стебельська, – вираховувало цю конспірацію і домовлялося підтримувати такі колективи, я особливо виразно це відчувала, як дочка політв’язня.… Нас рятувало те, що в КДБ були вихідці із Західної України»[60].
У прикордонних регіонах радянські громадяни могли приймати телевізійні передачі інших країн, сигнал яких покривав прикордонну територію. Незважаючи на припинення мовлення в 00 годин (пояснювалось це необхідністю спокійного відпочинку трудящих вночі перед новими трудовими подвигами), у Львівській, Закарпатській та інших прикордонних областях вночі транслювалися художні фільми, щоб відволікати від перегляду зарубіжного мовлення, яке вночі приймалося, враховуючи близькість телепередавачів інших країн. Особливим був інтерес до телебачення Румунії часів Чаушеску, враховуючи їх антирадянський характер і відмінність від офіціозу радянського зразка.
Для вивчення форм і методів роботи ідеологічного противника, з метою покращення постановки контрпропагандистської роботи редакцій Українському телебаченню і радіомовленню було дозволено в спеціально обладнаній кімнаті здійснювати перегляд телевізійних передач, що транслювалися телекомпаніями капіталістичних країн по системі супутникового телебачення. Держтелерадіо УРСР забезпечувало режимний перегляд цих передач.
В умовах ідеологічної боротьби між соціалізмом і капіталізмом важливе місце в системі телевізійного мовлення займали програми контрпропагандистського спрямування, яким почали приділяти особливу увагу у другій половині 1960-х рр. Для зарубіжної аудиторії двічі на місяць по Інтербаченню транслювалась передача, в якій на конкретних фактах показувалась «справжня сутність буржуазної демократії, її нездатність забезпечити права і свободи широких мас трудящих».
Держтелерадіо УРСР координувало підготовку контрпропагандистських програм облтелерадіокомітетами республіки. Зокрема, Одеський облтелерадіокомітет спеціалізувався на циклах передач, присвячених викриттю міжнародного сіонізму, Львівський – релігійного екстремізму, Донецький – на питаннях боротьби із впливом «буржуазної моралі»[61].
Так, Одеська студія телебачення готувала цикл передач «Суд идет. Суд продолжается», мета яких полягала у тому, щоб показати зв’язок сіоністів з гітлерівцями у роки Другої світової війни, зокрема демонструвалось, що «бузувірства, що чиняться на окупованих землях ОАР, подібні до тих самих методів, які використовували фашисти на тимчасово захоплених ними землях»[62]. Типовим прийомом для насадження громадської думки щодо жахів життя в Ізраїлі використовувались розповіді т.зв. «возвращенцев», євреїв за національністю, мешканців Одеси.
У передачі «Атеистические диалоги» йшлося про «викриття уніатства, ідеологічних диверсій західних релігійних центрів». Окремі передачі були присвячені «викриттю ідеології і практики міжнародного сіонізму, його ворожості світу, політиці розрядки»[63]. У передачах «Знайти про них правду», «Анатомія антикомунізму», «Факти свідчать», «Сіонізм без маски» основна увага зосереджувалась на попередженні «антирадянських пропагандистських кампаній українських буржуазних націоналістів, сіоністів, на викриття і дискредитацію конкретних націоналістичних центрів, націоналістичних і уніатських ватажків, реакційного альянсу українського буржуазного націоналізму із сіонізмом і маоїзмом».
Республіканське телебачення випускало цикл передач «Твоя життєва позиція», створило виставу «Втрачений обрій», в яких гостро таврувалися еміграційні настрої серед певної частини осіб єврейської національності, показувалась духовна трагедія колишніх громадян СРСР, які залишили Батьківщину. Періодично готували також передачі, що «розкривали антигромадську діяльність екстремістськи налаштованих сектантів»[64].
