Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», пропоную звернутися до феномену українського та російського козацтва. В рецензованому виданні козацька історія розглянута у сюжетах про Козацьку революцію під проводом Богдана Хмельницького (на жаль, у рамках 1648–1654, тобто до включення у склад Московського царства) і Селянську війну під проводом Ємельяна Пугачова [1]. Окремо на феномені козацтва автори не зупиняються. Козацтво ж потребує дослідницької уваги, будучи феноменом евразійських фронтирів на розламу імперських просторів. Почну з виникнення козацтва – тюркського і слов’янського.
11. Степові самітники: зародження козацтва
Нещодавно побачила світ монографія Джу-Юп Лі «Козацтво, або амбітне розбійництво, і формування казахів. Держава й ідентичність у пост-монгольській Центральній Евразії». Спробую зреферувати положення перших глав праці, в яких ідеться про передісторію та формування козацтва серед тюркських і слов’янських народів.
Автор визначив три стадії існування козацтва. На першій стадії козакували окремі воїни. На другій стадії – на кордонах виникали військові загони козаків. А на третій стадії – формувалися політичні утворення [2].
Слово qazaq, як нині загальновідомо, є тюркським і позначає самотнього воїна. Козацтво як явище йменується qazaqlyq. Вперше слово qazaq («самітник») згадано у словнику «мамлюкської», себто західно-кипчацької, мови володарів Єгипту 1383 року [3]. Поясню: мамлюки – це військова верства в Єгипті, яка формувалася з рабів. Первинно в рабство для дальшої військової служби продавали половців, а пізніше – черкесів і представників інших народів Кавказу. Ці воїни-раби захопили владу над Єгиптом у 1250 році й утримували її до османського завоювання у 1517 році. Повернемося до нашої теми. У словнику 1383 року слово qazaq іще не набуло свого звичного для нас значення.
Додам од себе, спираючись на монографію Джу-Юп Лі, що помилково першим текстом, в якому згадано qazaq, іноді називають «Таємну історію монголів». Але насправді qazaq щодо молодого Темуджину було вжито не в оригінальному творі, а в пізнішій переробці сюжету – татарській хроніці XVII століття «Дафтар-і Чінгіз-наме» [4].
Слова qazaq і qazaqlyq, які з’являються у тюрксько- і перськомовних джерелах XV–XVI століть, характеризують степове явище XІV–XV століть: внаслідок розпаду монгольських улусів з’являються позбавлені влади представники «Золотого роду» Чингізхана, згодом і нащадки Тамерлана, які збирають військові загони та змагаються за здобуття влади. Для тюркських і перських книжників qazaq – це розбійник чи пройдисвіт [5]. Так книжники зафіксували перехід од першої до другої стадії козацької історії.
Мідна монета першого поміж козаків – хана Тохтамиша
За Джу-Юп Лі, чи не першим відомим козаком був молодий Тохтамиш (роки життя – 1342–1406). Козаком його назвав хорезмієць Утаміш-Хаджи в хроніці «Таріх-і Дост-султан» (пізніша назва – «Чінгіз-наме»), написаній чагатайською мовою у 1550 р. [6]. У відповідному фрагменті «Історії Дост-султана» йдеться про службу молодого Тохтамиша у хана Тимура-ходжі (1361). Тохтамиш збирав навколо себе воїнів з-поміж Чингізидів і відбивав табуни коней в Урус-хана (1361–1377):
«Ту зиму [Тохтамиш-оглан] перебув на службі [Тимур-]бека. Прийшла весна, і [Тимур-]бек дав йому кілька людей. Коли [Урус-хан] ішов на літовку, [Тохтамиш-оглан] наздогнав його ель і відігнав табун. Гонитва застигла їх і в бою розбила. Знову повернувся він до [Тимур-]бека. Отже, козакував [ось так] Тохтамиш-оглан, відганяв од еля [Урус-]хана табуни та здійснював набіги на ель».
Яку ж славу Тохтамишу зробило його козакування?
«[І коли] оглан цей самий, подвизавсь у козаках, почав творити такі [ось] справи, шибайголови, лихі молодці з цих елів потягнулися до нього в нукери [дружинники. – М. Г.] та почали підтримувати [його]» [7].
