Від піднесення до втоми: Еволюція сприйняття Першої світової війни

Патріотичне піднесення

Початок Першої світової війни був ознаменований масштабним патріотичним підйомом серед абсолютної більшості населення Російської імперії і так званим «священним єднанням» партій та груп різного політичного спектру (за винятком крайніх лівих) у своїй підтримці дій уряду. У великих містах набули поширення велелюдні публічні акції патріотичного спрямування, а робітники припинили страйки, які на початку липня 1914 р. мали масовий та повсюдний характер.

В українських губерніях проведення перших нечисленних маніфестацій зафіксовано ще до вступу Російської імперії у війну – 14–15 (27–28) липня 1914 р. Наприклад, у Харкові у подібній акції взяли участь студенти та відставні військовослужбовці; в Одесі – «підлітки, учні і дорослі, члени монархічних організацій» [1]. У Києві подібне дійство, яке організували представники правих об’єднань, розпочалося з хресної ходи, адже 15 липня відзначався день св. Володимира [2]. Участь у цьому заході 150 гімназистів разом із директором народних училищ Київської губернії Борисом Плеським наштовхує на думку про використання адміністративного ресурсу[3].

У наступні дні, коли стало відомо про оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії, серед обивателів у громадських установах, міському транспорті й на вокзалах всі розмови точилися виключно навколо цієї події, причому настрій панував піднесений [4]. Різко зріс попит на газети, які, користуючись моментом, почали випускати екстрені доповнення та бюлетені. Редакції отримували численні запити й дзвінки із питаннями про останні новини, переважно, чи не вступила Російська імперія у війну. Оголошення загальної мобілізації спричинило велику хвилю повсюдних патріотичних і антиавстрійських маніфестацій. 17–18 (30–31) липня у Києві, Одесі та Харкові учасники таких акцій ходили вулицями, збиралися перед консульствами європейських держав, вигукуючи різні фрази: вітальні та дружні – перед французькими й англійськими, ворожі – перед австрійськими [5]. Атмосфера загального «гніву та торжества» стала настільки домінуючою, що висловлювання у вагоні конки власника харківської бакалійні П. Халябурди про те, що маніфестанти насправді є «хуліганами» обернулося для нього доставкою до поліцейської дільниці. Різні масові вуличні заходи за участі представників влади, духовенства та обивателів відбулися також у Катеринославі, Миколаєві, Луганську, Ялті, інших містах. Коли нічого такого не відбувалося місцеві монархічні газети висловлювали своє невдоволення. 18 (31) липня кореспондент «Киевлянина» здивовано писав: «не дивлячись на те, що преса заговорила про можливість війни Росії з Австрією – проскурівці [жителі міста Проскурів (суч. м. Хмельницький) – авт.] звично ведуть свої справи» [6].

Звісно учасники патріотичних маніфестацій, а на той час їхня чисельність у великих містах зазвичай оцінювалася від кількох сотень до кількох тисяч, репрезентували далеко не всі верстви населення. У першу чергу мова йшла про членів монархічних організацій, націоналістично налаштовану молодь, а також залежних від адміністрації представників бюрократичного апарату. На початку війни в суспільстві найгучніше лунав голос провладних груп. Такими методами, за допомогою ЗМІ, у Російській імперії створювалося враження згуртованості навколо монарха [7].

Проведення, за підтримки влади, патріотичних маніфестацій набуло поширення у більшості європейських країн. Будь-яка пацифістська позиція піддавалася публічному цькуванню, а «першою жертвою війни, яка ще не розпочалася» назвали вбитого 31 липня 1914 р. француза Жана Жореса, відомого своїми антимілітаристськими висловлюваннями.

