Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», від становлення культурно-політичного простору «Роуської землі» ХІ–ХІІІ століття перейдемо до творення різноманітних просторів од ХІІІ до XVII століть. Саме виклад цього періоду зрілого і пізнього середньовіччя (навряд чи варто говорити про ранній модерн щодо «допетровської» Росії) на сторінках «Нової імперської історії Північної Евразії» зазнав критичного огляду від інших істориків [1]. Пропоную тезово розглянути основні сюжети історії Московської держави у XIV–XVI століттях (XVII століття буде тільки згадано) з додатком кількох епізодів, не врахованих або не розвинених в історичному курсі.
9. Московська держава: від князівства до імперії
Основна увага в «Новій імперській історії Північної Евразії» присвячена Великому князівству Московському, яке із XVI століття виступило центральною силою Північної Евразії. Якщо абстрагуватися від історичних подій, то бачимо сценарій величезної драми: від зав’язки у вигляді інтриґантської політики князівства, меншого за сучасну Московську область, і трьох кульмінацій – опричнини, Смути та церковного розколу, – зрештою, до фіналу з початком правління Пєтра І. Далі вже піде історія Імперії.
В історичному курсі виділено кілька етапів історії Великого князівства Московського на її імперському шляху. Пропоную розглянути два сюжети з рецензованого видання та дотичні до них епізоди, не завважені його авторами:
Сюжет перший: піднесення Московського князівства. Московське князівство майже за кілька десятиліть після свого заснування стало одним із центрів Великого князівства Володимирського. Володимиро-Суздальська земля перебувала одразу в двох політичних просторах – залишилась у «Роуській землі» та потрапило в орбіту Золотої Орди, хоч і не входила до її складу. Як наголошено в «Новій імперській історії Північної Евразії», князі Володимирські від середини ХІІІ століття були зацікавлені в налагодженні васальних відносин з Улусом Джучі. Адже для того, щоби звеличитися серед інших формально рівних князів, потрібна була санкція хана – «царя» з давньоруських літописів [2]. Одержання ханського ярлика вивищувало князя над усіма його підданими, зокрема й боярством, на ставлення до якого Рюриковичі переносили модель деспотичних відносин між ханом і князем: хочу, дам ярлик, – хочу, відберу і передам іншому князю [3].
Додам до викладу авторів історичного курсу, що Велике князівство Володимирське, в зменшеному вигляді, нагадувало Київську Русь в останнє століття до монгольської навали. Київське князівство було майже «нічийним», яке захоплювали правителі різних князівств, претендуючи на формальне лідерство в Київській Русі. Так само існувало, власне, Велике князівство Володимирське у складі кількох значних міст, яке було «нічийним» і переходило до того з князів Володимиро-Суздальської землі, хто отримував од золотоординського хана ярлик на це князівство. Відмінність від ситуації з Києвом і Київським князівством полягала в тому, що великокняже місто Володимир не ставало резиденцією князів Московських, Тверських, Нижегородських тощо.
Протягом XIV століття Московське князівство зробилося Великим князівством – з кінця століття постійним центром Володимиро-Суздальської землі. Однак ціною відносного усамостійнення Великого князівства Тверського – теж нового центру Північно-Східної Русі, столітнього суперника Москви та союзника Великого князівства Литовського. В історичному курсі наголошено на великому значенні для московського злету отримання князем Іваном І Калитою (1325–1340) права збирати данину з Великого князівства Володимирського для Джучидів, що зробило московських князів представниками хана в реґіоні – «князями князів» [4].
Дерев’яний Московський кремль, зведений Іваном Калитою
Натомість сучасний дослідник Антон Ґорскій уважає перебільшенням високу оцінку постаті Івана Калити, поширену в історіографії. Він вбачає витоки переоцінки ролі князя у творах московських книжників, для яких він був зачинателем московської величі. Заслугою Калити історик називає розуміння безальтернативности покірного прийняття ординської влади. Адже час правління хана Узбека (1312–1342) – період стабільности та могутности Улусу Джучі [5]. Тож варто виділяти обидва пласти історії: з перспективи часу і з погляду нащадків. Щоправда, Ґорскій не наголошує на важливій деталі, про яку йдеться в історичному курсі: Калита почав сам збирати данину для хана, що посилювала владу великого князя і як намісника хана, і як самостійного правителя.
Додам, що величезне символічне значення мало запрошення Калитою митрополита Володимирського і всія Русі, постійною резиденцію якого з тих часів стала Москва. Того часу це дозволяло московським князям презентувати себе лідерами Володимиро-Суздальської землі, а згодом – дозволило претендувати на «всю Русь».
Повернемося до викладу історичного курсу. Утвердженням московського лідерства стала війна проти темника Мамая – фактичного правителя західної частини Золотої Орди. У 1380 році спільне військо під командуванням Дмітрія Донського (1359–1389) розгромило армію Мамая. Однак колишній союзник князя, який об’єднав Улус Джучі після Куликівської битви, новий «законний» хан Тохтамиш був незадоволений самостійністю Великого князівства Московського. Великий князь не поспішав предстати перед ханськими очима у пишному Сараї та почав карбувати монету від власного імені (хоч і з іменем хана на одній зі сторін монети).
У 1382 році хан здійснив похід на непокірну Казань, після якого несподівано для самого себе вирушив на Москву і спустошив місто (за винятком Кремля) та його околиці. Союзники Донського за Куликівською битвою не допомогли московському князю, позаяк ніхто не збирався конфліктувати з могутнім ханом. Як виснувано в історичному курсі, без підтримки хана московський князь не міг здобути верховенство у Володимиро-Суздальській землі [6]. Невдовзі, у 1391–1395 роках Улус Джучі зазнав нищівних поразок од армії Тамерлана – і на цьому можна поставити крапку в історії сильної та єдиної Золотої Орди.
Кам’яний Московський кремль, зведений Дмітрієм Донським
2. Становлення великої держави. Набуття Великим князівством Московським реґіонального лідерства відбулося за умов незворотного розпаду Золотої Орди та звільнення Північно-Східної Русі від васалітету перед Джучидами. У першій половині XV століття Московське князівство пережило міжусобицю. Після її завершення на престол зійшов великий князь Іван ІІІ (1462–1505). Він почав карбувати монету тільки від власного імені та не визнавав залежности від Великої Орди, розташованої на середньому та нижньому Поволжі. Тепер він міг не озиратися на волю ханів, як доводилося робити Дмітрію Донському.