Завідувач відділу пропаганди і агітації Л. Кравчук у лютому 1980 р. констатував, що Держтелерадіо УРСР накопичило певний досвід роботи з викриття ідеологічних диверсій імперіалістичної пропаганди. Після введення радянських військ в Афганістан «західні радіоголоси» розповідали приховані факти про радянську зовнішню політику. У ці дні республіканське телебачення й радіомовлення у відповідь оперативно підготувало близько 100 виступів робітників, колгоспників, представників інтелігенції, які активно в ефірі підтримували рішення радянського уряду, «викривали неспроможність буржуазної пропаганди».
Аналогічну «наступальну» позицію республіканське телебачення займало і під час підготовки до «Олімпіади-80», що в офіційному дискурсі йменувалось як «провокаційна кампанія адміністрації США, спрямована на зрив Олімпіади»[65]. Критерієм успішності таких передач називалась «бойовитість і дієвість роботи з викриття фальсифікаторської діяльності західних ЗМІ та української буржуазної націоналістичної пропаганди щодо Радянської України та участі Української РСР в миролюбній зовнішньополітичній діяльності СРСР».
У цілому, використання ТБ з метою виховання «радянських людей», формування потрібної суспільної свідомості мало перемінний успіх. Глядачі скептично ставились до рапортів про успіхи легкої і харчової промисловості, особливе здивування викликали подібні новини у людей, які відстояли у черзі за продуктами. Меншою мірою цей скептицизм поширювався на офіційні версії зарубіжних подій: пересічний глядач рідко перетинав «залізну завісу», голоси західних радіостанцій глушили, а в продаж з-за кордону надходили лише комуністичні газети[66].
Під перехресним вогнем
У 1970 р. науково-методичний відділ радянського телебачення дійшов висновку, що «телебачення працює з емоційними засобами і якщо радіо звертається до інтелекту людей, то телебачення привертає увагу менш освічених і пасивних осіб, які зацікавлені в розвагах і задоволенні емоційних потреб». У цьому контексті телебачення мало стати частиною місіонерського проекту з формування «правильних смаків» у «нової радянської людини».
З іншого боку, телебачення виходило з найпростішої схеми «стимул–реакція». Передбачалось, що, переглянувши ввечері інсценовані репортажі і переможні рапорти, на ранок радянська людина встає на трудову вахту і включається в соціалістичне змагання за передовий Червоний прапор або за звання «Ударник комуністичної праці». За словами голови Держтелерадіо С.Г. Лапіна, повсякденний обов’язок телебачення полягає в тому, щоб «прославити людину праці».
Водночас вразливість телевізійного мовлення (як і радіомовлення) полягала у свободі глядача вийти з-під впливу нецікавої передачі. Ця унікальна особливість вирізняла телебачення з-поміж інших сфер впливу на свідомість, як-от: лекції, вистави чи фільми, коли незалежно від інтересу до дійства, необхідно було залишатись у залі чи кінотеатрі. «З телебаченням чи радіо… можна просто вимкнути і піти грати в доміно», – зауважує Крістін Еванс[67]. Саме тому в моделі конструювання «радянської людини» вдавалися до кумулятивного ефекту повідомлень ЗМІ. Багаторазове повторення тієї самої інформації від різних авторитетних джерел інформації (преса, радіо, телебачення) діяло як навіювання на свідомість.
Щоб впровадити у свідомість аудиторії певну інформацію, спонукати людей поділяти якісь судження, думки, оцінки, а потім і виконувати відповідні дії, разом з навіюванням використовувалось й переконування. Радянська ідеологічна машина виходила з того, що не вся частина аудиторії має достатньо розвинуте логічне мислення, аби досягти потрібних висновків з аргументів, що наводяться. Тому у всіх передачах пропагандистської і контрпропагандистської спрямованості були акцентовано наявні потрібні висновки.
Сприйняття телеглядачем будь-якого об’єкта, явища чи ідеї «вмонтовується» в образ світу (картина світу), який в нього сформований у процесі сімейного виховання, освіти, соціалізації, особистого життєвого досвіду. Саме тому телебачення слід розглядати як одну з ланок всезагального комплексу чинників, що впливали на формування архетипів «радянської людини» у другій половині XX ст. У період горбачовської «перебудови» телебачення в Україні відіграло особливо значущу роль в умовах кризи радянської ідентичності та «культурної травми» радянського суспільства.