Українська преса відзначала, що початок збройного конфлікту Австро-Угорщини із Сербією та оголошення Російською імперією загальної мобілізації спричинило серед населення «небачене пожвавлення», «небачений нервовий підйом» (Харків), «сильно піднесений настрій» (Катеринослав), «настрій піднесений. І дуже жвавий», «тверду рішучість гордо і мужньо зустріти майбутні випробування» (Одеса), «тривожне пожвавлення» (Луганськ), «украй підвищений інтерес» (Зміїв, Бахмут, Суми) і т. п. Луганська газета «Донецкая жизнь» 19 липня (1 серпня) повідомляла, що «усюди – в приватних будинках, у різних громадських місцях, у клубах, кав’ярнях, у театрі, на базарі чутно розмови про близьку криваву небезпеку… Війна постала, як грізний і неминучий привид. Звістка про війну, а потім про мобілізацію поширилася по всьому місту з надзвичайною швидкістю. Немов електрична іскра пробігла дротом. Не було жодної місцини, де б не говорили про війну» [8]. Навіть у віддалених повітових містах газети брали «нарозхват по дорогій ціні», а проведення масових маніфестацій під контролем поліції та за участі духовенства і місцевої влади вже стало звичним повсякденним явищем.

На цьому фоні вирізнялася позиція ліберальної української газети «Рада», яка справедливо висловила побоювання щодо різкого мілітаризму центральної преси. Поширення «лапідарної мови старих закурених порохом вояків», на думку невідомого дописувача, спричиняло велику суспільну шкоду, адже «утворюється зовсім фальшиве враження від того, чого хоче й як ставиться взагалі до війни громадянство» [9]. Невдовзі «Раду», як інші українські видання, чекало закриття у зв’язку із запровадженням воєнного стану [10]. Варто констатувати, що на той час демонстрація негативного ставлення до війни автоматично викликала асоціацію із соціалістичним рухом і, незалежно від реальних політичних поглядів, їх репрезентанта чекав ярлик революціонера-антидержавника. Лише більш, ніж через півроку, на початку весни 1915 р. у пресі почнуть з’являтися критичні оцінки масової поведінки населення. «Не робили висновків, узагальнень, не забігали наперед, не заглядали у майбутнє. Захоплювалися, як глядачі, навіть не утримуючись, а цілком закреслюючи можливість критики і прогнозу» – писала харківська газета «Утро» [11].

Надії та переживання

Початок мобілізації, обмеження руху пасажирських поїздів, швидке підвищення цін на товари першої необхідності в окремих регіонах та обмеження продажу спиртних напоїв подекуди остуджували патріотичний запал (названий «угаром» у радянській історіографії), особливо серед найбільш незахищених верств населення. Газети неохоче писали про подібні настрої, однак подекуди з’являлася інформація про те, що почала відчуватися «страшно згущена атмосфера», «велика тривога» серед жителів дачних передмість губернських міст [12]. Утім тоді мова йшла радше про побутові переживання, пов’язані, наприклад, із ускладненням транспортного руху, ніж про загальну атмосферу ставлення до початку війни.

Поступово населення починало усвідомлювати більш зрозумілу для кожного особисту загрозу. Навіть монархічна преса була змушена констатувати, що «у всіх нерви підняті, у багатьох змучені… багатьох чекає тяжка розлука із близькими…» [13]. Мобілізація стала першим чинником, який заклав підвалини негативного сприйняття війни як у середовищі інтелігенції, так і серед звичайних робітників та селян. Незадоволення останніх додавала необхідність збору врожаю зернових, що ускладнювався раннім призовом і породженим ним браком робочих рук [14].

Початок війни оптимістично, у дусі загально-патріотичного єднання, сприйняли представники недержавних націй – українці, поляки, євреї. Ця тема досить добре проаналізована в історіографії, тож доцільно згадати лише один сюжет, який не стосувався публічної політики, а мав суто людський вимір. У серпні 1914 р. газета «Маленькие одесские новости» опублікувала лист до рідних від солдата-єврея, якого відправили на австрійський фронт. У ньому він оптимістично висловив власний погляд на майбутнє: «Я цілком спокійний, бо йду з усвідомленням, що після війни євреям буде добре. Мене смерть не лякає, і я готовий померти за батьківщину і за мій народ. Нехай же я буду останньою спокутною жертвою на зорі нового життя єврейського народу. Я бачу проблиски зорі, я відчуваю подих нового життя. І це дає мені бадьорість і сміливість дивитися смерті прямо в очі» [15].