У «Новій імперській історії Північній Евразії» наголошено на тому, що з Івана ІІІ розпочалося символічне привласнення московськими правителями спадщини Київської Русі, що призвело до ніяк не символічних претензій на руські землі Великого князівства Литовського. Навіть сказано про появу концепції «Москва – третій Київ» [7]. Адже «другим Києвом» раніше був Володимир-на-Клязьмі [8].
Автори історичного курсу уникають дискурсивних аналізів. Тому спробую зрозуміти логіку московських книжників: якщо над Руссю немає «татарського царя» – значить Русь має повернутися до свого «царя» з Рюриковичів. Звісно, у церковній книжности Русь залишалася єдиним простором, не зважаючи на жодні війни та політичні кордони. А «справжніми» правителями Русі можуть бути тільки впливові Рюриковичі, які скинули монгольське іго, – великі князі Московські.
Далі – більше. У 1472 році Іван ІІІ одружився на племінниці останнього Візантійського імператора Константина XI (1448–1453) Софії Палеолог. Нову велику княгиню шокував ритуал прийняття московським князем представників його сюзерена – хана Великої Орди. Вірогідно, почуття власної гідности, навіяне дружиною, спонукало великого князя до розриву з ханом [9]. Так уважає й згаданий Антон Ґорскій, покликаючись на «Записки про Московію» Зиґмунда Герберштайна (у російській транслітерації – Сигизмунда Герберштейна), який був добре обізнаний у придворних справах [10].
Зовнішній вигляд великої княгині Софьї Палеолог.
Пластична реконструкція Сєрґєя Ніктіна (1994)
Наскільки шлюб із візантійською принцесою вплинув на московських Рюриковичів-Калитичів? Представник попереднього покоління російських медієвістів, фахівець з московської книжности Яков Лурьє скептично ставився до тези про вплив княгині Софії на ідеологію Московської держави: Іван ІІІ офіційно ніколи не згадував про свій шлюб, як і його наступники, а жодних візантійських придворних ритуалів вона не принесла [11]. Тож цей шлюб не вплинув на московську ідеологію. Зате несхвалення княгинею згаданого ритуалу послужило поштовхом, який спонукав великого князя до відмови визнавати зверхність ханів-Чингізидів.
Спершу Іван ІІІ вийшов за межі Великого князівства Володимирського: у 1471 році був здійснений похід на Великий Новгород. Наступний похід 1477–1478 років поховав самостійність цієї північної республіки. Посилення Москви внаслідок першого походу на Новгород викликало неприйняття хана Великої Орди Ахмата (1460–1481). До того ж, ярлик на правління у Великому Новгороді хан, вірогідно, пообіцяв Великому князю Литовському (1440–1492) і королю Польському (1447–1492) Казимиру IV Ягеллончику, який до того отримав такий ярлик од іншого претендента на золотоординську спадщину – кримського хана Менглі-Гірея [12]. Як у випадку з війною Дмітрія Донського проти темника Мамая майже на століття раніше, коли Мамая ледве не підтримав батько Казимира IV – великий князь Яґайло, суперник Москви шукав союзника у Литві, але західний сусід знову тільки спостерігав за протистоянням.
Визволення від ординського сюзеренітету відбулось у два етапи. У 1472 році московське військо загородило хану переправу через Оку. На цьому завершилася залежність Москви від Орди: у тогочасних літописах з’явилася образливі епітету на адресу ханів, зокрема, про «злостивого» Ахмата [13]. А внаслідок «стояння на Уґрі» московського й ординського військ у 1480 році Велике князівство Московське остаточно позбулося сюзеренів-Чингізидів.
Варто додати, що підкорення Великого Новгороду мало наслідком започаткування помісної системи. Помістя, на відміну від вотчини, було земельним володінням, безстроково наданим за дворянську службу. Спершу Іван ІІІ роздав двом тисячам дворянам землі, конфісковані в новгородських бояр. У дальші часи під помістя були роздані землі в інших князівствах, ліквідованих московськими князями, а також двірцеві землі великих князів і землі чорносошних (особисто вільних) селян [14]. Так московські правителі отримали опору для своєї влади та основу для формування потужного війська – прошарок служилого дворянства.
Епізод перший: на шляху до першости у SlaviaOrthodoxa. «Політична» перемога на Уґрі була сприйнята сучасниками яко перетворення Московської держави на оборонця православної віри за умов, коли православні країни Південної Европи були завойовані Османською імперією. Як завершувалася анонімна «Повість про стояння на Уґрі» (курсив видання – М. Г.):
«О храбри мужствении сынове рустии! Подщитеся свое отечество, Рускую землю, от поганых сохранити, не пощадите своих глав, да не узрят очи ваши разпленения и разграбления домов ваших, и убьяния чад ваших, и поругания над женами и дѣтми вашими, яко же пострадаша инии велицыи славнии земли от турков. Еже глаголю: болгаре, и сербы, и грѣцы, и Трапизон, и Амморея, и албанасы, и хрьватыи, и Босна, и Манкуп, и Кафа и инии мнозии земли, иже не стяжа мужстваи погибоша, отечество изгубиша и землю и государьство, и скитаются по чюжим странамь бѣдне воистину, и странне, и много плача, и слез достойно, укаряеми и поношаеми, оплюваеми, яко немужествении. Иже избѣгоша которая именми многими и з женами и з дѣтми в чюжие страны, вкупѣ со златом и душа и телеса своя загубиша и ублажают тѣх, иже тогда умерших, неже скитатися по чюжим странам, яко бездомномь. Тако ми Бога, видѣх своима очима грѣшниима великих государей, избѣгших от турков со имѣнием, и скитающихся, яко странным, и смерти у Бога просящих, яко мздовоздаяния от таковыя бѣды. И пощади, Господи, нас, православных християн, молитвами Богородица и всѣх святых. Аминь» [15].
Стояння на Уґрі 1480 року. Мініятюра з Лицевого літописного зводу (XVI століття)
Процитований фрагмент показує, що «свій» культурний простір для московських книжників не обмежувався колишньою Київською Руссю та рештками Золотої Орди. Весь православний світ став для них актуальним простором. А звитяжні турки-османи ставали рівнозначними своїм менш успішним одновірцям – татарам-ординцям. Звідси недалеко до тези про першість Московської держави у SlaviaOrthodoxa. Ця теза з’явилася за кілька років.
