Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», звертаю увагу читачів на значення Великого Евразійського степу для імперської історії макрореґіону. Адже у самому історичному курсі «степові сюжети» є окремими клаптиками великої історичної мозаїки без власної – степової – тяглости. Другу частину огляду завершив міркуванням про множинність «великого історіописання». Відтак імперська історія Північної Евразії неможлива без розгляду «імперських ситуацій» на теренах евразійських степів.
4. «Степова перспектива»: перманентна імперська ситуація на Великому шовковому шляху
Перманентна «імперська ситуація» від середини І тисячоліття нашої ери діяла у Великому Евразійському степу. Адже степи являють собі своєрідний коридор од Маньчжурії до Панонії, яка зусиллям ранньосередньовічних кочовиків набула степового вигляду. Однак відсутність перешкод недостатньо для об’єднання значної частини Евразії у спільний політичний простір. Ба навіть сполучення в одне ціле окремих реґіонів, секторів цього «коридору». В «Новій імперській історії Північної Евразії» наведений короткий огляд історії степових кочовиків од угрів до половців, яко вступ до початку Монгольської імперії Чингізхана [1].
Омеляна Пріцак указував, що кочові (не завжди буквально з рухливих скотарів) світи-pax’и виникали на кордонах розвинутих землеробських держав/цивілізацій. Адже степ міг прогодувати тільки пастухів, але не професійних воїнів. Доступ до багатства, створеного сусідніми землеробськими суспільствами, дозволяв певному числу молодих чоловіків полишити скотарство і присвятити своє життя воєнній справі [2].
Першу велику степову державу назве кожен школяр: Гунська імперія Аттіли. Ядром його імперії були гуни, які протягом кількох століть перекочували від кордонів Піднебесної. Гуни, за висновком російського археолога й історика Сєрґєя Боталова, були нащадками носіїв палеоіранських мов і південними европеоїдами [3]. Федератами гунів були різні (іранські, германські тощо) народи, яких вони зірвали з місць. Підданих Аттіли штовхала вперед екологічна ситуація: зменшення зволоження степів у середині першого тисячоліття нашої ери. Рухлива кочова імперія вийшла за степові межі та розвалилася після поразки в битві на Каталаунських полях 451 року.
Італійська монета XVII століття із зображенням Аттіли
Наступні ж степові імперії, починаючи від Тюркського каганату, були більш тривкими і більш степовими. Хіба армія Монгольської імперії на чолі з Бату-ханом дійшла до Адріатики. Який чинник уможливлював відносно тривале – на кілька поколінь представників правлячої династії – існування середньовічних степових імперій?
Для відповіді на питання пропоную читачам перенестися до ранньосередньовічної (за европоцентричною періодизацією) Согдіани. Тамтешні купці контролювали ділянки Великого шовкового шляху від Китаю до Ірану. Ба більше, согдійці самі освоїли виробництво шовку-сирцю та виготовлення з нього тканини, що потребувало ринків збуту у Візантії – головному покупця шовку. А ділянки шляху від Середньої Азії до Візантії застовпили за собою перські купці. До того ж у VI столітті у Візантії та Ірані було налагоджене власне виробництво шовку-сирцю [4]. Що ж потрібно було согдійським купцям-шовковиробникам для політичного забезпечення власної торгівлі?
Російський історик культури Алєксандр Еткінд у своїх публічних виступах присвячує значну увагу особливостям суспільств із ресурсною економікою, що він називає «культурною історією ресурсів» [5]. Він задається питанням: від чого держави та урядники отримують прибутки? Якщо від податків – держава змушена демократизуватися. А якщо від ресурсів? Тоді ситуація залежить від того, скільки людей задіяно у видобуванні та постачанні цінних ресурсів. Якщо важливим ресурсам є вугілля, то державі, як і підприємцям, доводиться мати справу з великою кількістю виробників-шахтарів. А якщо ці шахтарі самоорганізуються і влаштують страйки, то доведеться йти на поступки та погодитися на зменшення прибутків.