Так молодий Тохтамиш зробився козацьким ватажком. Однак Урус-хан був могутнішим – і славетному козаку довелося тікати до Тамерлана. Зрештою, постійні війни у Середній Азії завершилися поверненням Тохтамиша з військом од Тамерлана та поразкою Урус-хана. Додам, що перша згадка в «Історії Дост-султана» про козаків стосується попереднього часу. Утаміш-Хаджи назвав козаками воїнів Хизр-хана, батька Тимура-ходжі (1360–1361) [8].
Імперія спільника-ворога Тохтамиша – Тамерлана
(територіяльна проєкція на сучасну політичну мапу)
Фортуна стала милосердною до Тохтамиша – одного з учасників «великої зам’ятні» у Золотій Орді. Завдяки підтримці Тамерлана, йому вдалося оволодіти лівим крилом Улусу Джучі – середньоазійською частиною держави, а після поразки беклярибека Мамая від північно-руських васалів Орди в Куликовській битві 1380 року – відновити єдність держави. Проте ненадовго, до походів того ж таки звитяжного Тамерлану, який прагнув залишити за собою контроль над Великим шовковим шляхом.
Тохтамиш був не єдиним козаком, який розпочав з малого, а досягнув – великого. У східному Мавераннахрі козакував молодий Тимурид з літературним даром – Захір ал-Дін Мухаммад Бабур (роки життя – 1483–1530) – майбутній засновник Імперії Великих Моголів [9]. Ось перша згадка про козаків у його мемуарах «Бабур-наме» про події 1499–1500 року:
«Під час перебування на цій зимівці Худай Берди Тугчі, якого я нещодавно, виявляючи схильність, зробив беком, двічі-тричі нападав на козаків Танбала, розбивав їх і привозив їхні відрізані голови. З околиць Андіджана й Оша наші молодці-козаки теж, невтомно, з відвагою, уганяли табуни ворога і дуже його послаблювали» [10].
Ось справа тюркського козака з команди Тохтамиша або Бабура – уганяти табуни ворога. Козакування не принесло Бабуру щастя – він був змушений податися в Афганістан. Зате звідти розпочав завоювання Індії. Загалом Джу-Юп Лі вказав на низку аристократичних шибайголов-козаків [11].
На мусульманському Сході жінки з харизматичних родів
за відсутности чоловіків мали політичний авторитет, ба навіть для козаків
Бабур і його бабуся. Ілюстрація до «Бабур-наме» (Індія, XVI століття)
Qazaqlyk передбачав особливий характер ведення бойових дій – невеличкими розсіяними загонами. Інакше шукачі військового щастя не змогли би здобувати собі царства. Так, неодноразово згаданому Тамерлану довелося воювати по-козацьки з правителем Мавераннахру – Аміром Гусейном [12] (близько 1367–1369 років). А козаки, про який згадував Бабур у своїх мемуарах, воювали теж по-козацьки – самі по собі, поза основними силами:
«Касім Аджаб, який був тимчасово залишений у фортеці Ахсі, погнався за купкою козаків; переслідуючи їх, він перейшов річку Ходженджа у Бахрати, стикнувся з великим загоном людей Танбала і потрапив у полон» [13].
Джу-Юп Лі не спинився на Середній Азії за часів подрібнення монгольських улусів, а зробив екскурс в історію козацтва до козацтва – явища до терміну, яке назвав quasi–qazaqlyk. В такому вигляді невизначене козацтво відоме у Центральній Азії від IV століття нашої ери. Китайські джерела фіксують появу в прикордонних степах військових загонів на чолі з представники харизматичних кланів. До кого виявився милосердним усемогутній Тенгрі – той здобував владу, ба навіть засновував каганат – Жужанський (кінець IV – середина VI століть) і Тюркський (друга половина VI століття). Автор довів свою історію квазі-козацтва до часів Тамерлана [14]. Тож qazaq – це половецька назва для степових воїнів-ізгоїв.