Щось подібне відчувала частина малоземельних селян, які розраховували на покращення особистого становища після війни. «У всіх балачках селян про війну зараз червоною ниткою проходить одна надія – надія на те, що після закінчення війни її учасники будуть щедро винагороджені землею» – вказував начальник Катеринославського жандармського управління [16]. Ці сподівання знаходили підґрунтя на фоні закликів до повсюдної конфіскації земель заможних німецьких колоністів та окупації російською армією Галичини наприкінці літа 1914 – весною 1915 рр. Подібні ілюзорні надії не були чимось новим, в українській історії чи не найбільш масово таке спостерігалося у роки Кримської війни, під час так званої «Київської козаччини» 1855 р.

Безпрецедентні масштаби війни та людські втрати, загроза мобілізації з подальшими низькими шансами на виживання для рядового складу спричинили позитивні зміни у ставленні до освіти. Це підтверджується опитуванням учнів, яке провів восени 1914 р. земський вчитель Полтавської губернії М. Анастасієв. Більшість респондентів у своїх відповідях розглядала навчання і грамотність як фактор полегшення військової служби. Дехто просто вказував на можливість вести листування із рідними («я тому ходжу в школу, щоб навчитися читати і писати. Як піду в солдати, щоб вмів листа написати батьку та матері»), але більшість наголошувала на суттєвішій користі:

– «я хочу в школу, щоб, як візьмуть в солдати, все знати. Брат каже, що як не буду нічого знати, то погано буде, а так ще й бити будуть, так що слухай свого вчителя»;

– «я вчуся, щоб як піду в солдати, то не бути дурнем»;

– «коли піду в солдати, щоб служба легшою була»;

– «мене посилають у школу, щоб, коли доведеться в солдати йти, грамотний був» [17].

Треба враховувати, що джерелом формування подібних думок було оточення, насамперед, батьки та інші старші члени родини. Йдеться про сільське населення, яке у переважній більшості раніше сприймало навчання «з суто практичної сторони», як малокорисну річ, що відволікає дітей від побутових і господарських справ. Тоді ж, під впливом війни, поступово приходило усвідомлення освіти як додаткового фактора виживання у випадку мобілізації.

У віддалених від фронту українських губерніях перший новий рік після початку війни, 1915-ий, зустрічали хоч і зі стриманим, однак помітним оптимізмом. Цьому сприяли перемоги на Східному фронті, зокрема в Галичині. Незважаючи на неочікувано затяжний характер бойових дій, преса висловлювала надії щодо завершення війни вже у найближчі місяці, «оскільки історичні долі вирішуються тепер зі швидкістю, про яку людство ніколи не знало» [18].

Події на фронті були головною темою для повсякденного спілкування. Роль основного джерела для отримання інформації відігравали газети і попит на них лише зростав. Це було помітно навіть у сільській місцевості, де почали більше цінувати людей, які вміли читати. Для юнацтва це стало ще одним додатковим стимулом для відвідування школи і гарного навчання. У святкові дні та вільний від роботи час звичною картиною на вулиці чи в окремих будинках стала група селян, які збиралися навколо когось, хто читав газету. «Читають газету, дуже цікавляться війною», «село проявляє великий інтерес до воєнних подій», «збираються на лавах і з інтересом слухають та діляться враженнями від війни» – відзначали на початку 1915 р. у різних селах Катеринославської губернії. «Надішліть газету. Мій син на війні. Може в газеті написано про нього» – зверталися жителі Кременчуцького повіту на Полтавщині. «Потребуємо газет» – аналогічно вказував шахтар із Бахмутського повіту Катеринославщини. Вчителька земської школи у Слов’яносербському повіті помітила вплив зростання культури читання на розвиток загального кругозору: «…світогляд селян і навіть жінок сильно розширився. Вони дізналися із газет, що існують багато інших держав, міста, про які вони уявлення не мали» [19]. Стало помітно, що газети із «незрозумілої розкоші» перетворилися на звичну й невід’ємну річ. При цьому особливим попитом користувалися військові ілюстровані журнали. Для розгляду зображень знання абетки не було потрібним, тож такі видання зазвичай передавалися із рук в руки і таким чином обходили все село. Тенденція підвищення інтересу до газет яскраво фіксується на прикладі щотижневика Чернігівського земства. У перший рік свого існування, у 1913 р., «Черниговская земская неделя» мала 400 платних підписників, у 1914 р. – 680, у 1915 р. – 928, у 1916 р. – 1303 [20]. Звісно, варто враховувати інформаційне наповнення газети й говорити про загальне зростання авторитету земств та грамотності сільського населення, яке в даному випадку складало понад 70% від загальної чисельності підписників.