Інша річ: якщо цінними ресурсами є хутро, як у Московському царстві та «ранній» Російській імперії, нафта і газ, як у «пізньому» Радянському Союзі та сучасній Російській Федерації, а також державах Перської затоки та в екзотичному султанаті Бруней? Зазначені види ресурсів не потребують великого числа виробників і постачальників. Якщо беремо до увагу Москву–Союз–Росію з їхньою відносно великої кількістю населення, порівняно з іншими «ресурсниками», то маємо справу із «зайвими» щодо ресурсної економіки людьми. Зрозуміло, тоді про жодну демократію не йтиметься, хоча лояльність населення важливо забезпечити. Наприклад, якщо за допомогою б’юджетних видатків розподіляти між громадянами певну частину державного прибутку від горючих корисних копалин. Але ніколи не вдасться забезпечити «солодке життя» всім громадянам, як в азійських державах з маленькою чисельністю «корінного» населення.
А як впливає на державне будівництво Великий шовковий шлях? (Або інші караванні та річкові шляхи, з якими складалася аналогічна ситуація). Торговельний шлях потребує двох порівняно нечисленних груп людей: купців і вишколених воїнів, які охороняли би купецькі каравани та створювали би єдиний безпековий простір на якомога довших ділянках трансреґіонального шляху. Однак правителю кочової імперії та командувачу великої армії не потрібен розвинений, як у великих «осілих» джерелах, державний апарат. Решта населення, не пов’язано зі здійсненням влади й організацією торгівлі, стає ресурсом для забезпечення армії живою силою.
Проблемою кочових імперій є традиційний родоплемінний устрій кочових народів. Адже для верховного правителя важливо постачання воїнів, а з федератів – іще й стягання податків. Передумовою ефективної мобілізації людських і фінансових ресурсів є сформований воєнно-адміністративний устрій, що заступає родоплемінні зв’язки. Розвій степових імперій виявляється в його запровадженні, а занепад – у відродженні родоплемінних стосунків.
Розквіт землеробських держав підвищував значення трансреґіональних торговельних шляхів, які забезпечували політичні еліти різних держав престижними та коштовними речами: шовком, перцем, рабами, хутром тощо. Якщо набіги були радше випадковими та ненадійними способами збагачення для воїнів-кочовиків, то контроль над торговельними шляхами ставав джерелом постійного прибутку для правителів кочових держав та їхнього війська. Завдяки цьому кочові держави могли проіснувати довше, ніж натхненні кілька десятиліть, поки харизматичний лідер – на кшталт гунського Аттіли – веде своїх воїнів, разом із численними федератами, у переможні грабіжницькі походи.
Давні тюрки шляхом підкорення кочових спільнот Центральної Азії створили у середині VI століття власний каганат на уламках підкореного Жужанського каганату (V – перша половина VI століття). Тюркюти, як нових володарів степу називали согдійці, запровадили воєнно-адміністративний устрій під назвою «десятистрільний племінний союз». Кочове населення було розбите на «стріли» (тюркськими мовами – og або oq). «Стріла» – це не рід чи плем’я, а сукупність населення, яке виставляло тюмен – десять тисяч воїнів на чолі з командувачем – шадом. Десять «стріл» поділялися на два «крила» – по п’ять «стріл» у кожному [6].
Поділ на «крила» був властивий кочовим імперіям од часів розбитого давніми тюрками Жужанського каганату. Східне та західне «крила» були очолені співправителями. Причому «старшим» був очільник східного «крила» – ближчого до Китаю. Великі кочові імперії – давньотюркська і монгольська – мали вторинний поділ на «крила» [7]. Що цікаво, після розпаду імперій попередній воєнно-адміністративний устрій міг утворити підґрунтя для нових родоплемінних поділів. Так, од виокремлених «стріл» ведуть походження тюркські етнічні спільноти огузів (буквально – «стріли») та оногурів (буквально – «десять стріл»). Останні були частиною булгар, коли вони замешкували Приазов’я.
Тюрки, захопивши Середню Азію, натрапили на согдійських купців. Так склалася політико-економічна спілка між согдійцями і Тюркським (згодом – Західним Тюркським) каганатом. Цей союз штовхав тюркютів на нові завоювання, спрямовані на розширення простору трансреґіональної торгівлі та примусу сусідів до купівлі согдійського шовку. Дипломатами каганату зробилися досвідчені согдійці. Власне, візантійцям не був потрібен согдійський шовк, але імператор одкрив ринок своєї країни, щоб отримати союзника проти Сасанидського Ірану. Непереможні тюрки, домовившись з візантійцями у 567 році, напали на Іран, згодом – на південному заході власної імперії перейшли Кавказький хребет і Волгу, діставшись візантійських володінь у Криму, а в 588–589 роках – знову вдерлися в Іран [8]. Так Великий шовковий шлях охопив не тільки Південну, а й Північну Евразію.
