Моє знайомство з країнами, які колись входили до складу Югославії, обмежувалось двотижневою школою у словенській IEDC – Bled School of Management у 2009 році. Решта країн були для мене terra incognita, присутня хіба як медійний образ: суміш із туристичних Хорватії та Чорногорії і повоєнних Боснії та Косово. Усе змінилося у вересні 2017 року, коли я долучилась до міжнародної літньої школи “History Takes Place – Dynamics of Urban Change,” яку увосьме проводить ZEIT-Stiftung Ebelin und Gerd Bucerius за підтримки Gerda Henkel Stiftung. Це двотижнева міждисциплінарна ініціатива, яка мандрує різними містами: все розпочалося у 2003 році в Санкт-Петербурзі, далі були Вроцлав (2005), Львів (2007), Варшава (2009), Париж (2010), Стамбул (2013) та Рим (2014). До речі, Львівська літня академія проходила у Центрі міської історії, і саме від колег я дізналась про цю освітню можливість.
Формат школи передбачає тематичні презентації учасників та учасниць із їхнім активним обговоренням, лекції від спеціалістів та спеціалісток, візити у музеї, зустрічі з митцями і досвідчення простору міста через прогулянки та екскурсії. Основна координаційна робота здійснюється співробітницею ZEIT-Stiftung Ebelin und Gerd Bucerius др. Анною Гофманн (Anna Hofmann) за допомогою менеджерки Марцелли Крістіяні (Marcella Christiani), а цього року до команди школи також долучилася Бояна Рікіч (Bojana Rikić) з університету Людвіга-Максиміліана. Академічну програму сформувала проф. др. Марі-Жанін Каліч (Marie-Janine Calic, Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана). Участь у літній школі взяли двадцять молодих дослідників і дослідниць у сферах архітектури, реставрації, історії, археології, мистецтва, соціології, антропології з університетів та інституцій Німеччини, Франції, Нідерландів, Сербії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Хорватії, Австрії, Грузії, України та Великої Британії.
Перший тиждень школи (4-8 вересня 2017 року) відбувався на базі філософського факультету університету Белграду. Програму відкривала лекція проф. др. Александра Ігнятовича (Aleksandar Ignjatović) про зв’язок архітектурної теорії та практики з ідеологічним і політичним контекстом Югославії 1918-74 рр. Професор проілюстрував особливості “винайдення” єдиного національного стилю, який мав би враховувати культурні відмінності між різними регіонами та був би синкретизмом східної та західної, візантійської та романської традицій. Згодом архітектура модернізму стала одним з телеологічних інструментів, що дозволяв візуалізувати бажане соціалістичне прийдешнє. Втілення “міста майбутнього” учасники та учасниці школи змогли побачити наступного дня на прикладі Нового Белграду. Наче “європейська Бразиліа,” цей величезний за своїми масштабами район втілює містобудівельні принципи Ле Корбюзьє (станом на 2011 рік у цьому муніципалітеті проживає майже 215 000 мешканців). Міська прогулянка “старим” та “новим” Белградом провела нас фортецею Калемегдан, мусульманським, сербським та єврейським кварталами, довоєнним містом та його соціалістичним альтер-его. Ми мали нагоду побачити бруталістський символ міста – вежі Genex, а також різне за своєю якістю масове житло, зведене у 1960-80-их роках. Загалом, тема житла у соціалізмі та пост-соціалізмі розпрацьовувалась і деякими учасницями школи, особливо у контексті формальності / неформальності, приватності / публічності, ідеологічних інтервенцій, соціальної палітри, специфіки форм власності та інфраструктурних рішень.