Повернемося до історичного курсу. Унезалежнення від Орди розв’язало руки великому князю. У 1487 році він узяв Казань, поставивши на Казанський престол свого ставленика і прийнявши титул «князя Болгарського». Як ідеться в історичному курсі, цей крок символічно означав набуття статусу, рівного золотоординським ханам [16]. Тоді ж погіршилися Литовсько-московські відносини. Внаслідок війни 1500–1503 років до Московського князівства була приєднана Чернігово-Сіверська земля. Саме в дипломатичних відносинах з Литвою (згодом – з Річчю Посполитою) з кінця XV століття московські правителі й почали заявляти, що вони – государі «всія Русі», руська частина Литви (згодом – Речі Посполитої) – вотчина Рюриковичів-Калитичів, а литовсько-польські Яґеллони і король Стефан Баторій (1576–1586) тільки тримають «чужі» землі [17]. Але Івану ІІІ не в усьому щастило: перемога над Великою Ордою уможливила посилення Кримського ханату, який залучився до міжусобиць у Казанському ханаті та, претендуючи на спадщину всього Улусу Джучі, здійснював великі походи на Володимиро-Суздальську землю [18].
Епізод другий: Москва – новий Константинополь. Вище я писав про освоєння московськими книжниками простору SlaviaOrthodoxa. Справа цим не обмежилася. 1492 рік був 7000 роком од створення світу. Православні країни очікували на кінець світу. Навдивовижу для сучасників, апокаліпсис не настав. Тому до Пасхалії 1492 року (методики розрахунку настання Пасхи для православних) Московський митрополит Зосима (1490–1494) додав публіцистичну передмову – «Сповіщення про Пасхалію на восьму тисячу літ», тобто до 2492 року. В ній митрополит назвав Москву новим градом Константина, який успадкував Константинополю–Царгороду:
«И нынѣ же, в послѣдняя сіа лѣта, якоже и въ перваа, прослави Богъ сродника его, иже въ православіи просіавшаго, благовѣрнаго и христолюбиваго великого князя Ивана Василевича государя и самодеръжца всея Руси, новаго царя Констянтина новому граду Констянтину – Москвѣ, и всей русской земли и инымъ многымъ землямъ государя, якоже и Господь рече: “прославляющихъ мя прославлю”, и прославися имя его и слава по всей вселенънѣй, и предасть ему Господь Богъ скипетръ, непобѣдимо оружие на вся врагы, и невѣрныя покори под нозѣ его, и вся съпостаты предасть ему Господь Богъ в руцѣ его: и вѣру православную, яже въ Христа Бога, утверди, ерьтичьствующихъ же на православную вѣру Христову отгна, яко волкы» [19].
Митрополит Зосима здійснює рукопокладання ігумена Авраамія у сан єпископа Коломенського у 1490 році. Мініятюра з Лицевого літописного зводу (XVI століття)
За логікою Митрополита Зосими, восьма тисяча років од сотворення світу розпочалася з утвердження нового Константинополя–Москви на чолі з новим Константином–Іваном ІІІ. Своєю чергою, Константинополь – Новий Рим [20], а звідси маємо лінію наступництва: Рим – Константинополь – Москва. Яков Лурьє вказав, що новизна цього тексту полягала не в тому, що Москва була порівняна з Константинополем, а Іван ІІІ з імператором Константином (такі порівняння не були новими в тогочасный московській книжности), а в тому, що «старий» Константинополь поступався центральним місцем «новому» Константинополю – Москві [21].
Сучасна дослідниця Ніна Сініцина наголошує, що «Сповіщення Пасхалії» не було політичним текстом і прямо не пов’язано з майбутньою концепцією «Третього Риму», а містить тільки історичні паралелі між Римом, Константинополем і Москвою [22]. Не заперечуючи цій тезі, вкажу, що ідеї мають тяглість, а від символічної величі – за інших умов можна перейти до суто політичних претензій. Тож книжники уявили Московську державу тогочасним аналогом Візантійської імперії. Московські князі, після визволення від васалітету Орді, претендували на роль монархів східноевропейського рівня. Чи вдалося Москві конвертувати символічне в політичне?
Виклад «Нової імперської історії Північної Евразії» залишається переважно подієвим, хоча автори справедливо вказують на «нерозвиненість літературно-публіцистичної сфери» Великого князівства Московського, порівняно з Великим князівством Литовським і Королівством Польським [23]. В історичному курсі показано, як наступний великий князь Васілій ІІІ (1505–1533) продовжив батьківську лінію: ліквідував Псковську республіку, Рязанське князівство й удільні князівства в межах своїх володінь та відібрав у Великого князівства Литовського Смоленську землю. Однак Москва не могла втримати зверхність над Казанським ханством [24]. Про це трохи згодом. А зараз зважимо на ідеологічну подію тих часів.
Епізод третій: Російське царство – Третій Рим. За часів князя Василія виникла ідея про translatio imperii (перехід імперії) від Риму і Візантії до Московського царства без дальшого переходу. Ці думки продовжували інтелектуальні побудови Митрополита Зосими. Як писав у посланні великому князю монах Філофей Псковський:
«Да аще добро устроиши свое царство – будеши сынъ свѣта и гражанинъ вышняго Иерусалима, якоже выше писах ти и нынѣ глаголю: блюди и внемли, благочестивый царю, яко вся христианская царьства снидошася въ твое едино, яко два Рима падоша, а третей стоит, а четвертому не быти. Уже твое христианьское царство инѣм не останется, по великому Богослову, а христианской церкви исполнися блаженнаго Давыда глаголъ: “Се покой мой в вѣкъ вѣка, здѣ вселюся, яко изволих его”. Святый Ипполит рече: “Егда узрим обстоим Римъ перскими вои, и перси на нас с скифаны сходящас на брани, тогда неблазнено познаем, яко той есть Антихристъ”. Богъ же мира, и любви, и долголѣтъства, и здравия, молитвами пречистыя Богоматере и святых чюдотворьцевъ и всѣх святых – да исполнит твое державно царство!» [25].
