«Я не плакала від страху – я вила в цьому пеклі, це було справжнісіньке пекло!»: усні історії про трагедію Бабиного Яру
Я не історик, але я народився й зростав у Києві
та ще застав людей, що пережили окупацію.
Так ось одна бабуня говорила мені,
що в Бабиному Яру розстріляли не тільки євреїв –
там є і росіяни, і українці – хто завгодно,
та тільки євреїв розстріляли за те, що вони євреї.
У цьому і є суть Голокосту.
Між іншим, ця бабуня теж не була істориком
і не мала документів на підтвердження своїх слів,
просто вона бачила це на власні очі і я їй вірю. Ото й усе.
(З дописів у соціальній мережі Facebook)
Бабин Яр як місце масової трагедії та символ Голокосту не перестає привертати дослідницьку увагу, зокрема спрямовану на пошук і вивчення свідчень про трагічні події, що відбулися тут під час війни. Від початку 1990-х років усні історії тих, хто пережив Бабин Яр чи був свідком тих масових страт, записували кілька дослідницьких інституцій переважно у форматі відеоінтерв’ю. Серед цих ініціатив провідне місце належить проектам Інституту візуальної історії та освіти Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії, створеного 1994 року Стівеном Спілбергом (USC Shoah Foundation Institute). В Україні запис інтерв’ю цією організацією почався 1996 р., загалом було зібрано близько 3,5 тис. спогадів, що зберігаються в архіві Інституту.
Велика кількість усних історій, де йдеться про Голокост в Україні, зберігається також у колекції Архіву Меморіального Музею Голокосту Сполучених Штатів Америки (United States Holocaust Memorial Museum). Ця колекція формувалася в іншій спосіб: туди здебільшого передавали на зберігання вже записані свідчення (аудіо- та відеоформатів), які здійснювалися в рамках дослідницьких проектів іншими, часто іноземними організаціями.
У рамках проекту Інституту візуальної історії існував дуже докладний перелік питань, за яким інтерв’юери вибудовували розмову та скеровували оповідачів у їхніх пригадуваннях. Питальник охоплював весь життєвий шлях людини і починався детальним розпитуванням про його/її батьків та дідів, про дитинство та життя в родині, про сімейні історії та звичаї, про школу та дорослішання, роботу та власне сімейне життя. Великий блок питань був присвячений довоєнному періоду та безпосередньому досвіду часів війни.
Усні історії у музеї Голокосту у Вашингтоні здебільшого записані за іншою схемою. Перша частина інтерв’ю має неструктурований характер: оповідач/ка сам/а, без додаткових запитань, розповідає свою історію життя, пригадує ті моменти та деталі, які сам уважає за потрібне переказати. Далі інтерв’юер/ка ставить питання, що допоможуть прояснити та деталізувати ті аспекти, що становлять дослідницький інтерес в межах конкретного проекту.
Ретельне вивчення усних історій, що зберігаються у цих двох архівних установах, тільки починається[1]. Дана публікація, яка має радше науково-популярний характер, пропонує читацькій увазі лише два окремі сюжети – згадки про довоєнне життя та початок війни, а також спогади про конкретні два дні 29 та 30 вересня в усних історіях тих, кому пощастило повернутися з Бабиного Яру[2]. Перевагу було надано узагальненню наскрізних тем та подальшому розлогому цитуванню унікальних відеосвідчень, які зберігаються у згаданих колекціях. Ці свідчення було записано здебільшого у 1990-ті роки переважно в Києві, а також у США та Ізраїлі, виключно російською мовою[3].
Оповідачі, чиї свідчення цитуватимуться у даному тексті, по-різному пережили трагедію Бабиного Яру. У згаданих колекціях є інтерв’ю з євреями, яким пощастило уникнути страти буквально останньої миті, а також із тими, хто, повернувся додому з пів-дороги до Яру. Інші не були на момент розстрілу в Києві, але втратили в цій трагедії своїх рідних та близьких людей. Чимало свідчень неєвреїв-мешканців Києва, котрі знали про масову страту безпосередньо. Є інтерв’ю з тими, хто, ризикуючи власним життям, рятував та переховував євреїв. Цих людей пізніше назвуть Праведниками народів світу[4] та Праведниками Бабиного Яру[5]. Нарешті, є оповіді киян, які переказують події 29–30 вересня не з власного досвіду, а здебільшого з чуток, відтворюючи їх у регістрі вже не особистої, а колективної пам’яті.
Свідчення про трагедію Бабиного Яру різняться: оповідачі по-різному згадують довоєнні часи, переслідування євреїв у Європі, текст наказу, який передував трагічним подіям 29–30 вересня 1941 року, та надають несхожі свідчення про ходу людей до Бабиного Яру. При збереженні загальної фактологічної канви оповіді тих, хто врятувалися з Бабиного Яру, їхні історії також несхожі між собою. Саме ця несхожість буде у фокусі уваги даної публікації, адже містить унікальність особистого осмислення, неповторність приватного спостереження та суб’єктивної оцінки, які, у своїй сукупності, уможливлюють розуміння перебігу конкретної події та загального історичного явища з перспективи пам’яті та почуттів безпосередніх учасників та свідків.
«До самої війни я гадки не мав, що таке національність»: довоєнний інтернаціоналізм та радянський патріотизм
Переважна більшість свідків 1920–30-х рр. народження наголошує, що до війни євреї, українці, росіяни та інші національності жили дружно: ані розрізнення, ані етнічних конфліктів не було. Народжені після встановлення радянської влади, ці люди формувалися та сприймали себе переважно як людей радянських – громадян держави пролетарського інтернаціоналізму. Оповідачі наголошують на щирих «позанаціональних» товариських стосунках мешканців довоєнного Києва. «У національному плані ми не мали жодних понять, я навіть не знав, що таке національність, уявлення не мав майже до самої війни. Дружили хай там що, про національність мови й не було», – згадував Мордух Нахутін[6]. Йому вторують інші оповідачі, розповідаючи про густозаселені двори, де мирно жили переважно бідні, але дружні єврейські, українські, російські, татарські родини, про багатонаціональні класи, в яких товаришували всі діти, незалежно від їхньої етнічної належності, про спільні свята, де єврейська мама годувала дітей усього двору, а ті навіть і не знали, стравами якої національної кухні споживають.
У контексті заперечення існування довоєнного антисемітизму в інтерв’ю лунають думки, що ці упередження було принесено ззовні: «До початку війни не відчувала ніякого прояву антисемітизму, усе почалося після війни. Гітлер розпочав – люди підхопили», – говорить Тамара Чернова[7]. Також виключно на Гітлера покладають відповідальність за початок війни, що зазвичай подається у характерному для усних історій стилі особистого передчуття: «Ось як підписали пакт Сталін із Гітлером, і на передовиці «Правди» я побачила світлину, що Сталін потискає руку Гітлеру, я тоді сказала, що тільки зараз можна подумати, що буде війна. Тому що Сталін доброзичливо посміхався, а Гітлер вишкірився, ніби хоче його з’їсти. Тільки за цією світлиною я зрозуміла, що війна неминуча»[8].
Утім, були й інші пояснення довоєнної неактуальності національного питання. Костянтин Мірошник, наприклад, говорить про відсутність протистоянь на національному ґрунті, посилаючись на статтю про розпалення національного розбрату та ворожнечі, що була зафіксована у кримінальних кодексах радянських республік від кінця 1920-х рр., та передбачала за цей злочин позбавлення волі строком не менше року: «Район, у якому ми жили, там жили росіяни, українці, робітники. Коротше кажучи, не інтелігенція, народ неосвічений. І тому, там усякі дворові розбірки, вони існували, але тоді вони не були надто серйозними. Антисемітизм, прояви антисемітизму в ті довоєнні роки каралися законом. І цього боялися. Тому що знали, як тебе назвуть “жидом”, навіть не битимуть, просто скажуть “жид”, і ти поскаржишся, то можуть притягти до відповідальності того, хто собі таке дозволив. Тому був якийсь страх перед державною машиною і стримувались. Ну, на базарах, безпритульні, шибайголови десь там крикнуть “жид”»[9].
Для цього покоління характерне розуміння себе й інших насамперед радянськими людьми, єдиною міцною спільнотою, яку не тільки не зруйнувала, а загартувала й зміцнила війна. Це промовисто демонструє вірш, який на камеру проникливо й емоційно читає Беньямін Вагун:
«Сашка Рымарь, и Запрудский,
И Перковский, и Петлёв,
Был еврей ты или русский –
Идентичной была кровь,
Та, что лили, не щадили,
И фашистов крепко били…
Сашка Рымарь, и Запрудский,
Вовсе нет, ты не был русский,
Ты – советский был боец,
Стук единый всех сердец…»[10]
Нівелювання національної приналежності проявляло себе навіть по відношенню до “антирадянських елементів” – дітей чи членів родин «ворогів народу»: хоч і протиставлений інтернаціональній радянській людині довоєнного зразка, «ворог народу» також був позбавлений національної ознаки. «У класі не було розподілу на єврейських чи неєврейських дітей. Мене не вважали ані євреєм, ані росіянином чи українцем, я був сином ворога народу», – зазначає Михайло Коробко, син репресованого 1937 р. Генріха Гайстмана[11].