Наприкінці VI століття у Тюркському каганаті відбувалися міжусобиці, внаслідок яких держава розділилася на середньо- і центральноазійську частини. Західний Тюркський каганат продовжив забезпечувати торговельні справи согдійських купців і, спільно з Візантією, воювати проти Ірану. На підтримку Візантійського імператора Іраклія тюрки у 627–628 роках вдерлися на Південний Кавказ, захопивши Дербент і Тбілісі. У 630-х роках західнотюркський каган спробував відродити воєнно-адміністративну систему «стріл», створену в часу розквіту єдиного каганату. Самовладні піддані відповіли бунтами, які поклали край нетривалій політичній стабільности. Однак під захистом войовничих тюрків, хай і розділених на кілька держав, підприємливі согдійці у VII–VIII століттях створили кілька десятків торговельно-промислових колоній од Північного Китаю до Пенджабу [9].
Підбиваючи підсумки, бачимо поєднання чинників, які утворювали «імперські ситуації», ба навіть – перманентну імперську ситуацію:
1. Географічне становище – «коридор» Евразійського степу, який од часів давньотюркських завоювань зазнавав поступової алтаїзації, тобто поширення тюркських та монгольських етнічних спільнот і мовно-культурних впливів;
2. Екологічна ситуація – оптимальний рівень зволожування степів, за якого степи не перетворювалися на пустелі та не зазнавали поглинання лісостепом;
3. Економічна ситуація – розквіт «землеробських» держав, з якими сусідували степові племена: Китаю, Ірану, Хорезму, Візантії, Русі тощо;
4. Політична ситуація – наявність етнічного угрупування, здатного до створення потужного війська і збирання коаліцій зі степових народів;
5. Торговельні комунікації – функціонування Великого шовкового шляху та інших караванних і річкових торговельних шляхів.
Перша «імперська ситуація» на Великому шовковому шляху призвела до політико-економічного тюрко-согдійського симбіозу, розширення Тюркського каганату та пізнішого посилення Західного Тюркського каганату. Проте без наявности воєнно-політичної сили «імперська ситуація» не спрацьовувала. Фактичним спадкоємцем Західного Тюркського каганату на західних кордонах Великого Евразійського степу стала Хозарія, для якої головною торговельною артерією згодом зробився Волзько-Балтський шлях. Але це інша історія.
Наступна велика імперська ситуація, хай і без дії всіх одразу чинників, пов’язана зі створенням Монгольської імперії. Новій імперії присвячена окрема глава «Нової імперської історії Північної Евразії» [10]. Чингізхан додав новий чинник, який випливав зі згаданої вище алтаїзації Евразійського степу, – ідеологічний. Він проголосив об’єднання народів, які мешкають за «повстяними стінами», – степових монгольських і тюркських народів. Щоправда, працювало гасло недовго: до початку в 1219 році війни з Хорезмом, яким правила тюркська династія [11]. До того ж пізніше підкорення монголами кипчаків-половців було кривавим. Хоч і згодом – за часів Золотої Орди завойовані кипчакизували завойовників [пояснення – перекладачів або укладачів]:
«У давнину ця держава була країною Кипчаків, але коли ними заволоділи Татари, то Кипчаки зробилися їхніми підданими, – писав у трактаті “Шляхи оглядів держав із великими містами” Ібн Фадлаллах ал-‘Умарі ад-Дімашкі. – Потім вони [Татари] змішалися та споріднилися з ними [Кипчаками], і земля взяла гору над природними та расовими якостями їх [Татар], і всі вони стали наче Кипчаки, нібито від одного [з ними] роду…» [12].
З перманентної імперської ситуації скористалися представники північно-західного відламу держави Чингізидів – правителі Золотої Орди. Контроль над частиною «басейну» Великого шовкового шляху спричинив процвітання цієї держави. Продовженням евразійських караванних шляхів стали морські шляхи, які вели від генуезької Кафи (Феодосії) та венеціянської Тани (Азову) [13].
