Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», від розгляду історичної ролі Хозарського каганату і Волзької Булгарії в трансформації політичного простору Східної Европи переходжу до становлення Київської Русі – «Роуської землі» – до монгольської навали ХІІІ століття.
Як і у попередній частині про «хозарські загадки», вийду за рамки історичного кусу – звернуся до історіографічної проблеми походження Русі та становлення ранньосередньовічної держави з центром у Києві. Однак розглядатиму ці питання вже не паралельно з рецензованим текстом, як зробив на попередніх «Сеансах читання», а продовжуючи та доповнюючи сюжети історичного курсу. Адже неможливо пройти повз праці Омеляна Пріцака, Константина Цукермана, Олексія Толочка, Сцяпана Цямушева (Степана Темушева), Іріни Коновалової та Єлєни Мєльнікової, які аналізують історію Київської Русі та подеколи «ревізують» її узвичаєний «літописоцентризм».
7. Стара історія на новий лад: переосмислення наративу Київської Русі
Давньоруські сюжети «Нової імперської історії Північної Евразії» виглядають переосмисленням традиційного генеалогічного наративу – державницької історії територіяльного володіння варязького роду Рюриковичів. Автори не беруться за джерелознавчі студії та історичні реконструкції, як роблять медієвісти. Вони перетлумачують «школярську» історію Київської Русі з позицій новіста-імперіолога, застосовуючи теоретичні міркування про владу над простором і значення торговельних комунікацій. Так «стара історія» набуває нового значення. Спробую викласти давньоруські сюжети історичного курсу в тезовій формі:
1. Мешканці північно-західної частини майбутньої Русі – слов’янські та фінські племена – були залучені до трансреґіональної торгівлі Волго-Балтийським шляхом. У 862 році верховний контроль над північною ділянкою торговельного шляху, внаслідок компромісу між учасниками та «контролерами» торгівлі, перебрала Русь – варязька дружина ярла Рюрика [1];
2. Русь була етносоціяльною спільнотою професійних воїнів-купців зі Свеонії-Швеції. Пізніше «етнічна» відмінність князівських дружин була втрачена, і Русь отримала суто соціяльне значення – спільнота дружинників князів-Рюриковичів. Русь вивищувалася над родоплемінною структурою слов’янських і фінських етнічних груп, в якій існувала місцева верхівка – знать і князі [2];
3. Північний правитель Рюрик направив своїх емісарів – Аскольда і Діра – у Київ. Звідти руси, скориставшись із чергової Арабо-візантійської війни, у 860 році здійснили похід на Константинополь і пограбували передмістя великого міста. У 867 році було укладено перший русько-візантійський договір [3];
4. Після смерті Рюрика, у 879 році, Русь очолив родич покійного Олег Віщий, який був регентом за малолітства Ігоря Рюриковича. У 882 році Олег захопив Київ, покаравши Аскольда і Діра за самовільне правління. Олег назвав Київ «метрополісом» – «матір’ю градів руських» і встановив данину для навколишніх слов’янських племен (полян, сіверян і радимичів), які до того (а радимичі й після того) сплачували податки Хозарському каганату [4];
Аббасидський диргем періоду Гаруна ар-Рашида (786–809)
5. На межі IX–X століть спостерігалася криза в постачанні Східної Европи диргемами. Арабське срібло перестало надходити в звичний спосіб: з Аббасидського халіфату Волго-Балтийським шляхом. Кризу вдалося подолати, змінивши «постачальника» і шлях «поставки». Тепер на далеку північ ішли диргеми Емірату Саманідів, який охопив більшу частину Ірану і Трансоксіану – Західний Туркестан. Саманідські диргеми надходили через Середню Азію та Волзьку Булгарію. Причина «срібної кризи» невідома: чи-то через русько-хозарський конфлікт, чи-то через переселення хозарських ворогів – печенігів з-за Волги, чи-то через полишення Північного Причорномор’я колишніми хозарськими союзниками – уграми, які наприкінці ІХ століття «здобули батьківщину» у Середньому Подунав’ї [5];
Саманідський диргем 900–901 років