12. Формування слов’янських козаків:
соціокультурний трансфер на степовому фронтирі
Перейдемо від тюркських до слов’янських козаків. Перша згадка про козаків у слов’янському тексті належить «Ніконовому літопису». У 1444 році «козаки рязанські» взяли участь у відсічі татарського набігу. Лі вказує, що ті козаки, вірогідно, були татарського походження, тобто татарами на службі Великого князя Рязанського [15]. Такий висновок здається логічним з огляду на ранню, як для виникнення слов’янського козацтва, дату згадки. Однак я вбачаю в «козаках рязанських» росіян, а не татар. Наведу фрагмент «Повісті про Мустафу-царевича» – оповіді про напад татар на Рязань (курсив мій. – М. Г.):
«А съ Москвы воеводы великого князя Василья Васильевича пріидоша на него [Мустафу. – М. Г.] и сступишася на рѣчкѣ на Листани. Татари же отнюдь охудѣша и померзоша, и безконни быша, и отъ великаго мраза и студени великіа и вѣтра и вихра луки ихъ и стрѣлы ни во чтоже быша; [нерозібрливо. – М. Г.] бо биху велици зѣло. И пріидоша на нихъ Мордва на ртахъ [лижах. – М. Г.] съ сулицами [метальними списами. – М. Г.] и съ саблями; а казаки Рязаньскіа також на ртахъсъ сулицами и съ рогатинами и съ саблями з другіа стороны; а воеводы великого князя Василья Васильевича съ своею силою; а пѣшаа рать многа собрана на нихъ съ ослоны и съ топоры и съ рогатинами. И бысть имъ бой великъ и силенъ зѣло на рѣчкѣ на Листани, и начаша одолевати христіане» [16].
Чому я певен, що «козаки рязанські» – росіяни, а не татари? Перший і головний арґумент полягає у застосуванні слова «християни» для всіх учасників бою з татарами: мордовського загону, козацького загону, війська Великого князя Московського та пішого ополчення. (Якщо навіть мордовські воїни були не християнами, а язичниками, то вони однаково не були татарами-мусульманами). Звідси роблю висновок, що серед перелічених учасників – християн – не було мусульман. А тюркські козаки мали бути мусульманами.
Другий і другорядний арґумент полягає у використанні «козаками рязанськими», як і мордвинами, лиж. Навряд чи постійні мешканці степів – тюркські козаки – були би вправними лижварями. Звісно, тюркське населення Поволжя і Приуралля здавна використовує лижі. Але ж це не степові воїни, які чи не все доросле життя проводять на коні. А до третього арґументу – звернуся нижче.
Друга згадка про козаків на кордонах Русі зроблена в «Ярмолинському літопису», сього разу – точно про тюркських козаків. У 1445 році казанський хан Улуг-Мухаммад (роки життя – 1405–1445), разом із сином Махмудом (казанський хан – 1445–1465), зібрав загін козаків із Черкас для підпорядкування князівств Північно-Східної Русі [17]:
«Тое же весны царь Махметъ и сынъ его Мамутякъ послали въ Черкасы по люди, и прииде къ нимъ двѣ тысячи казаковъ и, шедше, взяша Лухъ безъ слова царева, и приведоша полону много и богатьства» [18].
Якщо казанський хан збирає людей для походу на терени Великого князівства Володимирського, то вірогідним виглядає, що йдеться про татарських, а не українських козаків. Навіть якщо запорізькі козаки незабаром сформувались у тому ж самому краї. Цікаво, чи не зустрілися черкеськи козаки-татари з рязанськими козаками-росіянами?
Польському історику Яну Длуґошу (1415–1480) належить третя згадка про зіткнення слов’янського світу з козаками – тюркськими. У 1469 році татари здійснили набіг на польські землі. Татарське військо було сформоване з козаків-тюрків [19]:
«Коли король Польський Казимир перебував з королевою Єлизаветою у Литві, велике військо татарське, зібране з утікачів, грабіжників і вигнанців, яких татари на своїй мові називають козаками, поділені на три частини, під проводом Маніака, сина хана Заволзького, вдерлося на землі Королівства Польського» [20].
Антоні Ґраматика «Ян Длуґош» (1878)
Вірогідно, qazaq і qazaqlyq були поширеним явищем на теренах Золотої Орди. Інакше би Маніаку не вдалося зібрати з козаків велике військо, а qazaqlyq не стало знайомим українцям і росіянам на лісостеповому прикордонні з державами Джучидів. Слов’янські козаки насамперед протистояли козакам тюркським. Як описував дії татарських воїнів-степовиків Ґійом Левассер де Бопланом у середині XVІІ століття:
«В цих краях сто чи навіть тисяча воїнів в походах не може почуватися спокійно. Навіть ціле військо мусить іти в строгому шикуванні, бо тут завсігди никають татари. Вони не мають постійного місця, нишпорять то тут, то там по цих великих неозорих степах, їздять купно, не менше п’яти-шести тисяч, а часом навіть десять» [21].