Що нового приніс цей текст? За Ніною Сініциною, для Філофея «Третій Рим» – православне Російське царство з центром у Москві та московським Успенським собором – головною катедрою православної церкви [26]. Філофей наголошував на ролі московського князя яко рятівника «богообраного» російського православного народу в день Страшного Суду, як вторить своїй попередниці Вадім Вітлін [27]. Текст Філофея, за Яковом Лурьє, не утворив «московської політичної теорії», зате становить значений інтерес з історичного погляду [28]. До «політизації» й «концептуалізації» ідеї Філофея залишився один крок – за інших умов і майже через століття.
Генрі Чарльз Брюер «Успенський собор» (кінець ХІХ століття)
Хто ж був першим московським царем і з чого він розпочав своє царствування? Як наголошено в історичному курсі, московські князі не розуміли, що їм робити з Казанню. Казанське ханство виходило за межі «Роуської землі», а тому його можна було перемогти, але не підкорити. На той час існувало дві моделі «поводження» з іноконфесійними просторами: 1) вигнати іновірне населення або навернути його на державну конфесію, як робили християнські володарі Піренейського півострова із завойованою країною ал-Андалус; 2) виділити конфесійні громади – як в Османській імперії з її системою міллетів для немусульман [29].
Свій варіянт довелося впроваджувати наступному правителю – першому царю Московському Івану IV Грізному (1533–1584), після його вінчання на царство у 1547 році [30]. Що не дозволено князю – то дозволено царю! Царі не обмежені «традиційними» політичними просторами та конфесійними кордонами.
NB: Не можу уникнути історичних паралелей! Іван IV взяв Казань не першим походом, тільки у 1552 році. Допомогло йому будівництво в околицях міста фортеці Свіяжськ у 1551 році. У далекому літі 1918 року Свіяжськ став містом народження Червоної армії. Чехословацький корпус і антибільшовицькі сили уже взяли Казань. Але Лєв Троцький прибув у Свіяжськ, щоби очолити оборону містечка і не пустити «білих» на правий берег Волги та в центральну Росію.
Казанці не підкорилися та здійняли повстання. Тому звідти в передмістя було виселене булгарське/татарське населення, а саме місто – залюднене переселенцями з Московщини. Іван IV став «царем Казанським», а справами нового володіння опікувався «приказ казанського палацу» [31]. Наступним кроком стало приєднання у 1556 році Астраханського ханства з руйнуванням «старої» Астрахані, будівництвом нового міста і підпорядкуванням колишнього ханства «приказу казанського палацу». Так учорашнє князівство фактично стало імперією зі своїм «міністерством колоній» [32]. Варто назвати московський досвід підпорядкування інокультурних земель – системою адміністративного виокремлення, яке справді більше нагадувало управління колоніями в майбутніх «морських» імперіях західноевропейських держав.
Паралельно з територіяльною експансією проводилися ефективні реформи. У 1549 році був скликаний представницький орган – Земський собор. Одним із його рішень було скасування «кормлінь» – практики віддання чиновникам певної місцевости за службу. Це стало кроком до створення регулярного війська. Наслідком роботи Земського собору було проведення земської реформи – визнання самоврядування міських і сільських громад, виборні очільники яких становили нижчу ланку державних службовців [33].
Епізод четвертий: земські собори – представництво і самоорганізація верхніх прошарків суспільства. В історичному курсі не приділена окрема увага земським соборам. З ліквідацією удільних князівств, при яких діяли власні думи, і міських вічевих зібрань великі князі Московські потребували органу станового представництва. Боярська дума і Вибрана рада при молодому Івані IV не мали таких повноважень. Таким органом стали земські собори. «Земство» в даному разі – це населення царської «землі», яку представляли аристократія, вище духівництво, службовці-канцеляристи та міське купецтво.
Якщо говорити про часи Івана Грозного, до кола представників «земства» на Земському соборі 1549 року належали бояри (вища знать), дворяни (служила знать), на Стоглавому (земсько-церковному) соборі 1551 року засідали церковні представники за участі вищої знаті, на соборі 1564–1565 років – представники знаті, духівництва і купецтва, на соборі 1566 році (для вирішення питання про продовження Лівонської війни) – бояри і дворяни, вище духівництво, поміщики з певних місцевостей, чиновники (приказні люди) та купці, про собори 1575, 1576, 1579 і 1580 років менше відомостей, принаймні, на соборі 1580 року не було «торгових людей» [34]. На пізніших соборах із кінця XVI століття до 1653 року коло учасників розширювалося за рахунок стрільців і «тяглих людей», які виконували державні повинності [35].
Російський історик Сєрґєй Сєрґєєв, автор бестселера «Російська нація, або Розповідь про історію її відсутности», задається питанням про історичні альтернативи російським самодержавству. Одну з них він знаходить… у самій Москві! Цю альтернативу становили згадані представницькі органи – Вибрана рада (під час дорослішання Івані IV), Боярська дума і земські собори. Однак науковець цитує слова відомого російського правника й мислителя Боріса Чичеріна, що земські собори не вимагали політичних прав, подібно до своїх західноевропейських представницьких аналогів [36].
Звідси випливає, що земські собори не являли собою жодної альтернативи самодержавству. Адже це були зібрання не самостійних людей, на кшталт дворянства і міщанства Західної Европи, а служилих людей, зобов’язаних цареві своїм становищем. Так, земські собори обмежували самодержавство і протягом середини XVI – середини XVII століття царі не могли без них обійтися. Але мені земські собори нагадують не тільки перші парламенти, а ще й трудові збори на великому підприємстві.
Земські собори свідчили про здатність вищих верств до самоорганізації. Наприклад, земський собор 1565 р. працював без царя, який тоді демонстративно полишив Москву. Ця організаційна спроможність аристократів і купців виявилася під час Смути. Тоді, у 1611–1612 році аристократ князь Дмітрій Пожарскій і купець Кузьма Мінін виступили провідниками ополчення проти Литовсько-польського війська.
Андрєй Рубльов «Трійця» (XVI століття): з колекції Державної Трєтьяковскої галереї (Москва).
Знаменита ікона була згадана в постанові Стоглавого собору 1551 року:
«Глава МА, вопрос А: У святей троицы пишут перекрестие, ови у средняго, а иные у всех трёх, а в старых писмах и в греческих подписывают святая троица, а перекрестья не пишут ни у единого, а ныне подписывают у средняго IC ХС святая троица, и о том разсудити от Божественных правил, како ныне то писати.