6. Посилення Русі відбувалося за рахунок вдалих військових походів і контролю над новим торговельним шляхом – «Із Варяг у Греки», який сформувався пізніше, ніж Волго-Балтийський шлях. У першій половині X століття спадкоємці Рюрика – Олег Віщий та Ігор Старий – здійснили походи на Константинополь та підписали з візантійцями договори про сприяння руським купцям. Слов’янські (та фінські) племена, які мешкали в зоні торговельного шляху сплачували данину під час полюддя – «кружляння» князів із дружиною підвладними теренами [6];
7. Періоди правління Ольги Святої та Святослава Хороброго являють собою приклади двох моделей ранньої державности. Для Ольги «Роуська земля» була територіяльною власністю Рюриковичів, а тому їй ішлося про встановлення своєї влади над цієї територією шляхом запровадження погостів (стаціонарних місць збору) данини та княжих мисливських угідь, вилучених із-під дії звичаєвого права родоплемінних спільнот. Натомість Святослав утілював архаїчну (за авторами історичного курсу) модель князя – провідника дружини, влада якого не була «укорінена» на певній території. Гибель Святослава стала символом поразки князівсько-дружинної моделі влади [7];
Солідна заміна для срібних диргемів: золотий солід Константина VІІ Порфирогенета (913–959)
8. Консолідацію «Роуської землі» здійснив Володимир Великий. Він, завдяки варязькій дружині, переміг своїх братів у міжусобиці. Однак пізніше відділив себе від дружини: він спровадив небезпечних соратників у Візантію. Володимир розбудовував державу, розділивши її землі між синами, та надавав перевагу дипломатичним і данницьким відносинам із слабшими сусідами – Волзькою Булгарією та Хозарським каганатом, ніж військовим розгромам, як його батько Святослав. Релігійні реформи Володимира, які завершилися прийняттям ним християнства і початком християнізації Русі, створювали умови для політичної консолідації держави Рюриковичів [8];
9. Результатом правління давніх Рюриковичів, особливо Володимира, стало утворення «Роуської землі» яко територіяльного втілення компромісів між різними спільнотами (варязькими дружинами, слов’янськими та фінськими племенами) на понадетнічному підґрунті. (Додам од себе: ці взаємовигідні компроміси вберегли князівські дружини від статусу зовнішніх або внутрішніх «окупантів»). Держава Рюриковичів мала «композитний характер» (за авторами історичного курсу): князівсько-дружинна влада, якій було властиво ведення міжусобних війн за княжі «столи», була горішнім щаблем над родоплемінною структурою з її вічовим устроєм і формальним правом запрошення до влади князя-переможця [9];
Златник князя Володимира Великого (з колекції Державного Ермітажу, Санкт-Петербург, Російська Федерація)
10. Держава Рюриковичів, навіть після державницьких реформ Ольги і Володимира, не була політично інституціолізованою, виявом чого були постійні міжусобиці. Невдалою спробою врегулювати міжкнязівські відносини став поділ Русі на уділи/вотчини за рішенням Любецького з’їзду 1097 року, скликаного Володимиром Мономахом. Важливим був інший наслідок міжусобиць: для посилення влади в межах деяких земель князі мали йти на компроміси з вічевими громадами, що породжувало різні моделі відносин між князями та громадами. Так, як наголошено в історичному курсі, Великий Новгород зробився республікою, в якій міське віче запрошувало князів, а у Володимиро-Суздальській землі – князі були господарями ситуації [10].
Отже, на сторінках «Нової імперської історії Північної Евразії» маємо цілісну картину формування Київської Русі – «Роуської землі» з наголосом на процесах політичної самоорганізації та консолідації. Проблема полягає в тому, що концептуальні побудови щодо ІХ–Х століть зроблені на підставі «школярського» наративу, непереконливого для сучасної історіографії. Перегляд героїчної генеалогії Рюриковичів може призвести до нового переосмислення «імперіялізації» простору від Новгороду до Тмутаракані.