Цей текст є адаптованим фрагментом книги Юрія Каганова “Конструювання «радянської людини» (1953–1991): українська версія” (Запоріжжя: Інтер-М, 2019). Публікується з дозволу Автора.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором та запозичені з відкритих джерел.
_____________________
Юрій Каганов – доктор історичних наук, доцент, проректор з науково-педагогічної роботи, професор кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету. Кандидатську дисертацію «Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-Східної Європи (1980-ті – 1991 рр.): компаративний аналіз» захистив у 2009 р. У 2019 р. за монографією «Конструювання “радянської людини” (1953–1991): українська версія» захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. Проходив стажування у Варшавському і Ягелонському університетах у Польщі. Учасник міжнародних програм Erasmus+. Відповідальний редактор періодичного видання «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету» (з 2020 р. – «Zaporizhzhia Historical Review»). Автор понад 60 наукових публікацій. Наукові інтереси: «homo sovieticus», радянська ідеологія, суспільна свідомість, компаративістика. Живе і працює у Запоріжжі.
______________________
[1] Крупин В. Сороковой день : повесть в письмах. Наш современник. 1981. №11. С. 89.
[2] Ще в 1970-х роках Останкінську телевежу у Москві у колах нонконформістів називали «голкою» для ін’єкцій пропаганди у податливі вени радянських мас (K. Roth-Ey, 2011).
[3] The Hypodermic Needle Theory. URL: //lessonbucket.com/media-in-minutes/the-hypodermic-needle-theory
[4] ЦДАВО України. Ф. 4667. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 1.
[5] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 2501. Арк. 27.
[6] Хрущев и Никсон. «Кухонные дебаты». 24 июля 1959 г.
[7] ЦДАВО України. Ф. 4915. Оп. 1. Спр. 7827. Арк. 7.
[8] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 25. Спр. 2223. Арк. 2.
[9] Mickiewicz E. Split Signals: Television and Politics in the Soviet Union. New York ; Oxford : Oxford University Press, 1988. P. 4.
[10] Брайант Дж., Томпсон С. Основы воздействия СМИ. Москва ; Киев : Вильяме, 2004. С. 121.
[11] Брайант Дж., Томпсон С. Основы воздействия СМИ. Москва ; Киев : Вильяме, 2004. С. 123.
[12] Gerbner G. Cultivation Analysis: an Overview. Communicator. 2000. October–December. P. 4.
[13] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 2501. Арк. 93.
[14] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 2501. Арк. 94.
[15] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 2501. Арк. 98.
[16] Держархів Сумської обл. Ф. Р-3558. Оп. 1. Спр. 549. Арк. 1.
[17] Інтерв’ю автора з Ларисою Богдановою. 15.11.2017.
[18] Держархів Одеської обл. Ф. Р-7190. Оп. 1. Спр. 100. Арк. 10.
[19] Інтерв’ю автора з Сергієм Савелієм. 21.12.2017.
[20] Масенко Л. Інтернаціоналізм плюс русифікація: телевізійні стратегії приниження української мови. День. 2013. 25 березня.
[21] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0959. Арк. 170.
[22] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0959. Арк. 178–179.
[23] Шумилович Богдан. Українські радянські мюзикли і перекодовування радянського міфа // Україна Модерна. 15 серпня 2018
[24] Мартинів М. Феномен Львівського телебачення.
[25] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0959. Арк. 179.
[26] Архангельский А. «Верните деда Панаса, ребёнок не может заснуть!». Факты и комментарии. 1999. 27 октября.
[27] Інтерв’ю автора з Христиною Стебельською. 15.11.2017.
[28] Інтерв’ю автора з Іваном Мащенком. 09.01.2018.
[29] Цалик С. Киев: конспект 70-х: рассказы о повседневной жизни города и горожан. Киев: Варто, 2012. С. 250.
