Відвертий Григорій Петровський

Нещодавно Андрій Портнов у новому випуску свого відеоблоґа на сайті NET.ABIMPERIO.NET, говорячи про Григорія Петровського і назву міста Дніпро(петровськ), процитував слова Петровського про Леніна з мемуарів «башкирського Грушевського» – Закі Валіді[1]. Портнова зацікавила ця цитата яко характеристика Петровського. Мене ж вона цікавить для розуміння радянської національної політики революційних років. Пропоную звернутися до відвертої розмови двох революціонерів.

Готель «Метрополь» у Москві
на зображенні 1905 року

У травні 1920 року Валіді, голову Башкирського воєнно-революційного комітету, викликали в Москву через загострення кількамісячного конфлікту між російськими комуністами з Башкирського обласного комітету РКП(б) і башкирськими націоналістами з Башвоєннревкому[2].

Тоді в найкращому московському готелі «Метрополь» розмістили радянських діячів для проведення зустрічей із партійним та державним керівництвом. Там познайомилися голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Рад депутатів (ВУЦИК) Григорій Петровський і голова уряду Башкирської автономної радянської республіки Ахметзакі Валіді.

Дві відверті розмови між українським і башкирським революціонерами, занотовані в мемуарах Валіді, варто процитувати цілком. Цим споминам, на мою думку, варто довіряти: якщо «башкирський Грушевський» описував якусь ситуацію, то робив це із подробицями; а якщо якась ситуація була йому невигідною, він її просто оминав увагою. В першій розмові революціонерів ішлося про те, чи можна довіряти більшовикам і чого вони прагнуть у царині національного питання (курсив наш. – М. Г.):

«Розповівши голові Радянської України Петровському про проєкти конституцій національних республік і про зустрічі з Леніним, я спитав його жартома: “Для досягнення своєї мети Ленін здатен застосувати будь-які засоби. А якщо сказати йому, що завтра відбудеться світова революція, але для цього потрібно сьогодні ввечері обвінчатися з власною матір’ю, пішов би він на це?” Петровський відповів, ані трохи не вагаючись: “Звісно. Ленін на все дивиться з погляду тактики. Наприклад, він замислився би: якщо чутки про це вінчання поширяться серед народу, чи не впаде наш авторитет у суспільстві? Такою ж мірою, як погляди Леніна не мають підґрунтя в релігії, вони не обмежені мораллю та звичаями. Він підпорядковує моральність класовій боротьбі пролетаріяту. Більшість союзників більшовиків – лишень тимчасові попутчики. Частина з них пішла від нас, уважаючи, що Ленін роздає фальшиві векселі. Угоди, про які Ви розповідали, свого часу були необхідними, і тому мали певне значення. Однак у таких дражливих ситуаціях я би не зміг бути таким рішучим, як Ленін”. “Ленін насправді переконаний інтернаціоналіст? – спитав я його. – Або на нього впливають інші російські національні ідеї?” Петровський відповів: “Ленін – діяч, який прагне здійснити комунізм у світовому масштабі, позанаціональний. Проте, коли йому йдеться про інтернаціоналізм щодо інородців Росії з погляду історії, географії, економіки, то робить це тільки для замилювання очей. У цьому сенсі він великоросіянин. На його думку, найкоротший шлях до комунізму забезпечить не стільки підтримка малих націй, скільки опертя на такі великі народи, як російський, англійський, китайський з їхніми імперіялістичними традиціями”»[3].

Петровський прямо сказав Валіді, що всі угоди Леніна були «фальшивими векселями» і тактичними кроками на шляху до світової революції. Чи башкирські націоналісти не були такими тимчасовими попутчиками, з якими в березні 1919 року було укладено тимчасову угоду? Про це не міг не замислитися Валіді.

Для Леніна «малі народи» – додамо від себе: «селянські нації» – були ресурсами для революційної боротьби, долю якої вирішували ані українці, ані башкири, а «великі народи», зокрема – росіяни. Доволі цікаво, що у цій розмові йшлося не про «більшовиків», а саме про Леніна. Як тут не згадати хрестоматійні рядки Владіміра Маяковського з поеми «Владімір Ілліч Ленін»:

Партия и Ленин – 

                                 близнецы-братья

кто более 

                   матери-истории ценен?

Мы говорим Ленин,

                                     подразумеваем –

                                                                    партия,

мы говорим

                      партия,

                                     подразумеваем –

                                                                   Ленин.