Важлива роль у міській тканині Белграда належить воді: кордон між Османської імперією та імперією Габсбургів проходив Дунаєм (відтак місто наче повернулось до нього спиною – відділилося залізницею та індустріальним кільцем), а мости через Саву тепер поєднують історичний центр з Новим Белградом. Власне, набережна Сави є важливим ресурсом міста, за який зараз ведеться боротьба. Під час школи ми відвідали офіс інвестиційного проекту Belgrade Waterfront та дізналися про його складну та заплутану історію від соціолога, проф. др. Йово Бакіча (Jovo Bakić). Ця розповідь зрезонувала з лекцією від проф. др. Гвідо Гаусманна (Guido Hausmann), який представив напрацювання дослідницької групи з Мюнхенського університету Urban Ethics. У ній він запропонував певну рамку для дослідження того, як продукується знання по те, що таке “хороше місто” (які актори залучені до обговорення, якими ресурсами вони володіють, які між ними владні стосунки і яка роль етичних аргументів у дискусіях про “хороше життя” у місті). Дослідник також наголосив на тому, що місто часто не є цілісним конструктом, а радше асамбляжем множинних центрів та периферій.
Одним з найяскравіших вражень від Белграду став музей Югославії (колись – музей 25 травня), на території якого знаходиться мавзолей Йосипа Броз Тіто. Успадкована від президента Югославії колекція подарунків та артефактів, а також зібраний ним матеріал для музею революції становлять основу експозиції. Проте сам музей намагається вибудувати певну дистанцію до цих матеріалів та перебуває у постійному пошуку власної ніші між інституцією, що підважує звичні наративи та ставить питання, і меморіалом, який є емоційно важливим місцем для тих, хто приходить на могилу до Тіто. Відтак тут витворюється простір для інтерпретації, у якому можна навігувати. Для мене цей музей є добрим прикладом того, як можна працювати із ідеологічними матеріалами. Окрім постійної експозиції, тут також розміщуються тимчасові: у часі нашої школи проходила виставка “Тіто в Африці.” Вона досліджувала зв’язки між периферіями та альянси, які мали підсилити “третій шлях,” що його проголосив Тіто у 1948 році. Кульмінацією у обговоренні сучасних репрезентацій спадщини соціалізму став виступ проф. Владіміра Куліча (Vladimir Kulić), який відкрив завісу до кураторської кухні. Він розповів про підготовку виставки, яка відкриється у МОМА у 2018 році: “До Бетонної Утопії: Архітектура Соціалістичної Югославії 1945-90.” Ця експозиція має на меті контекстуалізувати модерністську архітектуру (яка виступає як свого роду позачасова, так зване “космічне мистецтво”), окреслити її ідеологічне позиціонування та повсякденне життя і, що не менш важливо, загадати про тих, хто цю архітектуру творив. Структура виставки передбачає акценти на модернізації (як технологічній, так соціальній), а також роботу на різних рівнях: від планування міста (як у випадку з відбудовою Скоп’є після землетрусу 1963 року) до дизайну предметів інтер’єру (наприклад, крісло Rex Kralj).
Перший тиждень також дозволив нам розпочати розмову про насильство у місті (згодом вона активно розгорнулась у Сараєво): як воно відображається у фізичному просторі та соціальній структурі, як визначає людські біографії чи стає інструменталізованим для політичних цілей. Обговорення стимулював перегляд документального фільму “Кара” Йорана Ребіча (Goran Rebić), який розповідав про життя міста та містян після бомбардування НАТО у 1999 році. Порівняльний аспект цій проблемі надали приклади Бейруту та Алеппо, з якими працюють учасник та учасниця школи. Ми дискутували те, як військовий конфлікт у місті визначає людське повсякдення та формує нові маршрути, а також його вплив на матеріальне середовище. Окремою темою виступало питання реконструкції чи відновлення зруйнованих будівель та символічних маркерів простору: як технології їхньої реалізації, так і обґрунтування доцільності (адже інколи зруйнована будівля стає більш потужним свідченням, аніж відбудована).