О том ответ: Писати иконописцем иконы с древних переводов, како греческие иконописцы писали, и как писал Ондрей Рублев и прочие пресловущие иконописцы, и подписывати святая троица, а от своего замышления ничтоже предтворяти» (Троица (икона Рублёва) // Википедия).
Станом на 1560-ті роки, здавалося, Московське царство розквітало, а Лівонська війна була надзвичайно вдалою. Однак 1560-ті роки були позначені переломом у світогляді царя. На погляд авторів історичного курсу, очима Івана IV не відбулося жодних переломів. Він продовжував турбуватися справою власного особистого суверенітету. Інструментом для цього стала раніше розпочата Лівонська війна (1558–1583). Вона означала вихід і за межі «Роуської землі», і за межі Золотої Орди, яко справжня «царська» справа [37].
Апотеозом творення царського суверенітету стало запровадження опричнини. В історичному курсі наголошено на її значенні для «конструювання досвідним шляхом істинно царської влади» [38]. Інакше кажучи, в Московській державі не було ані специфічної мови, ані дискусійного простору, щоб осмислити проблему суверенітету монарха. Для того, щоби піднестися над своїм царством з його земськими порядками, Іван IV фактично запровадив «режим внутрішньої окупації», розділивши володіння на «опришнину» (власний уділ) і «земство». На «опришнині» цар створив опричне військо, яке проводило терор проти «земства». У 1569–1570 роках опричники здійснили похід на Великий Новгород і Псков, а в 1570–1571 роках проводили репресії в Москві. Опричники мали право самі «виявляти ініціятиву», що робило терор непрогнозованим. Так цар, інакше не скажеш, «завоював» своє царство. Опричнина завершилась у 1571 році, коли Кримський хан Девлет Гірей спустошив Москву (хоч і не взяв Кремль). Тільки один опричний полк вирушив на оборону столиці. Тому в 1572 році опричнина була розпущена [39].
Пропоную читальникам звернути увагу на мапу земських і опричних земель. Первинно опричні землі були розташовані в «глибині» царства, а далі розширювалися в напрямку Москви і Новгороду та шляхом включення сусідніх теренів. Фактично, відбувалося поступове завоювання опричниною земства. Після підкорення Казані, Астрахані та частини Лівонії Іван Грозний приборкував власне Московську Русь. Можна собі уявити: якби Девлет Гірей здійснив свій похід пізніше – надалі продовжувалося би завоювання власного царства Іваном Грозним, та й занепад цього царства.
Епізод п’ятий: мотивація запровадження опричнини крізь призму листування царя Івана Грозного з князем Андрієм Курбскім. В історичному курсі опричнина названа «досвідним» кроком. Однак вона мала своє ідейне підґрунтя. Для того, щоби його побачити, достатньо ознайомитися з листуванням Івана Грозного з його колишнім воєначальником Андрієм Курбскім, який перейшов на службу до великого князя Литовського. Два з трьох послань Курбского і обидва послання Івана IV написані у 1564 році, за рік до запровадження опричнини. Курбскій, за характеристикою Якова Лурьє, виступав із позицій вищої знаті, яка складала оточення царя до 1560-х років і зазнала репресій. «Програма» Курбского: повернення до попереднього часу, коли Іван IV мав поряд із собою «Вибрану раду» вищої аристократії та духівництва [40].
У першому послані князь звинувачував царя у відстороненні від влади свого колишнього оточення та розправі з ними. Як переклав сучасною російською мовою та інтерпретував для сучасного читача історик Алєксандр Філюшкін (курсив і квадратні дужки автора. – М. Г.):
«[Я пишу к] царю, [изначально] прославленному от Бога, пресветлому в православии, [которому Господь даровал победы над многими царствамии который должен вести свой народ в Царствие Небесное иотвечать за него перед Христом], а в наши дни в наказание нам за наши грехи [переродившемуся в еретика и союзника Дьявола и Антихриста, противопоставляющего себя истинному Богу], что понимают [те, кто способны это понять], обладателю переродившейся совести, [как будто грешник, пораженный от Господа проказой], [совести, настолькоиспорченной], что подобную трудно найти даже у безбожных народов. <…>
Павєл Риженко «Портрет князя Андрєя Курбського» (2009)
За что, царь, ты истребил лучших людей из [богоизбранного народа,Нового] Израиля, и воевод, данных тебе от Бога [для побед] над твоими врагами, уничтожил различными способами, и победоносную святую их кровь проливал в Божьих церквях, [что есть великий грех и преступление,характерное для язычников, истребляющих христиан], и обагрил их мученической кровью церковные пороги, и на [верных слуги соратников], хотящих тебе добра, [по евангельскому слову] душу за тебя полагающих, неслыханные в веках муки, и смерти, и гонения задумал, ложно обвиняя православных в изменах и колдовстве, и других непотребных вещах, и с [большим] старанием стремишься [перевернутьвесь миропорядок], свет обратить в тьму, а тьму [объявить] светом, и сладкое называть горьким, и горькое – сладким, [этим тысовершаешь грех, за который, по пророку Исайе, последует Божий Суди страшная кара и тебе, и твоему народу]?» [41].
Андрій Курбскій представляє репресії Івана Грозного проти вчорашніх соратників яко його духовне падіння і служіння Дияволу. Знаменне називання московських підданих (звісно, православних) «Новим Ізраїлем». Якщо Москва – новий Константинополь (за Митрополитом Зосимою), а Російське царство – Третій Рим (за старцем Філофеєм), то не дивно, що православні піддані – Богообраний Новий Ізраїль.
Як оцінював свої справи той, хто вважав за себе за «богообраного» правителя Нового Ізраїлю? Іван Грозний у своїй відповіді стверджував законність самодержавства і проводив поділ між поведінкою священика, який керується християнськими заповідями, та діями царя, котрий має обов’язком жорстоко карати своїх ворогів (курсив мій. – М. Г.):
«Смотри же убо се и разумѣй, како управление составляется в разныхъ началехъ и властехъ, понеже убо тамо быша царие послушны епархомъ и синклитомъ, и в какову погибель приидоша. Сия ли убо и намъ совѣтуеши, еже к таковѣй погибели приити? И сие ли убо благочестие, еже не строити царства, и злодѣйственныхъ человѣкъ не взустити, и к разорению иноплеменныхъ подати? Или речеши ми, яко святителская поучения тамо приимаху? Ей благо и прикладно! Но ино убо еже свою душу спасати, ино же многими душами и телесы пещися; ино убо есть постническое пребывание, ино же во общемъ житии сожитие, ино же святителская власть, ино царско правление. Постническое пребывание подобно агньцу, непротивну никому же, или яко птице, иже ни сѣявшу, ни жнущу, ни в житницу собирающу; во общемъ убо житии, аще и мира отрекшимся, но обаче строения и попечения имѣютъ, тако же и наказание, аще ли сего невнимателни будутъ, то общее житие разорится; святителская же власть требуетъ зѣлнаго запрещения языкомъ по благословнѣй же винѣ и ярости, славы и чести и украшения, и председания, еже инокомъ неприлично; царскому же правлению – страха, и запрещения, и обуздания, и конечнѣйшаго запрещения по безумию злѣйшихъ человѣкъ лукавыхъ. Се убо разумѣй разньство постничеству, и общежителству, и святителству, и царству. И аще убо царю се прилично, иже биющему в ланиту обратити другую? Се убо совершеннѣйшая заповѣдь. Како же управити, аще самъ без чести будетъ? Святителемъ же сие прилично. По сему разумѣй разньства святителству с царствомъ. Обрящеши же много и во отрекшихся мира наказания, аще и не смертию, но зѣло тяжкая наказания. Колми же паче въ царствие подобаетъ наказанию злодѣйственнымъ человѣкомъ быти» [42].
Віктор Васнєцов «Іван Грозний» (1897): з колекції Державної Трєтьяковскої галереї (Москва)
Або в перекладі сучасною російською мовою (курсив мой. – М. Г.):
«Посмотри на все это и подумай, какое управление бывает при многоначалии и многовластии, ибо там цари были послушны епархам и вельможам, и как погибли эти страны. Это ли и нам посоветуешь, чтобы к такой же гибели прийти? И в том ли благочестие, чтобы не управлять царством, и злодеев не держать в узде, и отдаться на разграбление иноплеменникам? Или скажешь мне, что там повиновались святительским наставлениям? Хорошо это и полезно! Но одно дело – спасать свою душу, а другое дело – заботиться о телах и душах многих людей; одно дело – отшельничество, иное – монашество, иное – священническая власть, иное – царское правление. Отшельничество подобно агнцу, никому не противящемуся, или птице, которая не сеет, не жнет и не собирает в житницу; монахи же, хотя и отреклись от мира, но, однако, имеют уже обязанности, подчиняются уставам и заповедям, – если они не будут всего этого соблюдать, то совместное житие их расстроится; священническая же власть требует строгих запретов словом за вину и зло, допускает славу, и почести, и украшения, и подчинение одного другому, чего инокам не подобает; царской же власти позволено действовать страхом, и запрещением, и обузданием и строжайше обуздать безумие злейших и коварных людей. Так пойми же разницу между отшельничеством, монашеством, священничеством и царской властью. И разве подобает царю, если его бьют по щеке, подставлять другую? Это самая совершенная заповедь. Как же царь сможет управлять царством, если допустит над собой бесчестие? А священникам это подобает. Уразумей поэтому разницу между царской и священнической властью! Даже у отрекшихся от мира встретишь многие тяжелые наказания, хотя и не смертную казнь. Насколько суровее должна наказывать злодеев царская власть!» [43].
Послання Івана Грозного велике за обсягом і за історичними екскурсами, що робить його адресованим зовсім не тільки Андрєю Курбскому. Авдиторію царя була майже вся московська аристократія, на яку він розгнівався, про що йтиметься нижче. Наразі звертаю увагу: дванадцять аркушів, або сім книжкових сторінок грізний цар присвятив опису різноманітних реальних чи уявних кривд, які представники придворного боярства і вищого духівництва чинили проти нього від його вокняжіння в дитинстві до заслання протопопа Сильвестра у 1560 році [44].
У другому посланні Курбскому цар Іван указав на подію, яка безпосередньо призвела до його гніву проти боярства – смерті від отруєння цариці Анастасії у 1560 році. Опріч цього, він згадав про намагання частини придворних звести на престол під час важкої хвороби царя у 1553 році його двоюрідного брата князя Владіміра, талановитого воєначальника, який першим увірвався в обложену Казань. Кандидатурі далекого в черзі на престол князя надали перевагу перед малолітнім цесаревичем Дмітрія, що не міг пробачити цар Іван:
«А и з женою про что разлучили? Толко бывы у меня не отняли юницы моея, ино бы Кроновы жертвы не было. А будетъ молвишъ, что язъ о томъ не терпѣлъ и чистоты не сохранилъ, – ино вси есмы человѣцы. Ты чево для понялъ стрелетцкую жену? Толко б есте на меня с попомъ не стали, ино б того ничево не было: все то учинилося от вашего самовольства. А князя Володимера на царство чего для естя хотѣли посадити, а меня з детми известь? Язъ восхищеньемли, или ратью, или кровъю сѣлъ на государство? Народилъся есми Божиимъ изволениемъ на царьстве, и не мню того, какъ меня батюшка пожаловалъ благословилъ государствомъ, да и взросъ есми на государстве. A князю Володимеру почему было быти на государстве? От четвертово удѣлново родилъся. Что его достоинство и государьству которого его поколенье, развее вашие измены к нему, да его дурости?» [45].
Алєксандр Літовченко «Іван Грозний показує скарби англійському послу Горсею» (1875):
з колекції Державного Російського музею (Санкт-Петербург)
Звідси доходжу висновку, що Іван Грозний обстоював свою самодержавну владу, як достойний бути новим Константином на чолі Третього Риму, та обізлився на своє оточення. Особливо його розлютили загибель улюбленої дружини та намагання поставити на престол князя Владіміра. Але він не міг покарати все боярство. Царські рішення були оригінальними: полишити Москву в 1564 році, а після посольства від різних груп учасників Земського собору 1565 року – виділити собі уділ, опричний від земства – вільний від політичного впливу боярства і духівництва. Рішення про запровадження опричнини справді було «досвідним» і ніде публічно не висловлювалося і не обговорювалося, як сказано в історичному курсі. Однак листування з Андрієм Курбскім дозволяє зрозуміти логіку Івана Грозного: самодержавця, який виступив проти свого оточення. Оцінку результатів запровадження опричнини здійснив той самий Курбскій у третьому посланні своєму опоненту 1577 року (курсив і квадратні дужки Алєксандра Філюшкіна. – М. Г.):
«А ведь [ты] мог бы и [сам] вспомнить, как во время благочестивых дней твоих все было хорошо, по благодати Божьей, благодаря молитвам святых и [богоизбранному совету достойнейших советников твоих. И как потом прельстили тебя злые и коварные льстецы, губители тебя и твоего Отечества, которые приносят беду [хуже смертельной неисцелимой болезни]. Такие болезни и [бедствия] и были Богом насланы [на тебя и твою страну], голод, эпидемии, и [самое ужасное — нашествие иноплеменных, грозящих] варварским мечом, [известным мстителем, которого Бог насылает] на нарушивших его Закон. [К этому добавь твоего] города Москвы внезапное сожжение, и опустошение всей Русской земли, и что горше и стыднее всего – падение души царя, [забывшей о своих высоких обязанностях защищать своих подданных], бегство царя, некогда бывшего храбрым. Некоторые здесь нам рассказывают, что в этом позорном бегстве ты, прячась от татар со своими опричниками, [так далеко забрался] в [дикие] леса, что чуть с голоду не умер» [46].
Кривавий експеримент Івана Грозного провалився. Опричнина працювала на посилення суверенітету самого царя шляхом терору проти привілейованих верств і великих міст. Однак руйнувало саме Московське царство. До того ж опричники тероризували беззахисних людей, а тому самі провідники терору виявилися небоєздатними перед зовнішньою загрозою. Після скасування опричнини на Московське царство чекала поразка у Лівонській війні: проти Москви діяла Швеція і новостворена Річ Посполита, Данія полишила свого північно-східного союзника, а з півдня атакувало Кримське ханство.
Ілля Рєпін «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року» (1885):
з колекції Державної Трєтьяковскої галереї (Москва)
Події наступного століття не розглядатиму, позаяк державницькі та ідеологічні основи Московського царства були вже закладені. Загалом державотворча справа Івана ІІІ, Васілія ІІІ й Івана IV виявилася успішною. Доказом того стало подолання Смути: в колективній свідомости підданих Московське царство становило окремий політичний простір, який потрібно було захищати від іноземців, а вищі верстви виявили здатність до самоорганізації, проти якого своєю опричниною боровся Іван Грізний. Опріч цього, з кінця XVI століття розпочалося включення до складу Московської держави величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу. Однак звернуся до однієї події з інтелектуальної історії Московського царства в період Смути.
Епізод шостий: «Москва – Третій Рим». Які значення мали ідеї московських книжників про «богообраність» Російського царства, його право на спадщину Київської Русі та його лідерство в православному світі? Чи не були ці ідеї паралельними щодо політичного життя? Ідея старця Філофея Псковського майже століття чекала на застосування у політично значущому тексті, створеному при дворі. Це сталося під час анархії й кровопролиття, коли виникла потреба наголосити на надсвітовому значенні Росії.
«…[В]ся христианская царьства снидошася въ твое едино, яко два Рима падоша, а третей стоит, а четвертому не быти», – так ішлось у придворному тексті про translatio imperii. Цією цитатою із завершення послання Філофея до Васілія ІІІ розпочинається новий твір – «Повість о зачалі Москви», і далі продовжується:
«Поистиннѣ же сей град именуется третий Рим, понеже и над симъ бысть в началѣ то же знамение, якоже и над первымъ и вторымъ; и аще и различно суть, но едино кровопролитие. Первому бо Риму зиждему от Рома и Ромила, и егда мастеры начата созидати и ров копающе, обрѣтоша главу вновѣ закланна человѣка, нову и теплу, кровь точащу и лице являющу к живым прилично. Ея же увидѣвше ентинарий искусний знамением смотритель и рече, яко сей град глава будет многим, но во времени и по заклании и по пролитии кровей многихъ. Такоже и второму Риму, сииречь Констянтину полю здания зачало бысть не без крове же, но по заклании и по пролитии кровей многих. Сице же и нашему сему третиему Риму, Московскому государъству, зачало бысть не без крове же, но по пролитии же и по заклании кровей многихъ» [47].
«Повість о зачалі Москви» виникла під час Смути. Міхаіл Тіхоміров датував «Повість» часом правління Васілія Шуйського – близько 1610 року, оскільки у творі згадані предки роду Шуйських [48]. Тоді зрозуміло, про яке велике кровопролиття йдеться невідомому автору – про воцаріння Шуйського внаслідок перемоги над Лжедмітірєм І. Запозичення сюжету з послання старця Філофея свідчить про те, що його ідея «Третього Риму» мала вплив не тільки книжників.
Так ідея світової величі Російської держави набула продовження і поширення протягом кінця XV – початку XVII століття. Ці творіння московських книжників, щонайменше, мали вказувати на тогочасну інтелектуальну атмосферу: Російська держава – світова монархія, а її правитель – Божий обранець. Величну «самооцінку» ми побачили у послання Івана Грозного номінально до Андрєя Курбского, а насправді – urbi et orbi, якщо долучити до них стилістично споріднені дипломатичні послання царя.
Російський дослідник Андрєй Усачов наголошує, що значення ідеї «Москва – Третій Рим» було меншим, ніж ідеї «Москва – Третій Київ», яка служила обґрунтовуванням для «збирання руських земель» [49]. Однак зовнішня політика Івана IV, спрямована на підкорення Казані, Астрахані й Лівонії, а зовсім не Києва, заперечує цю тезу. Мені здається, що обидві ідеї не суперечать одна одній. Але «Москва – Третій Рим» має все ж таки більше значення: переконання у власній величі є більш «прикладною» річчю, ніж періодичні претензії на сусідні території з одновірним населенням і культурною тяглістю з Київською Руссю. Однак більш «приземлена»ідея «Москва – Третій Київ» знадобилась і в цілком іншу епоху – просвіченої Імперії.
Таким чином, на сторінках «Нової імперської історії Північної Евразії», присвячених становленню та «імперіялізації» Московської держави, основна увага приділена подіям військово-політичної історії та їхньому значенню для творення нової імперії. Однак за межами огляду опинилися ідеї московських книжників, які згодом набули політичного значення, та «публічне» листування Івана Грозного й Андрєя Курбского.