Подібне звеличення Леніна було притаманно революційній публіцистиці ще за його життя. Так, українські більшовики Сергій Мазлах і Василь Шахрай у своїй публіцистичній книжці «До хвилі» для з’ясування позиції Комуністичної партії з українського питання звернулися безпосередньо до Леніна, наголошуючи на його провідній ролі в революційній справі (курсив авторів, підкреслювання наше – М. Г.):

«…[С]ила ось у чому. Ми не знаємо хто має більше права сказати про себе: L’état c’est moi! (держава – се я!), чи Людовік XIV французький, чи ви в Совітській Росії. У всякому разі в своїй партії більшовиків Ви могли б сказати се ще заздалегідь, до революції в жовтні 1917 року. Під час революції ми не раз бачили, з яким хистом Ви керували масовим рухом, як влучно Ви вживали різні гасла, як правильно Ви намацували пульс історичної хвилі. Ми не раз переконувалися в тому, що Ви стоїте на своєму місці не дурно. І ми пильно слідкували за кожним Вашим кроком, жестом, словом і скрізь знаходили пропорціональність і відповідальність. Для нас майже всі Ваші злами й повороти зливаються в одне ціле, одне одного доповнює, пояснює. І ім’я сьому цілому: Ленін, великий політичний тактик і стратег, великий пролетарський ватажок, себто фігура не тільки історично велика, а велика морально-політично»[4].

Тож не тільки Ленін і Комуністична партія, а й Ленін і Радянська держава були братами-близнюками! І не тільки революційний поет, а й практичні революціонери вбачали мозок партії та держави у Леніні. Він був провідним речником «дискурсу революції» та взагалі «генератором ідей» задовго до жовтня 1917 року.

Знаменно, що Петровський і Валіді у розмові про національну політику не згадали наркома національностей Сталіна. На мій погляд, він був насамперед провідником ідей Леніна, не маючи в революційний час самостійного дискурсивного значення.

Стосовно «аморальности» Леніна, про яку навзаєм жартували український і башкирський революціонери, зазначимо, що Ленін насправді оцінював не тільки всі дії, а й усіх людей з точки зору революційної справи. Показовим була зміна його ставлення до Юлія Мартова: доки вони були соратниками, Ленін до нього ставився душевно, як до рідного брата, а після партійного розколу 1903 року, коли Мартов очолив фракцію «меншовиків», вони втратили один одного і Ленін лаявся на адресу Мартова[5]. Інакше, у позитивному значенні, «аморальність» Леніна можна було би назвати «морально-політичним» взірцем для всіх більшовиків, як це зробили Мазлах і Шахрай у процитованому уривку.

Григорій Петровський, український революціонер,
радянський партійний і державний діяч

Друга розмова Валіді з Петровським була не менш відвертою та була повністю присвячена національному питанню й обвинуваченню націонал-комуністів з-поміж представників різних націй у «дрібнобуржуазности» (курсив і підкреслювання наші. – М. Г.):

«Іншим разом у бесіді з Петровським віч-на-віч я задав іще таке питання: “Григорію Івановичу, Ви двадцять п’ять років у партії [насправді двадцять два роки – від моменту заснування РСДРП у 1898 році. – М. Г.], дружите з Леніним. Чи захищає він національні інтереси великоросів? Чи те, що у східних реґіонах тримає шовіністів – це питання тактики? Чому стосовно східних комуністів, які становлять меншість, він застосовує поняття «дрібна буржуазія»?”. Петровський відповів так: “Інтереси великоросів Ленін захищає більшою мірою, ніж Пьотр Перший. Звільнивши великоросійську націю від вериг капіталізму, перетворивши її на велику соціялістичну спільноту, він сподівається зробити з неї взірець для інших народів. Інтереси російського народу Ленін ставить вище, ніж інтереси інших підвладних Росії народів, себто він, не будучи великоросійським шовіністом, усю політику, втім, проводить на користь великоросів. Насправді ми, українці, стосовно проблем України розходимося з нашими націоналістами, але все-таки навіть нам доводиться постійно сперечатися з Леніним. Він не може інакше мислити про народи під владою росіян. Постала така ситуація, що ми нерідко остерігаємося казати деякі речі йому в обличчя. У своєму творі “Проти течії” Ленін показав себе послідовним захисником малих народів. Натомість тепер, як і багато інших його товаришів, він таких, як Ви, революціонерів і членів партії з-поміж малих народів, представляє виразниками інтересів дрібної буржуазії. Допоки Ви безумовно не станете на позицію великоросів, Вам з обґрунтуванням чи без нього навішуватимуть ярлик дрібної буржуазії. Допоки нашим спільним ворогом залишатиметься капіталізм і капіталістичний імперіялізм, між комуністами-великоросами та комуністами з-поміж малих націй зберігатимуться ці двозначні, фальшиві відносини. Це варто прийняти яко неминуче та примиритися із цим”»[6].

