Літак Варшава-Львів роздовбаний та старомодний — місце перетину українських еміґранток з різних країн, які везуть подарунки родичам і себе на оглядини з грецій, італій, америк. Втомлені життям і непопулярним маршрутом бортпровідники пропонують воду і крекери, вмикаючи та вимикаючи корпоративну посмішку.
“Ми ходили щоб нас вибирали, — почала моя сусідка ліворуч, яка летіла з Греції відвідати батьківську могилу в Тернопільську область. – Ну, роботи продаються там, є спеціальні компанії, які цим займаються. Українські. Або просто наші люди під церквою продають. Тоді господар чи господиня мають з тобою зустріч. Але мене ніколи не уніжали чи ще щось таке. Перевіряли чи всі зуби на місці. Знаєш, як в нас в селі кобил перевіряють. Коли мене таки взяли — глядіти дітей — то пояснили правила: митися і прати речі тільки окремо і коли вже всі сплять, брити ноги і пахи, мити голову щодня. Мені повезло, коротше. Пропрацювала там 8 років.” Я мовчки слухала цю історію, а всередині все кричало, навіть не від ганьби та приниження, завданих цій жінці, а від її нерозуміння цього. Це була якраз та подорож, коли я везла із собою проект “Емігрантки” в Україну.
Першочергово задум полягав у тому, щоб поділитися історіями своїми власними і найближчих подруг, показати жіноче обличчя еміґрації через фотографію. Важливим аспектом була традиційна народна ноша, в яку були одягнені жінки та дівчата на світлинах, вона уособлювала увесь багаж, привезений з дому, який, з одного боку, може бути опорою і джерелом сили, з іншого, деструктивним, обмежуючим факторм. Може бути і є.
Вже перша презентація у Києві (пізніше буде Львів, Луцьк, Дніпро, Запоріжжя, Кривий Ріг та Житомир) показала усю глибину прірви між реальним життям українок закордоном та уявленнями про нього вдома. Все відбувалося за класичним зразком, де заморська гостя привезла видовище. По черзі заходили представники дрібненької та більшої влади, здебільшого чоловіки, які з реверансами вітали “діяспрорянку”, мене себто, і пафосно тицяли свої візитівки. Жодного з них я не просила про контакти. Але це так, до слова.
Аудиторія зібралася доволі різнобарвна (лише згодом я зрозуміла важливість цього) і коли завершилися перші (тривалі) висловлювання подяк один одному і нарешті з’явилася змога запрезентувати причину зібрання, з місця пані вигукнула коментар, який, фактично, є квінтесенцією розуміння проблеми жіночої еміґрації в Україні. Жінка апелювала до образу такої собі матері-зозулі, яка полишила діточок і полинула “на панщину пшеницю жати” і буцім нІчого, оце українським жінкам туалети мити по закордонах, хай усі повертаються “в сім’ю, в колектив, в роботу”. Саме тоді мені згадався випадок, коли інша шанована пані публічно у соцмережі дорікала мені, еміґрантці, запроданством і зрадою Батьківщині, а потім тихцем розпитувала про нюанси канадського еміґраційного процесу.
Презентація завершилася висловлюванням подяк один одному і даруванням квітів. Мене не покидало гнітюче відчуття, що нікому там це не потрібно, мене не почули. Ще будучи у дорозі до помешкання я отримала листа від молодої жінки, яка подякувала за те, що ми робимо, бо там між інших і її досвід описано, хоч це не її власна історія. Того вечора і впродовж кількох наступних продовжували приходити повідомлення з висловленим бажанням ділитися своїми історіями та подяками за вже оприлюденні нами. Мабуть, у той перший вечір усвідомилося наскільки проблема, якої ми торкнулися, масштабніша і яка в дійсності різна аудиторія, з якою необхідно говорити. А ще більше слухати і чути.
З побаченого в Україні і зі спілкування з тими небагатьма експертами та експертками, які в темі, і яким я безмежно вдячна за їх працю, сформувалося кілька спостережень, які дозволю собі тут коротко викласти.
Найперше, поняття емґірація, навіть в академічному зрізі, часто вкрай абстрактне і без статі. Майже ніхто не говорить про досвіди, особисті історії, проблеми адаптації та ідентичності, співжиття з новим та старим, домашнім середовищем. Це взагалі не про людину, а про статистичні показники.
З іншого боку, довколаеміґраційні наративи не оновлюються роками, а заскорублі лекала — запрацьована, знедолена, самотня, без сенсу життя, покоївка, легкої поведінки і т.д. активно тиражують мадіа. Хоч і тут нічого дивного, адже це відображення побутуючого у масовому дискурсі уялення про жінку і її можливі (дозволені суспільством) ролі. Українські ЗМІ розповідають про жахливі історії вбивст та зґвалтувань українських заробітчанок, або ж про успішні історії. Останні вкрай рідко, а з початком безвізового режиму і поготів. Складається враження, що нічого між просто не існує. Натомість життя українських еміґранток це і перше, на жаль, і друге і широченний спектр проблем, переживань, досвідчень, які залишаються поза увагою широкої громадськості. Сучасна еміґрація це, взагалі, не завжди від, це дуже часто до. Сьогодні українки виїжджають, також, вчитися, здобувати новий досвід, пізнавати світ, врешті, бо можуть і мають право.
