Текст підготовлено у процесі дослідження для проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Ця авторська колонка не є остаточним результатом дослідження.
Деякі штампи в історії України дуже важко піддаються змінам, незважаючи на новітні досягнення академічної науки. Один усталений імперський наратив розповідає про події кінця XVII століття таким чином: Київська митрополія вийшла в 1686 році з-під підпорядкування Константинопольського патріархату і стала частиною Московського. Насправді все було не зовсім так, або, скоріше, зовсім не так. Це був клубок складно сплетених подій, в яких важливу роль відігравали особисті інтереси, геополітика, релігія та боротьба за владу. При цьому роль гетьманської адміністрації й особисто Івана Мазепи в цих подіях була визначальною.
Питання про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату стало актуальним з моменту підготовки приєднання України до Московської держави. У Москві вважали само собою зрозумілим, що після прийняття васалітету цареві (1654 року), наступним кроком стане підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. Але абсолютно несподівано для царя і патріарха Никона ідея підпорядкування Київської митрополії викликала різкий протест українського духовенства і особисто Київського митрополита Сильвестра Косіва. Зрештою, Московський патріарх Никон відступив. З того часу питання про підпорядкування Київської митрополії порушували кілька разів — після смерті митрополита Сильвестра Косіва і пізніше, в 60-ті роки XVII століття. Під час підписання Бахчисарайського договору з Османською імперією у 1681 році російські посли отримали наказ з’ясувати у Константинопольського патріарха, чи дозволить він Київській митрополії бути під благословенням московських патріархів. Результатів вони не досягли.
Щоб розуміти складні та багатогранні події цього часу, потрібно мати на увазі, що українська православна церковна спільнота напередодні 1685–1686 років не була однорідною у своїх прагненнях і поглядах. Інокентій Ґізель, архімандрит Києво-Печерської Лаври, в 70-ті роки XVII століття несподівано став лідером промосковських сил Київської митрополії. Саме Ґізелю приписують авторство знаменитого «Синопсису», у другій редакції якого були сформульовані ідеї єдності «російського світу» (а якщо Ґізель навіть і не був автором цього твору, то в будь-якому випадку «Синопсис» був виданий з його благословення). Саме Ґізелю Константинопольський патріарх Парфеній II дав у 1676 році дозвіл стати київським митрополитом, як виняток прийнявши його благословення від Московського патріарха. Ця грамота створила прецедент. На виправдання Ґізелю варто зазначити, що в 70-ті роки XVII століття існувала реальна загроза передачі Києва Речі Посполитій (за умовами Андрусівського договору 1667 року), і архімандрит відчайдушно намагався знайти аргументи, щоби московський цар все-таки не віддавав Київ полякам.
Утім, план Ґізеля з прийняттям благословення від Московського патріарха не спрацював. Категорично проти виступив гетьман Іван Самойлович, який просто затримав патріаршу грамоту у себе в канцелярії, так і не передавши її Ґізелю. Самойловичу і сама кандидатура в митрополити не подобалася, і так само ідея підпорядкування української церкви Москві.
І ось на тлі Руїни та розколу України в 70-ті роки XVII століття починається відродження синергії українського духовенства (його частини) з гетьманською владою. Як за часів Петра Сагайдачного. Головним виконавцем цієї ідеї стає Іван Мазепа (поки що ще не гетьман).
Слід зазначити, що позиція Константинопольського патріархату та грецьких ієрархів не була надто доброзичливою до України. Там скоріше негативно ставилися до вченості українських церковників, вважаючи її «латинською». На цьому тлі Константинопольський патріарх створив у 1681 році Кам’янець-Подільську митрополію, надавши її главі титул екзарха всієї Малої Росії.
Це було дуже небезпечно для київських митрополитів, оскільки загрожувало втратою контролю над великою територією України. Ще більш небезпечним це було для гетьмана, який марно намагався зберегти контроль над «обома берегами Дніпра». У цих умовах Мазепа (значний військовий товариш) у березні 1682 року приїжджає до Москви і (зрозуміло, за згодою гетьмана) висловлює ідею обрання Київського митрополита, з прийняттям благословення від Московського патріарха.
Починається складна гра гетьманської адміністрації між Константинополем і Москвою за збереження за Київським митрополитом титулу «всієї Малої Росії», а відповідно, — влади над усією Україною, включаючи Правобережну.
Мазепа в цей період часто їздив до Москви і добре знав плани, які там розроблялися силами, близькими до української церкви. Справа в тому, що в період правління царя Федора Олексійовича виник проект церковної реформи, який передбачав проголошення Никона східноєвропейським папою, заснування чотирьох патріархатів (замість митрополій) тощо. В основі реформи були никонівські ідеї зміни і просвіти церкви, що базувалися на київському богослов’ї. Ця реформа не могла не імпонувати гетьману і його оточенню, які сподівалися використати її на свою користь.
Однак спочатку помирають головні натхненники реформи — Симеон Полоцький і патріарх Никон (дорогою зі свого вигнання), а потім і цар Федір Олексійович. Починаються стрілецькі бунти і безвладдя в Москві, які відклали виконання проекту. Але надії на продовження планів залишалися, бо князь Василь Голіцин, як і раніше, був при владі. Разом з правителькою царівною Софією, Голіцин виступав за зміни в Московській державі, європеїзацію. До того ж у листопаді 1683 року помер Інокентій Ґізель, що було дуже вигідно Івану Самойловичу, який не бажав його кандидатури в митрополити. У цих умовах Самойлович пропонує кандидатуру лояльного собі Гедеона Четвертинського.
Московський патріарх Іоаким, однак, поспішив використати звернення Самойловича для виконання власних планів. У грудні 1684 року на його вимогу було направлено послання Константинопольському патріарху з наполяганням поступитися Московському патріарху правами на Київську митрополію. Не чекаючи відповіді з Константинополя, в Москві дали указ проводити вибори київського митрополита.
На виборах від гетьмана був присутній Мазепа, який щойно став генеральним осавулом. Все пройшло під контролем гетьманської влади, митрополитом обрали Гедеона.
Після виборів українське духовенство сформувало свої вимоги до Московського патріарха і скерувало їх до Москви з генеральним суддею Савою Прокоповичем. Грамота гетьмана містила прохання звернутися до Константинопольського патріарха про «передачу Київської митрополії» Московському патріарху. Можна вирішити, що така пропозиція не залишає сумнівів у позиції Самойловича. Однак, одночасно гетьман просив залишити за митрополитом титул екзарха, що означало збереження зв’язку з Константинополем. Таким чином, гетьманська адміністрація намагалася досягти своїх цілей — обрати нового митрополита, підлеглого Константинополю і контролюючого всю Україну, одночасно задобрюючи Москву.
У результаті переговорів у Москві «царі», в особі Голіцина і Софії, відмовили Гедеону в титулі екзарха, тобто не бажали визнавати збереження підпорядкування України Константинопольському патріарху. При цьому вони пішли на багато поступок Київській митрополії, включаючи збереження шкіл з «латинським» навчанням. Що стосується Московського патріарха Іоакима, він не був готовий до жодних компромісів.
Переконавшись у небезпечній і непохитній позиції Московського патріарха, проти якого Голіцин відкрито виступати не збирався, гетьманська влада починає дуже ризиковану гру. Голіцин відправив посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим до Константинополя, щоб домагатися визнання нового митрополита і передачі Київської митрополії під владу Московського патріархату. Але гетьманська влада затримала російського дяка в Батурині. Причому робив це особисто Мазепа. Відпустили Алексєєва до Константинополя тільки разом з колишнім полковником Брацлавським Іваном Лисицею. Це викликало страшне невдоволення росіян, але діватися їм не було куди.
У результаті переговорів Алексєєва і Лисиці з патріархами Константинопольським і Єрусалимським було прийнято синодальне рішення, яке допускало отримання благословення від Московського патріарха. Але при цьому наказувалося в службах Київської митрополії першим згадувати Константинопольського патріарха. З канонічної точки зору це означало збереження підпорядкування Константинополю. Насправді, змінити це положення Константинопольський патріарх самостійно не міг. Тільки Томос, схвалений вселенським собором (тобто, всіма вселенськими патріархами), міг змінити підпорядкування Київської митрополії. Тому в майбутньому Московський патріарх Іоаким буде намагатися отримати таке рішення від вселенського собору, але безуспішно.
Таким чином, синодальні грамоти 1686 року не означали юридичного підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Гетьманська влада це добре розуміла, так само як і проблеми, повʼязані з відмовою Константинополя зберегти за Київським митрополитом титул екзарха. Гедеон також втратив титул «Галицький і всієї Русі», залишившись лише «митрополитом Київським». Зате в тексті синодальної грамоти підкреслювалося, що вибори митрополита здійснюються з дозволу і за порадою гетьмана обох берегів Дніпра — не царем. За митрополитом також зберігалося право звернутися до Константинополя в разі «потреби».
Самойлович і його оточення не були повністю задоволені цими рішеннями. Тому в гетьманській канцелярії змінили грамоту, додавши в переклад, надісланий до Москви, титул «екзарха всієї Росії». Для них це було принципово в контексті Правобережної України. Вже на початку 1686 року Мазепа під час поїздки до Москви домігся включення пункту про захист західноукраїнського і білоруського православʼя до статті Вічного миру. Це давало можливість київським митрополитам зберігати вплив на землях Речі Посполитої.
Перемовини 1686 року стали компромісом, який добре розуміли і грецька, і українська, і російська сторони. Патріарх Іоаким теж все прекрасно розумів і хотів домогтися юридичного підпорядкування Київської митрополії.
У традиційному наративі вважається, що цар Петро (прозахідний) переміг царівну Софію, яка виступала за традиційні цінності. Насправді патріарх Іоаким підтримав Петра під час перевороту 1689 року, впевнений, що виступає проти прозахідного курсу Софії і Голіцина (союзу з католицькою Священною лігою, європеїзації, «латинської» освіти). Петро тоді ще не був самостійною фігурою, а клан Наришкіних розглядався патріархом як повернення до старих добрих часів. Іоаким жорстоко розчарувався, але вже потім. Спочатку він перейшов у наступ, вступивши в гострий конфлікт з учнем Симеона Полоцького — Сільвестром Медведєвим. Боротьба проходила під приводом протистояння хлібопоклонній єресі, а, по суті, була боротьбою проти освіти («латинської»). Мазепа (який щойно став гетьманом) і київське духовенство підтримали в цьому протистоянні Медведєва. Але того у 1691 році стратили. Напередодні відбувся московський собор, який звинуватив у єресі всі твори української богословської вченості, зокрема праці Петра Могили, Інокентія Ґізеля, Йоаникія Ґалятовського, Лазаря Барановича та інші. Греки зайняли промосковську позицію, підтримавши Іоакима в питанні «єресі». При цьому вони практично обдурили Іоакима, відмовившись затвердити підпорядкування Київської митрополії Москві. Таким чином, Іоаким не зміг досягти юридичного (канонічного) визнання своєї влади над Київською митрополією. Він програв у своєму головному прагненні, і помер.
Новий патріарх Адріан намагався продовжувати боротьбу за українську церкву і протистояти європеїзації. Але він зустрів супротивника в особі уже дорослішого царя Петра, який у 1682 році, знущаючись над патріархом, влаштував Всешутейський собор. Українське духовенство і Мазепа не брали участі у Всешутейському соборі, мабуть, вважаючи його богохульним. Але після смерті Адріана (1700) активно підтримали реформу Петра, спрямовану на ліквідацію патріаршества. Управлінська реформа, по суті, ліквідувала інститут Московського патріархату та з канонічної точки зору робила мізерною синодальну грамоту 1686 року, яка давала право московським патріархам благословляти київських митрополитів. Подальша реформа імперської церкви здійснювали українці Стефан Яворський і Феофан Прокопович (до речі, висуванці Мазепи), і вона мало вписувалася в канонічні традиції. Але це вже інша історія.
Мазепа особисто відігравав активну роль у відстоюванні статусу Київської митрополії. Самойлович, а потім Мазепа-гетьман прагнули відновити Київську митрополію в колишній формі, включаючи території, що входили до складу Речі Посполитої. У цьому гетьмани бачили запоруку подальшого повернення під свою владу Правобережжя України, що було одним з головних напрямків політики Мазепи-гетьмана. А реформа московської церкви розглядалася ними як можливість створення імперської структури, в якій вони б відігравали домінуючу роль. Можна вважати їхні плани ілюзорними, але за ними, безумовно, стояли благі наміри.