8. Проблемні питання для історичних концепцій:
справа корекції історичного курсу
Пропоную в тезовій формі розглянути погляди сучасних дослідників «ранньої» Київської Русі на ключові, як на мене, питання давньоруської історії. Це дозволить скоригувати положення «Нової імперської історії Північної Евразії»:
Віктор Васнєцов «Нестор-літописець» (1885–1896)
1) Нормалізація хронології давньоруської історії. Літописне датування періоду правління Рюрика, Олега та Ігоря є пізнішим витвором давньоруських монахів-книжників. Сама «Повість временних літ», за Омеляном Пріцаком, складена не Нестором з Києво-Печерської Лаври, а Переяславським єпископом Сильвестром на початку ХІІ століття [11]. Такого ж погляду дотримується Олексій Толочко, щоправда, не посилаючись на свого відомого попередника. Послідовність Сильвесторового викладу, за Толочком, була вивірена за помилковою датою воцаріння Візантійського імператора Михаїла ІІІ, русько-візантійськими договорами і датою закладки Софійського собору в Новгороді у 1046 році [12]. Вокняжіння Рюриковичів у Києві Омелян Пріцак і Константин Цукерман датують початком Х століття: для Пріцака – першим київським князем став Ігор Старий, який був спадкоємцем північного правителя Олега Віщого, а для Цукермана – київський правителем став Олег, але не раніше укладення русько-візантійського договору 911 року, а вже після Києва підкорив Новгород [13]. На археологічне підтвердження цих побудов покликається Олексій Толочко: скарби з арабськими диргемами в Києві датують періодом 905–955 роки, тобто від першої до другої «срібної кризи» (про «другу срібну кризу» йдеться нижче) [14].
Звідси «срібна криза» здається не можливим наслідком русько-візантійського конфлікту (як одна з версій від авторів історичного курсу), а причиною підкорення Рюриковичами Києва. Шлях «із Варяг у Греки» виглядає створеною, не без участі озброєних «контролерів» – Рюриковичів, комунікаційною альтернативою Волго-Балтійському шляху. До того ж, нормалізована хронологія вимагає відмовитися від генеалогічного викладу історії «ранніх» Рюриковичів і ставить під сумнів загальновідому історію русько-візантійських походів та договорів. Адже веде до перегляду періодів правління та досягнень того чи іншого князя, послідовности подій і самих подій кінця IX–X століть;
2) Поліцентризм варязької експансії. У «Повісті временних літ» центром Русі названий Київ, хоча русь почала владарювати на півночі. Вірогідно, в Рюриковому городищі (за Омеляном Пріцаком – у Старій Ладозі), стосовно якого Великий Новгород був «новим градом». Арабсько-персидські книжники писали про одну землю русів – «Острів русів» і «три роди русів»: Куявія, Славія, Ар(т/с)анія. Стосовно першого сюжету, як переконливо показала Іріна Коновалова, «острів русів» – це метафора, викликана тим, що варяги-руси були мандрівниками по морях і річках [15]. А до другого сюжету варто придивитися. Маємо три варязькі центри: Київську землю, Новгородську землю (або точніше – Рюриківсько-городищенську) та невідому область – напевно, район Сарського городища, поблизу Ростова Великого [16]. Арабський енциклопедист Ал-Ідрісі називав іще одним центром русі Хорват, що узгоджується з археологічними знахідками варязьких старожитностей на місці давнього Пліснеська на Львівщині [17]. Загалом маємо кілька центрів скандинавської присутности: Стара Ладога, Білоозеро, Рюрикове городище (поблизу Великого Новгорода), Сарське городище, Гнездовський комплекс (поблизу Смоленська), Тімеревський комплекс (поблизу Ярославля), могильник Шестовиці (поблизу Чернігова), Київ і Пліснеськ [18]. До тези про поліцентризм Русі додам, що Олексій Толочко наголошує на відмінності «київських русів» од «волзьких», які відомі нападами на південне узбережжя Каспійського моря [19]. Тож Рюрикове городище не було «першою столицею» Рюриковичів. А літописне оповідання про прихід варягів і Рюрика з півночі радше відображає загальний напрям прибуття скандинавів та окремий шлях укорінення Рюриковичів з їхніми дружинниками – з півночі на Подніпров’я.
Місце початку правління «запрошених варягів»:
розкопки на Рюриковому городищі (Новгородська область, Російська Федерація)
Якщо існувало кілька руських центрів, то це означає, що епоха надала кілька можливостей для самоорганізації варязько-слов’янсько-фінського населення лісових і лісостепових теренів Східної Европи. Але реалізувався тільки одна «імперська ситуація»: пов’язана з контролем Рюриковичів над шляхом «із Варяг у Греки». Як указував Омелян Пріцак, піднесення Київської Русі зумовлено новим розквітом Візантійської імперії («Македонським ренесансом») в період правління Македонської династії (867–1056) [20]. Певен, що виснування поліваріянтности «імперської ситуації» у ІХ–Х століттях тільки збагатить «Нову імперську історію Північної Евразії» в її пізніших версіях;
3) Титулатура правителя русів і Русі. В арабсько-персидських, західноевропейських і давньоруських текстах натрапляємо на застосування титулу «каган» («каган норманів» і «каган русів»). Каган (хакан) – титул верховного правителя тюрків-степовиків, рівний імператорському, якому покровительствує небесний бог Тенгрі. Саме значення титулу «каган» видається запозиченням китайського уявлення про імператора яко сина Неба, позаяк здобутки китайської культури були надзвичайно респектабельними в очах кочівників з алтайського мовно-культурного світу. Кагани тюркських імперій презентували себе нащадками Ашина – мітичного прародителя тюрків [21]. Варяги і слов’яни могли бути обізнаними зі східним титулом од аварів (тюркського або монгольського народу) і хозар [22].