З історій, записаних нами в межах проекту: “Я виїхала, бо маю на це право, бо я вільна. Може, в глибині душі хотілося собі це довести. Чи вдалося? То інше питання. Друга причина — втілити мрію дітей — смартфони. Де б я, в районному центрі, собі таке дозволила. А тоді засмоктало. Аж дивно, як швидко стала чужою вдома. А тут теж ніколи не буду рідною. Мені пригадується, як я перший раз пішла в ресторан — дешеву китайську забігайлівку і купила якусь страву з креветками. В тому брудному смердючому ресторані сиділа і думала, що я на вершині світу, бо їм креветки. Я раніше тільки дивилася в телевізорі, як вони виглядають. Що проста людина, отак з нічого, може піти до ресторану в Україні, сама? А на двох, то вже дорожче. Вже як весілля чи свято якесь, то готуєшся, відкладаєш. Я, навіть, Миколі не казала, що ходила, сказав би “нащо ти на дурниці гроші тратиш”. Якби на нього з дітьми, то певно б так не казав”.
Пані Світлана, 49 років, 13 років за кордоном
Повертаючись до українських реалій, цікаво чути просторікування на тему масовості еміґрації паралельно із підтримкою безвізового режиму. Наче і на волі, але щоб на прив’язі. А як щодо права на вільне пересування, на самореалізацію там і так як людині пасує, на креветки, врешті решт? Як щодо права вибору? Ні, не чули. Ми з партнеркою по проекту були змушені написати великими літерами і щоразу повторювати організаторам в кожному окремому місті: ми не даємо оцінку еміґріції та еміґрантам, ми не закликаємо їхати чи ні. Цей процес незворотній і прогресуючий, це реальність і її потрібно досліджувати, осмислювати, а не боротися заборонами та тицянням пальцями. Кілька разів проект намагалися і використовували як ілюстрацію жалюгідного, каторжного життя заробітчанок у боротьбі проти еміґрації як явища, яка оце набрала обертів останньо. І навіть коли особисто пояснюєш журналістам концепцію і детально розповідаєш про що мова, матеріал виходить під заголовком “Про важку долю емігрантки розповіли…”
Знову ж, якщо говорити про факти зловживання та дискримінації жінок поза межами України, то протидія цьому, значною мірою, зобов`язання держави, що автоматично робить тему табуйованою чи марґінальною. Еміґранти, фактично, залишені самі на себе, з цього користають нерідко сумнівні організації, створені не завжди доброзичливими “своїми людьми”. І якщо, чоловіки у цьому плані зарадніші суто з причин своєї більшої незалежності та мобільності, то жінкам-еміґранткам значно важче, обтяжені обов’язком перед дітьми-родинами, уявленнями (не завжди відповідними реальності) про умови праці і очікування країни перебування, своїми власними, привезеними страхами та комплексами, вони опиняються незахищеними. Хоч, задля справедливості, усю відповідальність на державу не варто перекладати. Це, також, питання освіти жінок, поінформованості щодо своїх прав та можливостей, самоорганізації та взаємопідтримки. Рідко українські еміґрантки усвідомлюють власний потенціал, заледве справедливо оцінюють свої досвід, освіту, світогляд як ресурс цінний і запотребуваний закордоном. І може це, якраз, найбільша проблема з усього вище переліченого, бо сягає значно далі, ніж проблематика еміґрації, віддзеркалюючи правдивий стан трактування жінки суспільством, роблячи кожну з нас за певних обставин отією заробітчaнкою, яка навіть не помічає наруги над собою, переконана, що її не “уніжають”.
І наостанок. Перед черговою презентацією ми виклали фото у мережі і кількох жінок, також еміґранток, розгнівало зображення дівчини з мішками сміття на презентаційній афіші. У процесі активного обурення пані перезнайомилися, почали обмінюватися думками та ідеями, контактами і навіть вирішили саморганізуватися у ФБ спільноту для взаємодопомоги та спільних ініціатив. Клас, подумала я, треба продовжувати, напрямок правильний.
Замість епілога
“Щоразу доводити, що емігранти не другий сорт, а емігрантки не готові на все. Існує така смішна думка, ніби щойно ти перетинаєш кордон, тобі одразу на голову падає всяке добро, багатий чоловік, будинок з лабрадором, роверки на позашляховій машині. То вже інше питання, що мало кому спадає на думку, навіть, ймовірність того, що ти не прагнеш цього всього, що твої цілі як жінки за кордоном можуть бути іншими.
Взагалі тут все залежить від внутрішнього стержня. Хоч і з ним не усе так просто, він може бути або занадто негнучким, а чужа країна вимагає певного пристосування, або надто м’яким. Якщо ти не знаєш, хто ти і чого хочеш, то за тебе вирішать. Завжди знайдеться кому.
Світ поза домом жорстокий вже тим, що нікому насправді немає діла до тебе, тобто, ти або мовчиш і ніхто ніколи не пізнає тебе справжню, або ти ділишся. Оце останнє нерідко тебе вичерпує, не даючи нічого натомість. Але бути вичерпаною не те саме, що порожньою. Треба відкриватися світові, він цінує тих, хто не зраджують собі.”
Олександра, 30 років, вивчає Бізнес Адміністрування у Польщі