Спробуємо розібрати цей фрагмент за частинами. Питання Валіді стосувалася ситуації у східних республіках. Там представників місцевих народів звинувачували у «буржуазному націоналізмі», а радянські функціонери, направлені Центром, були великодержавними шовіністами – на кшталт згаданих у попередніх частинах моого нарису провідника уфимських комуністів Боріса Ельцина, провідника оренбурзьких комуністів Івана Акулова, лідерів Башкирського обкому Артема (Федора Сєрґєєва) і Федора Самойлова, які під час попередніх установлень радянської влади в Україні виказали себе російськими шовіністами.

Ось тому Валіді й запитав Петровського: «Чи Ленін інтернаціоналіст – і тоді чому непослідовний? Чи інтернаціоналізм Леніна – тільки тактика російського шовініста?».

Ахметзакі Валіді на світлині революційних часів

Думка про тактичний характер ленінського інтернаціоналізму виникла не тільки у Валіді. Її висловив у 1919 році український соціяліст-еміґрант Володимир Винниченко, говорячи про ставлення Леніна до українського питання (розрядка автора. – М. Г.):

«…[У] проводиря російської комуністичної партії українське національне питання все ж таки, здається, не має прінціпіального значення, для його це питання знов таки, здається, є питанням тільки тактики: сьогодня незалежність, бо це з тактичного боку дасть більше користи, а завтра федерація або повне злиття [націй. – М. Г.], бо тактичні міркування вже не вимагають незалежности»[7].

Щоправда, революціонер-письменник постійно додавав «здається», начебто сам бажав дізнатися відповіді на ті питання, які Валіді задавав Петровському.

Відповідь Петровського Валіді була парадоксальною: «Ленін не є великодержавним шовіністом, але обстоює інтереси росіян». Для розуміння цієї відповіді потрібно стати на позицію українця-більшовика. Російські націоналісти не визнавали українців як окремий народ, а більшовики і визнавали українців, і виступали за автономну державність України. Тоді: чи Ленін – непослідовний інтернаціоналіст?

Продовжуючи розбирати відповідь Петровського, бачимо, що українські більшовики, за його словами, боролися проти українських націоналістів (напевно, йшлося про «боротьбистів» і «борьбистів») і постійно стикалися з нерозумінням московського центру. Тож українцям доводилося прилаштовуватися до позиції центру, що Петровський і радив зробити башкирам, хоча такі відносини були, за словами революціонера, «двозначними та фальшивими».

Єдність радянських народів забезпечувала єдність у боротьбі проти спільного ворога – капіталістичного імперіялізму. Тож справа світової революції об’єднувала українців і башкир з росіянами. А у вогні та бурі світової революції танули питання про націоналізм та інтернаціоналізм і вивищувалася постать лідера світової революції – Леніна.

У питанні Валіді та відповіді Петровського присутня теза про «дрібну буржуазію», як ідеологічний ярлик для опонентів. Валіді казав, що революціонерів зі східних народів несправедливо називають «дрібною буржуазією». А Петровський пояснював, що цей ярлик навішують на всіх незгодних з Леніним і російськими більшовиками, зокрема й українських комуністів.

Загалом «дрібна буржуазія» сама собою є прикметним виразом. По-перше, «дрібна буржуазія» має невизначений характер. Хто до неї належить? Усі верстви між пролетаріятом і карикатурними капіталістами із сигарами та шампанським? Якщо більшовики є авангардом і виразником пролетаріяту, то всі, хто не з більшовиками і, можливо, принципово не проти них, є «дрібною буржуазією». По-друге, «дрібна буржуазія» звучить зневажливо, як щось «дріб’язкове», подібне до слова «меншовик» на вустах більшовика. Вираз «дрібна буржуазія» має подвійний план: ідеологічний і риторичний. «Дрібна буржуазія» є супротивником революційного пролетаріяту і має «дріб’язковий» характер. Так володіння «дискурсом революції» робило більшовиків, на чолі з першим промовцем і публіцистом – Леніним, панами ситуації.

Отже, більшовики-неросіяни, на кшталт Валіді та Петровського, мали погодитися з підставовою нерівністю «своєї» нації за радянської влади і з фактичним верховенством росіян. Інакше більшовиків-неросіян звинуватять у «дрібнобуржуазному націоналізмі». Порівняно із ситуацією до 1917 року, визнання більшовиками політичних інтересів неросійських народів і представленість більшовиків-неросіян у партійному та державному апараті були поступом у справі національного питання. Проте 1917 рік поставив руба питання про «самовизначення націй». Беручи участь у Великій російській революції, революціонери-неросіяни опинялися підвладними «революційного дискурсу», що його продукували більшовики. Українцям і башкирам, та й не тільки ним, не вистачало практичної зброї – доброї теорії!

Зважимо увагу на ще одну деталь. Петровський визнавав, що більшовики-росіяни зверхньо ставилися до більшовиків з «малих націй», себто до українців і башкирів. Якщо представники однієї спільноти ставляться до представників інших спільнот яко вищий до нижчих і володар до підвладних, то що це нагадує? Чи не ту імперію Романових, до знищення якої спричинились і більшовики? Тільки нерівність у підлеглости змінила нерівність у боротьбі. Імперіялізм-у-підлеглости змінив імперіялізм-у-боротьбі.

Тепер звернемо увагу на підкреслені нами дві фрази із двох цитат – другої розмови Петровського і Валіді та висловлювань Мазлаха і Шахрая про Леніна. Причому для нас важливо не буквальне значення підкреслених фраз, а однакова фігура мовлення в обох текстах – апеляція до величного слова «революція». Мазлах і Шахрай для наголошення на значущости особи Леніна сказали, що він сам один був за весь революційний рух іще «до революції жовтня 1917 року». Петровський пояснив Валіді, що нерівність націй збережеться, «допоки нашим спільним ворогом залишатиметься капіталізм і капіталістичний імперіялізм», інакше кажучи, до перемоги світової революції.

Що спільного в обох застосування слова «революція»? Революція постає «моментом істини», переломною точкою сьогодення, що поділяє час на до і після. Відмінним у двох текстах є те, що в першому революцію переносять у минуле, а другий – відсуває її в майбутнє. Для Мазлаха і Шахрая революція, про яку йшлося в цитаті, вже була – сталась у жовтні 1917 року та піднесла Леніна до становища «людини-держави». Напевно, до жовтня, як і після жовтня, його можна було би назвати «людиною-партією». Так революція була випробуванням для надлюдської ролі Леніна в революційному русі. А для Петровського «світова революція» була «моментом істини», що в ближчому майбутньому подолає сьогоднішню несправедливість у міжнаціональних відносинах.

Завважимо, що Мазлаху і Шахраю в книзі не йшлося про «світову революцію». Для них «соціялістична революція» в окремо взятій Росії вже сталася. У своїй книжці вони одного разу згадували про «світову війну і світову революцію» яко головні явища сучасности[8]. Але далі за текстом для них «світова революція» набувала значення повороту від війни імперіялістичної до війни громадянської, спрямована на знищення капіталізму[9]. У дальшому викладі автори не зверталися до концепту «світової революції». Напевно, для них світова революція здійснювалася тут і зараз – од захоплення більшовиками влади в Петрограді в жовтні 1917 року.

Так чи інак, Мазлах, Шахрай і Петровський не могли обійтися без згадки про «революцію» яко головний аргумент для пояснення сучасного становища, незважаючи на те, коли відбулася чи відбудеться ця революція і як вона вплинула чи вплине на сьогодення. Тож концепт «революції» був центром дискурсивної реальности для більшовиків. Можна було би вдатися до тавтології – і сказати: «концепт революції був центральним для революціонерів». Однак і Валіді був революціонером, і праві есери з білого руху, супротивники більшовиків, теж бути революціонерами. А тому ми надаємо перевагу конкретному слову «більшовики» перед загальним словом «революціонери». Відтак концепт «революції» був центральним для пояснення більшовицької політики щодо національного питання.

Революційна справа дозволяла відкинути інші проблеми сучасности. Адже для більшовиків революція означала знищення буржуазної держави. Про це писав Ленін у брошурі «Держава і революція», написаній у серпні–вересні 1917 року, спираючись на положення «Анти-Дюрінга» Фрідріха Енгельса[10]. Причому Леніну йшлося не про знищення держави революцією взагалі, а про захоплення буржуазної держави для здійснення диктатуру пролетаріяту[11]. Саме тому революція виправдовувала все, позаяк усі зусилля революціонерів мали бути спрямовані на завоювання буржуазної держави – і саме тому в очах більшовиків усі протиріччя, тим паче – національні, мали відійти на чи-то другий, чи-то десятий план перед Ідеєю Революції[12].