Переїзд з Белграда до Сараєво проходив через Кравіцу та Сребреницу – місця масових вбивств у часі боснійської війни 1992-95 років. Перед подорожжю проф. др. Марі-Жанін Каліч зробила огляд, яким намагалась підготувати нас до того, що ми почимо та почуємо. На основі даних Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії дослідниця вказала на те, що етнічні читки були метою конфлікту, що підготовка до подій 1992 року з боку боснійських сербів велася завчасно, що офіційний Белград ніколи не проголошував війни, проте надавав значну підтримку мілітарним та парамілітарним угрупуванням. Нарешті, вона вказала на необхідності говорити про індивідуальну, а не колективну відповідальність, а також що у ситуації цієї війни “нічого не було неминучим” – конфлікт був спровокований низкою факторів і його не варто есенціалізувати. Проте навіть маючи цю інформаційну підготовку, емоційно ця подорож була дуже складною та особисто для мене травматичною. Скажімо, усі працівники музею у Поточарах, де також знаходиться меморіальне поховання жертв геноциду в Сребрениці, – члени родин тих, хто загинув у 1995 році. Відтак, вони вплітають особисті історії у музейний наратив.
Незрима присутність пам’яті про боснійську війну була відчутна і в Сараєво. Краса навколишнього ландшафту та лабіринтів вулиць постійно контрастувала із шрамами, які залишили у тканині міста снаряди та кулі. Призма облоги значною мірою визначала моє сприйняття міста. Знайомство з Сараєво розпочалося екскурсією тими місцями, де проходила лінія фронту – др. Ніколас Молл (Nicolas Moll) хотів показати нам роль ландшафту в облозі міста. Автобус вивіз нас в гори, порізані траншеями, звідки відкривалась неймовірна панорама долини річки Міляцки. Там свого часу займала позиції армія оборонців Сараєва. Далі через алею снайперів та Ґрбавіцу ми виїхали до старого єврейського кладовища, звідки вівся обстріл міста боснійськими сербами. Остання частина екскурсії проходила місцями пам’яті: єдиний у місті меморіал загиблим мешканцям – дітям, які не пережили облогу міста (у вигляді скляної скульптури, що вказує на крихкість життя); троянди Сараєво (низова ініціатива, яку згодом перебрала місцева адміністрація: залиті червоною ваксою вибоїни від вибухів снарядів, котрі призвели до кількох смертей); пам’ятні таблиці на будинках з іменами загиблих і один з найтрагічніших пам’ятників, які мені коли-небудь доводилося бачити, – скульптура чоловіка, який кличе свого сина здаватися (обоє були вбиті у 1995 році). Під час цієї прогулянки я постійно думала про те, як міста втягують у себе пам’ять про війну і наскільки ця пам’ять є відчутною. Я згадувала Львів, де насильство відбувалося у моєму просторі, але не в моєму часі, у той час як облога Сараєво – це мій час, але не мій простір. Ми вибудовуємо різні дистанції, які дозволяють нам осмислити травми минулого, однак інколи ця відстань розмивається. Для тих, хто хоче дізнатися більше про особливості повсякденного життя у місті, яке майже чотири роки було в стані облоги, раджу книгу Озрена Кебо “Сараєво для початківців.”
Академічна програма другого тижня (11-15 вересня 2017 року) продовжилась на історичному факультеті університету Сараєво. Екскурс в історію міста здійснили проф. Гуснія Камберовіч (Husnija Kamberović) та др. Амір Дурановіч (Amir Duranović). Як і будь-яке оттоманське поселення, його структуру визначали чаршія (громадський центр та торгівельний простір) та махала (житлова одиниця, об’єднана за етнічним, релігійним чи професійним принципом). З переходом під управління Габсбургів, місто розростається та модернізується. Врешті, постріли поряд з Латинським мостом у 1914 році спровокували Велику війну, а постріл 9 січня 1996 року завершив облогу Сараєво, відтак тут розпочалося і закінчилоcя “коротке” двадцяте століття. Ще один важливий маркер у історії Сараєво – проведення тут у 1984 році Зимових Олімпійських ігор, вперше на території соціалістичної країни. Про те, як читати минуле міста через розвиток його окремих елементів, розповідали Аміла Касумовіч (Amila Kasumović) на прикладі вєчніци (будівля міського управління, згодом – національної бібліотеки, зведена за проектом Александра Віттека, зруйнована під час облоги та відбудована) та др. Вера Кац (Vera Katz) на прикладі встановлення та (ре)інтерпретації пам’ятних таблиць Гаврилові Принципу. Пазл історії міста також допомогли скласти візити до музею Сараєво та Бруса Безіштан (Brusa Bezistan).
Наступний програмний день був присвячений історії єврейського Сараєво. Він розпочався з лекції др. Елі Таубер (Eli Tauber), у які він окреслив історію цієї етнічної громади: перші сефарди прибули до міста у 16 століття, а у кінці 19 століття з’явилась невелика спільнота ашкеназі (після входження Сараєво до складу Австро-Угорщини). Хоча в часі Другої світової війни на території Боснії не було жодного гетто, більшість єврейського населення не пережили Голокост. Від колись численної етнічної групи місто успадкувало неймовірної краси синагогу у псевдо-мавританському стилі, збудовану на зламі 19 та 20 століть, та Сараєвську Хаггаду, одну з найдавніших та найкраще збережених сефардських книг цього типу. Зважаючи на мультикультурне минуле міста, про Сараєво часто говорили як про європейський Єрусалим – у його просторі поєднуються сакральні будівлі різних конфесій, а звуковий ландшафт формують звуки дзвонів православних церков і католицьких костелів та азани муедзинів (зараз абсолютну більшість населення становлять мусульмани-суніти).
Упродовж перебування у Сараєво учасники та учасниці школи долучалися до круглого столу про розвиток громадянського суспільства у Боснії і Герцеговині та про місцеві урбаністичні ініціативи. Базове розуміння усієї складності балканського регіону нам допомогла осягнути кореспондентка віденського “Der Standard,” спеціалістка з політики південно-східної Європи Адельхайд Вольфл (Adelheid Wölfl). Вона наголосила на специфіці політик ідентичності (identity policies) у країнах колишньої Югославії, які оперують дуже есенціалізованими поняттями етнічності та релігійності, та на геополітичних викликах, коли між державами-сусідами існують здебільшого проблемні, якщо не ворожі стосунки. Окрім цього, в залежності від контексту певна групова приналежність (чи то етнічна, чи релігійна) у цьому регіоні є або запорукою добробуту, або викликом для виживання. Дуже емоційно насиченою також була зустріч з боснійським письменником Джевадом Карахасаном (Dževad Karahasan). Автор міркував про відмінності між людьми, які можуть стати основою для розвитку гармонії (“через інших ми пізнаємо себе”), але можуть і бути підсиленими та зпроблематизованими з політичною метою. Також він наголошував на перспективах примирення, що можливе тоді, коли до уваги беруться конкретні вчинки окремих людей, а не нібито атрибутивні риси великих соціальних груп.
Я поверталась до Львова 16 вересня з найменшого столичного аеропорту, який доводилося бачити, – лише п’ять виходів та одна злітна смуга. Проте у часі облоги Сараєво саме під ним проходив тунель спасіння або тунель надії – підкоп, яким можна було покинути місто або ж передати туди найнеобхідніше. Попри той біль, який викликало у мене Сараєво, воно теж показало жагу до життя і прагнення наповнити його сенсом навіть за найскладніших обставин. І це, мабуть, найважливіший урок цієї школи.
Усі світлини надала Авторка.
_____________________________
Наталя Отріщенко – соціологиня, дослідниця у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів). Кандидатка соціологічних наук за спеціальністю “методологія і методи соціологічних досліджень” (2015, Інститут соціології НАНУ), випускниця історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (2012) та програми Міжінституційних індивідуальних гуманітарних студій (МІГуС) (2011). Сфера наукових зацікавлень: методологія соціологічних досліджень, усна історія, (пост)соціалістичне місто, урбаністичні трансформації, мапування простору.