Занепад Золотої Орди призвів до виникнення фронтиру – безвладного порубіжжя на лісостепових і степових кордонах Орди та Русі. На цьому кордоні, як і в інших прикордоннях різних частин світу, нестача влади призвела до появи вільних воїнів з власним етосом. Варто зважати, що цей фронтир був не тільки географічним – степовим, а й соціяльним – контактною зоною між тюрко-мусульманським і слов’яно-православним світами, які обидва потрапили в політичний простір Золотої Орди та її васалів – руських князівств [22].
Фронтир став полем трансферу: слов’янські козаки переймали спосіб життя і тактику війни, вбрання й озброєння тюркських козаків і створили нові-старі політичну структуру – військову демократію на Запоріжжі та Дону. Інакше не могло бути: для виживання у степу потрібно було здійснювати соціокультурні запозичення, переймаючи від тюрків-мусульман форми господарювання, звичаї, одяг і термінологію [23]. Як на мене, для того запорізькі козаки й наголошували на власному православ’ї, щоби мати найбільш значущу відмінність від козаків-татар для тогочасного світу – релігійну. Адже козаки-православні-слов’яни воювали з козаками-тюрками-мусульманами.
Свідченням того, що слов’янські козаки формувалися в зонах дії тюркських козаків, окрім раніше наведеної згадки про татарських козаків із Черкас, є два листи, завважені Джу-Юп Лі. У листі Великого князя Московського Івана ІІІ (1462–1505) до Аграфени Василівни (1500–1517) – фактичної правительки Великого князівства Рязанського від 1502 року – міститься вимога заборонити «городовим рязанським козакам» одходити на Дон [23]. Це і є мій третій – хоч і не головний – арґумент, чому рязанських козаків 1444 року варто вважати за росіян. Вірогідно припустити, що рязанські козаки 1502 року були спадкоємцями тих козаків, які на лижах давали відсіч татарському війську.
Тим самим часом, 1502/1503 роком, датований другий лист – кримського хана Менглі Герая до Івана ІІІ, в якому згадані «руські козаки» та «київські й черкаські козаки», які здійснювали напади на ханство, використовуючи човни [24]. Назва «руські козаки» і маршрут походів – проти Кримського ханства – не можуть викликати сумнівів ув етнічному походженні. Тож «черкаські козаки» були українцями, а козаки Улуг-Мухаммада з Черкас, згадані в руському літописі під 1445 роком, були татарами. Звідси випливає, що в XV століття на теренах майбутньої Запорізької Січі відбувся трансфер: виникли українські козаки, які наслідували своїм сусідам і ворогам – татарським козакам.
Отже, станом на початок XVI століття маємо й українських (запорозьких?) козаків на Дніпрі, які давали відсіч татарським набігам, і російських – рязанських – козаків, які стреміли повоювати на Верхньому Доні. Як у середині XVII століття описував походи татар із причорноморських степів і варти запорізьких козаків згаданий де Боплан (тут і далі курсив мій. – М. Г.):
«Татари прямують згуртованими рядами таким скісним порядком, щоб у зазначений день зійтись на домовленому місці за дві чи три милі від кордону. Це виглядає так, мов розгалужені лінії, що сходяться до середини. Причина такого пересування поділеними загонами пояснюється боязню за те, що їх можуть викрити козаки, які постійно стоять у степу на чатах окремими загонами за дві-три милі від кордону. Помітивши їх, козаки не уявляють собі, що татар так багато, бо можуть доповісти лише про ті загони, які бачили. Зауваживши татар здалеку, козаки відразу ж кидаються геть, щоб зняти в краї тривогу. Вони не вельми цим настрахані, бо побачили тільки близько 1000 вершників, а тому дуже дивуються, коли через кілька днів з’являється нове військо» [25].
І далі:
«Оскільки в цих степах постійно загрожує небезпека, козаки ідуть табором (табір – це те, що ми називаємо караваном). Вони ставлять вози двома рядами, вісім чи десять возів попереду, стільки ж позаду, а самі стають усередину з мушкетами і короткими списами, косами на довгих держалнах. Найвправніші вершники їдуть біля возів; варту ж відправляють на чверть милі вперед і назад, і на таку саму віддаль по боках, аби виявляти татар. А як зобачать ворога, подають сигнал, і тоді весь табір зупиняється. Коли татари виявлені, козаки зав’язують з ними бій, та коли ж першими їх виявлять татари, то несподівано на них нападають, штурмуючи їхній табір» [26].
Мапа Гійом Левассера де Боплана «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями» (орієнтація – з Півдня на Північ).
Джерело: сайт «Libez. Історичний фронт»
Українські козаки (як і різні спільноти російських козаків), зібравшись разом для воєнних звитягів, потребували дієвого управління. Як пише де Боплан:
«Ось як вони вибирають кошового отамана. Скликавши усіх шанованих старих полковників і старих козаків, які мають у них авторитет, кожен з них віддає голос за того, кого вважає найбільш відповідним, і той вибирається більшістю голосів. <…> Ось як вони вибирають свого отамана; часто це відбувається серед чистого степу. Всі йому дуже послушні і називають свого отамана їхньою мовою гетьманом. Влада його абсолютна, він має право стинати голови і карати на палю тих, хто провинився. Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради» [27].
Ґійом де Боплан описав «воєнну демократію» козаків, щоправда, обмежену тим, що голос на виборах отаманів і гетьманів мали не всі козаки, а тільки авторитетні. Йому не йшлося про «чорну раду» – залучення до голосування всіх козаків, включно з «голотою». Французький інженер описав «другий поверх» демократії по-запорозькі. А ось як, за класиком козакознавства – Дмитром Яворницьким, виглядав «перший поверх», коли всі січовики обирали свою старшину:
«Пiсля вiдхoдy стaрої стapшини пpиймaлися дo o6paння нoвoї. Пpи цьoмy на сцeнy вистyпали сyтo нapoднi н: нi кypiннi oтaмaни, нi хтoсь iнший з “пануючих” осіб не мали в цьому разі жодного вирішального впливу, всією спpaвoю кepyвaлa пpoстa чеpнь, тaк звaнa сipoмaшня. Пpиpoднo, щo пpи цьoмy пoчинaлиcя сyпеpечки, пеpeмoвки й свapки, тим бiльшe, щo бaгaтo хтo тoгo дня paди пpaзникa, часом через край хильнув “п’яного зілля” – гopiлки. Сперечалися передусім про те, кoгo сaмe oбpaти кoшoвим oтaмнoм – кожен курінь висував свoгo кaндидaтa й нaпoлягав нa oбpaннi сaме йoгo, a не кoгoсь iншoгo. Cyпepeчки тривaли часoм кiлькa гoдин. Усi кaндидaти, чиї iменa вигyкyвaли нa плoщi, пoвиннi бyли вiдpaзy пoкинyти її й пiти y свoї кyренi, щoб oсoбистoю yчaстю нe допомагати обранню. Врешті, пiсля дoвгих сyпepечoк, зупинялися на одному з усіх названих кандидатів» [28].
Відповідно до періодизації козацтва Джу-Юп Лі, Запорізька Січ середини XVII століття, описана де Бопланом, цілком відповідала третій стадії – формування козаками політичних утворень. Політична система козаків була виявом воєнної демократії з виділенням «двох поверхів»: 1) рядових козаків, які обирали старшину; 2) козацької старшини, яка обирала головного ватажка – кошового отамана або гетьмана. Воєнна демократія була властивою й різним групам російських козаків.
Варто нагадати, що «воєнна демократія», за Льюїсом Генрі Морґаном і його вдячними читачами – Карлом Марксом і Фрідріхом Енґельсом, полягала в здійсненні влади воєначальником – командиром вільних чоловіків-воїнів, який перебрав владу від роду [29]. Зрозуміло, у випадку козаків жодного первинного родового ладу не існувало. Родовий лад давно відійшов у минуле слов’янських народів. У козаків воєнна демократія виникла з потреби координації зусиль численних козаків – принципово рівних поміж собою воїнів. Як писав Дмитро Яворницький про Запорізьку Січ: «Tут пaнyвалa цiлкoвитa piвнiсть yсiх членiв гpoмaди: кoжен кopистyвaвся oднaкoвим пpaвoм гoлoсy, кoжeн міг зaпepeчити пpoпoзицiю iншoгo, висyнyвши нaтoмiсть свoi плaни й мipкyвання, aлe що вже бyлo yхвaленe paдoю, бyлo нeoбхiдним i oбoв’язкoвим для всiх» [30]. Принаймні, таким був ідеал козацького товариства.
Реконструкція Запорозької Січі XVIII століття.
Місце експонування: Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького
Чому ж серед козаків сформувалася саме воєнна демократія? Відносно «примітивна» політична форма, «подолана» слов’янським суспільством, щонайменше, з вокняжіння Рюриковичів. Дозволю собі паралель, яка на перший погляд здасться блюзнірською – аналогію з радянською в’язницею, в якій теж відтворювалися стародавні звичаї. Прошу уваги! Моє питання: як майже з нуля формуються суспільні інститути?
Відомий археолог, справжній науковець-енциклопедист Лєв Клєйн у 1981–1982 роках перебував у в’язниці й таборі за сфабрикованим звинуваченням. Так у ті часи одні науковці розправлялися з іншими. Він поставився до свого ув’язнення, як до етнографічної експедиції у тюремний світ – «перевернутий світ», як він назвав свої мемуари. Науковець порівняв тюремний світ із первісним суспільством – з його аналогами каст і недоторканих, звичаями-табу, обрядами ініціації, магічним ставленням до мови і поширенням татуювань [31]. Звідси випливає, що дорослі люди, які «випали» зі свого суспільства, відтворюють норми первісного суспільства – перших етапів історії homo sapiens.
Що ж маємо з козаками? Козаки – це вільні чоловіки, які полишили власне суспільство. Вони творили нове суспільство – майже з нуля, яке відтворювало давні форми громадянства – без складної соціальної диференціяції та політичної ієрархії, притаманних «розвинутому» традиційному суспільству, але з власними непохитними звичаями. Козацька свобода – воля від ієрархій. Цим привабливо козакування: особисті якості понад усе. Як указував згаданий Дмитро Яворницький, на Запорізьку Січ прибували люди з різних станів і народів, які не знайшли собі місця у своєму суспільстві та прагнули слави і волі. Щоправда, «офіційно» на Січ не брали селян, позаяк вони були залежними людьми, але це обмеження не завжди виконувалося [32].
Самозрозуміло, неможливо цілком відмовитися від суспільства. Так само, як і для тюркських козаків, важливе значення для українських козаків мали представники харизматичних кланів – князі, які ставали козацькими ватажками. Наприклад, Остафій Дашкевич і Дмитро «Байда» Вишневецький. Адже професійні воїни вимагають професійного керівництва, відповідного жалування і визнання з боку влади. Простіше кажучи: серед рівних воїнів має бути хтось, хто здатен командувати та може фінансово забезпечити степових шибайголів, а також домовлятися про службу з володарями середньовічних держав.
Для українських козаків, на відміну від їхніх російських аналогів, існував наочний приклад самоорганізації та боротьби за права і вольності – шляхта Речі Посполитої. Козаки мислили себе новим військовим станом. Тож згодом їм довелося боротися не тільки з мусульманським світом – турками і татарами, а й із «суспільством виходу», щоби вибороти собі станові привілеї та грошове утримання. Зрештою, ця боротьба призвела до кардинальних змін у Речі Посполитій. Але про це наступним разом.
Народна пісня «Ой у полі тай могила з вітром говорила…», записана Тарасом Шевченком, здається мені козацькою за духом.
Виконання рок-гуртом «Юркеш» на проєкті «Х-фактор» каналу СТБ
Таким чином, частиною імперської історії є історія козацтва. Козацтво виникає на розламах імперського простору, коли розриваються політичні зв’язки та імперії втрачають владу над своїми просторами. Це явище було властиве для Великого Евразійського степу з давніх-давен і були перехідним до створення нових імперій. Однак поняття qazaq і qazaqlyq, на позначення окремішніх воїнів та їхнього способи ведення війни, поширилось у XIV–XV століттях під час розпаду Улусу Джучі та Улусу Чагатая. Першими козаками були тюркські воїни, ба навіть представники харизматичних родів Чингізидів і Тимуридів, які змагалися за царства.