Великі золотоординські міста із садибною забудовою навіть не мали кріпосних стін: політична стабільність дозволяла не боятися далеких зовнішніх ворогів [14]. Причому Улус Джучі не мав розвиненого державного апарату – «вертикалі влади» – з упровадженням серед населення приписів шаріяту, поступаючись у цьому «братній» державі Хулагуїдів [курсив і пояснення, якщо не вказано інакше, – перекладача]:
«…[У]правління у цій державі справами військовими та цивільними [загалом] таке ж саме, як у державі Іраку й Ірану, – розповідав у трактаті “Світоч для підсліпуватого в мистецтві писаря” Шихаб ад-Дін ал-Калкашанді. – Воно засноване на [певному] числі емірів, законів і службовців. Однак в еміра улусу і візира в [Дешт-і-Кипчак] немає [такого] права розпорядження [на власний розсуд], як в еміра улусу і візира в тій державі [Хулагуїдів. – М. Г.]. Так само, як у султана цієї держави немає нічого подібного до того, що [є] у того султана щодо прибутків, податків та числа міст і селищ. Так само мешканці цієї держави не слідують, подібно до [мешканців] тої [держави. – М. Г.], приписам халіфів» [15].
Улус Джучі, за степовою державницькою традицією, ділився на крила: лівим крилом була Ак-Орда (Біла Орда) від Дністру до Іртиша, а правим крилом – Кок-Орда (Синя Орда) в Південно-Західному Туркестані. Крила ділилися на улуси, кожен з яких теж складався з улусів, а ті також поділялися на улуси і так далі [16].
Досягненням Золотої Орди з перетворення політичного простору було поширення ісламу серед своїх підданих. До того мусульманство було обмежено поширене в Дешт-і-Кипчак, принаймні, в більших масштабах, ніж різні конфесії християнства. Першим правителем-мусульманином був хан Берке (1257–1266). Прийняття ісламу золотоординським ханом мало наслідком ісламізацію ханського двору. Це нагадувало ситуацією з прийняттям хозарськими беками Буланідами юдаїзму, що не призвело до юдаїзації степовиків-хозарів. Панівною (хоч і не офіційною) релігією мусульманство стало за часів хана Узбека (1312–1342). Однак степова імперія продовжувала дотримуватися віротерпимости [17].
Проблеми Улуса Джучі розпочалися через «обнуління» чинників імперської ситуації. По-перше, розпочиналася нова хвиля арідизації степів. Зростання чисельности скотарського населення сприяло опустеленню степу і знищенню лісів на північних територіях держави, позаяк худоба на літньому випасі виїдала підлісок [18]. По-друге, подіяв додатковий чинник: у середині XIV століття Золота Орда зазнала страшної епідемії чуми, яка за кілька років жвавими торговельними шляхами перекинулася в Европу. По-третє, після епідемії «чорної смерті» Улус Джучі остаточно втратив політичну стабільність. По-четверте, внаслідок послаблення держави Джучіди не змогли захистити караванні шляхи. Переможний похід Тамерлана проти Золотої Орди 1391 року позбавив її північно-східної ділянки Великого шовкового шляху. Тож у наступному ХV столітті розпочався занепад недавно могутньої степової держави.
Виявлені археологами руїни колись величної столиці степової імперії – Сарай-бату
В історичному курсі Золота Орда розглянута крізь призму сюзеренітету над Північно-Східною Руссю [19]. На цьому поки поставлю крапку, бо показав значення «степової перспективи» для трансреґіональної історії Північної Евразії.
Таким чином, на третьому сеансі читання представив «степову перспективу» дослідження імперських ситуацій у Північній Евразії, яка засвідчує множинність історії великого реґіону та наявність багатьох центрів «імперіялізації». Наступними питаннями на «сеансах читання» будуть хозарський і варязький чинники державотворення у Східній Европі – Північно-Західній Евразії.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 147–150.
[2] Пріцак Омелян. Походження Русі / Авторизований пер. з англ. О. Буценка і Ю. Олійника. – K.: АТ «Обереги», 1997. – Т. І: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саґ). – С. 76–81; Його ж. Слов’яни та авари / Пер. з англ. О. Галенка // Походження Русі. – K.: АТ «Обереги», 2003. – Т. ІІ: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. – С. 776–777.