«Чи знали ви, що коїться в Європі?»: передчуття, чутки та плітки напередодні війни
Достеменно невідомо, чи/що знали радянські люди про нацистське переслідування євреїв у Європі. Свідчення про це суперечливі, іноді підкріплені доволі неочікуваними історіями-аргументами, як от в оповіді Віри Ізмалкової: «Вони [німці] їхали велосипедами, хто мотоциклами, хто машинами. Але що дивно, знаєте, раптово – група євреїв. Десь шестеро, мабуть, одягнені у фраки, чуєте. Циліндри в них, із квітами вони зустрічали німців. Ми на власні очі бачили, ось. Нам трохи не забракло мови. А вони якусь зупинили машину, там сиділи якісь офіцери, а вони їм дарували квіти. Причому, от якби німці їх змусили, привели їх туди якось. А тут вони самі, старі, ось із такими пейсами, з квітами зустрічали. От настільки ми геть нічого не знали, що роблять німці!» Оповідачка далі наводить приклад сусіда єврея, в якого питали, чого він сидить і не їде з міста, на що той відповідав, що німці – культурний народ і вони нікого ображати не будуть. «Вони не вірили, можете собі уявити?» – емоційно закінчує цей епізод оповідачка[12].
Загалом незнання того, що відбувається в окупованих німцями європейських країнах, оповідачі пояснюють своїм тогочасним віком (адже дитині складно було самій розумітися на таких речах), досвідом своїх батьків та рідних, які «бачили німців» під час Першої світової війни і вважали їх за «культурний народ», а також радянською пропагандою, яка замовчувала переслідування європейських євреїв. Цікаву думку з цього приводу висловив Яків Козлов: «Дуже дивно, що радянська пропаганда говорила про те, як чинять із військовими, як із полоненими, як міжнародний Червоний Хрест втручається, але жодного слова про євреїв. Може, це якась домовленість, сепаратна угода про геноцид. Не було ніякої конкретики. Мій батько обов’язково зреагував би на це»[13]. Про відсутність цієї теми в радянській пропаганді – хоч і в інший спосіб – говорить також Костянтин Мірошник. На пряме запитання “чи була наявна до війни єврейська тема у засобах масової інформації?”, відповів так: «Не було її абсолютно, тому що мова йшла про те, що… про радянський народ. Одне визначення для всіх категорій, націй. Тому в ці напружені часи ніяких міжнаціональних непорозумінь не брали до уваги, бо все для фронту, усе для перемоги, неподільний радянський народ захищає себе»[14].
Однак про повне незнання щодо нацистського переслідування євреїв говорити некоректно: про це можна було довідатися з книжкох і фільмів, а також від людей, які з’являлися з західних кордонів. Надія Ізмалкова згадувала: «Звідти стали приходити люди, і я на власні очі бачила, що людина казала “я бачила біженців, євреї з Польщі йшли, з цієї України”. І вона розповідала такі речі, що треба звідти тікати, що німці чинять розправи над євреями, і деякі євреї чкурнули сюди в Україну. Я бачила цих людей. Вірити в те, що німці були виховані люди, порядні, культурні, могли тільки дурнуваті. При владі був фашизм. Ми бачили стрічку “Професор Мамлок”, ми бачили, як прекрасного хірурга по сценарію, через те, що він єврей, вигнали з лікарні, і вже зрозуміли, що у фашистів іде така політика геноциду, ми вже це розуміли, хоча вдома мама не дуже тямила, але ми вже бачили фільм. І до нас потрапляли чутки, що в Німеччині з євреями дуже погано чинять»[15]. Згадується в усних історіях також фільм «Родина Оппенгейм», котрий, разом із стрічками «Професор Мамлок» та «Болотні солдати» були зняті у 1930-х роках на хвилі антифашистської радянської пропаганди. Реліз цих стрічок майже збігався в часі з нацистськими погромами, що робило їх вкрай своєчасними. Рецензії на ці фільми з’являлися на тих самих газетних сторінках, що й повідомлення про звірства нацистів та протести проти них[16].
Але в будь-якому разі масових розстрілів євреїв в одному місці за дуже короткий проміжок часу не міг передбачити ніхто, навіть попри чутки щодо страт, які вже відбувалися на території окупованої України влітку 1941 р. Віра Бєлопольська[17] розповідала, що її мати, яка приїхала до Києва з Білої Церкви, розказувала про страти євреїв у серпні, Любов Остапенко[18] згадувала, що батько, котрий працював на залізниці, переповідав чутки, що німці розстрілюють євреїв у Фастові. Про Фастів згадує й Ганна Венгловська, коли описує реакцію населення на ходу євреїв 29 серпня: «Я подумала: “Ну куди їх можуть гнати?”. А один мужик каже: “Туди, куди й нас гнали”. Я кажу: “Де?”. Він каже:“У Фастові на кладовищі повбивали”. Я кажу: “Та що ви таке кажете? У вас там у Фастові трохи, а тут он скільки, куди ж їх будуть”»[19].
«Чи пам’ятаєте, як почалася війна?»: перші бомби, перші німці…
Питання початку війни та згодом перших зустрічей із німцями, трапляється також майже в кожному інтерв’ю. Після символічного «22-го июня ровно в четыре часа…» оповідачі пригадують, що особисто вони робили та що відчували. Майже всі дізналися про початок війни вже зранку чи вдень, за різних обставин. Ті, хто чули вибухи, говорять, що вважали їх за маневри чи навчальні тренування. Хтось пізно вночі повернувся з театру чи прогулянки і на ранок ще міцно спав, хтось збирався на відкриття центрального стадіону та про початок війни дізнався через скасування цього заходу, хтось почув страшну новину у трамваї, виїхавши у справах до міста, хтось уже бачив перших поранених із київських аеродромів, а хтось загалом упродовж певного часу не розумів, що відбувається.
Гостре відчуття війни з’явилося у багатьох оповідачів із оголошенням загальної мобілізації та евакуації. Вони згадують про великий вплив пропагандистського гасла «Київ був, є і буде радянським» на свідомість громадян, то ж люди не панікували та залишалися в місті. Тим сильнішими були здивування та страх, коли радянські війська залишали Київ.
Багатьом оповідачам прихід німців до Києва запам’ятався безвладдям і безладом: «Як тільки постало питання про те, що німці підходять до Києва та Київ можуть здати, почали грабувати крамниці. Грабунок безпардонний. Ми, хлопчаки, були ще до цього не готові. А дорослі, дядьки й тітки, грабували. У нас за мостом величезний універмаг був. І ми просто ходили дивитись, як тягли звідти все, що можна було витягти. Не тільки речі, а й меблі. З усіх гастрономів, лавки, прилавки, люди несли все. Це прямо перед тим, як зайшли німці. Дуже закарбувалась ця картина», – пригадував Сергій Іванов[20]. «Грабували центральний універмаг так, що страшно було дивитись, вікна й вітрини трощили та все тягли звідти, люди між собою билися, виривали одне в одного якісь речі, ганчір’я», – доповнює цю картину Віктор Березін[21]. Костянтин Мірошник, зокрема, присвячує цим подіям доволі великий епізод: «Червона армія пішла. Німецькі війська не знаю де. В Києві почався погром, розгром крамниць, тому що влади нема… Почався всенародний розгром, погром в центрі міста крамниць, усяких різних універмагів. Ну, як побіг туди, я побачив, як люди те все тягли, хапали. Це страшно було. Жах просто. Ну, я теж заслизнув до центрального універмагу міста. Усі щось брали, вивозили тачками й візками, тягли просто руками. Але мені дісталися дві взуттєві щітки, які я ще десь вхопив, вибіг назовні, напроти гастроном. Я думаю: “І звідти тягни!”, а їжа – це все-таки дуже важливо. Я забіг до гастроному, де вже все порозгрібали, розтягли, я консерву знайшов та кинув до наплічника. Так і повернувся додому. У місті настала ніч. Вранці прокинувся, і як завжди там поїв, і вилетів на вулицю дізнатись – а що ж зараз? Зустрічає мене на вулиці сусіда й каже: “Ти шо тут ходиш? Німці на Хрещатику!”. –“Як німці? Ну не було ж бою, ну там атаки не було, нічого ж не було!”. –“Ну от піди, поглянь”. Я наблизився до центру, і там, від Золотих воріт вулиця йде круто й спускається до Хрещатика, і здалеку я ще бачив – ідуть якісь колони, марширують… Народ стояв на тротуарах, обабіч. А по центру, таким вільним кроком, прекрасно вдягнені, помпезно. Ну, не те щоб помпезно, але в будь-якому разі це йшла армія. З автоматами. Там офіцери були й верхи деякі, і в машинах. Це був парад військ у дуже добрій формі. Ситі, чисті, голені, увійшли до Києва. Різний настрій був у людей. Я так, споглядав. Були такі, що дуже з того раділи. І офіцери деякі, німецькі, були верхи, не тільки в машинах, тому дівчата, жінки, чоловіки кидали їм квіти, які принесли з собою туди. Німців зустрічали з захопленням. Але бачив я і дуже похмурих людей. Місцевих. Вони так похмуро позирали на все це…»[22].
Після опису входу німців до Києва оповіді багатьох свідків стають щільними, начебто стисненими в часі, у них часто побіжно та без подробиць йдеться про перші спроби влаштування підокупаційного життя, про підрив Хрещатика та чутки, що це зробили євреї та комуністи (в одному з інтерв’ю лунає думка, що євреїв згодом звинуватили не в підривах Хрещатика, а в тому, що усі шланги, що мали подавали воду з Дніпра для гасіння пожежі, виявилися пошкодженими). Саме цей епізод слугує прологом до спогадів про трагедію Бабиного Яру, що їх оповідачі найчастіше починають з сумнозвісного наказу щодо збору всіх євреїв міста у понеділок 29 вересня о 8 ранку.