Як і чому запозичення титулу відбулося в інакших, зовсім не степових реаліях? Достеменної відповіді не існує, а тому зверну увагу на деякі інтерпретації. Тлумачення ж титулу «каган норманів» із Бертинських анналів, яко випадкову похибку міжкультурної комунікації, одразу відкину. Якби руси, які потрапили до двору Людовика Побожного, мали своїм правителем ярла на ім’я Гакон (Hacon), як при тільки першій згадці руського «кагану» в історичному курсі [23], або були насправді підданими хозарського кагана, як уважає Олексій Толочко [24], то ця «помилка» залишилася би в рамках однієї писемної традиції. Натомість титул «каган» щодо русів зустрічаємо у східних книжників [25], листі франкського короля Людовика ІІ Німецького до візантійського імператора Василія ІІ із «Салернської хроніки», давньоруських трактаті Іларіона «Слово про закон і благодать» і поемі «Слово о полку Ігоревім» (наразі облишимо дискусії про час написання «Слова…»), а також у графіті на Софійському соборі в Києві [26].
Олексій Толочко скептично наставлений до пізніших джерел: у листі Людовика ІІ до Василія І заперечується наявність кагана в норманів, що не можна вважати за визнання візантійцями норманського кагана, а повідомлення східних джерел про «кагана» спрямовані на колекціонування заморських диковинок і не відображають тогочасну дійсність [27]. По-перше, сама згадка про відсутність кагана в норманів свідчить про те, що хтось задавався цим питанням, а значить для сучасників Людовика ІІ слова «каган» і «нормани» могли стояти поряд: якщо не Василій І, то хтось інший міг називати правителя норманів «каганом». По-друге, недооцінка арабсько-персидських джерел навряд чи може бути слушною річчю. Вище вказано на інформативну інтерпретацію орієнталістами свідчень про «Острів русів» і «три роди русів».
Омелян Пріцак посідає особливу позицію: він вибудовував власну реконструкцію на підставі степового характеру титулу «каган». Він уважав, що титул перейшов до русів разом із його носієм. За науковцем, у Хозарському каганаті відбулася «кабарська революція» – полишення держави хозарським племенем кабарів на чолі із самим каганом на знак протесту проти всевладдя беків-юдеїв. Каган утік до русів у верхів’я Волги. Завдяки цьому, торгівельна компанія Русь (див. нижче) набула імперського статусу, а її лідери – стали носіями титулу «каган» і зрівнялись у гідности з візантійськими василевсами [28].
Пріцакова реконструкція виглядає надто логічною, а тому не дуже переконливою. Бо ж потрібні бодай натяки джерел на подібні «монарші міґрації». Якби Рюриковичі були «справжнішими» каганами, ніж Хозарський каган, хіба вони би залишили свій «законний» титул на користь менш респектабельного титулу «князь»?
Єлєна Мєльнікова вбачає в русах Бертинських анналів послів Хозарського кагану [29]. Натомість, як слушно завважує Іріна Коновалова, Хозарському кагану навряд чи були потрібні дипломатичні контакти з Франкським королівством, а правителі русів або слов’ян були в них зацікавлені через торговельні інтереси [30].
Звертаючись до давньоруських текстів, завважу, що крім «Слова про закон і благодать» і «Слова о полку Ігоревім», у жодному русько-слов’янському тексті не йдеться про «свого» кагана – тільки про князів. Мєльнікова вважає, що «каган» був титулом, який варяги використовували на противагу слов’янському «князю», а потім степовий титул був відкинутий у другій половині або наприкінці ХІ століття через слов’янізацію варягів і занепад Хозарського каганату, від якого був запозичений титул [31]. Однак виникає питання: чому ж про титул «каган» так швидко забули, що для укладачів «Повісті временних літ» каган – це навіть не титул, а ім’я хозарського «князя»?