[30] Голядкин Н. А. История отечественного и зарубежного телевидения. Москва: Аспект-пресс, 2004. С. 128.
[31] Там само.
[32] Інтерв’ю автора з Христиною Стебельською. 15.11.2017.
[33] Bönker K. Talking with the Consumer: Consumer Issues on Soviet Television. Laboratorium. 2016. Vol. 8, No. 1. P. 45.
[34] Bönker K. Talking with the Consumer: Consumer Issues on Soviet Television. Laboratorium. 2016. Vol. 8, No. 1. P. 42.
[35] Bönker K. “Dear Television Workers…”: TV Consumption and Political Communication in the Late Soviet Union. Cahiers du Monde Russe. 2015. Vol. 56, No. 2–3. P. 20.
[36] Там само.
[37] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 70. Спр. 2447. Арк. 21.
[38] Bönker K. “Dear Television Workers…”: TV Consumption and Political Communication in the Late Soviet Union. Cahiers du Monde Russe. 2015. Vol. 56, No. 2–3. P. 2.
[39] ЦДАВО України. Ф. 4667. Оп. 1. Спр. 68. Арк. 1.
[40] ЦДАВО України. Ф. 4915. Оп. 1. Спр. 7739. Арк. 1.
[41] ЦДАВО України. Ф. 4915. Оп. 1. Спр. 7739. Арк. 2.
[42] Інтерв’ю автора з Іриною Кутузовою та Ольгою Новіковою. 23.11.2017.
[43] Вергеліс О. Україно, згадай про талант… Легендарна ТБ-програма «Сонячні кларнети» колись відкрила сотні самородків. Дзеркало тижня. 2010. 29 грудня.
[44] Інтерв’ю автора з Христиною Стебельською. 15.11.2017.
[45] ЦДАВО України. Ф. 4667. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 5.
[46] Інтерв’ю автора з Олександром Косяченком. 21.12.2017
[47] Кузнецов Г. В. Записки лишнего человека: (законодательство, свобода и ответственность журналиста). Телевизионная мозаика: штрихи к «портрету» отечественного телевидения переходного периода. Москва, 1997. С. 38–50.
[48] Там само.
[49] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0977. Арк. 215–250.
[50] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0977. Арк. 215–216.
[51] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0977. Арк. 232.
[52] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0977. Арк. 232.
[53] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 0977. Арк. 216.
[54] Інтерв’ю автора з Іваном Мащенком. 09.01.2018.
[55] Котенко С. Как выключается телевизор. Молодая гвардия. 1969. №7. С. 260–287.
[56] Інтерв’ю автора з Валерієм Ткачуком. 11.01.2018.
[57] Держархів Дніпропетровської обл. Ф. 4559. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 15.
[58] Держархів Дніпропетровської обл. Ф. 4559. Оп. 1. Спр. 57. Арк. 3.
[59] Dzirkals L. I., Gustafson T., Johnson A. R. The Media and Intra-Elite Communication in the USSR. Santa Monica : RAND Corporation, 1982. 151 p.
[60] Інтерв’ю автора з Христиною Стебельською. 15.11.2017.
[61] ЦДАВО України. Ф. 4667. Оп. 1. Спр. 51. Арк. 7.
[62] Держархів Одеської обл. Ф. Р-6599. Оп. 1. Спр. 270. Арк. 60.
[63] ЦДАВО України. Ф. 4667. Оп. 1. Спр. 51. Арк. 29-30.
[64] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 25. Спр. 1884. Арк. 25.
[65] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 25. Спр. 1884. Арк. 26.
[66] Голядкин Н. А. История отечественного и зарубежного телевидения. Москва : Аспект-пресс, 2004. 192 с.
[67] Evans Christine E. Between Truth and Time: From Truth to Time: Soviet Central Television, 1957-1985. A dissertation submitted in partial satisfaction of the requirements for the degree of Doctor of Philosophy in History. University of California, Berkeley. 2010. P. 49.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