«Наказ є, треба виконувати. Треба збиратися»: дорогою до Бабиного Яру
Оповідачі відтворюють текст цього наказу по-різному: інколи з буквальною точністю, подекуди з помилками, або ж з повною невідповідністю дати, місця та мети збору. Реакції на появу наказу також були неоднаковими. Катерина Коваленко, наприклад, одразу говорить про погане передчуття: «Усім жидам з’явитися з речами й з’явитися за наказом туди й туди. А вулиця страшна, відчуття погрому якогось»[23]. Дехто з молодших оповідачів пригадує це оголошення, переповідаючи досвід інших членів родини, як от Віра Луканіна: «І ось одного дня мама йшла, і побачила оголошення, у якому сказано, що всі жиди міста Києва, узявши дорогі речі, мають з’явитися о 9 годині на розі Мельникова. Мама хотіла зірвати це оголошення, але її хтось схопив і сказав: “Ви що, хочете до Гестапо?” І мама пішла. Прийшовши додому, все оповіла нам. Ми хотіли чимось зарадити»[24]. Особистою тривогою пронизаний спогад Валентини Березльової, яка у роки життя «під німцями» ховала у власній квартирі свого майбутнього чоловіка: «Я пішла ввечері набирати води, на Володимирську вулицю, і прочитала плакат синього кольору, такий, як раніше обертали голівки цукру. Там було написано: “Всі жиди, які мешкають в Києві та його околицях, повинні з’явитись з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидовському кладовищі”. Я вже не пам’ятаю, як я увійшла додому й одразу розказала все чоловікові… Це було, зараз скажу вам, це було десь числа 28-го, 29-го був Судний день, і 29-го мали всі піти. Написали менше ніж за добу це блискуче, звіряче оголошення»[25].
29 вересня від самого ранку на вказаній вулиці почали збиратися євреї, які йшли цілими родинами, а також українці та росіяни, які допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. Очевидці процесії євреїв 29 серпня переважно описують її, наголошуючи на незнанні та нерозумінні того, що має відбутися згодом. З боку все виглядало як масове переселення, адже «тут їде жінка, запряжена у візок, такий візок двоколісний. Молода жінка, поруч із нею йде мала дитина тримаючися за руку, з другого боку немолода жінка. А на цьому візку сидить старий, там якісь речі вузлом зв’язані, і що мені впало в око, – це віник! Вони везли з собою віник, значить, люди точно вважали, що їх кудись будуть вивозити. І такой-от домашній “скарб” вони з собою везли, і так ми дійшли до Гоголівської, і з кожного провулка, з кожної вулиці люди поступово вливаються до цього натовпу»[26].
Деякі оповідачі посилаються на розмови напередодні 29 вересня у своїй родині чи серед сусідів-євреїв, які засвідчують: євреї Києва той сумнозвісний наказ теж розуміли здебільшого в контексті подальшого переселення. «Наказ є, треба виконувати. Треба збиратися», – переповідає Костянтин Мірошник слова свого діда, який дав команду бабці й тітці збирати речі. Люди дійсно намагалися взяти з собою все, що в них було цінного – від коштовностей та сімейних сервізів до святкових суконь, які мати пошила донці незадовго до цього і на дорогу надягла на неї обидві відразу, а зверху ще одну стару, адже думала на новому місці щось на них виміняти. Про це згадує Віра Луканіна, а далі переповідає зворушливу історію про подружжя Чудновських, Олену і Марка, недавно одружених українки та єврея, які чекали на дитину, разом пішли до Бабиного Яру і разом там загинули: «Моя мама пішла до своєї небоги Лялі, вчительки української мови. Вона пішла до неї, у неї чоловік Мара, вони разом закінчили педінститут. Він був схожий на Пушкіна. Ляля була при надії. З ними жила мати, Ганна Олександрівна, і Таня. Таня говорила: “Не йди, Лялю, не йди! І Мара не йди! Я вас повезу до села в Макарівський район. Вас заховають. Ходімо!” Мара казав: “Ну, Лялю, нікуди ми не підемо! Нас ніхто не візьме! Невже німці такі варвари. Я вчений, я філолог. Подивись, скільки в мене книжок! Невже я все це покину!” Це ще було до Бабиного Яру. Але він уже зрозумів, що нема що про це говорити, і вони просто почали збиратися. Ганна Олександрівна каже Лялі лишитися, бо вона не єврейка, але Ляля не могла покинути свого чоловіка, тому й іде. І Таня, І Мара, і Ляля пішли до Бабиного Яру… Ляля пішла з ними, вони зустріли своїх друзів. Там був адвокат, загалом уся молодь. Вони йшли й жартували. Людям важко було повірити, що інші люди здатні на таке звірство… Лялю відштовхнув німець, сказав: “Геть, росіянка!” Вона йому відповіла щось на івриті, і він її пропустив. Більше ми їх не бачили»[27].
Згадками про молодих людей, які за всіма законами природи й світобудови мали б жити та продовжувати свій рід, ділиться і Неллі Баянова, у пам’яті якої назавжди закарбувався цей жахний екзистенційний дисонанс квітучої молодості та неминучої дуже наглої смерті: «Я вам маю сказати, що всі йшли, старі, діти, але мені на все життя чомусь лишилася в пам’яті одна пара, дуже молода дівчина надзвичайної вроди та парубок. Вони, очевидно, недавно одружилися або це були брат і сестра, і вони везли поперед себе візочок. От їх обличчя я впізнала б і зараз, вони вразили мене надзвичайно»[28].
Очевидці згадують, що багато українців та росіян, не здогадуючись про кінцеву ціль цього маршу, прийшли допомогти з речами чи просто попрощатися в дорозі. Попри недобрі передчуття, свідки процесії здебільшого були впевнені у переселенні та між собою обговорювали, куди саме відбуватиметься цей переїзд. Серед згаданих у розповідях конкретних місць лунала головним чином Палестина (дехто з оповідачів казав «Ізраїль») та Росія (тут звучить формулювання «до Сталіна»). Цікаво, що на питання інтерв’юера «Це ви так міркуєте зараз? Ви від когось це чули?» у відповідь пролунало: «Ні, це ми вже поміж себе гадали, одразу відкидали, тому що теплі речі, нащо в Палестині теплі речі, значить, їх виряджатимуть до Росії»[29]. Висловлювались припущення про гетто та певні абстрактні місця, де євреїв (тут свідки посилаються на відому німецьку практичність) будуть змушувати працювати.
У натовпі були, за свідченнями оповідачів, переважно жінки з дітьми та старі. Часто це були люди похилого віку, що з різних причин не поїхали з родинами в евакуацію. Костянтин Мірошник згадує з цього приводу: «Кожен, хто від’їздив, просив, молив дідуся, бабусю, тітку Рохл: “Їдьмо з нами!” І дідусь відмовлявся. По-перше, він казав: “Ви всі їдете, ми лишаємося, і будемо доглядати за вашими квартирами, вашим майном”. По-друге, він казав: “Куди ви мене повезете, як я погоджуся? Куди я поїду? А от там, куди ви мене привезете, буде синагога? Невідомо. Ні, ви їдьте, а я лишатимусь…”»[30].
Смерть могла спіткати цих старих уже дорогою до Бабиного Яру. Валентина Березльова розповідала про долю старенької сусідки-єврейки: «У той момент стукає до мене Бусель, каже: “Валю, ви мене обіцяли проводжати”. Я кажу: “Так”. Я з нею вийшла, вона взяла маленький вузлик речей, усі речі лишила в себе в квартирі. Куди ж вона піде, стара бабця, якій було 78 чи 79 років? Я дійшла з нею до гастроному, ви його знаєте, цей “Будинок Морозова”, його знають усі кияни, роза вулиць Володимирської та другої вулиці, я забула. І вона зомліла, ішов кремезний німець, із ним ще якась дама бачила всю цю історію, як рухаються всі ці нещасні, змучені, понівечені люди. Він виймає пістолет і при мені її вбиває. Можете собі уявити, що я бачила? Я бачила це на власні очі!». І далі промовляє страшні слова, що відкривають жахливу сутність трагедії, яка відбудеться кілька годин потому: «Її не стало в мить, і це дуже добре, що так було, тому що, якби вона пішла на Бабин Яр, там же не стріляли і не вбивали, там засипали землею поранених, там же ця земля рухалась від крові, і від усього. Вони же не всі були вбиті, їх же не всіх могли вбити, там стояв кулемет, вони могли й усіх убити. Так що це дуже добре, що її так убили. Я потім подумала, може, це Бог її врятував, одразу пострілом ось цим від усіх її страждань...»[31].
«Усіх євреїв зібрати, і вони поїдуть на землю Обітовану»: переказ як переповідання почутого
В історіях свідків трагедії Бабиного Яру привертають увагу коротенькі повідомлення дуже загального характеру, котрі є помилковими фактологічно, але насичені тими смислами, в яких проявляється опосередковане усвідомлення певної ситуації, розуміння і трансляція знання про подію на рівні колективної пам’яті, чи радше фольклоризованого переказу того, що чув, але не досвідчив. Буквально у кількох реченнях сконденсовано основні сенси трагедії: наказ, що його розвісили німці, наказ іти з усіма речами, який не залишав свободи вибору, величезну травму, якої масова страта у Бабиному Яру завдала людям і місту. Ось два приклади такого переповідання почутого, а не пережитого особисто:
«Початок зими. Уже німці почали скрізь хазяйнувати. Уже скрізь були оголошення. На сірому папері надруковано було: «Усі “жиди” міста Києва з найкращими речами збирайтеся. Місце збору – Бабин Яр. Вас будуть відправляти в кращі місця проживання». Ну а потім стало відомо, що людей цих розстрілюють, які прийдуть до Бабиного Яру. У Києві стала така тиша, що стало чутно, як муха летить. Зовсім тихо було в Києві. Люди мовчали, не розмовляв ніхто ні з ким»[32].
«Вони прийшли, почали розміщати оголошення. Це ще й по радіо оголошувати почали. Шо оголошуємо, усіх євреїв зібрати в Бабиному Яру, і вони поїдуть на Обітовану землю. Ну, багато хто погодився, звичайно. Оголошення розміщали скрізь, тож могли всі читати. Але, звичайно, багато людей ішли туди просто за оголошенням. А потім їх роздягали, все у них забирали, вже готувалися до того, щоб їх стріляти. А потім, уже коли люди не хотіли йти туди, до Бабиного Яру, вже відчули що їх там розстрілюють, і припинили ходити. Так їх на віз, на коняку посадють, і везуть, повний віз до Бабиного Яру. Там уже в них не запитували нічого, а роздягали й до яру шикували їх. Та, звичайно, деякі люди зомлівали, не встигалиїх розстріляти, а деяких розстрілювали. Коли одна жінка звідти втекла, була ніч, і її не розстріляли. Так вона втекла гола до людей, і люди її одягли і врятували, вона врятувалася, ця жінка. Так вона весь час ходила і кричала “Гааааа”, “Гааааа”. А люди на неї дивилися і говорили: “Це вона побувала в Бабиному Яру”. Це значить нервова система у неї»[33].
Хронологія та топографія подій 29 вересня 1941 р.
Хронологію та топографію подій 29 вересня 1941 р. відтворено у низці історичних досліджень. Нагадаємо їхні основні складові: «Євреї, а також ті, хто їх супроводжував, прибули до визначеного перехрестя вулиць Мельникова та Дегтярівської, а потім рушили на захід по вул. Мельникова. Там вони побачили допоміжних поліцаїв і врешті дійшли до воріт єврейського кладовища», – пише К. Беркгофф. На вході до єврейського кладовища, продовжує автор із посиланням на відомі серед дослідників розстрілу в Бабиному Яру свідчення Діни Пронічевої, була «точка неповернення» – дротяний паркан та встановлені протитанкові “їжаки”, за які можна було увійти, але вийти вже ні[34]. В.Нахманович пише, що пускали по 500–600 осіб, і далі продовжує вибудовувати хронологію подій того дня таким чином:
– складна дорога із трьома поворотами, що нею спрямовували далі євреїв так, щоби ті, які йшли позаду, не могли бачити, що сталося з їх попередниками;
– щільне поліцейське оточення всього їх шляху і самого Бабиного Яру;
– юрби киян, які мовчки спостерігали за цим рухом тисяч приречених людей;
– стіл позірної «реєстрації» біля Братського кладовища, де в євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. Одяг тут-таки сортували службовці української допоміжної поліції, яких було набрано з числа військовополонених у житомирському таборі та кількістю 300 осіб напередодні передано у розпорядження нацистських карателів;
– подальший шлях між Лук’янівським і Братським кладовищами до верхів’я Бабиного Яру, де вже було чутно постріли й крики;
– подвійний ряд есесівців із собаками, що били людей кийками, позбавляючи їх будь-якої волі до опору;
– майданчик на краю урвища, на якому побитих, розгублених людей змушували роздягатися догола та спускатися в яр;
– нарешті, сам яр, де людей клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів ішли німецькі поліцейські й методично вбивали їх пострілами в потилицю[35].
Серед опрацьованих інтерв’ю є свідчення євреїв, які перетнули «точку неповернення», однак врятувалися. Є також кілька оповідей, де свідки розповідають про страту, яку спостерігали з відстані (з прилеглих будинків), а також повідомлення, де переповідаються історії тих, хто врятувався і розказав про розстріл буквально одразу після втечі. Розглянемо далі події 29 вересня, якими вони запам’яталися трьом безпосереднім учасникам та свідкам – Гені Баташовій та Мані Пальті, які з Бабиного Яру врятувалися разом, та Рувиму Штейну. Виходячи з магістрального завдання усної історії, спробуємо не тільки відтворити перебіг та деталі подій, але також передати суб’єктивне бачення, емоції та наголоси, що їх робили свідки, переповідаючи власний болючий досвід.
«Якщо я вам скажу, про що я тоді подумала… Я зрозуміла, що йду на смерть. І я подумала: в мене ніколи вже не будуть боліти зуби…»: 29 вересня вустами Гені Баташової
Серед усіх опрацьованих оповідей про Бабин Яр, інтерв’ю з Генею Баташовою є найдовшим – вісім частин по одній годині[36]. Цей запис було зроблено 30 квітня 1992 р. у рамках Ізраїльського документаційного проекту та передано до архіву Вашингтонського музею Голокосту в лютому 1995 р. Свою історію Геня Баташова починає з дитинства, розповідає про життя з батьками, малим братиком Гришею та сестрою-близнючкою Лізою, згадує про голод 1933 р., школу. Відтак оповідачка переходить до перших днів війни, а основну частину розповіді присвячує відтворенню подій 29 вересня, свого порятунку з Бабиного Яру разом із сусідською дівчинкою Манею Пальті, переховуванню в сусідів та втечі з Києва на схід. Наприкінці інтерв’ю Г. Баташова розповідає про своє повернення до Києва, повоєнне життя, двох чоловіків та свій переїзд до Ізраїля.
Оповідь про Бабин Яр Геня Баташова починає з сюжету про сусіда Миколу Сороку[37] – «дядю Колю», який через кілька днів після приходу німців до Києва зізнався Геніній матері, що він є членом підпільної організації, а в переддень 29 вересня попередив їхню родину, щоб завтра вони самі не йшли, а дочекалися його, бо він має перевірити, чи нема небезпеки. Геня доволі довго розповідає про вечір напередодні 29 вересня, згадує, що її мати постійно плакала, повторюючи дітям «я вас не вберегла», сусіди приносили якусь їжу в дорогу та намагалися заспокоїти, а під ніч забрали її та сестру до себе ночувати. «І мене все життя мучить, і я не можу пробачити собі, що я тоді пішла», – говорить оповідачка. – «Ну, можливо, тому, що не вірила я в те, що може такий жах статися, що це буде остання ніч нашого життя разом. Може, я цього не розуміла? Але все одно я завжди себе все життя картаю, що вчинила дуже погано. Я досі не знаю, якою була остання ніч моєї мами. Це мучить мене все життя».
На ранок 29 вересня мати Гені зі своїми трьома дітьми та мати Мані Пальті зі своїми трьома сиділи вдома та чекали на «дядю Колю». Мами почали хвилюватися, адже час уже пішов далеко за 8 годину ранку, продовжує Геня Баташова, і вони вирішили йти самі – чотири людини з родини Баташових і чотири з родини Пальті[38]. Вони рушили Тургенєвською вулицею, а потім вийшли на Артема, де, за словами Баташової, було вже дуже багато народу. Їхня невеличка процесія зупинилася біля Лук’янівського базару та сіла перепочити, де їх наздогнав Микола Сорока, який знов просив не йти та почекати від нього звістки. Але матері знов почали нервувати і вирішили рушити далі разом з усіма. У цій сцені відпочинку привертає увагу така деталь: Геня говорить, що поки вони там сиділи, прибігали якісь люди та говорили, що перший ешелон вже відправили. У відповідь на цю звістку сестра Ліза почала перевіряти свої речі і страшенно засмутилася, що забула вдома сіль, бо як же в дорогу – і без солі…
Після вулиці Пугачова, продовжує Геня Яківна, вона вже не бачила підводи, люди йшли пішки. Наприкінці цієї вулиці вона побачила огорожу. «Чому ми там за Пугачова не чули пострілів? – питає сама себе оповідачка. – От я не можу зрозуміти… мені здається, що ми повинні були чути постріли. Але ми ще їх не чули. Ну, вони, очевидно, усе так розрахували, тому що, люди якби почули… І ми пройшли коротку відстань після Пугачова, і там стояли обабіч протитанкові їжаки. З одного й з другого боку, а посередині був прохід. До цього проходу ходити ми могли. До цього, до цих протитанкових їжаків ми могли пересуватися ще. Ми могли повернутися. І біля самих цих протитанкових їжаків уже валялося багато речей. Там далі не було ще, але ось саме уже перед цим ось люди вже кидали такі важкі, носильні речі. І я пам’ятаю такий епізод. Якийсь росіянин прийшов туди й вибирав собі одяг. Від підбирав одну річ – дивився, клав, дивився. Щось він собі тут підкидав. Це було огидно. І якийсь із натовпу єврей, чоловік, підійшов до нього. Між ними виник конфлікт. Він його вдарив. Але ми йшли далі. Там щось почалося, чим це завершилось, ми, я не знаю».