Аналіз цих ідей дозволяє зрозуміти, як відбувалося формування московської ідеології, як нещодавнє князівство усвідомлювало себе світової православною монархією, які ідейні установки керували великими князями у відносинах з Литвою і Польщею і що підштовхнуло Івана IV до політичного експерименту з опричниною. Крім цього, важливим чинником історії Московського царства XVI–XVII століть були земські собори – орган представництва вищих станів і верств, хоч і служилого характеру, а також свідчення про здатність цих верств до самоорганізації, яка дозволила відновити державу під час катастрофічної Смути.
Наступне питання для «сеансів читання» – політична система й самоорганізація різних держав Східної Европи – Північно-Західної Евразії за часів Середньовіччя і Раннього Модерну. Простіше кажучи: якими були витоки московського самодержавства і якими були його альтернативи на перехресному політичному мегапросторі?
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див.: Немцев Михаил. История совладания с многообразием. Рец. [на]: Рец.: Новая имперская история Северной Евразии. Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VI –XVII вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: “Ab Imperio”, 2017. – 364 с.; Новая имперская история Северной Евразии. Часть 2: Балансирование имперской ситуации: XVIII–XX вв. Под ред. И. Герасимова. – Казань: “Ab Imperio”, 2017. – 630 с. // Историческая экспертиза; «Не бои за историю, а нормальные рабочие дискуссии»: Древняя Русь и допетровская Россия: о чём спорят в XXI веке: [интервью с Ольгой Чумичёвой] (14 ноября 2017 года) // Индикатор.
[2] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 190–191.
[3] Сергеев Сергей. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – М.: Центрполиграф, 2017. – С. 60–61.
[4] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 203–204, 213–214.
[5] Горский Антон. Москва и Орда. – М.: «Ломоносовъ», 2016. – С. 60–61.
[6] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 216–226.
[7] Там же. – С. 235–237.
[9] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 239–240.
[10] Горский Антон. Москва и Орда. – С. 165–166.
[11] Лурье Яков. Идеологическая борьба в русской публицистике конца XV – начала XVI века. – М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1960. – С. 353.
[12] Горский Антон. Москва и Орда. – С. 153–154.
[13] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 238–239.
[14] Сергеев Сергей. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – С. 63.
[15] Повесть о стоянии на Угре / Подготовка текста Е. И. Ванеевой, пер. и коммент. Я. С. Лурье // Библиотека литературы Древней Руси / Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. – СПб.: Наука, 1999. – Т. VII: Вторая половина XV века.
[16] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 241–242.
[17] Филюшкин Александр. Вглядываясь в осколки разбитого зеркала: российский дискурс Великого княжества Литовского // Ab Imperio. – 2004. – № 4. – С. 577–591.
[18] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 249–252.
[19] 1492 г. Митрополита Зосимы извѣщеніе о пасхаліи на осьмую тысячу лѣт // Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. – СПб., 1880. – Т. VI. – Стб. 798–799.
[20] Там же. – Стб. 798.
[21] Лурье Яков. Идеологическая борьба в русской публицистике конца XV – начала XVI века. – М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1960. – С. 379.
[22] Синицына Нина. Третий Рим. Истоки и эволюция русской средневековой концепции (XV–XVI вв.). – М.: Индрик, 1998. – С. 122–123.
[23] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 244.
[24] Там же. – С. 249–252.
[25] Послания старца Филофея (Подготовка текста, пер. и коммент. В. В. Колесова) // Библиотека литературы Древней Руси / Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. – СПб.: Наука, 2000. – Т. IX: Конец XIV – первая половина XVI века.
[26] Синицына Нина. Третий Рим. Истоки и эволюция русской средневековой концепции (XV–XVI вв.). – С. 243.
[27] Витлин Вадим. Концепция великокняжеской власти в русской публицистике первой трети XVI в.: дисс. … канд. ист. наук. – СПб., 2016. – С. 169.
[28] Лурье Яков. Заметки к истории публицистической литературы конца XV – первой половины XVI в. // Труды Отдела древнерусской литературы / Отв. ред. Д. С. Лихачев. – М.–Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1960. – Т. 16. – С. 457.
[29] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 252–253.
[30] Там же. – С. 253–254.
[31] Там же. – С. 256–257.
[32] Там же. – С. 257.
[33] Там же. – С. 259.
[34] Див.: Черепнин Лев. Земские соборы русского государства в XVI–XVII вв. – М.: Наука, 1978. – С. 68–125.
[35] Там же. – С. 388–389.
[36] Сергеев Сергей. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – С. 95–96.
[37] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 260–262.
[38] Там же. – С. 364.
[39] Там же. – С. 264–267.
[40] Лурье Яков. Переписка Ивана Грозного с Курбским в общественной мысли древней Руси // Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским / Подготовка текста Я. С. Лурье и Ю. Д. Рыкова. – Л.: Наука, 1979. – С. 235–240.
[41] Филюшкин Александр. Андрей Михайлович Курбский: просопографическое исследование и герменевтический комментарий к посланиям Андрея Курбского Ивану Грозному. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 2007. – С. 555–556.
[42] Первое послание Ивана Грозного Курбскому. 1-я пространная редакция // Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским / Подготовка текста Я. С. Лурье и Ю. Д. Рыкова. – С. 23–24.
[43] Первое послание Ивана Грозного Курбскому. Перевод // Там же. – С. 134.
[44] Первое послание Ивана Грозного Курбскому. 1-я пространная редакция; Первое послание Ивана Грозного Курбскому. Перевод // Там же. – С. 26–33; 136–143.
[45] Второе послание Ивана Грозного Курбскому // Там же. – С. 104.
[46] Филюшкин Александр. Андрей Михайлович Курбский: просопографическое исследование и герменевтический комментарий к посланиям Андрея Курбского Ивану Грозному. – С. 563.
[47] Повесть о зачале Москвы (Подготовка текста М. А. Салминой и Е. М. Юхименко, коммент. М. А. Салминой) // Библиотека литературы Древней Руси / Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, Н. В. Понырко. – СПб.: Наука, 2006. – Т. XI: XVII век. – С. 136.
[48] Тихомиров Михаил. Сказания о начале Москвы // Исторические записки. – 1950. – Т. 32.