[3] Боталов Сергей. Гунны и тюрки (историко-археологическая реконструкция). – Челябинск: ООО «ЦИКР «Рифей», 2008. – С. 295–304; див. також: Его же. Язык и имена гуннов (относительно одного устоявшегося стереотипа о тюркоязычности гуннов) // Челябинский гуманитарий. – 2010. – № 3. – С. 122–130.
[4] Кляшторный Сергей, Савинов Дмитрий. Степные империи древней Евразии. – СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2005. – С. 95; Кляшторный Сергей, Султанов Турсун. Государства и народы Евразийских степей: от древности к Новому времени. – 3-е изд., исправл. и доп. – СПб.: Петербургское востоковедение, 2009. – С. 117. Відповідні глави, присвячені давнім тюркам, написані відомим російським тюркологом Сєрґєєм Кляшторним.
[5] Див., напр.: Александр Эткинд: «Я не верю в исторические аналогии: все в первый раз»: [Интервью Арнольда Хачатурова с Александром Эткиндом] (30 июля 2015 года) // COLTA.
[6] Кляшторный Сергей, Савинов Дмитрий. Степные империи древней Евразии. – С. 93; Кляшторный Сергей, Султанов Турсун. Государства и народы Евразийских степей: от древности к Новому времени. – С. 115.
[7] Трепавлов Вадим. Государственный строй Монгольской империи XIII в.: Проблема исторической преемственности. – М.: Наука, 1993. – С. 95–96.
[8] Кляшторный Сергей, Савинов Дмитрий. Степные империи древней Евразии. – С. 95–96; Кляшторный Сергей, Султанов Турсун. Государства и народы Евразийских степей: от древности к Новому времени. – С. 117–118.
[9] Кляшторный Сергей, Савинов Дмитрий. Степные империи древней Евразии. – С. 97–100; Кляшторный Сергей, Султанов Турсун. Государства и народы Евразийских степей: от древности к Новому времени. – С. 118–122.
[10] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1. – С. 146–169.
[11] Трепавлов Вадим. Государственный строй Монгольской империи XIII в.: Проблема исторической преемственности. – С. 46–55.
[12] Становление и расцвет Золотой Орды. Источники по истории Улуса Джучи (1266–1359 гг.) / Сост., вступ. ст., коммент., указатели, подбор иллюстраций и карт М. С. Гатина, Л. Ф. Абзалова. – Казань: Татарское книжное издательство, 2011. – С. 133. Передруковано з видання Владіміра Тізєнґаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды» (Т. І. СПб., 1884).
[13] Трепавлов Вадим. Золотая Орда в XIV столетии. – М.: Квадрига, 2010. – С. 36.
[14] Кульпин Эдуард. Золотая Орда. (Проблемы генезиса Российского государства). – М.: Московский лицей, 1998. – С. 53.
[15] Становление и расцвет Золотой Орды. Источники по истории Улуса Джучи (1266–1359 гг.). – С. 215. Наведено за виданням Владіміра Тізєнґаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды» (Т. І. СПб., 1884) і статтею: Григорьев А.П., Фролова О.Б. Географическое описание Золотой Орды в энциклопедии ал–Кашканди // Тюркологический сборник. 2001. – М., 2002.
Воєнно-адміністративний апарат Золотої Орди був зовсім не простим: емір очолював військову вертикаль, а візир – цивільних чиновників: Трепавлов Вадим. Золотая Орда в XIV столетии. – С. 29.
[16] Егоров Вадим. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. – Изд. 3-е. – М.: КРАСАНД, 2010. – С. 160, 163.
[17] Докладно про поширення ісламу та християнства в Дешт-і-Кипчак і прийняття мусульманства золотоординськими ханами див.: Измайлов Искандер. Принятие ислама в Улусе Джучи: причины и этапы исламизации; Пилипчук Ярослав. Выбор веры в Дешт-и-Кыпчаке (Существовала ли альтернатива исламу?) // Ислам и власть в Золотой Орде. Сборник статей / Под ред. И. М. Миргалеева, Э. Г. Сайфетдиновой. – Казань: Институт истории имени Шигабутдина Марджани Академии наук Республики Татарстан, 2012. – С. 129–153; 203–231.
[18] Див.: Кульпин Эдуард. Золотая Орда. (Проблемы генезиса Российского государства). – С. 90–95.
[19] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1. – С. 198–204.