Біля цього проходу, говорить далі Г. Баташова, уже стояла охорона й назад нікого не пускала. Трохи далі, уже на вході до проходу, оповідачка побачила мішки, в які, за її словами, треба було кидати документи, гроші й цінності. Вони кинули документи та якісь гроші, цінностей у їхній родини з собою не було. І ступили на дорогу, якою рівномірно росли дерева. Саме тут, на цій дорозі, вони почули постріли та все зрозуміли…
В усній історії Гені Баташової ця дорога згадується як ворота пекла, невідворотне місце остаточного осягнення жахливої долі, що чекала на людей. За її словами, на цій дорозі були і поліцаї, і німці, але говорить вона переважно про німців: «А тут були німці. І вони стояли з собаками, з автоматами і з палицями. І тут вони вже не церемонилися. Вони нас гнали, як худобу. Я завжди вживаю це слово, тому що іншого і не скажеш. Вони нас гнали, тих, хто ішов, – як слід палицями. І якщо люди зупинялися, вони і собак пускали… Мама дуже плакала. Вона так плакала, я заклякла. Я пам’ятаю, мама і Ліза плакали, а я і Гриша ні. Я просто заклякла. Якщо я вам скажу, про що я тоді подумала. Я зрозуміла, що я йду на смерть. І я подумала: у мене більше ніколи не болітимуть зуби. Я дуже мучилася… у мене часто боліли зуби. Це було єдине, чим я могла собі зарадити. Мама, плачучи, увесь час от якось намагалася. Ось, так ось, я пам’ятаю її руки – вона увесь час нас намагалася… щоб собою заступити. Увесь час… Вона так ридала всю дорогу, так ридала. А потім, ця дорога була невелика. На цій дорозі люди вже рвали на собі волосся. І такий крик лунав!».
Ця дорога виводила людей на майданчик, розміром, за словами Гені Яківни, приблизно 250 на 150 метрів. І цей майданчик, підкреслює вона, уже був Бабин Яр. У кінці площадки були, як вона каже, гірки зі штучними проходами, за якими – «смерть, там вже стріляли, там кулемети строчили безперервно». На цьому майданчику стояв постійний крик, люди метушилися, голосили, намагалися уникнути ударів та відхилитися від собак. Саме в цьому фрагменті усної історії оповідачка наголошує на тому, що опір тут уже був неможливий. І це єдине місце в інтерв’ю, де Геня Яківна відволікається від суто оповіді і робить емоційну заяву на захист тих смертельно переляканих, розгублених, людей, які нічого не могли збагнути й не чинили опору, бо не мали ніякої можливості це робити:
«Ось часто мені ставлять питання: “Як це так, люди не чинили опору?”. Ви знаєте, я вже прожила скільки, вже виповнилося 50 років після Бабиного Яру, і я з цим питанням стикаюся буквально все життя. Перше, от це ось провокація, говорили, що вже ешелони вирушають, і люди ходили, спеціальні люди. Друге, знали, що там дійсно є залізнична колія. А коли люди зайшли вже в ці проходи, вони вже були в лещатах, вони вже були з усіх боків оточені. І вже було небезпечним… особливо вже, коли вийшли на цю дорогу з деревами, так навіть був небезпечним поворот голови. Тут не той рух, і в тебе може куля або собака і палиця.
Ви знаєте, я почуваюся відповідальною перед тими, хто загинув, щоб їх у тому не звинувачували, що вони не чинили опору. Вони абсолютно не могли чинити опору. І ви знаєте, мені це хочеться крикнути на весь світ. Вони не могли, їх надурили, а коли вони вже зрозуміли, то у них не було можливості навіть повернути голови. Ось це моя відповідь. Особливо тут, в Ізраїлі, я навіть була в Єрусалимі на вшановуванні 50-ліття, і я про це теж сказала. Тому що я хочу їх захистити. Я схиляюся перед пам’яттю не лише своїх близьких, я схиляюся перед пам’яттю всіх, хто там загинув. І я хочу, щоб люди це розуміли, і щоб нікому не спало на думку сказати, щоб тінь навіть не лягла на пам’ять цих людей. Тому що вони не винні, вони не мали можливості чинити опір. Та зрештою, хто там був? Хто міг там чинити опір? Там що, молоді чоловіки були? Там були діти, старі, літні люди. Основна маса була на фронті, там були немічні».
Після цих слів оповідачка знов повертається до опису того майданчика, що передував місцю розстрілу, знов і знов повторює про крики та побиття людей, говорить, що німці зривали з людей одяг та постійно гнали їх у напрямку проходів. Геня з родиною разом вийшли на цю площадку, але раптом вона побачила на землі малу закутану дитинку, яка голосно кричала. «Напевно, мати кинула, не змогла йти з малечею в прохід. Дитинка так кричала, так кричала, я повернулася до неї, і тут підійшов німець чи поліцай і дубинкою розтрощив голівку цьому маляті. Я коли це побачила, мене охопив такий жах, і я зомліла», – продовжує Баташова. Скільки вона пробула без свідомості пригадати оповідачка не може, а коли прийшла до тями, її рідних поруч уже не було. «Я була в такому розпачі, що мала померти одна, без них», – наголошує оповідачка, що кинулася бігати майданчиком і шукати своїх рідних. Її били, її підганяли, але вона була в’юнка та викручувалася. Раптом Геня побачила маму й Гришу, Гриша підбіг до поліцая, повис у нього на руці та став благати «дядю, врятуйте мене, я нічого поганого не зробив!». Поліцай висмикував руки, і тут на цих руках повисла вже Геня, і теж молила про спасіння. Але поліцай відштовхнув їх, вдарив Гришу, вдарив Геню, та знову зомліла, а коли прийшла до пам’яті, рідних знов нікого поруч не було. Вона знов почала бігати майданчиком і раптом побачила свою сусідку, з якою родинами рушили до Бабиного Яру. Це була Маня Пальті, вже роздягнута, теж одна, без рідних. Маня була блондинкою та дуже гарною на зовнішність, говорить Баташова, сама ж оповідачка мала русяве волосся та теж, за її словами, не була схожа на єврейку. Саме це й підштовхнуло дівчат до вчинку, який дивом врятував їм життя: вони вирішили підійти до поліцая та сказати йому, що вони росіянки, що вони проводжали євреїв та зайшли в ці проходи випадково, тільки з інтересу. Перший поліцай їх прогнав зі словами «бачу, що не жидівки, але якщо прийшли, то залишайтеся», проте другий поліцай раптом сказав «добре, я вам спробую допомогти».
Геня згадує, що вони не повірили своєму щастю, та й загалом про цей дивовижний порятунок вона говорить, що начебто це все було не з нею, що вона нібито розповідає не свою, а чужу історію, настільки це все було малоймовірним. Поліцай відвів дівчат до німців, які стояли біля легкової автівки, почав ламаною німецькою пояснювати, що дівчата сестри. Раптом один з німців запитав їхні прізвища, Геня відповіла, що вона Баташова, а Маня чомусь назвалася прізвищем іншої жінки, Уляни Чернецької, яка мешкала з ними в одному дворі. Німець, продовжує Г. Баташова, почав лаятися і кричати, що вони не сестри, що вони брешуть, але Геня миттєво зорієнтувалася і сказала, що вони двоюрідні. Потім їх спитали про адресу проживання і наказали йти до машини: «…він з землі підняв якийсь мішечок і на Маню накинув, цигейкову таку курточку, коричневу. Він із землі підбирає мішечок копієчок. Колись діти до війни збирали копієчки, на ці копієчки давали маленькі патифончики. Він мені дав ці копієчки, і у мене руки обпеклися, бо я розуміла, що цю дитину могли вже розстріляти. А в машині ззаду віконце, я повернула голову і раптом я у проході й побачила всіх своїх близьких. І Гриша був разом із мамою. І я досі пам’ятаю, як мама стояла. Вона не дивилася туди, де була смерть, вона дивилася і шукала мене. І коли я її побачила, я рвонулася вперед, ці копієчки у мене впали, вони розсипалися по машині і по землі. І цей німець мені показує на голову, як це я розсипала ці копієчки. Якби машина не рушила, я, напевно, вискочила би з машини. І машина рушила. Я тільки дивилася, і ми затисли руки, він увесь час показував на мою голову».
Але на цьому страшний день 29 вересня не скінчився. Дівчат висадили з машини на розі вулиць Мельникова й Пугачова, і вони спочатку навіть не зрозуміли, що їх відпускають, несміло вийшли з машини, зупинилися й стояли у напівсвідомому стані. 17-ти та 13-тирічна дівчинки обидві не пам’ятають як дісталися додому, вони не наважилися зайти у під’їзд, адже побачили біля нього багато народу, який обговорював події цього дня. Вони насмілися лише постукати у напівпідвальні вікна родини Лущеєвих, їхня донька Оля була близькою подругою Лізи Баташової. Вікно відчинилося, і Геня з Манею не зістрибнули, а буквально впали[39] на руки Олі та її матері Ганни Лущеєвої[40]. Увечері до них прийшов «дядя Коля», який розпитував і заспокоював дівчат. Вони переночували у Лущеєвих, а на ранок раптом почули, що німці надворі шукають дівчат Чернецьких. Цікаве пояснення цього розшукування дає сама Геня Яківна: «У тому, що ми росіяни, вони в цьому не сумніваються. Але вони дуже часто росіян, яких вони рятували, які потрапляли в екстремальні ситуації, вони їх рятували для того, щоб в якихось ситуаціях використати. Їм такі люди потрібні були. І ось вони прийшли в двір, шукали дівчаток Чернецьких».
Ніхто дівчат не виказав, а самі вони під час цих пошуків переховувалися в комірці. За певний час до них прийшов Микола Сорока і приніс довідки, що дівчата є ученицями ремісничого училища і звати їх Галина і Марія Ковальчук. Він сказав, що дівчатам треба йти з Києва, рухатися в бік Харкова та перейти лінію фронту. Їм дали на дорогу якийсь одяг, дуже мало грошей, говорить Геня Яківна, рублів п’ятнадцять, і вирвану зі шкільного атласу мапу України, на якій М. Сорока накреслив, як іти. «Між іншим, цей атлас в Олі є й зараз. Вона мені його показувала, я навіть один раз сказала їй: “Олечко, подаруй мені його”. А вона мені сказала: “Ні, це буде для Зоєчки”, це для її дочки. “Коли нас вже не буде, це”, – говорить, “буде для Зоєчки”».
На цьому Геня Баташова завершує оповідь про події 29 вересня та свій виїзд із Києва, далі йде розлога й детальна історія про їхній рух до Харкова, потім далі на схід до Саратова, Ташкента, Барнаула, де вона мешкала до кінця війни. До Києва повернулася 1946 року, у 1990-х переїхала до Ізраїлю. Померла Геня Баташова 2002 року.
«Я не плакала від страху, я вила в цьому пеклі, то було справжнє пекло!»: 29 вересня в усній історії Марії Грінберг (Пальті)
Усна історія Марії Зусівни Грінберг, у дівоцтві Пальті, була записана 2 серпня 1994 року в Києві та передана до архіву Вашингтонського музею Голокосту в березні 1995 р.[41] Це інтерв’ю є набагато коротшим, записане спочатку вдома у Марії Зусівни, а потім на вулиці біля місця, де жили їхні родини, та дорогою до самого Бабиного Яру. Це неперервний запис, що триває близько однієї години: Марії Грінберг було дуже складно говорити, вона стисло розповідає про свою родину, про батька, який був дуже побожною людиною. Коли інтерв’юер питає про початок війни та можливість евакуації, оповідачка починає говорити про війну та Бабин Яр.
У перші дні війни батько Мані був мобілізований на фронт, і перед від’їздом він сказав матері, щоб вони їхали з Києва. Проте настрої серед євреїв були такі, наголошує оповідачка, що німців не надто боялися, бо ж у Першу світову німці нічого поганого євреям не робили. Але на час окупації Києва у їхньому дворі залишилися лише кілька єврейських родин, з-поміж них і сім’я Гені Баташової. Матері Мані і Гені, дружили, і оповідачка говорить, що її мама постійно говорила «поїдемо звідси», а Геніна відповідала – «треба почекати».
29 вересня їхні родини пішли у напрямку, вказаному в оголошенні. В усній історії М. Грінберг нема тих подробиць, які містить оповідь Гені Баташової, вона дає більш загальну панораму того, що відбувалося дорогою до Бабиного Яру та на місці страти. Жінка стверджує: люди думали, що їх евакуюють, вивезуть за межі Києва; ці чутки пускали самі німці, і їм вірили і євреї, і ті, хто прийшов їх проводжати. Далі в її оповіді практично одразу з’являється вулиця Мельникова, початок кладовища і розуміння того, що відбувається, адже вже було чути постріли:
«Люди навколо… деякі проводжали, які стояли дивилися, і вони теж вірили, що кудись євреїв вивезуть. А ось коли вже почали підходити до вулиці Мельникова, ближче до кладовища, там вже люди розуміли, з чим це пов’язано, тому що чутні були постріли, ви розумієте, люди вже зрозуміли, що вони приречені, тому що…
Так чому задні не пішли назад, не повернулися?
А вони не могли! Там вже стояли шеренги німців з автоматами, і ось ці “западенці-чорносотенці-поліцаї”, і в чорній формі, з палицями, вони вже не пускали нікого. Це вже агонія почалася, вони вже почали заганяти людей, задні, безумовно, втекли б кудись, але їм не дали такої можливості, вже люди йшли не організовано, а кидали ось ці вози, ось цих старих і літніх, ви розумієте, і ось це манаття, яке вже нікому не потрібне було. Ось я, минуло п’ятдесят три роки, але я досі не розумію, якийсь провал у пам’яті, як я лишилася одна і чому я лишилася одна, я йшла з мамою, я йшла з братиком і сестричкою, а ось куди вони поділися, або навпаки, – десь відстала, не можу пояснити це. Так нас усіх загнали у Бабин Яр».
Її подальший опис того, що відбувалося, – це концентроване у кількох реченнях відлуння людського крику, страх пережитого, спресований у страшний інфернальний згусток, переповнений болем та сльозами досвід трагедії, яка вмить, як говорить оповідачка, позбавила її всього – матері, сім’ї, домівки – і лишила зовсім одну напризволяще. «Я була роздягнена, і мабуть, я стояла недалеко в полі зору, я думаю, що це був перекладач, от заплющу очі, і якщо б мені його показали тодішнього, я б його відразу упізнала, це був хлопець, росіянин або українець, не знаю, в цивільному одязі, і… я, мабуть, стояла в полі зору, недалеко від нього, що він, очевидно, звернув на мене увагу, я роздягнена була, з біленькою косою, і він, мабуть, у мені не впізнав єврейку, я не плакала від страху – я вила в цьому пеклі, це було справжнісіньке пекло. І раптом я почула в цьому пеклі якесь людське слово, він мене запитав: “Дівчинко, як ти сюди потрапила?”. І тут я схопила його руку, і мене досі здається, що ніяка б сила не відірвала мою руку від його руки, я так тремтіла, він мене запитав, як я сюди потрапила, він став мене гладити по голові, говорить: “Ти заспокойся, тебе вивеземо додому”».
Саме в цей момент, за словами М. Грінберг, вона побачила Геню Баташову, котра підійшла до неї та попросила сказати, що вона її сестра, їх вже обох відвели до групи жінок, які випадково потрапили за огорожу, та наказали чекати. Дівчата простояли в цій групі до вечора і потрапили додому вже пізно після комендантської години. Марія Зусівна часто говорить, що була настільки налякана та розгублена, що багато чого не пам’ятає у подробицях – ані як говорила німцю своє ім’я та адресу, ані як чекали вечора, ані як потрапили додому. Вона також згадує про шубку, яку на неї накинув німець перед тим як вивезти з Бабиного Яру, і ця шубка знов з’являється в сюжеті про німців, які прийшли їх з Генею шукати наступного дня. На відміну від Гені Баташової, Марія Грінберг не має гадки, навіщо вони приходили, а от шубка могла її видати, чого, на щастя, не сталося: «Олюнина мама й тітка взяли мене з Генею і заховали в комору, усі були дуже налякані, ви розумієте, а ця шуба залишилася на ліжку, Олюня згадала про цю шубу, вона забігла додому і схопила цю шубу і кинула її під ліжко. Він там бігав, побачив якусь дівчинку, і говорить, що ось, ось така, говорить дівчинка, але не ця, інша, біленька, але ніхто у дворі не знав про те, що ми лишилися живі, так він побігав-побігав – і поїхав…».
За спогадами Марії Грінберг, від родини Лущеєвих вони пішли не наступного дня, а за кілька днів, і цій дорозі до Харкова оповідачка присвячує другу половину свого інтерв’ю. Це була дуже складна дорога, і Марія каже, що то мамині душі – її мами та Рахіль Баташової – оберігали їх дорогою. Коли звільнили Київ, Марія повернулася додому, мешкала спочатку з батьком, потім з тіткою, поки не одружилася та не створила власну родину. Внаслідок того тривалого переходу з Києва до Харкова, з гіркотою говорить Марія Зусівна, пішки, восени, в холод та дощ, вони втратили здоров’я, ані в неї, ані в Гені Баташової дітей ніколи не було.
«Були навіть такі німці, котрі рятували євреїв… офіцери, котрі забирали дитину… матері відходили, а дітей віддавали, щоб врятували»: Бабин Яр Рувима Штейна
Інтерв’ю з Рувимом Штейном, яке зберігається у колекції Архіву Музею Голокосту США, було записане 14 листопада 1999 р. для документальної стрічки виробництва США «Хто зруйнував Київ?» (“Who Destroyed Kiev?” 1999), в Архів було передане навесні 2011 р.[42]. Свою історії Рувим Ізраїлевич розповідає на тому місці, де йому вдалося втекти з Бабиного Яру. Після коротенької інформації про себе та свою сім’ю він починає говорити про події початку війни, підрив Хрещатика, звинувачення євреїв та власне ставлення до наказу щодо обов’язкової присутності вранці 29 вересня: «Я переглядав багато стрічок перед війною, і вже в хроніках показували, що нацисти знищують євреїв. І я матері говорив, що не потрібно нам нікуди йти за цим оголошенням, тому що нас розстріляють. Але містом наполегливо блукали чутки, і багато хто говорив про це, що нас відправлять до Палестини, що нас, можливо, відправлять до гетто кудись, що нас вивезуть просто з міста і поселять в інших місцях. І ніхто не вірив, що нас розстріляють і що нас замучать. І ми сподівалися, що все-таки залишимося живі, що не можуть багатотисячний народ, жінок, дітей, старих – тому що чоловіки всі були на фронті – що ось так от станеться з нами!»
Проте Р. Штейнові не вдалося переконати матір, а «куди мати, – каже він, – туди й діти»: родина Штейнів з кількома валізами, залишивши вдома якісь цінності, меблі та посуд, 29 вересня пішла за цим наказом[43]. Йшли у напрямку до Сирецької товарної станції, адже «чутка прийшла, шо ось нас ведуть, тут станція, видно, посодють нас у вагони і повезуть. Ось. І ніхто не говорив. хоча деякі говорили: “Куди ви йдете? Там розстрілюють”. Говорили і деякі з місцевого населення, українці за національністю або росіяни, які мешкали, можливо, вони знали. Але з євреїв ніхто не вірив, шо це можуть усіх поголовно вбивати. І ось, цей багатотисячний натовп, який ішов з самого ранку, і десь годині об 11-12 ми пішли».
Коли закінчилася вулиця, якою вони йшли, веде далі Рувим Ізраїлевич, з’явилося кладовище, – у цьому місті вже був шлагбаум, дорогу було перекрито і людей відлічували по 150–200 осіб колонами та забирали дорогою далі. Потім вулиця повертала в інший бік, і ті, хто йшли позаду, не бачили, куди поділися ті, хто йшов попереду, ще один поворот – «і там ось відкрилася страшна картина, яку, як тільки нас туди привели, ми вже відразу зрозуміли, що нам буде погано. Почали забирати це усе, ну, німецькі ці окупаційні війська, які, видно, жандармерія польова, видно, СС, нацисти – спеціальні війська, розумієте, цим займалися. Вони в одному місці забирали документи, і, що цікаво, що документи, які вони забирали, вони відразу кидали у вогнище. І паспорти, і світлини, і документи, які були в людей. Знеособлювали вже людей, розумієте. До іншого місця підводили – там забирали речі. Валізи, вже була така гора накрита цими валізами, розумієте, величезна! Нібито півсвіту туди знесло ті речі, розумієте, яка гора. У третьому місці – коштовності, які були з собою: каблучки, сережки, браслети, ланцюжки. Ну, все, що в людини було дорогоцінне, там вилучали і в ящики усе це складали. У четвертому місці знімали верхній одяг, верхній одяг знімали: пальто, жакети, вовняні речі, ну, в чому одягнені. Залишали тільки в нижньому: нижня білизна, одяг такий легенький, розумієте.
І почали сортувати людей: жінок і дітей з малими саджали в машину, закриті кузови і зачинялися двері наглухо. Що це було, чи це були душогубки, чи це були просто замкнені двері, щоб не бачили. Тому що почався великий жах, плач, кричали на ґвалт, волосся матері рвали на собі. Усі вже зрозуміли, що якщо все забирають, уже лишаєшся ні з чим, це тільки кудись ведуть на знищення. А підлітків, чоловіків і підлітків, комплектували колони, і під конвоєм відправляли по дорозі до Бабиного Яру. Тому що там, де все забирали, там не було нічого, там навіть не били нікого. Тобто вони не створювали паніку, щоб паніки не було. Ось».
Саме тут, говорить Р. Штейн, його розлучили з матір’ю, повели в колоні, яку охороняли озброєні солдати, і він зрозумів, що навіть не встиг із нею попрощатися. Попри те, що вони йшли під конвоєм, Рувим вирішує тікати: він зауважив стічні канави вздовж дороги, а під ними – металеві труби півметрового діаметром. З другох спроби йому вдалося зістрибнути та сховатися: «Проліз у трубу, там мокро було, води ось так от було, вода була. І я там лежав до вечора. У мене ноги затерпли, посиніли, вже прохолодно стало, вже стало сутеніти. Коли я подивився, що дорогою ніхто не йде, так я через огорожу старого ось цього Лук’янівського кладовища, через цю огорожу проліз, і через старі могили, через старе кладовище вийшов на вулицю Пархоменка, тобто туди до товарної станції. І звідти я вже пізно ввечері, через це старе кладовище і товарну станцію я прийшов до себе додому.
У мене ключ був від будинку, я відчинив, зайшов додому і зачинився. І я вдома 7 днів жив, 7 днів я мешкав у будинку, не виходячи. Вибачте на слові, що навіть сходити ніде було, тому що у нас зручностей там у кімнаті не було, була загальна кімната, ось. Вона була відгороджена від коридору, і туалет я вже робив у папірець і ховав у піч, у папірець – і в піч. І коли я почув після цих семи днів, а у нас сухарі були вдома, якісь продукти залишилися, що було, я з’їв. І коли я почув, що хтось відчиняє двері, хоче зайти, так я через вікно другого поверху спустився водостічною трубою і втік…».
Рувим Ізраїлевич ночував у різних частинах міста, і на горищі, і в покинутому сараї, і в підвалах старих будівель… Їсти було нічого, і він вирішив іти до своїх друзів-однокласників Бобровських. Їхня мати його нагодувала й сховала. «Це мої праведники», говорить про них Р. Штейн – мати Марія Панасівна, її діти Михайло, Микола та Ольга, а також Юрій Танський, який пізніше допоміг Рувиму з документами[44].
На цьому закінчується розповідь Р. Штейна про спасіння з Бабиного Яру, він оповідає далі про виїзд із Києва та свій шлях до Брянської області, про призов до армії 1943 року та закінчення війни у Прибалтиці, про тимчасове мешкання в Баку й повернення до Києва та повоєнне життя там. «Ось така моя коротка біографія», – на завершення говорить Рувим Ізраїлевич. Він один із небагатьох оповідачів, який згадує про те, що мав все подальше життя приховувати цей страшний досвід. До 1991 року він не говорив про факт порятунку з Бабиного Яру ніде, а коли приймали в компартію, він, за його словами, був змушений «змазати» певні відомості свого життя.
* * *
За словами провідної дослідниці у царині студій пам’яті Аляйди Асман, сьогоднішнє суспільство живе в епоху переходу від політичної до моральної парадигми розгляду минулого. Цей перехід полягає у заміні пам’яті про героїв, які були активними борцями і віддавали своє життя за певні ідеали, пам’яттю про пасивних й беззахисних жертв насилля, які зазнали досвіду колективного переслідування й знищення. У цьому етично-моральному повороті як переході від героїзованих до віктимізованих форм пам’яті усні історії Голокосту посідають одне з провідних місць. Вони збільшують моральну чутливість суспільства, визначають нові правові та етичні стандарти, роблять історію емоційною та акцентують страждання й травму як головний об’єкт роботи пам’яті[45].
На користь цієї тези – передусім збільшення моральної чутливості та відповідальності суспільств – говорить поступовий шлях, яким ішла Україна від 1991 року від першого вибачення Президента Леоніда Кравчука «за те, що на нашій землі були такі люди, які сповідували фашизм або стали на службу фашистів і нищили євреїв тільки тому, що вони євреї»[46] до офіційного виступу Президента Петра Порошенка у Кнессеті Держави Ізраїль 23 грудня 2015 р., в якому він наголосив: «Щойно постала незалежна Україна, її керівництво принесло вибачення за ті злочини, що були скоєні окремими українцями в роки Голокосту. Я, звичайно ж, поділяю таку позицію нашого першого Президента Леоніда Кравчука. І роблю це в парламенті єврейської держави, перед обличчями дітей та онуків жертв Голокосту, людей, які пережили цю страшну трагедію єврейського народу, перед усіма громадянами вашої країни. Злочини колабораціоністів стукають не лише у ваші серця, а й у наші. Ми не можемо допустити, щоб вони були забуті. На неприйнятті цих злочинів мають бути виховані майбутні покоління. Як на прикладі Голокосту, Бабиного Яру та інших злочинів»[47].
У цій роботі пам’яті, яка не дає забути страждання й травму, яка вчить співчуттю і емпатії, увазі та прислуханню до чужого болю, дослідження усних історій учасників та свідків трагічних подій пропонують найкращі можливості для вибудовування такої меморіальної політики, що ґрунтуватиметься на усвідомленому недопущенні повторення подібних подій у майбутньому.
________________________
Текст підготовлений за матеріалами публікацій: Г. Грінченко. Усні історії про Голокост в Україні та особливості їхніх інтерпретацій // Усна історія (не)подоланого минулого: подія — наратив — інтерпретація: Матеріали міжнар. наук. конф., [м. Одеса] 8–11 жовтня 2015 р. / [Упоряд. Г. Грінченко]. — Харків, 2016. — С. 83-91; Г. Грінченко. Бабин Яр в усній історії // Бабин Яр: Історія і пам’ять / За ред. Владислава Гриневича, Павла-Роберта Маґочія. – К.: Дух і Літера, 2016. – C. 191-215. Тут публікується з дозволу Авторки та Редакторів видання.
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
________________________
Гелінада Грінченко — історикиня, докторка історичних наук, професорка кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Головна редакторка часопису «Україна Модерна». У 2001 р. захистила кандидатську дисертацію, у 2011 р. здобула ступінь доктора історичних наук (тема дисертації – «Українські остарбайтери в системі примусової праці Третього райху: проблеми історичної пам’яті»). З 2001 р. працює в Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна: до 2003 р. була викладачкою кафедри історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету, з 2003 р. – доцентка, з 2011 р. – професорка кафедри українознавства філософського факультету. Викладає курси: «Всесвітня історія», «Історична антропологія», «Історична пам’ять у соціокультурному контексті», «Усна історія», «Антропологія повсякдення», «Методика наукового дослідження». Наукові напрями – усна історія, memory studies, історична антропологія, історія повсякдення, історія Другої світової війни. Авторка понад 120 наукових робіт. Із 2006 р. очолює Українську асоціацію усної історії. З вересня 2014 р. – головна редакторка журналу «Україна Модерна» Стипендіатка Вільного Університету м. Берлін (1998), Українсько-австрійського бюро кооперації (1999), Центрально-Європейського Університету в Будапешті (2000), Американської ради наукових товариств (2003, 2010), Фонду Герди Хенкель (2004, 2012), Канадського інституту українських студій (2004, 2006), Центру CASE (2009, 2010) та інших. Викладала на літніх школах Європейського університету в Санкт-Петербурзі та Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2015-16 рр. – запрошена професорка Рурського університету (м. Бохум, Німеччина). Брала участь у міжнародних наукових конференціях та семінарах у Великобританії, Італії, Литві, Нідерландах, Мексиці, Португалії, Польщі, Росії, США, ФРН, Чехії та інших країнах. Підготувала 4 кандидатів наук. Живе і парцює у Харкові.
________________________
[1]Наразі можемо назвати лише одне монографічне дослідження «усної історії Голокосту», написане на основі зокрема й усних історій зі згаданих архівів: Anika Walke. Pioneers and Partisans: An Oral History of Nazi Genocide in Belorussia (Oxford UP, 2015).
[2] У статті свідомо наводимо багато цитат, адже усні історія – це насамперед значення і змісти, які належать тому, хто говорить: свідку, учаснику, спостерігачу чи сучаснику певної події.
[3] Тут подаємо цитати у перекладі українською, без жодної редакторської правки, зі збереженням стилю мовлення оповідача/ки. Моя сердечна подяка у цьому зв’язку моїй колезі Марині Курушиній, фаховій філологині, за допомогу в перекладі цитат українською та загальну редакцію тексту.
[4] Повний список Праведників народів світу з України
[5] Праведники Бабиного Яру / І. Левітас; пер. з рос. С. Герус. – К.: Етнос, 2008. – 368 с.
[6] Мордух Нахутін. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 23870 – 99, 6 грудня 1996 р., Київ, Україна.
[7] Тамара Чернова. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 44251 – 55, 29 травня 1998 р., Київ, Україна.
[8] Марія Насташкіна. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 46951 – 55, 4 вересня 1998 р., Київ, Україна.
[9] Костянтин Мірошник. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 21998 – 13, 31 жовтня 1996 р., Єрусалим, Ізраїль.
Відповідно до статті 56-21 Кримінального кодексу УРСР, затвердженого влітку 1927 р., «за пропаганду або агітацію, спрямовану на підбурювання національної або релігійної ворожнечі чи розбрату, а також за розповсюдження або виготовлення і зберігання літератури того самого характеру застосовується – позбавлення волі на строк до двох років». Цит. за: Кримінальний кодекс УРСР. – Держполітвидав УРСР, Київ, 1950. – С. 21.
[10] Беньямін Вагун. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 27240 – 49, 5 березня 1997 р., Київ, Україна.
У цьому зв’язку наведемо приклад вже згаданого нещодавно опублікованого дослідження американської вченої Аніки Валке «Піонери та партизани: усна історія нацистського геноциду в Білорусі», де авторка, серед іншого, говорить про те, що в усних історіях першого радянського покоління євреїв спогади про 1930-ті роки набагато більше висвітлюють позитивний досвід інтернаціональної солідарності та дружби, ніж відомі деструктивні та репресивні практики.
[11] Михайло Коробко (Гайстман). USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 50144 – , 10 червня 1998 р., Київ, Україна.
[12] Віра Ізмалкова. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 43218 – 55, 16 квітня 1998 р., Київ, Україна.
[13] Яків Козлов. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 45032 – 55, 4 червня 1998 р., Київ, Україна.
[14] Костянтин Мірошник, там само.
[15] Надія Ізмалкова, там само.
[16] Див.: Olga Gershenson. The Phantom Holocaust: Soviet Cinema and Jewish Catastrophe. – Rutgers University Press, 2013. – P. 13-14.
[17] Віра Бєлопольська. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 44838 – , 21 травня 1998 р., Київ, Україна.
[18] Любов Остапенко. USHMM, код інтерв’ю RG-50.575*0051, 3 серпня 2008 р., Київ, Україна.
[19] Ганна Венгловська (Петрусь). USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 47458 – 55, 2 вересня 1998 р., Київ, Україна.
[20] Сергій Іванов. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 47287 – 55, 18 серпня 1998 р., Київ, Україна.
[21] Віктор Березін. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 45743 – 55, 12 червня 1998 р., Київ, Україна.
[22] Костянтин Мірошник, там само.
[23] Катерина Коваленко. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 38314, 25 листопада 1997 р., Київ, Україна.
[24] Віра Луканіна (Полуянська). USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 36456 – 48, 01 вересня 1997 р., Київ, Україна.
[25] Валентина Березльова. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 38234– 48, 05 вересня 1997 р., Київ, Україна.
[26] Зоя Попова. USHMM, код інтерв’ю RG-50.575*0046, 01 серпня 2008 р., Київ, Україна.
[27] Цю історію було опубліковано в газеті «Єврейські вісті» (№ 17–18, С. 253–254) у вересні 2002 року. Авторка – Ніна Криворучко; Олена Чудновська була рідною сестрою її прабабки по матері.
[28] Неллі Баянова. USC Shoah Foundation Institute, код інтерв’ю 44901 – 0, 31 травня 1998 р., Київ, Україна.
[29] Зоя Попова, там само.
[30] Костянтин Мірошник, там само.
[31] Валентина Березльова, там само.
[32] Віктор Березін, там само.
[33] Валентина Сукало. USHMM, код інтерв’ю RG-50.575*0049, 2 серпня 2008 р.
[34] Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конференції 24–25 жовтня 2011 р., м. Київ. – К.: Укр. Центр вивчення історії Голокосту, Громад. к-т для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, 2012. – С. 12-13.
[35] В. Нахманович. Бабин Яр. Історія. Сучасність. Майбутнє?.. // УІЖ. – 2011. – №6. – С. 115.
[36] Записів усних історій із Генею Баташовою існує кілька. Наприклад, у фондах Національного музею історії України у Другій світовій війні зберігається три записи спогадів Гені Яківни, час прослуховування яких становить понад 1,5 години. Фонди МКНМІВВВ. – КН-61419. – ЗК-53.; КН-93695/1-2. – ЗК-370/1-2. Цит. за: Жіноцтво в окупованому Києві, С. 270.
Ми працювали із усною історією: Геня Баташова. USHMM, код інтерв’ю RG-50.120*0008, 30 квітня 1992 р.
[37] Сорока Микола Арсенійович, 1899, м. Київ, Столяр хлібозаводу №3. Підпільник, організатор звільнення полонених. Загинув у гестапо 6.01.1943.
[38] Обидва чоловіки – батько Гені та батько Мані були мобілізовані на фронт. Обидві матері (Рахіль Баташова та Гіта Пальті) рушили до Бабиного Яру кожна з трьома дітьми: Геня, Ліза та Гриша Баташови, Маня, Абрам і Поля Пальті.
[39] Г. Баташова підкреслює цю фразу, як сказану Олею, і сама Ольга Рожченко (дів. – Лущеєва) в інтерв’ю 1995 року теж наголошує на тому, що дівчата буквально впали їм на руки.
[40] За спасіння та переховування Гені Баташової та Мані Пальті Ганна та Ольга Лущеєви були визнані Праведниками народів світу та Праведниками Бабиного Яру. Див.: Праведники Бабиного Яру, С. 220-222.
[41] Марія Грінберг (Пальті). USHMM, код інтерв’ю RG-50.226*0012, 02 серпня 1994 р.
[42] Рувим Штейн. USHMM, код інтерв’ю RG-50.657*0001, 14 листопада 1999 р.
[43] Вранці 29 вересня до Бабиного Яру рушили мати Рувима та він з сестрою, їх батько помер 1938 р.
[44] Праведники Бабиного Яру, С. 101-103.
[45] Ассман А. Длинная тень прошлого: Мемориальная культура и историческая политика / Алейда Ассман; пер. с нем. Бориса Хлебникова. – М.: Новое литературное обозрение, 2014. – 328 с.
[46] Повний текст виступу див.: Кравчук Л. М. Виступ Голови Верховної Ради України Л. Кравчука на меморіальній церемонії у Бабиному Яру 5 жовтня 1991 року / Л. М. Кравчук // Голос України, 1991. — 8 жовтня. – С.1-2; цитату наведено за дописом Л. Кравчука у дискусії, що відбулася на сторінках газети «День» 17.11.2011. У тій самій дискусії екс-посол України в Ізраїлі Юрій Щербак відзначає, що Л. Кравчук тричі офіційно висловлював від імені українського народу жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв: під час жалобної церемонії 1991 року в Бабиному Яру; в Брюсселі – під час світового єврейського конгресу та в Ізраїлі 1993 року на засіданні Кнессету під час офіційного візиту Л. Кравчука в Ізраїль.
[47] Виступ Президента України у Кнессеті Держави Ізраїль 23 грудня 2015 року
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