Звідси видається логічним, що «каган русів» був «екзогамним» титулом – для «зовнішнього вжитку». Князь – лишень один із слов’янських правителів, навіть якщо додати прикметник «великий». Каган – верховний правитель, рівнозначним візантійському імператору, франкському королю та, ясна річ, аварському й хозарському каганам [32]. Русам, які потрапили до двору Людовика Побожного (814–840) потрібно було довести, що їхній правитель – самостійний щодо хозарського кагана і нікому не підвладний, подібно до самого Людовика і його сучасника – імператора Теофіла (829–842). Пізніше Іларіонові треба було наголосити на тому, що київські великі князі не поступаються візантійським імператорам, бо в очах Ярослава Мудрого й близького до нього Іларіона Київського прийняття християнства з Візантії не означало політичної залежности від ромеїв.
Стосовно давньоруських текстів, проведу паралель із пізнішим використанням руськими книжниками титулу «цар». Спочатку цей титул застосовували щодо візантійського імператора, а після взяття Константинополя хрестоносцями та монгольських завоювань – стосовно хана Золотої Орди. Однак подеколи літописці називали «царями» могутніх князів для їхнього прославлення [33]. Аналогічно, Іларіон прославляв великих князів Київських, називаючи їх невластивими їм титулом – «каган».
Питання про титул «кагана» щодо східноевропейських скандинавів показує, що руси розглядали себе та розглядалися сусідами яко самостійна сила у Східній Европі. Вірогідно, лідери різних «родів русів» могли називати себе «каганами». Погоджуся зі скептичним висновком Сцяпана Цямушева, що наявність «каганів русів» іще не дає підстав говорити про існування «Руського каганату» на півночі, північному сході майбутньої Київської Русі або Подніпров’ї – до опанування Рюриковичами Східної Европи – яко першого явища слов’яно-руської державности [34].
4) Економічний характер русів. Не можна облишити питання: як організовувалися і торгували войовничі варяги? Омелян Пріцак убачав у русах-варягах найманців трансреґіональної торговельної компанії Rus/Ruzzi, від якої й отримали свою «реґіональну назву» скандинавські шибайголови [35]. (Самозрозуміло, що в даному разі вираз «трансреґіональна торговельна компанія» – застосований не в сучасному значенні юридичної особи з мережею представництв у різних країнах і зафрахтованими кораблями у різних портах). Північнофранкська компанія Rus/Ruzzi була конкурентом єврейської компанії Rhodania (Razzania) з південнофранських земель. Роданити, про які йшлося в попередніх «сеансах читання», стали економічними партнерами беків Буланидів та фінансовим стовбуром Хозарського каганату. Середземноморська і близькосхідна торгівля опинилися в їхніх руках. Натомість Rus/Ruzzi пішла північним шляхом, щоби пов’язати басейни Північного і Балтийського морів із жаданим Близьким Сходом.
Ніколай Реріх «Збирають данину» (1908)
Олексій Толочко продовжив «корпоративно-торгівельні» побудови Пріцака. Щоправда, у своїх «Нарисах початкової Русі», як ішлося вище, сучасний історик говорить про окрему від «волзької» – «київську» компанію русів, що виглядає більш переконливо [36]. (NB: загалом О. Толочко чомусь покликається на праці О. Пріцака тільки щодо деталей, а не концепцій). Обидва науковці – О. Пріцак і О. Толочко – наголошують на тому, що основним товаром русів, за які вони отримували жадані срібні арабські диргеми (відомі через єврейських купців під назвою «шеляги»), були раби-слов’яни. Звісно, вигоду від работоргівлі отримували не тільки прибулі варязькі дружинники, а й місцева родоплемінна знать. Для створення картини ранньосередньовічної работоргівлі у Східній Европі О. Толочко промовисто звернувся до аналогії з пізнішого вивезення «живого товару» з Африки до Америки, від якого отримували зиск не тільки «білі» перевізники, а й місцеві «постачальники» [37]. Щоправда, виникає питання: яке місце посідало работоргівля у структурі міжнародної торгівлі?