Поширення тюркських козаків на прикордонні з руськими землями призвело до трансферу на фронтирі – перейняття козацьких звичаїв і самої назви «козак» українцями та росіянами, які шукали волі на ближніх степах і стояли на варті своїх земель від тюрко-мусульманського світу, передусім татарських козаків. Виділившись від своїх суспільств і відмовившись від їхніх порядків, слов’янські козаки відтворили давній лад воєнної демократії, в якій джерелом політичного авторитету були насамперед військові заслуги, хоча шляхетне походження – для запорозьких козаків – теж мало значення.
Наступне питання для «сеансів читання»: як запорозькі козаки стали провідниками революції проти «барокової» імперії – Речі Посполитої? Чому в 1648 році козаків, які прагнули уподібнитися до польської шляхти, підтримали інші прошарки православного населення? Пізніше також звернуся до проблематики російських козаків.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див.: Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 285–292; Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 309–313.
[2] Lee Joo-Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – Leiden–Boston: Brill, 2015. – (Studies in Persian Cultural History. Volume 8). – P. 49.
[3] Ibid. – P. 48.
[4] Ibid. – P. 39–40.
[5] Ibid. – P. 26.
[6] Ibid.
[7] Утемиш-хаджи. Чингиз-наме / Факсимиле, пер., транскрипция, текстологич.е прим., иссл. В. П. Юдина. Коммент. и указатели М. Х. Абусентовой. – Алматы: Гылым, 1992. – С. 116.
[8] Там же. – С. 113.
[9] Lee Joo-Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – P. 29–30.
[10] Захир ад-Дин Бабур. Бабур–наме / Пер. М. А. Салье. – Ташкент: Главная редакция энциклопедий, 1992. – С. 93.
[11] Див.: Lee Joo-Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – P. 27–40.
[12] Ibid. – P. 30.
[13] Захир ад-Дин Бабур. Бабур–наме. – С. 93.
[14] Див.: Lee Joo–Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – P. 51–73.
[15] Ibid. – P. 75.
[16] Полное собрание русских летописей. – Т. ХII: VIII. Летописный сборник, именуемый патриаршею или Никоновскою летописью. – СПб., 1901. – С. 62.
[17] Lee Joo-Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – P. 83–84.
[18] Полное собрание русских летописей. – Т. ХХIII: Ермолинская летопись. – СПб., 1910. – С. 62.
[19] Lee Joo-Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – P. 74–75.
[20] Jana Długosza roczniki czyli kroniki sławnego krolestwa Polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009. – Ks. 12: 1462–1480. – S. 254–255.
[21] Боплан, Гійом Левассер де. Опис України// Боплан, Гійом Левассер де. Опис України; Меріме Проспер. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр., приміт. та передм. Я. І. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990. – С. 38.
[22] Див.: Чорновол Ігор. Компаративні фронтири: світовий та вітчизняний вимір: автореф. дис. … д-ра іст. наук. – Л., 2016.
[23] Про слов’янські запозичення в тюркських степовиків на прикордонні див.: Грибовський Владислав. До питання про генетичний зв’язок запорозького зимівника з економікою причорноморських номадів ХVI–ХVIII ст. // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. – Вип. 10. – Дніпропетровськ, 2012. – С. 23–25.
[24] Lee Joo–Yup. Qazaqlїq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs: State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. – P. 77.
[25] Ibid. – P. 76.
[26] Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. – С. 61.
[27] Там само. – С. 62.
[28] Там само. – С. 66–67.
[29] Яворницький Дмитро. Історія запорозьких козаків / Пер. з рос. І. І. Сварника. – Львів: Світ, 1990. – Т. І. – С. 133.
[30] Див., напр., главу «Грецький рід» у популярному нарисі Фрідріха Енґельса: Энгельс Фридрих. Происхождение семьи, частной собственности и государства. В связи с исследованиями Льюиса Г. Моргана // Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Собрание сочинений: в 50 тт. – Изд. 2-е. – Т. ХХII. – М.: Политиздат, 1961. – С. 100–108.
[31] Яворницький Дмитро. Історія запорозьких козаків. – Т. І. – С. 120.
[32] (Клейн Лев) Самойлов Лев. Этнография лагеря // Его же. Перевёрнутый мир. – СПб.: ФАРН, 1993. – С. 209–213.
[33] Яворницький Дмитро. Історія запорозьких козаків. – Т. І. – С. 115–117.