Крім описаних нових явищ, пов’язаних із впливом війни на побут (ставлення до освіти, культура читання), можна говорити й про переоцінку населенням значення релігії. Окремі свідчення дозволяють висловити думку щодо зростання кількості відвідувань церков. У деяких селах місцеві священики фіксували, що із початком війни стало помітним більш ревне ставлення до релігійних свят. У храмах почали з’являтися люди, які до цього по кілька років їх не відвідували. Цьому сприяло усвідомлення війни як фактора наближення або збільшення ймовірності смерті. Відчутним це було й у діючій армії, що підтверджується свідченнями, листами солдатів і офіцерів до рідних, тощо. Член Державної думи від Подільської губернії, протоієрей Федір Філоненко відзначав, що серед вояків тієї частини, де він служив, було багато «херсонців, тавричан, киян» і, незважаючи на поширення у цих регіонах різних «сектантських течій», ніхто не ухилявся від участі у церковних обрядах, від сповіді чи причастя [21]. Оскільки православ’я було невід’ємною частиною державної політики, подібні прояви релігійності активно підтримувалися владою та військовим командуванням. Представники останнього проявляли демонстративну підтримку дій уряду, відсутність сумнівів у «торжестві російської зброї» і у своїх працях зображували аналогічну картину стосовно інших категорій суспільства, не помічаючи кризових тенденцій. Так, полковник Павло Андріянов, який до літа 1915 р. викладав у Одеському військовому училищі, а пізніше займав різні вищі штабні посади у діючій армії, піднесено зображував картину глибокого тилу: «війна ще далеко, але її дихання, биття її пульсу відчувається за сотні верст від поля битви… мільйони людей, які не бачать війни, не чують гуркоту пострілів, живуть лише війною і для війни» [22].

Досить красномовний та до певної міри характерний опис поведінкової стратегії пересічного чиновника у період із початку війни і до кінця 1915 р. представлено у сатиричному оповіданні 1916 р. «Людина з темпераментом» анонімного автора. У ньому описуваний головний герой характеризується як такий, що легко й щиро піддається будь-якому громадському пориву. У перші дні війни його захопила хвиля патріотичних маніфестацій, прагнення матеріально підтримати армію та вступити до Червоного Хреста. Пізньої осені 1914 р. зазначений персонаж вже трагічно відгукувався про поточні події, але детальне пояснення такої поведінки із тексту вилучила військова цензура. У січні 1915 р. він збирався їхати до Галичини як повітовий начальник, вирішувати «національно-політичні питання». Ці плани також не вдалося реалізувати чи то через спротив конкурентів, чи то через відсутність вакансії. Весною головний герой обурювався «зрадою» (мабуть через поразки на фронті), а після відновлення роботи IV Державної думи у липні – вважав це «надією і порятунком» для імперії. Заключний описаний епізод стосується кінця 1915 р., коли він намагався отримати орден св. Володимира 4-го ступеня, який, на його думку, відкривав шлях до чину дійсного статського радника, а той, своєю чергою, до посади діловода і казенної квартири [23]. Оповідання є правдоподібним й демонструє, з одного боку, швидку змінність настроїв суспільства воюючої держави, а з іншого, їх вплив на індивідуальному рівні, навіть на чиновництво.

Розсудливо-реалістичне сприйняття

Поразки на фронті навесні та влітку 1915 р. «збурили суспільство», «сприяли протверезінню широкої громадськості», і «запас монархічних почуттів став танути, як сніг під весняним сонцем» [24]. «Люди звикли до війни, втомилися реагувати і на погані, і на добрі вісті з фронту, війна стала частиною буденного життя» [25]. Адаптація масової свідомості до нових реалій відбулася досить швидко. На зміну захвату від самої суті війни, «гострій напрузі відчуттів та переживань» прийшло «спокійне спостереження і розсудлива оцінка» – стверджувала харківська преса на початку березня 1915 р. Звісно, події на фронті залишалися головною темою розмов, але їх побутова сторона «вже давно примелькалася». Війна зрослася із буднями, «перестала вражати й хвилювати, стала своєрідним “побутовим явищем”». Люди вже не звертали уваги на списки вбитих і поранених, що кожен день друкувалися у газетах. Реагували на них як на звичайну рубрику на кшталт розкладу поїздів. Така «не то байдужність, не то втома» відображалася на ініціативності й бажанні допомагати. Благодійні «збори йдуть туго, в’яло і не те, щоб неохоче, але без колишнього підйому, не з тим настроєм». Все це наштовхувало на думку, що чим би не завершилася війна, це не компенсує тих втрат, яких вона вартує [26].

Світоглядні зміни, які відбувалися у суспільстві на початку весни 1915 р., були помітні не лише у великих містах. На прикладі повітового Єлисаветграда у Херсонській губернії аналогічними словами їх описала тутешня газета: «До всього людина звикає. Звикли ми і до війни. Спочатку суспільство тремтіло і від пиляючого багнету противника і від кожного окремого випадку застосування розривної кулі, а тепер хлопчики марно зазивають публіку найнеймовірнішими жахами війни, але перехожий навіть не чує їх…». Місцевих жителів більше хвилювали власні побутові проблеми, наприклад, ріст цін на продукти, аніж допомога пораненим чи біженцям. Знизився рівень пожертв на ці потреби і навіть міська влада почала ними менше перейматися. «Ми все більше і більше приходимо в норму, все глибше нас зачіпає павутина буднів» [27]. Фактично це був наступний етап сприйняття війни після демонстративного патріотичного підйому: швидка перемога віддалялася, лінія фронту знаходилася далеко, людські втрати ще не зачепили кожну родину, а зростання цін та падіння рівня життя – це те, що вже змінило повсякдення.

Із кожною новою мобілізацією, наповненням міст все більшою кількістю поранених та біженців, гостріше відчувалися людські втрати і масштаб руйнувань, не кажучи вже про наростаючу економічну кризу. Ігнорувати чи абстрагуватися від війни було неможливо, її події ставали особистим нещастям. На перший план почала виходити втома, особливо за відсутності успіхів на фронті. До того ж розвіювалися романтичні настрої селян щодо наділення землею учасників бойових дій. Із літа 1915 р., коли запрацювала 4-та сесія Державної думи, до цього додалася публічна опозиційність багатьох депутатів та політичних партій, які одностайно виступили на підтримку влади й особисто імператора у перші дні війни. Монархічна преса суттєво знизила свій запал, однак навіть у жовтні 1915 р., коли австро-німецьким військам вдалося звільнити більшу частину Галичини і фронт фактично стабілізувався на одній лінії, висловлювала впевненість у різкій зміні ситуації ще до початку зими [28].

Наближеність українських губерній до театру бойових дій та постійний наплив біженців не дозволяв війні відійти на другий план. Однак чим далі на схід, тим менш вона відчувалася. «Обивателів дрібних міст і містечок сходу [імперії] насамперед цікавило шкурне питання, а таким питанням у даний час є дорожнеча» – відмічав у листопаді 1915 р. подорожуючий із Києва до Саратова [29].

Антивоєнна радикалізація

Із відкриттям 5-ої сесії Державної думи у листопаді 1916 р. ключовим трендом більшості виступів парламентарів стала критика уряду, в тому числі й щодо ведення війни. Насправді ж це було лише відображення тогочасних настроїв суспільства, які радикалізувалися ще більше. Соціальний негатив, концентрований на початковому етапі війни навколо Австро-Угорщини та Німеччини як зовнішніх ворогів, поступово поширювався на правлячі кола Російської імперії. У Херсоні жандармські донесення зафіксували: «Після того, як точно визначилися наші невдачі на війні, а також після різкого випаду в Державній думі з боку її членів проти вищих чинів центральної урядової влади, серед населення, особливо селянського, стало відчуватися вороже ставлення до вищої влади в Росії загалом, причому тоді ж посилено поширювалися чутки про пануючу всюди державну зраду, величезні підкупи та ін.». В умовах вже зауваженого попиту на газети, дещо пом’якшували ситуацію численні цензуровані публікації про солдатську доблесть та героїзм. Практика використання в окремих регіонах (наприклад, у Катеринославській, Таврійській та Херсонській губерніях) праці німецьких військовополонених на сільськогосподарських роботах, на думку влади, сприяла «прищеплюванню селянству нових ідей і поглядів на війну» [30].

Однак, антивоєнні тенденції ставали все більше помітними. У черговому жандармському донесенні вказувалося, що «тепер на селі уже не вірять в успіх війни; за словами страхових агентів, вчителів, торговців та ін. представників сільської “інтелігенції”, всі чекають не дочекаються, коли ж, нарешті, закінчиться ця проклята війна» [31]. Під впливом агітації лівих партій у робітничому середовищі подібні настрої звучали ще гучніше, а гасло «геть війну» було одним із основних на більшості мітингів з осені 1916 р. До цього додалося різке погіршення продовольчої ситуації в зимній період кінця того року і початку наступного. У суспільстві зцементувалося стійке уявлення про зв’язок між необхідністю якнайшвидшого завершення війни і покращенням життєвого рівня. Це підтверджується навіть секретними донесеннями Департаменту поліції, в яких у січні 1917 р. вказувалося, що «з кожним днем все більше голосів вимагає…: “або забезпечте нас продуктами, або завершуйте війну”» [32]. Патріотичні заклики до загальної перемоги, які гучно лунали на початку війни, через 2,5 роки не резонували на фоні необхідності виживання навіть у далекому тилу.

На початку 1917 р. ліберальна преса відверто писала, що лозунг «все для війни», який у 1914 р. об’єднав населення імперії, поступово втратив своє значення: «початковий підйом громадських настроїв швидко впав. Замість “єднання”, проголошеного з таким ентузіазмом на початку війни, все більше й більше розростається привид повного роз’єднання між суспільством і владою» [33]. Вже не відчувалося ноток оптимізму навіть на шпальтах більш консервативних видань. «Безнадія переповнює серце. Немає за що вхопитися, втрачаєш віру у найпростіші істини» – підсумовувала 1916 р. помірковано права газета «Вечернее время» [34]. Навіть у газетному додатку до офіційного урядового вісника, поруч із закликами до єднання зусиль для остаточної перемоги, згадувався мир. «Всі хочуть, щоб кривава заграва війни згасла, зникла, і мирне життя зацвіло як раніше» – писав «Сельский вестник» [35].

Чіткі хронологічні етапи еволюції сприйняття Першої світової війни населенням українських губерній досить складно окреслити, адже мова йде про світогляд. Утім, ці зміни мали чіткі причини й маркери масової поведінки: 1) з моменту оголошення війни до перших масштабних поразок на фронті (серпень 1914 р. – ≈ весна 1915 рр.) – атмосфера загального єднання та оптимістично-патріотичного сприйняття війни, що охопила навіть ворогуючі політичні партії, активно страйкуюче робітництво і незаможне селянство з його «традиційними» сподіваннями на отримання землі за участь у війні; 2) від весни 1915 р. до осені 1916 р. – хвиля байдужості та апатії, що швидко змінилася помітними проявами антивоєнних настроїв (під впливом поразок, великих людських втрат, мобілізацій та несприятливих економічних факторів), які під час Брусиловського прориву частково нівелювалися надіями і (після чергової втрати захоплених територій Галичини) знову, цього разу значно глибше, укріпилися в масовій свідомості; 3) із кінця 1916 р. – категоричне несприйняття необхідності продовження війни, що остаточно зруйнувало сакральний образ імператорської влади як архетип свідомості більшості населення і започаткувало незворотню загальну радикалізацію суспільства.

Як не дивно, специфіка воєнного часу породила кілька масштабних «позитивних» світоглядних змін населення українських губерній. Значно зросла роль знань та освіти не лише як чинника самореалізації, а й додаткового фактора виживання у випадку мобілізації, що сприяло загальному розширенню світогляду. На жаль, в основі цих трансформацій були не традиційні еволюційні процеси соціального розвитку, а безпрецедентний військовий конфлікт світового масштабу. Подальші події показали, що вони мали тимчасовий характер і не встигли укорінитися в суспільстві.

Ця публікація є адаптованою версією уривку з колективної монографії: Милько В. Позафронтове сприйняття подій Великої війни // Людина на війні: український соціум через призму Першої та Другої світових воєн: Історичні нариси / Відп. ред. О.П. Реєнт; Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2021. С. 19–30.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.