Не можу погодитися з прикінцевим висновком Олексія Толочка, що візантійська орієнтація і «територіялізація» київських русів були викликані «другою срібною кризою»: скороченням постачання саманідських диргемів після 955 року і припиненням після 1015 року [38]. Адже наявність першого державного інституту в Східній Европі – полюддя – зафіксоване Ібн Русте (кінець ІХ – початок Х століття) [39]. Щоправда, незрозуміло, про який центр русів ішлося персидському книжнику. А головне – Константин Порфирогенет описав подніпровське зимове полюддя в трактаті «Про управління імперією», складеному в 948–952 роках. Простіше кажучи: київські руси збирали полюддя ще до «другої срібної кризи». Ба більше, вони перенесли на нову землю скандинавську практику стягнення натурального податку – «вейли» [40]. Однак упроваджували й грошове оподаткування шелягами-диргемами, зафіксоване «Повістю временних літ». Про полюддя йдеться й Толочку при розгляді свідчень «Про управління імперією» [41]. Чому ж стягнення полюддя не стало в очах історика початком «державотворення» – укорінення войовничих скандинавів? Загалом Толочкова книжка залишає в мене враження недомовлености…
Загалом «дружинна» модель державности, за Є. Мєльніковою, є «містком» між «вождівством» і ранньою державою. Князівська дружина й здійснювала «державницькі» функції: збирала та розподіляла додатковий продукт і організовувала військові походи. Для основної ж частини населення зберігався патріярхальний устрій [42]. Період дружинної державности розпочався у Східній Европі з домінування русів-варягів і тривав упродовж кількох століть. Формування «справжньої» ранньої державности Іґорь Фроянов і його учень Андрєй Дворніченко вважають за пізніше явище і виводять за межі існування Київської Русі, ба навіть «раннього» Великого князівства Литовського [43].
Почасти погоджуся з Олексієм Толочком, що від середини Х століття – після початку «другої срібної кризи» Рюриковичам довелося більше уваги звертати на «державотворення»: перейти від сезонного і мандрівного полюддя до регулярного оподаткування через погости. А далекі військові походи на Дон і Волгу для підвищення економічного значення шляху «Із Варяг у Греки», які здійснював Святослав Хоробрий і його син Володимир на початку свого правління, для пізнішого часу стали непотрібними. Головний конкурент русів – Хозарський каганат утратив свою могутність під час «другої срібної кризи».
Насамкінець пропоную власний ланцюжок реконструкцій, заснований на наведених міркуваннях фахівців з історії ранньосередньовічної Східної Европи:
1) на хвилі піднесення східної торгівлі руси-скандинави проникають у Східну Европу;
2) у Східній Европі постають поліетнічні центри-факторії, які контролюють різні групи русів;
3) правителі руських центрів у відносинах із «зовнішнім світом» називали себе каганами, підкреслюючи власну самостійність і могутність;
4) внаслідок «першої срібної кризи» сформувалася київська група русів, яка шукає нових торговельних шляхів;
5) київські руси у своїй воєнно-торгівельній активности орієнтувались і на Візантію, і на мусульманський схід;
6) під контролем київських русів постав новий торговельний шлях – «Із Варяг у Греки» – на додачу до Волго-Балтийського шляху;
7) київські руси отримували зиск не тільки від торгівлі, а й від оподаткування навколишніх слов’янських племен. Вони перейняли скандинавську практику стягання натуральної данини та почасти «модернізували» її шляхом «монетизації» податку з тих племен, які були залучені до трансреґіональної торгівлі зі Сходом;
8) київські руси здійснювали походи на Візантію для поліпшення умов торгівлі та проти Хозарського каганату для контролю за місцевими торговельними шляхами;
9) внаслідок «другої срібної кризи» київськи руси залишилися єдиною групою русів у Східній Европі;
10) київські руси з кінця Х століття підкорювали північні терени, які раніше належали до інших груп русів;
11) на Подніпров’ї та півночі давньоруської держави постали нові міські центри поблизу занепалих факторій: замість поселення у Шестовицях – Чернігів, замість Рюрикового городища – Великий Новгород, замість Сарського городища – Ростов Великий, замість Гнездово – Смоленськ, замість Тімеревського поселення – Ярославль;
12) підсумком експансії київських русів стало формування не пізніше ХІ століття єдиного політичного простору – «Роуської землі» з офіційної православної релігією та княжою династією Рюриковичів, яка утворювала горішній щабель суспільної влади над патріярхальним слов’яно-фінським населенням теренів старого Волзько-Балтийського шляху та нового шляху «З Варяг у Греки».
Віктор Васнєцов «Відпочинок великого князя Володимира Мономаха після полювання» (1848)
Таким чином, на п’ятому сеансі читання звернувся до сюжетів «Нової імперської історії Північної Евразії» про чотирьохсотлітній період формування «Роуської землі» від літописного «закликання варягів» до монгольської навали. Автори історичного курсу переосмислили знайомий зі шкільної лави києворуський наратив на власному теоретичному підґрунті – концепції «імперських ситуацій», які спричиняються до постання понадетнічних політичних об’єднань. Відповідні параграфи історичного курсу є безперечним внеском в історіографію історії Київської Русі. Однак я не можу погодитися з обмеженням наукового пошуку переглядом змісту традиційного наративу давньоруської історії, коли генеалогічна форма оповіді про Рюриковичів залишається незмінною.
Професійний ідеал кожного історика – «писати так, як було насправді» – не може витіснити свідоме розуміння того, що це невтілювана мрія. Тому доречно бути «історіографічноцентричним». Здійснюючи власні концептуальні побудови, як на мене, необхідно звертатися до доробку фахівців у питання про становлення Київської Русі. Це звернення потребує нового перегляду того перегляду давньоруської історії, який було зроблено в «Новій імперській історії Північної Евразії».
Нові реконструкції, описані та запропоновані мною на підставі аналізу сучасної історіографії, роблять історію Київської Русі не тільки більш складною, а й більш «імперіялізованою». Що ж бачимо, виходячи з доробку сучасних істориків? Авантюрні скандинави-руси сформували кілька міських центрів у Східній Европі. Одна з варязьких дружин, очолена Рюриковичами, внаслідок «першої срібної кризи» перебралася на Подніпров’я та «зробила ставку» на відносини з Візантією, не полишаючи торгівлі зі Сходом. «Друга срібна криза» і занепад східної торгівлі залишив київських русів єдиним центром сили у Східній Европі – від Балтийського до Чорного морів. Так в ХІ столітті постала «Роуська земля», в якій понадетнічна князівсько-дружинна влада поєднувалася з патріярхальним «громадівським» устроєм поліетнічного населення.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 52–57.
[2] Там же. – С. 57–60.
[3] Там же. – С. 62–63.
[4] Там же. – С. 63–69.
[5] Там же. – С. 69–72.
[6] Там же. – С. 74–88.
[7] Там же. – С. 88–96, 101–103.
[8] Там же. – С. 103–115.
[9] Там же. – С. 83, 116–129.
[10] Там же. – С. 130–144.
[11] Замечания О. Прицака на комментарий В. Петрухина // Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века / Пер. с англ. В. Л. Вихновича; Научн. ред., послесл. и коммент. В. Я. Петрухина. – М.–Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 225. На жаль, арґументація О. Пріцака щодо Сильвесторового авторства «Повісті временних літ» мені невідома.
[12] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – К.–СПб.: Laurus, 2015. – C. 40–68.
[13] Голб Норман, Прицак Омелян. Хазарско-еврейские документы Х века. – С. 93–96 (параграф О. Прицака «Время завоевания Киева Русью»); Цукерман Константин. Перестройка древнейшей русской истории // У истоков русской государственности: Историко-археологический сборник: Материалы международной научной конференции 4-7 октября 2005 г., Великий Новгород, Россия. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2007. – С. 345–346.
[14] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – К.–СПб.: Laurus, 2015. – C. 297.
[15] Коновалова Ирина. Состав рассказа об «Острове русов» в сочинениях арабо-персидских авторов Х–ХVI вв. // Древнейшие государства Восточной Европы. 1999 год. – М., 2001. – С. 169–189; Её же. «Остров русов» как географический образ // Исторический вестник. – 2012. – № 1. – С. 40–51.
[16] Темушев Степан. Образование Древнерусского государства. – 3-е изд., перероб. – М.: Квадрига, 2017. – С. 89–90.
[17] Новосельцев Анатолий. Восточные источники о восточных славянах и Руси VІ–ІХ вв. // Древнейшие государства Восточной Европы. 1998 г. Памяти чл.-кор. РАН А. П. Новосельцева. – М.: Восточная литература, 2000. – С. 294–300; Войтович Леонтій. Вікінги в галицькому і волинському реґіонах: проблеми археологічних досліджень // Наукові студії. – Л., 2011. – Випуск 4. – С. 89–90.
[18] Про археологічні дослідження Гнездовського комплексу, Тимеревського комплексу і могильника Шестовиці див.: Темушев Степан. Образование Древнерусского государства. – С. 80–83.
[19] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – С. 111–112.
[20] Пріцак Омелян. Відкіль єсть пішла Руськая земля: [лекція, виголошена англійською мовою 24 жовтня 1975 року з нагоди інавґурації автора першим професором катедри історії України імені Михайла Грушевського Гарвардського університету] (IV. Вплив «півдня» на виниклу державу Руси. 3).
[21] Про значення титулу «каган» див.: Golden, Peter B. Imperial Ideology and the Sources of Political Unity Amongst the Pre-Cinggisid Nomads of Western Eurasia // His same. Nomads and their neighbours in the Russian steppe: Turks, Khazars and Qipchaqs. – London: Routledge, 2003. – P. 44–48.
[22] Див. найбільш повний огляд проблеми застосування титулу «каган» щодо правителів русі та Русі: Коновалова Ирина. О возможных источниках заимствования титула «каган» в Древней Руси // Славяне и их соседи. – М.: Наука, 2001. – Выпуск 10. Славяне и кочевой мир. К 75-летию академика Г. Г. Литаврина / Отв. ред. Б. Н. Флоря. – С. 108–135; див. також огляд історіографічних дискусій: Темушев Степан. Образование Древнерусского государства. – С. 34–38.
[23] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 62. На честь авторів, пізніша згадка про «кагана» Володимира та інших «каганів» на Русі позбавлена несподіваних інтерпретацій і заснована на арабсько-персидських і давньоруських джерелах: Там же. – С. 115–116.
[24] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – C. 133–134.
[25] Golden, Peter B. The Question of the Rus Qaganate // His same. Nomads and their neighbours in the Russian steppe: Turks, Khazars and Qipchaqs. – P. 82.
[26] Коновалова Ирина. О возможных источниках заимствования титула «каган» в Древней Руси // Славяне и их соседи. – С. 115, 120; Мельникова Елена. «Князь» и «каган» в титулатуре Древней Руси // Её же. Древняя Русь и Скандинавия: избранные труды / Под ред. Г. В. Глазыриной и Т. Н. Джаксон. – М.: Русский фонд содействия образованию и науки, 2011. – С. 116.
[27] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – C. 128–133.
[28] Пріцак Омелян. Відкіль єсть пішла Руськая земля (IІІ. Східня Европа вступає на історичну арену (IX ст.). Поява Руси. 8).
[29] Мельникова Елена. Скандинавы в процессах образования Древнерусского государства // Её же. Древняя Русь и Скандинавия: избранные труды. – С. 66.
[30] Коновалова Ирина. О возможных источниках заимствования титула «каган» в Древней Руси // Славяне и их соседи. – С. 114–115.
[31] Мельникова Елена. «Князь» и «каган» в титулатуре Древней Руси // Её же. Древняя Русь и Скандинавия: избранные труды. – C. 118–121.
[32] Коновалова Ирина. О возможных источниках заимствования титула «каган» в Древней Руси. – С. 125.
[33] Горский Антон. Москва и Орда. – М.: Ломоносовъ, 2016. – С. 83–84.
[34] Темушев Степан. Образование Древнерусского государства. – С. 294–295.
[35] Пріцак Омелян. Походження Русі / Авторизований пер. з англ. О. Буценка і Ю. Олійника. – K.: АТ «Обереги», 1997. – Т. І: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саґ). – С. 91–94.
[36] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – C. 110–112.
[37] Там же. – C. 219–238.
[38] Там же. – C. 297–298.
[39] Новосельцев Анатолий. Арабские источники об общественном строе восточных славян IX – первой половины X в. (полюдье) // Социально-экономическое развитие России: сборник статей к 100-летию со дня рождения Н. М. Дружинина. – М., 1986. – С. 22.
[40] Мельникова Елена. Скандинавы в процессах образования Древнерусского государства // Её же. Древняя Русь и Скандинавия: избранные труды. – С. 69.
[41] Толочко Алексей. Очерки начальной Руси. – C. 214–218.
[42] Мельникова Елена. К типологии предгосударственных и раннегосударственных образований в Северной и Северо-Восточной Европе // Её же. Древняя Русь и Скандинавия: избранные труды. – С. 23–24.
[43] Дворниченко Андрей. Зеркала и химеры. О возникновении древнерусского государства. – СПб.: Евразия; М.: Издательский дом Клио, 2017. – С. 275–279.