Більшовицький плакат 1919 року, присвячений боям з армією
генерала Ніколая Юденича, в яких у складі
Червоної армії відзначилося башкирське військо

Питання Валіді до Петровсього надто нагадують нам раніший текст за темою: «Чи можна бути комуністом і українцем одночасно?». Його автори – Мазлах і Шахрай. Безперечно погоджуюся з думкою Івана Лисяка-Рудницького, що їхня книжка є квапливо написаним «журналістським памфлетом»[13]. Тому через журналістський характер її не варто розбирати детально. Однак саме ця книжка є спробою оволодіти «дискурсом революції», щоби направити його на усамостійнення України та мати під рукою «добру теорію» для продовження революційної боротьби. І чимало публіцистичних стріл Мазлаха і Шахрая було спрямовано проти тих груп українських більшовиків, які взагалі заперечували необхідність державної самостійности для України.

Оскільки новопостала Радянська Росія, як і пізніший Радянський Союз, були державою-під-партією, Мазлах і Шахрай зрозуміли, що єдиний шлях української більшовиків до Української держави – створення окремої Української комуністичної партії (більшовиків). Нова партія, на погляд публіцистів, мала би перед собою такі завдання: 1) протистояти контрреволюції – українській, російській і світовій; 2) боротися з українськими «самостійниками», які буцімто намагаються залучити іноземну підтримку (ідеться про Директорію УНР); 3) утвердити Україну як окремішню сутність; 4) розбудувати систему влади Рад робітничих і селянських депутатів; 5) створити самостійну Українську Радянську Робітничо-Селянську Республіку[14]. А на завершення своєї книжки Мазлах і Шахрай задали питання самому Леніну (курсив авторів. – М. Г.):

«…[В]ідносно України, т. Леніне, ми скажемо: може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна – тоді повинен бути і “свій” уряд, і “своя” партія [Українська комуністична партія (більшовиків). – М. Г.]; 2) або Україна се “Південна Росія” – тоді треба прибрати до рук “хлоп’ят без штанців” [українських більшовиків. – М. Г.], щоб вони не псували справи.

Т. Леніне! Ми просимо вас відповісти ще нам на отсі питання, які мають для нас “особистий” інтерес.

Чи можна лишатись членом РКП і відстоювати самостійність України?

Якщо не можна, то чому: чи тому, що відстоювати самостійности України взагалі не можна, не полагається; чи тому, що не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо?

Якщо не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо, то скажіть: як треба відстоювати самостійність України, аби можна було лишатись членом РКП?

Т. Леніне! Ми ждемо відповіді! З фактами рахуються! І ваша відповідь, як і мовчання, – будуть фактами величезного значення!»[15].

Так само, як і українські більшовики, в 1919 році Закі Валіді зі своїм соратником Харісом Юмагуловим прагнули створити власну башкирську ліву партію під назвою чи-то «Ірек» («Свобода»), чи-то «Тулкун» («Хвиля»). Однак московський центр після деяких вагань не дозволив їм це зробити, і башкирські провідники ввійшли до лав РКП(б). Однак Валіді не отримав партійний квіток, що стало приводом не допускати його на засідання Башкирського обкому, опозиційного щодо Башвоєннревкому[16].

Петровський і Валіді у своїй розмові подумки зверталися до особи Леніна. Мазлах і Шахрай свої запитання заочно задавали Леніну. Зосередження на особі може свідчить не тільки про її надлюдськість, а й про те, що більше не було до кого звертатися. Тож чи мала РКП(б) позицію щодо національного питання? Як написав у 1920 році український соціяліст-еміґрант, Володимир Левицький про більшовицьку позицію, покликаючись на українського більшовика Володимира Затонського (курсив наш. – М. Г.):

«Висловитися проти самовизначення націй ніяково і так русифікаторами українці звуть [більшовиків. – М. Г.]. Визнати Україну – Україною – душа не лежить, тим більше, що многі товариші до цієї пори в глибині душі переконані, що Україну Грушевський нарошне видумав.

І от починається шукання. Ну, що ж, самовизначуйся аж до відокремлення, але тільки на віщо тут, безпремінно у моїй партійній відчині. Ну, хай вже буде собі навіть незалежна Україна (як що вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині і Подоллі, але навіщо безпремінно в Катеринославщині або на Херсонщині, не кажучи вже про Харків»[17].

«І от починаться шукання», – влучна характеристика для більшовиків. Такі самі «шукання» визначали радянську політику щодо України та Башкортостану в 1919–1920 роках. Якщо партійці не уявляли, що робити, значить треба було звертатися до самого Леніна. А його погляди на національне питання до і після 1917 року, як і пов’язані з ними твори Сталіна, заслуговують на окрему увагу. Поки дозволю собі поставити крапку.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел