Народження башкирскої нації з духу російської революції-5

Кінець 1919 року був часом успіху Червоної армії. У жовтні був зупинений стрімкий «похід на Москву» Добровольчої армії генерала Антона Денікіна, а в листопаді – червоні взяли Орел і Курськ, розпочавши наступ на позиції білих сил на українських теренах[1]. Того ж часу, в жовтні–листопаді, «червоні» вели наступальні бої в Західному Сибіру, змусивши «білих» розпочати Великий Сибірський Зимовий похід у Забайкалля для власного порятунку[2]. За цих умов Радянська влада перейшла до вирішення проблем державного будівництва і визначення статусу автономної Радянської Башкирії.

6. Другий Усеросійський з’їзд комуністичних організацій
народів Сходу та Сьомий Усеросійський з’їзд Рад:
нова теорія «східної революції»

22 листопада 1919 року в Москві відкрився Другий Усеросійський з’їзд комуністичних організацій народів Сходу. Завважимо, що перший з’їзд відбувся за рік до того – 4-12 листопада 1918 року. На ньому головували татарські більшовики, зокрема Мірсаїд Султан-Галієв, і було ухвалено рішення про перетворення Російської мусульманської комуністичної партії на Центральне бюро мусульманських організацій РКП(б). На Другому з’їзді були тільки члени РКП(б), а тому башкирські націоналісти не були представлені, хоча проблематика зібрання прямо стосувалася ролі Радянської Башкирії в комуністичному русі й татарсько-башкирських відносин, які загрожували башкирській національній справі.

 

Мірсаїд Султан-Галієв (1892–1940),
татарський комуніст і радянський державний діяч
(на світлині 1919 року)

Другий з’їзд відкрився в атмосфері воєнних перемог над білогвардійцями та сподівань на охоплення соціялістичною революцією східних країн. Перший виступив належав Султан-Галієву, який представив Схід наступним – за Росією – полем антиімперіялістичної революції:

«Товариші, наш з’їзд… має перенести зароджену в Радянській Росії енергію комунізму на Схід для того, щоби потрясти Схід, для того, щоб одняти в Клемансо, Ллойд-Джорджа та решти представників світового імперіялізму можливість оманювати Схід…»[3].

Султан-Галієв передав слово Сталіну, який надав оцінку значенню 1919 року для ситуації на Заході та Сході, відкривши з’їзд од імені ЦК РКП(б):

«За цей час в історії соціялізму відбулося дві важливих події. Перше – це революціонізація Західної Европи й Америки та народження комуністичної партії та, на Заході, друге – пробудження народів Сходу, зростання революційного руху на Сході, серед пригнічених народів Сходу. Там, на Заході, пролетарі загрожують зруйнувати тил імперіялізму – Схід, яко джерело багатства, бо Схід – це основа, на який будує свої багатства імперіялізм, це те джерело, звідки він черпає сили, і куди він забажає відступити, якщо буде розбитий у Західній Европі»[4].

Революція на Заході залишалася проблемою для російських комуністів. Натомість Схід став новим фронтом світової соціялітичної революції. На перший погляд, це здавалося порушенням соціял-демократичної «теорії», бо на Сході не було революційного пролетаріяту. Новий курс Комуністичної партії щодо «східного питання» був сформульований Леніним у його великій промові на цьому з’їзді. «Вождь світового пролетаріяту» розпочав із того, що російська революція та перемоги Червоної армії створили підґрунтя до перенесення революції на Схід (курсив наш. – М. Г.):

«Я думаю, що те, що здійснила Червона армія [у 1919 році. – М. Г.], її боротьба та історія перемоги матиме для всіх народів Сходу величезне, всесвітнє значення. Вона покаже народам Сходу, що як не слабкі ці народи, як не здається непереможною міць европейських пригнічувачів, які застосовують у боротьбі всі дива техніки і військового мистецтва, все одно, революційна війна, яку ведуть пригнічені народи, якщо ця війна зможе насправді пробудити мільйони трудящих та експлуатованих, ця революційна війна зберігає в собі такі можливості, такі дива, що визволення народів Сходу стає тепер цілком практично здійснюваним з точки зору не тільки перспектив світової революції, а й з точку зору безпосереднього військового досвіду, здійсненого в Азії, в Сибіру, досвіду, який був здійснений Радянською республікою, яка зазнала навали всіх могутніх країн імперіялізму»[5].

Далі Ленін охарактеризував становище в тогочасній Европі, зокрема Версальський мирний договір, та дії на фронтах російської Громадянської війни, щоби потім перейти до початку викладу власною теорії «східної революції»[6]. Позиції світового імперіялізму, за словами Леніна, були настільки міцними, що самий пролетаріят европейських країн був неспроможним започаткувати та продовжити соціялістичну революцію. Звідси Ленін зробив висновок, що світову революцію уможливлять громадянські війни в усіх країнах світу. Підґрунтям для громадянської війни у східних країнах стала Перша російська революція та Перша світова війна, які призвели до появи революційного руху серед східних народів (курсив наш. – М. Г.):

«Ви є представниками комуністичних організацій і комуністичних партій різних народів Сходу. Я маю сказати, що як російським більшовикам удалося пробити пролом у старому імперіялізмі, взяти на себе надзвичайно важку, але надзвичайно шляхетне завдання нових шляхів революції, то на вас, представників трудящих мас Сходу, очікує ще величніше і ще новіше завдання. Цілком з’ясовано, що соціялістична революція, яка наближаються для всього світу, жодним чином не являтиметься тільки перемогою пролетаріяту в кожній країні над своєю буржуазією. Це було би можливим, якби революції відбувалися легко та швидко. Ми знаємо, що імперіялісти цього не допустять, що всі країни озброєні проти свого внутрішнього більшовизму і думають тільки про те, як перемогти більшовизм у себе вдома. Відтак у кожній країні зароджується громадянська війна, до участі в якій на боці буржуазії залучені старі соціялісти-угодовці. В такий спосіб соціялістична революція не буде тільки і переважно боротьбою революційних пролетарів у кожній країні проти своєї буржуазії, – ні, вона буде боротьбою всіх пригнічених імперіялізмом колоній і країн, усіх залежних країн проти міжнародного імперіялізму. […].

Ми знаємо, що тут підіймуться, як самостійні учасники, як творці нового життя, народні маси Сходу, адже сотні мільйонів цього населення належить до залежних, неповноправних націй, які досі були об’єктами міжнародної політики імперіялізму, які для капіталістичної культури та цивілізації існували тільки яко матеріял для добрива. […]. Ми знаємо, що після 1905 р. послідкували революції в Туреччині, Персії, Китаї, що в Індії розвинувся революційний рух[7]. Імперіялістична війна також сприяла зростанню революційного руху, позаяк доводилося втягувати цілі полки колоніяльних народів у боротьбу імперіялістів Европи. Імперіялістична війна пробудила і Схід, втягнула його народи в міжнародну політику. […]. За періодом пробудження Сходу в сучасній революції наступає період участі всіх народів Сходу у вирішенні доль усього світу, щоби не бути тільки об’єктом загарбання. Народи Сходу прокидаються для того, щоби практично діяти і щоби кожен народ вирішував питання про долю всього людства»[8].

Проблема соціял-демократичної «теорії», від якої залежала революційна «практика», полягала в тому, що східні народи були селянськими, а не робітничими. Тому не буржуазні, а радше феодальні відносини експлуатації визначали пригноблене становище селян на Сході. Тут Ленін указав на приклад Росії, здебільшого селянської країни, в якій пролетаріят зробився авангардом революції, але залучив до революції селянство, яке виступило проти середньовічних пережитків феодальних відносин (курсив наш. – М. Г.):

«…[Б]ільшість народів Сходу є типовими представниками робітничої маси, – не робітниками…, а типовими представниками трудящої, експлуатованої маси селян, які страждають від капіталістичного визиску. Російська революція показала, як пролетарі, які перемогли капіталізм, сполучившись із багатомільйонною розпиленою селянською масою трудівників, переможно повстали проти середньовічного визиску. Відтепер нашій Радянській республіці належить згрупувати навколо себе всі пробуджені народи Сходу, щоби… з ними вести боротьбу проти міжнародного імперіялізму.

Тут перед вами стоїть завдання, яке не стояло раніше перед комуністами всього світу: спираючись на загальнокомуністичну теорію та практику, вам потрібно, пристосовуючись до своєрідних умов, що їх немає в европейських країнах, зуміти застосувати цю теорію та практику до умов, коли основною масою є селянство, коли потрібно вирішувати завдання боротьби не проти капіталу, а проти середньовічних пережитків. Це трудне і своєрідне завдання, але воно особливо вдячне, бо в боротьбу втягається така маса, яка ще не брала участь у боротьбі, а з іншого боку, завдяки організації комуністичних осередків на Сході, ви отримуєте можливість здійснювати тісніший зв’язок із ІІІ Інтернаціоналом [Комінтерном. – М. Г.]. Ви маєте знайти своєрідні форми цієї спілки передових пролетарів усього світу із трудящими та експлуатованими масами Сходу, які часто живуть за середньовічних умов. У маленьких розмірах ми здійснили в нашій країні те, що в більшому розмірі, в більших країнах зробите ви»[9].

Перенесення «теоретичної» ваги із західноевропейського пролетаріяту на російське та східне селянство не означало, що справу світової революції могли виконати Росії та Схід. Вирішальне значення мав пролетаріят західних країн. Однак поки настане його час, революційні провідники східних народів мали самостійно вирішити проблем організації та скористатися з власного «буржуазного націоналізму», щоби підняти на боротьбу мільйони селян. Звісно, винятково спільна боротьба представників різних народів світу вможливлювала спільну революційну перемогу (курсив наш. – М. Г.):

«Самозрозуміло, що остаточно може перемогти тільки пролетаріят усіх передових країн світу, й ми, росіяни, розпочинаємо ту справу, яку закріпить англійський, французький або німецький пролетаріят; проте ми бачимо, що вони не переможуть без допомоги трудящих мас усіх пригнічених колоніяльних народів, а насамперед – народів Сходу. Ми маємо дати собі раду, що самий авангард не може здійснити перехід до комунізму. Завдання полягає в тому, щоби пробудити революційну активність до самодіяльности та організацію трудящих мас, незалежно від того, на якому рівні вони стоять, перевести справжнє комуністичне вчення, яке призначене для комуністів більш поступових країн, мовою кожного народу, втілити практичні завдання, які потрібно здійснити негайно, й злитись у спільній боротьбі з пролетарями інших країн.

Ось ті завдання, рішення яких ви не знайдете у жодній комуністичній книжці, але рішення яких ви знайдете у спільній боротьбі, яку розпочала Росія. Вам доведеться це завдання поставити і вирішувати його самостійним досвідом. У цьому вам допоможе, з одного боку, міцний союз із авангардом усіх трударів усіх країн, а з іншого боку – вміння підійти до народів Сходу, яких ви тут представляєте. Вам доведеться базуватися на тому буржуазному націоналізму, який пробуджується у цих народів, і не може не пробуджуватися, і який має історичне виправдання. Втім, ви маєте проторувати шлях до трудящих та експлуатованих мас кожної країни та сказати зрозумілою ними мовою, що єдиною надією на визволення є перемога міжнародної революції і що міжнародний пролетаріят є єдиним союзником усіх трудящих та експлуатованих сотень мільйонів народів Сходу.

Ось завдання незвичайного розмаху, яке постало перед вами і яке, завдяки епосі революції та революційному рухові – в цьому не можливо мати сумніву – спільними зусиллями комуністичних організацій Сходу буде успішно вирішена та доведена до повної перемоги над міжнародним імперіялізмом»[10].

Ленін сформулював нову теорію – концепцію «східної революції». Вона полягала в тому, що світова соціялістична революція розпочалася в Росії, проте через потужність світового імперіялізму ця революція не може одразу поширитися на Західну Европу – центр імперіялізму, й узагалі вирішитися в якійсь окремій країні, навіть найбільш поступовій. Відтак кожна країна має розпочати свою революцію. Росія надала приклад використання пролетаріятом селянства для набуття революцією всенародного характеру. Східні народи не мали пролетаріяту, а тому мали розпочати з власного «буржуазного націоналізму», який поведе за собою пригноблене колоніяльним визиском багатомільйонне селянство. Інакше кажучи, неселянські версти східних народів, які теж були пригнобленими з боку західних держав, повинні були зробитися авангардом революційної боротьби, до якої мали залучити селянство, подібно до того, як у Росії пролетаріят залучив до боротьби селянство.

Нова концепція була плюралістичною: кожен східний народ мав увійти у світову революцію власним шляхом, керуючись власним досвідом революційної боротьби. Так само, як і російські комуністи на чолі з Леніним, спираючись на власний досвід, ревізували спадщини західноевропейського марксизму. Фактично, російські комуністи заявляли про підтримку всіх антиколоніяльних рухів, навіть якщо вони не мали і не могли мати соціялістичного обличчя. Спільна боротьба Росії та східних країн надавала можливість координувати революційний рух у міжнародних масштабах.

Ленін не розділив ролі східних теренів Росії та східних країн решти світу. Для нього й «власний Схід Росії», й зарубіжний Схід були однаково важливі. Звісно, на практиці російські комуністи не могли не поділяти ці «два Сходи». Втім, ленінський карт-бланш на власний революційний шлях служив заохоченням на національного боротьбу та співпрацю із Радянською Росією для східних народів постімперського простору. Після доповіді Леніна з’їзд ухвалив промовисту резолюцію, в якій було заманіфестовано значення Російської революції та визначені перспективи її перенесення – і на Захід, і на Схід – для переростання у світову революцію:

«Соціяльна [інкаше «соціялістична». – М. Г.] революція розгоряється в міжнародну громадянську війну, у відчайдушну борню між капіталом і працею. Добре знаючи, що російська революція – це початок світової соціяльної революції…, світова контрреволюція у вигляді капіталістів могутньої поки Антанти та решти… міжнародних піратів уже два роки веде боротьбу проти пролетарської Росії та її керівниці – партії комуністів.

<…> Вже пробуджується класова самосвідомість обманутих соціял-зрадниками ІІ Інтернаціоналу робітничих мас Західної Европи та Америки.

Вже розноситься по всьому Сходу ремствування від обурення проти гноблення Антанти, і недалекий уже той момент, коли повсталі народи пригніченого Сходу спільно з робітничим класом Західної Европи остаточно скинуть диктатуру світового імперіялізму»[11].

Отже, резолюція не була винятково присвячено «східному питанню», позаяк комуністи сподівалися на перенесення революції на Захід, без чого світова соціялістична (або «соціяльна») революція залишалася би нездійсненою. Через кілька днів по відкриттю з’їзду, 26 листопада, з окремою доповіддю про «східне питання» виступив Султан-Галієв, який конкретизував програмну доповідь Леніна про «східний фронт» соціялістичною революції, без якого не буде й головного – «західного фронту» (курсив наш. – М. Г.):

«Керівникам Комуністичної партії здійснення соціяльної революції здавалося таким, що достатньо викликати революційні заворушення в робітничому класі Західної Европи, Англії, Франції, Америки, Німеччини, тобто в тих країнах, де сконцентровані матеріяльні та моральні сили міжнародного імперіялізму, де, на перший погляд, начебто наявні всі конкретні умови для того, щоби викликати класову революцію. Справді, якщо ми візьмемо Західну Европу та розглядатимемо з точки зору умов розвитку соціяльної революції, ми побачимо, начебто там наявні всі умови для того, щоби робітничий клас зрозумів, що там він експлуатований капіталізмом і досяг достатньої фази розвитку для того, щоби розпочалася соціяльна революція… Керівники нашої партії, як усім відомо, проводили дуже інтенсивну роботу з революціонування Заходу. […] Ми бачимо, як у Західній Европі всі спроби західноевропейського пролетаріяту взяти владу до своїх рук, скинути буржуазію, встановити диктатуру пролетаріяту над капіталом не здійснені та зазнають краху»[12].

Чому ж на поступовому Заході революційний рух зазнає поразки? Султан-Галієв надав логічну відповідь – через наявність форпостів імперіялізму на колонізованому Сході (курсив наш. – М. Г.):

«Причина полягає в тому, що міжнародна соціялістична революція без участі Сходу не може бути здійснена… за такими причинами. Допустимо, що в один прекрасний день робітники Англії, Франції, Німеччини скинули буржуазію, встановили там диктатуру робітничого класу. Що ж може відбутися, якщо ми, соціялісти, якщо ми, комуністи, не забезпечимо свого становища на Сході? Повториться така ж сама картина, яка сталася в Росії, саме, коли російська буржуазія була переможена в центрі, вона попрямувала на окраїни… Те ж саме, я кажу, сталося би, але в загальному світовому масштабі, якби відбулася соціялістична революція в Західної Европі»[13].

Для Султан-Галієва колонізований Схід набував значення головного фронту в боротьби проти імперіялістичного Заходу. Особлива роль Сходу в світовій революції була спричинена тим, що бенефіціянтом колоніялізму, за Султан-Галієвим, була не тільки західноевропейська буржуазія – ним був також західноевропейський пролетаріят (курсив наш. – М. Г.):

«…[В] експлуатації Сходу, в експлуатації колоніяльних володінь міжнародним імперіялізмом опосередковано бере участь… робітничий клас Західної Европи. Коли робітники Заходу розпочинають виголошувати ті чи інші економічні вимоги своїй буржуазії, то ця буржуазія майже завжди задовольняє всі економічні вимоги своїх робітників…, оскільки у цій буржуазії наявні ресурси, наявні нескінченні джерела, звідки вона висмоктує всі необхідні соки, які необхідні їй для продовження свого панування і не тільки над своїм робітником, а й над робітником своїх колоній»[14].

Звідси випливала проблема залучення східних народів до світової революції, щоби відкрити «другий фронт» проти світового імперіялізму:

«Перед нами постає питання – чим самим має бути Схід у процесі розвитку соціяльної революції? Для нас, для комуністів, відповідь може бути тільки одна – ми маємо прагнути використати Схід яко силу, що буде діяти проти міжнародного імперіялізму…»[15].

Султан-Галієв уважав, що 95% багатств Західної Европи були наслідком експлуатації Сходу[16]. Тут він продовжував висловлювання Сталіна з привітання учасників цієї конференції, що Схід бка джерелом ресурсів для Заходу. Певна річ, економічне мислення Султан-Галієва, який назвав таку величезну цифру, було примітивним: неможна зводити вартість товарів до вартости ресурсів. Однак звідси революціонер зробив висновок про надзвичайний революційний потенціял східних країн. І якщо можливостей західноевропейських робітників недостатньо для розвогнення революції до світових масштабів, то потрібно звернути увагу на східні країни. Підтримка Сходу була необхідною, за Султаном-Галієвом й для того, щоби східні країни не перетворилися на контрреволюційну силу[17].

Революціонер перейшов од «теорії» до «практики», згадавши про Німецько-турецький союз початку Першої світової війни та вказавши на тогочасну ситуацію: Британсько-персидську угоду від 9 серпня 1919 року і висадку французьких військ на півдні Туреччини. Він наголосив на тому, що «імперіялістичні елементи» Сходу укладають союзи з «імперіялістичними елементами» Заходу[18].

Султан-Галієв закликав підтримати антиімперіялістичні рухи народів Сходу. Серед цих рухів були, за його словами, «соціяльний рух», панісламізм і панмонголізм. Вірогідно, під «соціяльним рухом» він розумів широкі націоналістичні рухи східних народів, які виголошували гасла соціяльного визволення. Промова Султан-Галієва відзначалася сміливим думками. Перемога антиколоніяльних рухів призвела би, за революціонером, до появи «східного імперіялізму». Визволившись від «західного імперіялізму», східні держави розпочнуть «похід жовтошкірих на Европу»[19]. Звідси випливало, що потрібно не тільки підтримувати антиімперіялістичні рухи східних народів, а й сприяти сполученню серед них «соціялістичних елементів» для формування комуністичних партій, які боролися би проти «східного імперіялізму». Початок «соціялізування Сходу», тобто охоплення східних країн революційними рухами, Султан-Галієв убачав у створенні національних республік східних народів на теренах колишньої Російської імперії[20]. Відтак Башкортостан та інші країни «власного Сходу» ставали «першими ластівками» розгортання «східного фронту» світової революції.

Отже, продовжуючи нову концепцію «східного питання» Леніна, Султан-Галієв обстоював необхідність втягнення східних народів у світовий антиімперіялістичний і комуністичний рухи. Адже західноевропейський пролетаріят, який опосередковано отримував користь від колоніяльного пригноблення Сходу, втрачав здатність самостійно вирішити справу світової соціялістичної революції. Крім того, східні країни були основними постачальниками ресурсів для західних держав. Звідси логічним був висновок, що російські комуністи мають, по-перше, підтримувати антиколоніяльні рухи східних народів, навіть некомуністичної орієнтації, а по-друге – організовувати комуністичний рух серед східних народів, щоб зорієнтувати їх наслідувати приклад Росії, в якій здобула перемогу соціялістична революція.

Початком другої тенденції було поширення Російської революції на «власний Схід». Прямо Султан-Галієв не розділив ці два напрями, але з його доповіді випливало, що в теперішній час антиколоніяльні некомуністичні рухи потрібно було підтримувати серед східних народів поза Росією, а комуністичні рухи – серед східних народів Росії. За їхню прихильність Радянська влада і Червона армія боролися незадовго до відкриття Другого Всеросійського з’їзду комуністичних організацій народів Сходу та продовжували боротися після з’їзду – у 1920–1921 роках.

На основі доповіді Султан-Галієва учасники з’їзду ухвалили резолюцію, присвячену «революційній роботі» у східних країнах. У резолюції йшлося про підтримку національних рухів на Сході та створення там комуністичних партій. Базою комуністичних рухів мали стати східні радянські республіки, прикладом яких були названі Киргизька (себто Казахська) і Туркестанська, на той час іще не створені. Були визначені такі завдання «революційної роботи»: 1) посилити підготовку партійних робітників для Сходу; 2) розпочати підготовку «радянських орієнталістів» на Сході; 3) розпочати створення у лавах Червоної армії  «східної інтернаціональної класової армії»; 4) інтенсивно готувати військових командирів з-поміж «пролетаріяту східних народів»[21].

 

Плакат до другої річниці Жовтневого перевороту (Казань, 1919 рік)

Посилена увага російських комуністів до «східного питання» ставила в привілейоване становище Радянську Башкирію, яка була важлива і як перша радянська республіка Сходу, і як база для підготовки партійних робітників для Сходу. Прямо про Башкортостан не згадували, бо на той час Радянська влада там міцно утвердилася, і більш актуальними здавалися розмови про майбуття радянських середньоазійських республік. Незважаючи на непохитні позиції Радянської влади в Малій Башкирії та продовження «медового місяцю» між російськими комуністами та башкирськими націоналістами, наприкінці 1919 року башкирській справі продовжувала загрожувати татарсько-башкирська ідея, на захист якої на з’їзді виступив Султан-Галієв.

Свою доповідь татарський комуніст розпочав із довгого викладу подій кінця 1917 – початку 1919 року з позиції більшовиків[22]. Для Султан-Галієва Татарсько-Башкирська республіка, проголошена навесні 1918 року, була виявленням волі «татарсько-башкирського пролетаріяту» до національного самовизначення[23].

Вираз «татаро-башкири» на вустах Султан-Галієва не означав, що він уважав татар і башкир за один-єдиний народ, бо в своїй доповіді він згадував й окремо про «татарський пролетаріят», і про «татарських селян», і про «башкирських селян», і про мішане татарське та башкирське селянське населення теренів Уфимської губернії (сучасний північно-західний Башкортостан)[24]. Для Султан-Галієва «татаро-башкири» були спільнотою двох культурно близьких народів зі спільними національними інтересами. Ми вбачаємо в позиції Султан-Галієва продовження ставлення татарських націоналістів до башкир яко гілку татарського народу. Татарсько-башкирська ідея, на відміну від ідеї «тюрко-татарської нації» у складі приволзьких татар і башкирів, була більш плюралістичною, бо не змішувала ці два народи, але однаково заперечувала національну окремішність башкирів.

Головною мішенню виступу Султан-Галієва був колишній партнер по російсько-башкирським перемовам – Ахметзакі Валіді. Для татарського комуніста башкирський націоналіст був виразником інтересів «башкирського куркульства», яке зазіхало на терени з мішаним татарсько-башкирським населенням, прагнучи перетворити «Малу Башкирію» на «Велику Башкирії». Ба більше, Валіді, за словами Султан-Галієва, «штовхав» татар на створення Татарської, а не Татарсько-Башкирської республіки. Якби вона була створена, то між Татарською та Башкирською республіками утворилася би смуга мішаного населення, серед якого розпочалася би татарсько-башкирська ворожнеча. Однак Султан-Галієв прямо не виступав проти наявної Малої Башкирії та за її включення до складу Татарсько-Башкирської республіки, але висловився, що це питання має вирішити «башкирський пролетаріят». Революціонер згадав і про противників національного самовизначення татар, але представив їхню позицію яко непосутню і незначну. Вірогідно, йому йшлося про російських комуністів Поволжя. Насамкінець він зробив іще один випад проти башкирських, а також казахських («киргизьких») націоналістів, заявивши, що, на відміну від їхніх автономістських прагнень, Татарсько-Башкирська республіка буде «однією із областей» РСФРР[25]. Тож Султан-Галієв виступав за обмежену автономію східних республік Радянської Росії, хоча дипломатично не звинуватив своїх башкирських і казахських візаві у «сепаратизмі».

Після виступу Султан-Галієва відбулося обговорення його доповіді, а наступного дня – новий виступ революціонера із відповідями делегатам. Серед запитань, заданих Султан-Галієву, принциповим запереченням його слів була тільки заввага, що «татаро-башкири» не складають більшість населення Казанської та Уфимської губернії. Однак Султан-Галієв одповів, що наявна, принаймні, відносна більшість[26]. За підсумки обговорення була ухвалена резолюція про створення Татарсько-Башкирської республіки з можливістю включення до її складу Башкирської республіки, якщо із цим погодиться «пролетаріят самої Малої Башкирії»[27]. Тож башкирським націоналістам потрібно було далі виборювати свою позицію.

Через кілька днів після Другого Всеросійського з’їзду комуністичних народів Сходу, 5-9 грудня 1919 року, в Петрограді відбувся VII Усеросійський з’їзд Рад. На ньому Валіді виступив од імені не тільки башкир, але й казахів та узбеків[28]. Перед ним виголосили свої промови відомий татарський більшовик Мірсаїд Султан-Галієв і азербайджанський більшовик Ісафат-бєк, про якого нам не вдалося знайти жодних відомостей.

Султан-Галієв виступив од імені всіх народів Сходу і Центрального бюра мусульманських комуністичних організацій Сходу – відділу ЦК РКП(б), яке він очолював. Він наголосив на актуальности боротьби східних народів, викликаної Російською революцією. Адже, за його словами, Схід був джерелом багатств для «всесвітньої буржуазії», яка в такий спосіб «затикала… рот голодному пролетаріяту Заходу»[29]. Як бачимо, він повторив ключові ідеї своєї доповіді на ІІ Всеросійському з’їзді комуністичних організацій народів Сходу.

Ісафат-бєк од імені всіх народів Кавказу заявив про поточну боротьбу проти міжнародного імперіялізму та його наймитами, себто білими силами, на Північному Кавказі, про революційність бакинського пролетаріяту і про те, що «на рівнинах Азії готується кривавий бій з міжнародною та власною буржуазією»[30].

Валіді у своїй доповіді заявив, що башкирські та казахська («киргизька») «біднота» бореться не тільки за свої «національні ідеали», а й за спільні «соціялістичні ідеї»[31]. Після виступів з’їзд ухвалив резолюцію на підтримку східних колонізованих народів (курсив наш. – М. Г.):

«7-й Усеросійський з’їзд Рад…, який зібрався для дальшого утвердження завоювань Великої жовтневої революції, що проклала дорогу повному визволенню трудящих мас і пригнічуваних націй усього світу, посилає своє гаряче вітання всім класам, народам і расам, які борються проти безсоромного імперіялістичного насильства й експлуатації, і виражає повну готовність російських робітників і селян надавати їм яко моральну, так і матеріяльну підтримку.

<…> Вітаючи представників Радянського Туркестану і Радянської Башкирії, 7-й Усеросійський з’їзд Рад… убачає в їхній присутности не тільки доказ охоплення мусульманських трудящих мас почуттям солідарности з трудящими масами всієї Р. С. Ф. Р. Р., але ще доказ охоплення мусульманського Сходу переконанням, що Р. С. Ф. Р. Р., поставлена на грані між капіталістичною Европою та поневоленими імперіялізмом народами Азії, є їхньою опорою в боротьбі за визволення від національного визиску»[32].

Так у 1919 році комуністи сподівалися на світову революцію, яка розпочалася в Росії, а далі – за підтримки Радянської Росії – мала рушити на Схід, починаючи від башкирських і казахських земель. Прикметно, що землі східних народів Росії вважалися не окраїнами та продовженням Росії, а першими східними теренами, які визнали або борються за радянську владу і за якими підуть інші східні народи – поза межами колишньої імперії Романових.

Після з’їзду Рад відбулася зустріч Леніна і Валіді. Леніну знову надійшла записка про індійські справи. Автором її був індійський ліберал Мугандер Партол. Він будував плани об’єднання індусів і мусульман в Індії та Середній Азії для боротьби проти британський колонізаторів. Незадовго до появи цієї записки Валіді та Партол зустрілися в Москві й обговорили ці пропозиції індійського політика. В записці Партол запропонував створити в Туркестані Індійський центр, до складу якого міг увійти Валіді. Під час розмови Леніна і Валіді башкирський лідер згадав про намір Афганістану віддати британцям концесію на будівництво залізниці через Кандагар до афгансько-російського кордону і виказав занепокоєння, що це шкодитиме російським інтересам. На це Ленін відповів, що це сприятиме поступу капіталізму та утворення «залізничного пролетаріяту» в Афганістані, а це сприятиме майбутній революційній справі. Валіді погодився із цим. А наприкінці бесіди Ленін виказав побажання, щоби Валіді вступив до Комуністичної партії[33].

До речі, з афганськими справами Ленін познайомився дещо раніше. В жовтні він зустрівся з афганським послом Мухаммедом Валі-ханом. На зустрічі обидва висловилися про спільну боротьбу про світового імперіялізму:

«Я дуже ради бачити в червоній столиці робітничо-селянського уряду представника дружнього нам афганського народу, який страждає та бореться проти імперіялістичного ярма»[34], – привітав посла Ленін.

«Я протягую Вам дружню руку та сподіваюся, що Ви допоможете визволитися від визиску европейського імперіялізму всьому Сходові»[35], – відповів Леніну посол.

Як бачимо, й російські комуністи цікавилися східними справами, і східні політики із революційними сподіваннями дивилися в бік Радянської Росії. Відтак встановлення Радянської влади на теренах Башкортостану, Середньої Азії та Кавказу дозволяло розмірковувати про подальше просування соціялістичної революції на Схід. А для цього лідери східних народів Росії мали бути членами РКП(б) – керівної сили світової революції.

Невдовзі після розмови Леніна з Валіді відбулася зустріч між Сталіним, Валіді та Байтурсиновим. Сталін запропонував обом вступити до Комуністичної партії. Він звернувся до них із відвертими словами:

«Хоча ви й захищаєте свої національні інтереси, ми [більшовики. – М. Г.] знаємо вас яко громадських діячів, які визнають ідею світової революції. Звісно, ваше розуміння ідеї дещо відрізняється від нашого. На батьківщині у вас обох нині народжується партія [місцеві осередки РКП(б). – М. Г.]. Ми бажаємо бачити вас в її лавах. Подальші події відштовхуватимуть убік тих, хто залишиться поза партією. Ви й самі знаєте, що серед росіян і представників інших народів чимало подібних вам захисників національних інтересів, ці люди є членами партії»[36].

Обидва лідери відповіли Сталіну, що їм треба спершу порадитися із своїми соратниками[37]. Ми назвали слова Сталіна «відвертими», бо він прямо казав про дальшу неможливість співпрацювати з тими, хто не належить до РКП(б), і вказав на наявність у партійних лавах представників неросійських народів, які мають власний погляд на національне питання, але це не заважало їм бути комуністами. В попередній частині статті було згадано, що представники українських лівих партій були змушені у 1920 році вступити до лав РКП(б). Винятку не робили ані для кого, попри вищий фактичний статус східних республік, ніж Радянської України.

Незважаючи на прямоту Сталіна і попередню відмову Леніна, Валіді та інші політики вирішили продовжити справу створення небільшовицької комуністичної партії східних народів Росії. Вони домовилися об’єднати башкирську (ще не створену) партію «Ірек», казахську «Три жузи» та узбецьку «Туде» у «Союз комуністичних партій південно-східних мусульман». Цей Союз мав стати окремим членом Комінтерну. Спочатку Сталін назвав цю ідею можливою, проте потім Комінтерн відмовив Союзу. Валіді вбачав причину зміни позиції Сталіна в діях лідера Центрального бюра мусульманських комуністичних організацій Сходу Султан-Галієва. Натомість, як ми говорили вище, навряд чи Султан-Галієв був винуватцем цієї невдачі, хоча він і сприяв недопущенню появи окремих східних комуністичних партій і припиненню ігр у можливість утілення задуму лідерів східних народів. Зрештою, Валіді та Байтурсун вступили до РКП(б)[38].

7. Українсько-башкирські паралелі: дві національні республіки

Статус Радянської Башкирії, формально визначений Російсько-башкирською угодою від 20 березня 1919 року, передбачав широку автономію «Малої Башкирії» з власним урядом і військом[39]. Проблема полягала в тому, щоби включити Башкортостан до системи Комуністичної партії та Радянської влади. Для цього в Башкирії мали бути сформовані осередки РКП(б), а органи влади мали координувати свою діяльністю з Радою народних комісарів та її відомствами.

Ми вважаємо за доцільне порівняти партійно-державне будівництво в Башкортостані та Україні, що дозволить зрозуміти оптимальну – на погляд комуністичних і радянських лідерів – модель радянської республіки у складі, як Радянська Башкирія, або у спілці, як Радянська Україна, з федеративною Радянською Росією. Для здійснення порівняння звернемося до монографій українських істориків Станіслава Кульчицького і Геннадія Єфіменко, , а також до наративних джерел, зокрема й опублікованих Єфіменком.

Ситуація 1919 року в Україні діяметральним чином одрізнялася од башкирської. В Башкортостані на бік червоних перейшов націоналістичний уряд – і взявся за дальшу розбудову башкирської державности на радянських засадах. А більшовицький уряд Башкортостану існував лишень на папері навесні 1918 року і виявився нежиттєздатним через опір місцевих російських більшовиків.

Натомість в Україні націоналістична Директорія, яка перебрала владу з рук уряду гетьмана Павла Скоропадського, та командування Добровольчої армії були непримиренними ворогами між собою та з урядом Радянської України. Тож комуністичний уряд України мав замінити собою націоналістичний та білий уряди й очолити розбудову української радянської державности.

 

Станіслав Косіор (1889–1939),
російський революціонер і радянський державний діяч,
у 1919–1920 роках – перший секретар КП(б)У

Формально становище Радянської України та її відносини з Радянською Росією визначалися двома документами: 1) постановою політбюра ЦК РКП(б) від 28 травня 1919 року про воєнно-економічний союз між Росією та Україною; 2) декретом Усеросійського центрального виконавчого комітету від 1 червня 1919 року про укладення воєнно-політичного союзу між двома радянськими республіками та затвердження заходів воєнно-економічного союзу.

Воєнно-економічний союз передбачав злиття економічних народних комісаріятів, вищої ради народного господарства і військового комісаріяту, а також підпорядкування самостійних українських комісаріятів відповідним російським. Воєнно-політичний союз означав ліквідацію окремих українських військових адміністративних органів[40]. Навіть формально Радянська Україна мала менше повноважень у відносинах із Радянською Росією, ніж Радянська Башкирія.

У листопаді 1919 року, як ішлося вище, Червона армія, зупинивши «денікінців», розпочала швидкий наступ, що згодом призвів до «третього встановлення» Радянської влади в Україні. До того часу серед українських комуністів-еміґрантів сформувалася група «федералістів» на чолі з Георгієм Лапчинським. Ця група діяла при Московському комітеті ЦК РКП(б). «Федералісти» виступали за створення окремішньої Української комуністичної партії, як і згадані раніше Сергій Мазлах із Василем Шахраєм, та усамостійнення Радянської України[41].

12 листопада представники «федералістів», за ініціятиви Павла Попова, відправили розлогий лист до ЦК РКП(б) і голови Раднаркому Леніну. Лист містив гостру критику попередніх дій більшовиків ув Україні та пропозиції з перебудови комуністичної політики серед українських народних мас. Автори листа визначили такі проблеми комуністичного і радянського будівництва в українських обставинах:

1) Відсутність українського комуністичного центру, про що у листі було сказано в завуальованій формі: «відсутність керівного центру, який би був органічно пов’язаний із революційними масами України і мав змогу дати відповідь на всіляке питання, що висуває життя»;

2) Іґнорування «українських комуністичних груп», яко «сепаратистів», з боку Комуністичної партії України – територіяльного осередку РКП(б). Причому, відкидаючи «боротьбистів» (українських лівих есерів) російські комуністи приймали до партійних лав представників російських лівих есерів і «комфарбанду» (єврейських лівих соціял-демократів), незважаючи на ворожість обох названих сил, на думку авторів листа, до революційної справи;

3) Ставлення до України яко «куркульської країни», себто не робітничо-селянської, «неспроможної до самостійної революційної творчости». Втілення цього ставлення в життя призводило до ворожости селян і спалахів селянських повстань проти більшовиків[42].

Якщо відкинути дипломатичні формули авторів листа, то проблемами політики Радянської влади в Україні після її «другого встановлення» на початку 1919 року було відсутність місцевого центру, який би співпрацював з представниками українських лівих партій і спирався на українське селянство. Навпаки, українські комуністи були залежні від московського центру, співпрацювали тільки з представниками російських і єврейських лівих партій, а до українського народу ставилися яко до маси реакційних селян-«куркулів».

Авторам листа йшлося про те, що за умов «нового революційного піднесення», тобто нового приходу Радянської влади, потрібно було визначитися зі шляхами революційної боротьби. Або «український пролетаріят і суміжні з ним групи селянства зроблять революцію та створять радянську владу» за сприяння Червоної армії, або Радянська влада буде встановлена зусиллями Радянської Росії. Однак другий варіянт призведе до нових зіткнень з українським селянством, як було навесні–влітку 1919 року[43].

Отже, за пропозиціями українських комуністів-«федералістів», комуністам доведеться або знову боротися із українським селянством, спираючи Радянську владу на багнети Червоної армії, або цілком змінити своє ставлення до українського питання, осмисливши вказані вище причини провалу радянської політики. До цього й закликала радянських лідерів ця група українських комуністів. Інакше кажучи, централістська позиція московського центру щодо українського питання мала наблизитися до прихильного ставлення комуністів щодо автономного Башкортостану. З пропозицій «федералістів» випливали три завдання Радянської влади в Україні:

1. Головним завданням «федералісти» називали створення «єдиної комуністичної партії» для «пролетарських мас міста і села». Для цього потрібно було сполучити українських комуністів із боротьбистами, які не мали з українською частиною РКП(б) «жодних ідеологічних відмінностей», спиралися на селян і виконували значну роль у повстанському русі.

2. Відновлювати Радянську владу мав український центр. Інакше радянська політика буде виглядати «червоним імперіялізмом». Наступ Червоної армії мав бути «воєнно-технічною допомогою українській революції» під «політичним керівництвом» українського центру.

3. Комуністи, визнаючи «право українського революційного пролетаріяту і селянства на самостійну революційну творчість», мали проголосити самостійну українську державність. Метою революційного державного будівництва залишалося створення федерації радянських республік. Однак на той час мали існувати дві союзні республіки з двома державними центрами – Російська та Українська[44]. Фактично, для самостійної Радянської України автори листа вимагали бодай тих прав, які мала автономна Радянська Башкирія з власним урядом і збройними силами.

Завважимо, що у листі «федералістів» було застосовано аморфний за значенням вираз «український центр». Прямо не йшлося про самостійну Українську комуністичну партію, ба навіть про повноваження українського уряду, хоча наявність Української республіки була неможливою без окремого уряду. Конкретні організаційні форми української самостійної партії та держави були болючими питаннями для російських комуністів, які остерігалися виявів «сепаратизму». Ми бачимо це на вже згаданому прикладі пропозиції Мазлаха і Шахрая про створення Української комуністичної партії, категорично, хоч і мовчки, відхиленою російськими більшовиками у 1918 році.

Пропозиції «федералістів» були розглянуті на найвищому рівні. 19 листопада ці пропозиції голова української Ради народних комісарів Християн Раковський передав Леніну[45]. 20 листопада Попова запросили виступити із доповіддю на об’єднане засідання Політбюра й Оргбюра ЦК РКП(б). Наступного дня відбулося засідання Політбюра, на якому була ухвалена резолюція «Про Радянську владу на Україні», складена за ініціятивою Леніна і з урахуванням листа «федералістів»[46]. На засіданні Ленін виголосив промову, яка за пізнішим офіційним поясненням «не збереглась у стенограмі»[47]. Вірогідно, залишилася секретною.

У резолюції «Про Радянську владу на Україні» йшлося про необхідність неухильно дотримуватися самостійности Радянської України, підтримувати українську мову та культуру, здобувати прихильність українського селянства, враховуючи їхні інтереси при проведенні хлібозаготівель і земельної політики[48]. Як бачимо, питання українського центру Ленін замінив питанням української культури. Незабаром, 29 листопада, ця резолюція була затверджена на пленумі ЦК РКП(б), а також на VIII Усеросійській конференції РКП(б), яка відбулася 2-4 грудня[49].

Ставлення Леніна до українського питання показує його чернетковий «Проєкт тез ЦК РКП(б) про політику на Україні». У чернетці йшлося про «тимчасовий блок» із «боротьбистами» для створення українського центру і до проведення Всеукраїнського з’їзду Рад. Причому Ленін, судячи з позначки NotaBene і знаку оклику, замислився над дозволом для боротьбистів вступити до Комуністичного інтернаціоналу. Втім, слідом за словами про український центр і спілку з боротьбистами Ленін написав, що потрібно одночасно приступити до «пропаганди повного злиття» Радянської України та Радянської Росії, хоча «поки» самостійна Україна має залишитися в «тісній федерації» з Росією[50].

До речі, пропозиція про включення боротьбистів, як і представників інших українських лівих партій, до Комінтерну обговорювалося на засіданні Політбюра й Оргбюра ЦК РКП(б) від 20 листопада[51], а на засідання Політбюра від 21 листопада вступ боротьбистів до лав Комінтерну був визнаний за можливий[52].

Отже, для Леніна створення Радянської України та її коаліційного уряду з комуністів і боротьбистів було тимчасовим заходом, потрібним для витіснення з України білих та українських націоналістичних сил. Недарма ця чернетка не була опублікована за радянських часів, позаяк у ній «вождь світового пролетаріяту» поставив під сумнів необхідність української радянської державности. А його промова неопублікована досі.

Теза Леніна про тимчасовість Радянської України напрочуд нагадує те, що почув у його словах Валіді: співпраця російських комуністів із башкирськими націоналістами є тимчасовою. Висловлені вголос слова можуть маскувати дійсність, але справи не замаскуєш словами.

Повернемося до визначення статусу Радянської України. На засіданні політбюра, яке затвердило резолюцію «Про Радянську владу на Україні», зі своєю обережно дипломатичною доповіддю виступив Попов. Він говорив насамперед про створення українського економічного центру – Української ради народного господарства (Укрсовнархоза), потрібного з огляду на політичну самостійність та економічні особливості Радянської України[53].

Доволі гостро, хоч у дипломатичній формі, пролунало зауваження Попова про ставлення колонізаторське ставлення до України з російського боку: «…серед пересічних російських робітників переважає погляд на Україну яко московську колонію, на інтереси якої зважати “не прийнято”. Звісно, відповідальні вожді російської революції не поділяють такого погляду, але наскільки вони з ними борються – ось питання»[54]. Звісно, не «пересічні радянські робітники» впливали на поточну політику, а партійні функціонери та державні службовців, які удостоїлися звання «робітників», вочевидь, через пролетарську орієнтацію Комуністичної партії. Після економічної частини доповіді Попов висловився за співпрацю із селянськими повстанськими загонами та створення з них окремішньої «Української червоної армії»[55].

Український комуніст вирішив уникнути дражливих питань про Український комуністичну партію та український уряд, тим паче, коли Червона армія тільки-но наближалася до українських земель. Зате поставив руба питання про економічну самостійність Радянської України, що мало забезпечити й політичний суверенітет, та «більшовизацію» селян-повстанців. Чи дослухалися російські та інші українські партійці до «федералістів»?

Нагадаємо, що 29 листопада, резолюція «Про Радянську владу на Україні» була затверджена на Пленумі ЦК РКП(б). Пленум тривав і наступного дня. 30 листопада лідери українських комуністів зібрали нараду, на якій більшістю голосів затвердили рішення «вказати на занадто сильне випинання національного питання» в резолюції «Про Радянську владу на Україні»[56], а також протестували проти розгляд «українського питання» на VIII Усеросійській партійній конференції РКП(б)[57], яка відбулася 2-4 грудня 1919 року. Вони до останнього намагалися презентувати себе українськими представниками російського більшовизму, а не українськими більшовиками-інтернаціоналістами. Однак російські лідери, на чолі з Леніним, вже виснували своє рішення, і не дослухалися до українських централістів.

Підбиваючи підсумки, бачимо централістичну орієнтацію лідерів Комуністичної партії та Радянської Росії. Що би вони не казали на публіку, вони допускали поділ влади в національних республіках тільки на тимчасовій основі, поки продовжується громадянська війна/соціялістична революція. Саме тому Радянська Україна, навіть наявна «на папері» через контроль над не. небільшовицьких сил, не могла розраховувати на справжню автономію. Справжню автономію, на відміну від України, мала Радянська Башкирія, хоча офіційно Радянська Україна була самостійною, а Башкирія – тільки автономною.

Певна річ, стратегічне і економічне, національне й ідеологічне значення України та Башкортостану, тим паче – гірничо-степової Малої Башкирії, неможливо порівняти. Мале значення Башкортостану, порівняно з Україною, робило не дуже важливими питання її повноважень. А наявність розбудованої системи виконавчої влади та власних прорадянських збройних сил були запорукою фактичною самостійности цієї першої східної держави, яка визнала Радянську владу. Однак навряд чи лідери РКП(б) дивилися на Україну та Башкортостан зовсім різними очима. Рано чи пізно башкирським націоналістам довелося би зіткнутися зі згортанням башкирської самостійности. До того ж тих українських комуністів, які зробили собі репутацію російських шовіністів, московських центр направив… до Башкортостану.

8. «Киргизько-башкирська комісія» та утворення
Татарської й Киргизької (Казахської) республік

 

Мапа Башкирської автономної радянської республіки (Малої Башкирії) у 1919 році

Час прихильного ставлення московського центру до східних республік невдовзі минув на всіх рівнях влади. Наприкінці грудня 1919 року відбулося два засідання «Киргизько-башкирської комісії» під керівництвом Міхаіла Калініна й Алєксєя Рикова. Комісія була призначена займатися башкирськими, казахськими та узбецькими справами, зокрема становищем переселенців-росіян. Башкирські та казахські діячі прагнули об’єднати дві східні республіки та створити єдиний центр в Оренбурзі. Нагадаємо, що Оренбург був першим центром башкирського та казахського рухів іще у 1917 році. На той момент столицею Башкортостану був Стерлітамак, а Казахстану – Актюбінськ. Перше засідання було успішним для лідерів трьох східних народів[58].

На друге засідання, всупереч протестам башкир, казахів та узбеків, були запрошення татарські комуністів на чолі із «татаро-башкиристом» Султан-Галієвим[59]. Приблизно в цей час він направив Леніну листа із запереченням позиції голови Уфимського губернського революційного комітету та виконавчого комітету Бориса Ельцина і Мамеда Ісрафілбекова (Кадирли) – азербайджанського комуніста. Обидва виступили проти татарсько-башкирської ідеї на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 13 грудня 1919 року.

По-перше, Султан-Галієв запевняв Леніна в хибности Ельцина, що башкири проти Татарсько-Башкирської республіки. За Султа-Галєівим, Татарсько-Башкирську республіку підтримають башкири з тих теренів, які не ввійшли до складу Башкирської республіки, і навіть башкири з Малої Башкирії, а також чуваші та марійці. Султан-Галієв убачав своїх супротивників у татарських і башкирських націоналістів, звісно, не пояснюючи, про кого йому конкретно йшлося[60].

По-друге, Султан-Галієв відкинув аргумент «випадкового еміґранту з Кавказу Ісрафілбекова» про прагматичний характер підтримки татарсько-башкирської ідеї комуністами, буцімто, якби татарсько-башкирська ідея не була би підтримана на з’їзді східних народів, то татарсько-башкирські військові частини полишили би Східний фронт[61].

Зрештою, за підсумками другого засідання обидві територіяльні ідеї – про об’єднання Казахстану і Малої Башкирії та створення Татаро-Башкирської республіки – були відкинуті. А питання російських переселенців узагалі залишилося без розгляду[62]. А 22 березня 1920 року Ленін зустрівся із татарським комуністом Сахіб-Гареєм Саїд-Галієвим, і висловився за визнання національної окремішности башкирів од приволзьких татар [63].

Додаткові промені світла на ситуацію в «Киргизько-башкирської комісії» кидає розмова між Султан-Галієвим і Валіді, що сталася через кілька місяців після рішення комісії. Султан-Галієв одверто висловився, що провідники місцевих російських комуністів – Іван Акулов і Борис Ельцин – запевняли його, що мають намір створити не тільки Оренбурзьку губернії, яка роз’єднала башкир і казахів, а й Уральську губернію, яка мала розділити Західний і Східний Казахстан. В обмін на підтримку пропозиції створити дві російські губернії, вони пообіцяли Султан-Галієву висказатися на користь Татарсько-Башкирської республіки[64].

Отже, суперництво між чотирма групами сил – московськими комуністами, місцевими російськими комуністами, татарськими комуністами та сполученням башкирських і казахських діячів – призводило до інтриг і конфліктів, які виходили за межі внутрішньопартійного суперництва та набували міжетнічного характеру. Так результатом діяльности Киргизько-башкирської комісії стала поразка татарсько-башкирської ідеї та поява «російської» Оренбурзької губернії, що роз’єднала Казахстан і Башкортостан.

На наш погляд, позитивним моментом було надання державности кожному із трьох сусідніх тюркських народів, попри порушення башкирсько-казахської спілки. Адже наявність трьох окремих республік ставала запорукою відступу на другий план можливих дальших суперечностей між татарами, башкирами та казахами. Якби були створені й Татарсько-Башкирська республіка з Казанню та Уфою, то нескладно уявити, що за умов татарсько-башкирського суперництва 1917–1919 років розпочалися би татарсько-башкирське протистояння за лідерство в республіканських справах. До того ж Башкирсько-Казахська республіка із Стерлітамаком й Актюбинськом теж могла би стати полем суперництва, хоч у революційні роки башкирські та казахські націоналісти були союзниками.

Російські більшовики виступали проти створення на місцях потужних політичних центрів у разі об’єднання східних країн і народів – як башкирів і казахів, так і татар і башкирів. До того ж місцеві більшовики втягували східних лідерів у власні інтриги. Так, невдовзі після засідань Киргизько-башкирської комісії з Валіді зустрівся із Троцьким, який сказав, що Ленін перебуває під впливом Сталіна, а той своїми діями, вираженими в рішеннях комісії, нібито продовжував традиції російського імперіялізму[65].

Забігаючи наперед, вкажемо на інші наслідки рішень Киргизько-башкирської комісії – формування Татарської та Киргизької (себто казахської) республік. Так, 27 травня 1920 року Всеросійський центральний виконавчий комітет Рад і Рада народних комісарів Радянської Росії ухвалили «Декрет про автономну Татарську соціялістичну радянську республіку» в межах Казанської губернії та Мензелинського повіту Уфимської губернії, з можливістю включення до Радянської Татарії Бірського та Бєлєбєєвського повітів Уфимської губернії. Верховними органами влади нової республіки стали власні Центральний виконавчий комітет Рад і Рада народних комісарів[66].

Цікаво, що декрет про утворення Радянської Татарії не поставив останню крапку в історії татарсько-башкирської ідеї, позаяк назва «татаро-башкири» в офіційних документах іще зберігалася. Так, для формулювання реакції на цей декрет в Уфі відбулося спільне зібрання «комуністів татаро-башкирів». Учасники зібрання ухвалили резолюцію на підтримку нової автономії, яка «своїм прикладом посіє зерно комунізму не тільки для Татарської республіки, а й для всього Сходу»[67]. Як бачимо, «східний дискурс» був актуальним не лише для Башкортостану та башкирів.

Слідом за утворенням Радянської Татарії, 26 серпня Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів ухвалили «Декрет про утворення автономної Киргизької соціялістичної радянської республіки», до складу якої ввійшла, зокрема, частина Оренбурзької губернії[68].

 

Мапа Башкирської автономної радянської республіки (Великої Башкирії) у 1922 році

Отже, «скорочені» Уфимська й Оренбурзька губернії розділили три східних автономних республіки – Татарську, Башкирську та Киргизьку (Казахську). Тільки у 1922 році двома декретами Всеросійського центрального виконавчого комітету, від 14 червня і 17 серпня, решта території Уфимської губернії, за винятком гірничопромислового міста Златоусту та його околиць, а також певна частина Челябінської губернії ввійшли до складу Башкортостану. Так Мала Башкирія збільшилася до Великої Башкирії. Ясна річ, тільки від цього моменту можна остаточно поставити крапку в історії татарсько-башкирської ідеї.

8. Справа «Башкирпомоччі»:
протистояння комуністів і націоналістів у Радянській Башкирії

Особиста прихильність Леніна і Сталіна до Валіді, спричинена політико-ідеологічним і військово-стратегічним значенням Башкортостану, не означала стабільности у власних відносинах між Москвою та Стерлітамаком – новою столицею Радянської Башкирії. Боротьба за владу в Башкортостані тільки-но розпочалася. Наголосимо, що не тільки засідання Киргизько-башкирської комісії, на яких розглядалася пропозиція зі створення Татарсько-Башкирської республіки, а загалом атмосфера кінця 1919 – початку 1920 років виявилася загрозливою для справи башкирської автономії.

Попри вступ до РКП(б), Валіді не отримав членського квітка, а тому не допускався на зібрання місцевого парткому[69]. Напевно, цей єзуїтський маневр був зумовлений тим, що Валіді мав би стати одним із секретарів обкому, а це поставило би його поза конкуренцією. Адже керівники парткому були ставлениками московського центру. Вони були росіянами та євреями за походженням. Тільки діячі другого плану були башкирами, татарами та поляками. Можливе зосередження в руках Валіді й партійної, й державної владу аж ніяк не могли допустити ані в Москві, ані у Стерлітамаку. Напевно, більшою мірою це турбувало місцевих комуністів, аніж центральних.

 

Артем (Федір Сєрґєєв) (1883–1921),
російський революціонер і радянський державний діяч,
у 1919–1920 – керівник Комітету допомоги башкирам («Башкирпоміч»)

Наприкінці 1919 – на початку 1920 років непримиренними суперниками стали башкирський уряд і місцевий партійний комітет РКП(б) на чолі з двома партійцями, росіянами за походженням, відрядженими з України, – Артемом (Сєрґєєв) і Фьодором Самойловим. Пізніше додався ще один московський ставленик – Преображенський, співавтор Бухаріна .На сторінках своїх мемуарів Валіді пов’язував курс місцевих комуністів із особистими рисами їхніх лідерів. Преображенський постає в мемуарах Валіді інтеліґентною людиною, здатною до дискусій, «не чекістом» з постійним пошуком ворогів, на відміну від Артема. Останнього Валіді охарактеризував яко «палкого місіонера комунізму», прибічника жорстоких заходів, особливо проти «старої» інтеліґенції, який добачав майбутнє тільки для російської та англійської мов, іґноруючи культури «малих» східних народів. Цікаво, що Валіді вважав Артема за українця, який ненавидів українських націоналістів. Насправді той був етнічним росіянином з Курської губернії, але з дитинства мешкав у Катеринославі та його революційна «кар’єра» була пов’язана з Україною. Валіді вбачав ув Артемі вірного учня Леніна, а тому був певен, що Леніна можна було зрозуміти не тільки за його виступами та публікаціями, а ще й за такими фанатичними послідовниками, як Артем[70].

Артем у Башкортостані з грудня 1919 року керував «Комітетом допомоги башкирам» (російська скорочена назва – «Башкирпомощь»). «Башкирпоміч» була створена в жовтні для надання матеріяльної допомоги башкирському населенню, яке страждало від розрухи та голоду. Завдання «Башкирпоміч» полягало в розподіленні серед населення 150 млн. руб., наданою Радою народних комісарів за ініціятивою Леніна. Розподіл грошей здійснювався через «комітети бідноти»[71], які створювалися місцевими комуністами, за словами Валіді, в обхід башкирського уряду[72].

Неґативна оцінка місця «Башкирпоміч» у системі влади, зроблена Валіді, була спричинена дальшими подіями. На початку своєї діяльности «Башкирпоміч» співпрацювала з башкирським Народним комісаріятом продовольства, який очолював «ветеран» башкирської революції Ільдерхан Мутін. Він і уповноважений «Башкирпомоччі» та член Башкирського воєнно-революційного комітету, Тімофєй Сідельніков, у листопаді зверталися до ЦК РКП(б), Всеросійського центрального виконавчого комітету Рад і Башвоєннревкому зі скаргами на недієздатність «Башкирпомоччі» та її кадровий голод[73]. Проблема була настілки важливою, що на бланку телеграми Сідєльнікова Ленін зробив помітку, що відомості з телеграми мали бути використані заступником народного комісару внутрішніх справ Міхаілом Владімірським і членом колеґії Народного комісаріяту в справах національностей Сємьоном Діманштейном для доповіді в Раді народних комісарів[74].

У грудні 1919 року робота «Башкирпомоччі» почала налагоджуватися. На місцях з’являлися безкоштовні їдальні та дитячі приюти[75]. Однак через хворобу Сідєльнікова, який травмувався через падіння зі сходів, і початок тертя між «Башкирпоміччю» і Башвоєннревкомом, який не направляв до організації фахівців із Москви, призвели до заміни Сідєльнікова на Артема[76].

З приходом Артема розпочався конфлікт між Башвоєннревкомом і «Башкирпоміччю». У лютому новий керівник од імені «Башкирпоміч» розіслав по кантонних революційних комітетах циркулярний лист із закликом сприяти діяльности «Башкирпомоччі» на місцях[77].

Загалом ситуація в Башкортостані була неспокійною. Навесні 1920 року відбувалися сутички між російськими селянами-переселенцями початку ХХ століття та башкирськими селянами. Валіді звинувачував комуністичних діячів у нацьковуванні переселенців на башкир. Підсумком цього стало роззброєння росіян башкирськими військами[78].

Іншою акцію центру з послаблення впливу башкирських сил, після створення «Башкирпомоччі», було намагання, за ініціятивою Сталіна і зусиллями Оренбурзького партійного комітету, включити терени Малої Башкирії та башкирські війська до складу «укріплених районів» Туркестанського фронту. На погляд Валіді, це означало втручання у внутрішні справи Башкортостану та порушення умов Російсько-башкирської угоди від 20 березня 1919 року. Тому башкирські урядники всіляко протистояли цьому, прагнучи закріпити терени і війська безпосередньо за командуванням Туркестанського фронту[79].

Конфліктогенною виявилася ситуація навколо призначення очільників Башкирської надзвичайної комісії та відділу зовнішніх відносин Радянської Башкирії, в якій зіткнулися інтереси Башвоєннревкому та Башкирського обкому. Напевно, вираз «зовнішні відносини» в даному разі варто взяти у лапки, позаяк ішлося про відносини Башкортостану з іншими радянськими республіками та сусідніми теренами Росії. 12 січня 1920 року на засіданні президіюму ревкому було ухвалено положення про відділ зовнішніх зносин, а новий відділ очолив етнограф Константін Ракай (Ричков). На тому ж засіданні головою Башкирської «надзвичайки» призначили Тагіра Імакова. Однак член ревкому, Самойлов, висловив незгоду із цим рішенням, оскільки воно не було попередньо розглянуто ані обкомом, а ні «фракцією комуністів» при Башвоєннревкомі. Наступного дня обком провів засідання, на якому затвердив цю пропозицію Самойлова і відкликав з посад Імакова та Ракая[80].

У відповідь Башвоєннревком 14 січня провів екстрене засідання. Голова ревкому, Харіс Юмагулов, виголосив доповідь про наявність серед башкирських державних діячів групи зрадників, які виступають проти інтересів Радянської Башкирії та особисто проти Валіді та Юмагулова. Цих «зрадників», за словами голови ревкому, підтримували Артем, Самойлов та інші комуністичні провідники. В ніч з 15 на 16 січня названі особи та деякі інші посадовці були заарештовані. Вдень обком провів нараду, на якій партійні діячі вирішили відкликати Юмагулова і Тагірова з усіх посад та піддати їх партійному суду, викликати Юмагулова до Москви та повідомити про ситуацію ЦК РКП(б) й особисто Леніна. Одразу Артем направив телеграму про ситуацію Леніну і Фрунзе. В телеграмі йшлося про арешт обкому та підготовку збройного повстання. Ясна річ, це було відверте перебільшення. Але Ленін того ж дня викликав Юмагулова до Москви для надання пояснень[81].

Лідери обкому побачили себе переможцями в конфлікті з башкирськими націоналістами. 17 січня Артем надіслав до ревкому листа з повідомленням про відкликання Юмагулова яко представника Всеросійського центрального виконавчого комітету, попри відсутність подібного рішення. 19 січня Башвоєннревкому звільнив усіх заарештованих. Наступного дня обком провів засідання, на якому було вирішено змінити склад ревкому та виключити з партії членів ревкому, зокрема Юмагулова та Імакова. Натомість у ситуацію втрутився московський центр. За «соломоновим рішенням» центрального виконавчого комітету та особисто Леніна обидві сторони конфлікту мали зробити крок назад: ревком мав відкликати заяву про «змову» серед башкирських діячів, підтриману лідерами обкому, а ревком мав здійснювати «лояльне дотримання Башконституції»[82].

Після січневого конфлікту мир між націоналістами та комуністами протримався аж півтора місяці, а потім знову далися взнаки протиріччя щодо «укріплених районів» і «Башкирпомоччі». 7-9 березня відбулася Друга башкирська обласна комуністична конференція. На ній був присутнім Валіді, попри відсутність у нього членського квітка. Саме за кілька днів до конференції його вдруге обрали головою Башкирського воєнно-революційного комітету[83], що означало посилення позицій башкирських націоналістів. Більшість делегатів партійної конференції, росіяни, підтримали дії «Башкирпомоччі» і справу «укріплених районів»[84]. Початок конференції здавався виявом примирення партійних і місцевих лідерів. Так, Валіді у своєму виступі наголосив на необхідности нормалізації російсько-башкирських відносин і припиненні роздмухування міжетнічних протиріч:

«Національний рух башкир викликає наступальний рух з боку російського населення, яке іноді не особливо терпляче ставиться [до башкирів. – М. Г.]… На цю сторону ми маємо звертати особливо серйозну вагу. Побутові умови мають бути взяті до уваги. Іноді росіяни та башкири можуть бути введені в оману людьми, які не мають нічого спільного із радянською владою та нашою партією»[85].

Виступ Артема, зроблений од імені ЦК РКП(б), був на абстрактну тему – роль східних народів у світовій революції, та й доповідач відзначився косноязикістю:

«…[М]и маємо ввійти в найтісніший контакт, у спілку з тими групами мусульманських народів, які зрозуміли значення нашої революції. Вони наші найближчі помічники у справі створення революції на Сході. Це мають зрозуміти комуністи Башкирії. В побуті цих народів важко нам, росіянам, перемогти. В Башкирії в цій складній формі життя і побуту, де скупчилися різноманітні народності, суміш кочовиків – переселенців з Азії в Европу і назворот, – потрібно вирішити це складне завдання проведення лінії та політики комуністичної партії. Комуністи Башкирії, які [за викладом мала бути «яка». – М. Г.] є вікном на Схід, зуміють підійти та вирішите це завдання…».

Про що ж ішлося Артему в незрозумілій фразі «в побуті цих народів важко нам, росіянам, перемогти»? Чи він мав на увазі складність роботи російських комуністів на Сході, який розпочинався для них із Башкортостану? Так чи інак, попри наголошення на важливости Башкортостану яко «вікна на Схід», головні проблеми його «радянізації» були попереду.

Одночасно із проведенням партійної конференції, 9 березня, «Башкирпоміч», в обхід уряду, скликав у Стерлітамаці конференцію «комітетів бідноти» та ухвалив резолюцію про поточну роботу організації[86]. 10 березня Валіді та інші башкирські лідери прибули на засідання «Башкирпомоччі». Валіді виступив проти резолюції 9 березня, звинувативши керівництво організації в обмані представників «комітетів бідноти», які не володіли російською мовою і не були залучені до обговорення положень резолюції. Причому башкирські провідники зверталися не тільки російською, а й башкирською мовою, незрозумілою діячам «Башкирпомоччі». У відповідь керівники «Башкирпомоччі» звинуватили Башвоєннревком у намаганні підпорядкувати організацію собі. Своєю чергою, башкирські лідери звинуватили «Башкирпоміч» у протидії запровадженню колеґіяльного управління організацією[87]. Так розпочався конфлікт між керівництвом Радянської Башкирії та «Башкирпоміччю».

 

Фьодор Самойлов (1882–1952), російський революціонер і
радянський державний діяч, у 1919–1920 роках – уповноважений
Всеросійського центрального виконавчого комітету
при Башкирському тимчасовому воєнно-революційному комітеті
(на світлині 1914 року)

Того ж таки 10 березня, після скандального засідання Першої конференції «Башкирпомоччі», по сусідству з будинком Валіді сталася стрілянина. Постріли були зроблені з будинків місцевих комуністів[88]. Російські комуністи, зокрема Самойлов, уважали цей випадок інсинуацією самого Валіді та його прибічників[89]. Подальше розслідування інциденту представниками Стерлітамакської повітової надзвичайної комісії виявилося безрезультатним[90]. Ця провокація могла призвести до справжнього конфлікту.

Башкирський воєнно-революційний комітет не забарився з реакцією. 12 березня він адресував ЦК РКП(б) і Всеросійського центральному виконавчому комітету, особисто Леніну та Сталін, а також іншим високопосадовцям заяву про недопущення роботи в Радянській Башкирії органів влади, паралельних Башвоєннревкому. Це був натяк на «Башкирпоміч». В заяві проголошувалися основні вимоги башкирських лідерів:

І. Реорганізувати роботу Башкирського обласного комітету РКП(б) «на тих началах, які вказані комуністами башкирів і татар», тобто нейтралізувати російські впливи серед комуністів Башкортостану, за умови «повного підпорядкування Башобкому» з боку «всіх партійних товаришів російського походження»;

ІІ. Відкликати керівників «Башкирпомоччі», зокрема Артема;

ІІІ. Скасувати самостійні заходи командування Туркестанського фронту з керування башкирськими частинами в Радянській Башкирії. Натомість призначити керівником єдиного укріпленого району в межах Башкирії коменданта, який підлягав би командуванню Туркестанського фронту;

IV. Негайно завершити справу з переходом Стерлітамаку зі складу Уфимської губернії до Радянської Башкирії[91]. Справді, дивним був стан, коли столиця Башкортостану фактично належала до іншої адміністративно-територіяльної одиниці.

Випадок із стріляниною поставив місцевих діячів на межу конфлікту, про що свідчила різка заява Башвоєннревкому. Ситуацією занепокоївся сам Ленін. Він доручив розбиратися із ситуацією головнокомандувача Червоної армії Льва Троцького та командувача Туркестанським фронтом Міхаіла Фрунзе. Фрунзе змінив керівництво «укріплених районів» Башкортостану і призначив керманичем представника башкирських сил[92].

Троцький спеціяльним потягом вирушив із Москви, і вже ввечері 12 березня прибув до Уфи[93]. Він викликав до себе представників башкирського уряду та керівників парткому зі Стерлітамаку, а також голову Уфимського губернського ревкому Бориса Ельцина. Троцький уважно розпитав усіх скликаних[94].

За підсумками розмов із Троцьким, була проведена нарада, до протоколу якої були внесені такі основні рішення: 1) розширення складу Башвоєннревкому; 2) негайне оформлення кордонів Радянської Башкирії; 3) координація на місцевому рівні продовольчої політики; 4) неприпустимість практики оскарження органами влади Башкирської республіки дій органів влади сусідніх губерній у московський центр без координації зусиль на місцях; 5) звернення уваги Всеросійського центрального виконавчого комітету на неприпустимий тон «статтей радянської преси сусідніх губерній», себто російської преси, і «статтей татарських органів» про Радянську Башкирію[95].

Валіді оцінив результати наради яко перемогу башкирських націоналістів[96], хоча про «Башкирпоміч» на нараді прямо не йшлося. Натомість Самойлов не вважав рішення Троцького за поразку Башкирського обкому РКП(б) і не погоджувався з подібною оцінкою башкирських націоналістів. Він марно намагався захистити позиції російських комуністів на засіданні президіюму обкому 17 березня, в якому не взяли участь башкирські націоналісти[97]. Тож конфлікт тривав далі.

Після своєї «перемоги» башкирський уряд дозволив проведення Другої конференції «Башкирпомоччі». Однак башкирські делегати конференції, за споминами Валіді, були обурені виступами делегатів-росіян, які заперечували, за словами, башкирську автономію[98]. Вірогідно, йшлося не про незгоду з існуванням Башкирської республіки, а прагнення підпорядкувати башкирські справи партійній і державній справ.

Відповідь башкирського уряду була моментальною. Башкирські лідери відправили телеграму до Всеросійського центрального виконавчого комітету Рад, Ради народних комісарів, Народного комісаріяту в справах національностей і Башкирському представництву при московському центрі. В телеграмі вони в різких тонах звинуватили «Башкирпоміч» у тому, що вона

«перетворилася на справжню національну організацію російських шовіністів. Баш[кирському] населенню не допомагає, є тільки органом захисту інтересів російського населення Башкирії, розпалює національне почуття останніх. Дитячі приюти, відкриті для російського населення, квітнуть, будинок для башкир тільки вбиває башкирських дітей»[99].

Зрештою, для недопущення загострення конфлікту між Башвоєннревкомом і «Башкирпоміччю»а– 28 квітня Сталін телеграфно викликав до Москви Валіді та Самойлова[100]. Останні дні квітня виявилися останніми днями перебування Валіді на батьківщині.

У Москві була створена спеціяльна комісія для вирішення справ Башкортостану на найвищому рівні: до її складу належали Сталін, Троцький і Лєв Камєнєв. Сталін і Ленін на зустрічах із Валіді сказали, що він має певний час побути в Москві. А Ленін запропонував Валіді залишитися працювати в Москві. Того часу Валіді призначили членом Народного комісаріяту в справах національностей і доручили займатися підготовкою конституцій мусульманських радянських республік та формуванням мусульманських військових частин в Україні[101]. Валіді був занадто важливою персоною для башкирських націоналістів і занадто серйозним суперником для місцевих російських комуністів, щоби залишати його у Стерлітамаку.

Додамо, що водночас із політичним суперництвом, у Валіді були й більш приємні справи. В березні до Стерлітамаку з Москви приїхала група з трьох панісламістів: Рашид-казі (Абдрашид Ібрагім) із Туреччини та Мавляві Баракатулла і Мавляві Габдельбер з Індії. Вони підтримували російських комуністів і вбачали в Башкортостані вихідний центр створення мусульманської держави в Туркестані. Причому Баракатулла зустрічався з Леніним, а той порадив йому поговорити з Валіді[102]. Останній охолодив політичні фантазії гостей:

«Усе, що Ви кажете, – плід ваших мрій. Сполучення ісламу та Корану з комунізмом само собою гріховна річ, і на перемовах із Радами (Советами) Вам не варто згадувати про релігію. Викажіть свою згоду співпрацювати з ними яко представники громадських сил у революційному русі»[103].

Трохи пізніше до Стерлітамаку прибув гість Радянської Росії індійський ліберал, шейх Саїд Арабі Пенджабі, який тоді мешкав у Бірмі[104]. Валіді вважав, що прибуття до нього закордонних панісламістів було справою Артема та інших місцевих комуністів. Вони намагалися представити Валіді в очах московського центру фахівцем із східних справ, щоби його взяли до Москви – і він полишив Башкортостан[105].

 

Будинок дореволюційної Уфимської філії
Селянського поземельного банку, в якому 13-14 березня 1920 року
відбулася нарада з башкирського питання під головуванням Лева Троцького
(сучасна будівля Національного музею Республіки Башкортостан)

Таким чином, період початку 1919 – початку 1920 років показав складність становища Башкортостану в складі Радянської Росії. Допоки тривала Громадянська війна і зберігалися сподівання на світову революцію, тобто вихід соціялістичної революції за межі постімперського простору, Радянська Башкирія – з її потужним, хоч і невеликим, військом і значенням «східних брам» для Радянської влади – зберігала автономію у внутрішніх справ.

Спочатку загрозою для башкирською справи були більшовики, потім – білі сили, пізніше – татарсько-башкирська ідея, що заперечувала хай і не самобутність башкирського народу, проте самодостатність башкирської нації та державности Башкортостану. Однак після того, як наприкінці 1919 року білі сили і татарсько-башкирська ідея були зведені нанівець, виявилося, що справжньою загрозою для башкирської автономії став російський комуністичний централізм. Тоді ж до Башкортостану були направлені вчорашні українські комуністи, відправлені з України за великодержавний шовінізм. Для Радянської України вони виявилися непридатними, а в Радянській Башкирії – стали творцями владної вертикалі Комуністичної партії.

Російсько-башкирські суперечності тривали від самого переходу Башкортостану на бік Радянської влади. Але у 1919 році башкирські провідники мали змогу сподіватися на підтримку московського центру в протистоянні з місцевими російськими партійними, державними та військовими діячами. З активізацією «Башкирпомоччі» та її суперництвом із Башкирським воєнно-революційним комітетом «медовий місяць» між Радянською Росією та Радянською Башкирією завершився.

Радянська Башкирія в теорії залишалася «східною» республікою, починаючи з якої світова революція мала охопити східні країни, причому навіть за межами колишньої імперії Романових. Башкортостан чудово вписувався в нову концепцію «східної революції», створену Леніним і доповнену Султан-Галієвим у 1919 році. Проте на практиці Радянська Башкирія, як показав кінець 1919 – початок 1920 років, стрімко зробилася «національною» республікою, яку московський центр намагався прив’язати до себе. Так само, як і «самостійну» в теорії й теж «національну» на практиці Радянську Україну.

 

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел