Розповідати історії про Одесу — чисте задоволення. Заодно можна спробувати приміряти на ситуацію рамки відомих понять та спитати себе, чи вони працюють. Я намагаюся приміряти на Одесу поняття мультикультурності. У попередній колонці я спробувала пояснити своє переконання, що з другої половини ХХ століття Одеса стала монокультурним та мономовним містом (не моноетнічним — тут жили представники різних етносів, свідомі свого походження, але всі вони розмовляли однією мовою). Тепер спробую зробити крок убік запитання, а чим власне була та одеська мультикультурність, про яку пишуть як про очевидну характеристику міста.
Щоб не виникало питань, відразу зауважу, що мені йдеться про мультикультурність як певний спосіб співіснування в одному просторі людей різних культур, а не про мультикультуралізм як ідеологію, яка підкреслює рівну цінність різних культур та необхідність «святкувати різнобарв’я». Мультикультуралізм з’явився наприкінці 80-х ХХ століття, мультикультурність існувала значно раніше, і було б величезною помилкою вважати, що будь-який мультикультурний простір репрезентує ідеологію мультикультуралізму, тобто демонструє захват та підтримку існування різних культурних спільнот.
Способів жити різним культурним спільнотам в одному просторі достатньо багато. І далеко не завжди це про мир, дружбу та жуйку. У попередній колонці я розповідала історії про вимивання реальної наявності культурних практик в одеському повсякденні останніх десятиліть радянської влади. Сьогодні хочу порефлексувати, з чого створювався той культурний «осад», який ми досі намацуємо в усних інтерв’ю із сучасними одеситами. Я вже згадувала вислів «біжи бекіцер», який зчитувався моїм однолітком як фраза російською, а не мозаїка слів з різних мов.
Згадаю ще одну історію про непорозуміння між поколіннями. Є багато родинних історій про погроми та порятунки. Одну історію я чула в декількох варіантах від різних представників однієї одеської родини — родини Меєрович-Фрідманів. У мемуарах представниці старшого покоління родини було описано, як під час погрому 1905 року до дому, де жила сім’я, прийшла старенька православна няня з іконою. Діти вже виросли, няня вже не працювала в родині, але любила своїх вихованців та готова була захищати їх від погромників.
Представниця наступного покоління вже в розмові зі мною уточнювала — все було інакше, насправді наші просто відсиділись у сусідки, чоловік якої пішов на погром (ситуація настільки абсурдистськи смішна, що кіно за цим сюжетом було б водевілем, а не драмою).
Зрештою ми повернулися до цієї історії з представником третього покоління тої самої родини, який почув її в далекі 1960-70-ті роки від старших родичів (власне, він зрештою напоумив бабусю написати ті самі мемуари, на які я вже послалася). Він добре пам’ятає взаємне здивування родичів один одним після завершення історії фразою: «Після цього ми, звісно, переїхали на Велику Арнаутську». Внуку було абсолютно незрозуміло, який стосунок має переїзд до погрому: якщо в місті трапляються погроми, яка різниця, де ти живеш. Бабуся ж здивувалася його наївності: як же ж ти не розумієш, на Арнаутській була єврейська самооборона, погромники туди не сунулися би. Щоби «відполірувати» цю історію, додам, що я все це вперше почула наприкінці 90-х та зловила себе на думці, які святі часи були, якщо стара нянька була впевнена, що ікона в її руках зупинить погромників.
Розповіді та реакції людей прокреслюють контури обжитого світу. Кожна історія розгортає купу додаткових контекстів, які зрозумілі тим, хто живе в такій самій картині світу. Для тих, хто розповідав історії свого одеського дитинства, яке минало зокрема в контексті погромів, було очевидно, що міський простір не є гомогенним, в ньому є сегменти безпеки (де концентровані свої) та сегменти невизначеності, де ти можеш покладатися тільки на себе. Що існує самооборона. А про що нам говорить існування самооборони, як не про наявність небезпеки та розуміння необхідності захищати себе тими інструментами, які ми здатні забезпечити собі самостійно? Це зовсім інша конфігурація соціального простору, ніж та, яку бачив представник третього покоління родини.
Ось це і є одеський мультикультурний простір: у ньому всі точно знають, хто є хто та які в нього звичаї. У ньому точно існують історії підтримки та братерства, які базуються не на «святкуванні розмаїття», а на людських уподобаннях, які неминуче, але абсолютно необов’язково, виникають там, де люди живуть поруч. Народженому в 1950 році онуку авторки мемуарів про погром такий негомогенний міський простір просто не був даний у досвіді.
Є ще одна історія про українську няню в одеській єврейській родині, яка досі викликає у мене щирий захват та за яку я вдячна літературознавиці Анні Мисюк, зі слів якої я це записувала. На початку 1970-х Анна подекуди у вихідні залишала маленьку доньку у подруги своєї родини, яку знала з дитинства, що минуло у Саврані. Няня Саша чомусь просила Анну не приходити з малою до неї додому, а зустрічатись на зупинці трамваю. Заклопотаній мамі було байдуже, де зустрічатись, але зрештою родина дізналася справжні причини такої вимоги.
Справа у тому, що в радянському публічному просторі початку 70-х тільки й розмов було, що про «ізраїльську воєнщину». Саша, яка працювала в порту, слухаючи розмови на роботі та в «гостинці», де вона жила, зробила висновок, що євреїв точно скоро почнуть бити.
Саша вирішила, що дорослі мають попіклуватися про себе самостійно, а вона має зробити плацдарм для спасіння дитини. Тому почала привчати сусідів в «гостинці», що до неї приїздить племінниця з села: потім вони не будуть дивуватися, звідки у Саші взялася дитина. По дорозі додому вона вдягала дівчинці хрестик та просила не розмовляти багато, поки вони серед сусідів, щоби ті не здогадалися, що дитина міська.
Українська няня єврейської дитини склала цілком раціональний план порятунку. До загрози вона ставила настільки серйозно, наскільки це може робити людина, яка точно знає, як воно буває в просторі, де живуть люди різних культур. Це не жарти. Вона не кричала на сусідів: «господа, ви звєрі», вона раціонально розробила план, який може реалізувати особисто вона, розраховуючи на власні сили. Та зробила превентивні кроки.
Нагадаю, Саша була родом із Саврані, районного центру на півночі Одеської області, який водночас пам’ятав Голокост та звично практикував антисемітські лякалки. Саша розповідала історію з 1950-х років, як одного разу її, дівчину, яка бавила дітей в єврейській родині, запросили допомогти робити мацу перед Песахом. Вона спочатку злякалася, бо всі тут єврейки, вона одна «руська» (Саша говорила українською — самовизначення у цьому випадку теж окрема тема), а значить, християнську кров візьмуть саме в неї. А потім вирішила триматися біля тьоті Іди, бо та є найдобрішою людиною в світі, і якщо навіть уколе, «від неї не буде боляче». Пізніше Саша переконувала своїх родичів, що в мацу нічого окрім води та муки не кладуть, «більш нічогісінько», а родичі підняли її на сміх: «ти, Шура, дура, тобі просто очі відвели».
Я навмисно розповідаю історії взаємної підтримки та порятунку (реального чи уявленого), як вони існували в соціальній уяві другої половини ХХ століття. І в цих історіях у формі «когнітивного осаду» існує знання про той простір, який існував декількома десятиліттями раніше. На рівні «комунікативної пам’яті» це знання створює власні шари картинки світу, вбудовані вже в нові реалії. У другій половині ХХ століття в Одесі люди чітко знали, що живуть в багатонаціональному просторі, зберігаючи на рівні інтерпретаційних матриць пам’ять про простір багатокультурний.
У музеї історії євреїв Одеси «Мігдаль-Шорашим» зберігається документ початку ХХ століття про виклик поліції в один з одеських дворів, там дуже цікаво дивитись на підписи свідків: поряд з підписами є примітка пристава «такий-то відмовився підписувати по причині шабату». Коли особливості твоєї культури є підставою для законності відмінного від інших патерну поведінки — це багатокультурність. До речі, тій самий документ підписували й люди з єврейськими іменами: тобі не наказують дотримуватись шабату, ти сам вирішуєш. І це про складніший фрейм мультикультурності, ніж «порахувати по церквах».
Пам’ять про цей багатокультурний простір зберігається в другій половині ХХ століття. Але це вже «культурний осад», тому онук 1950-го року народження не розуміє бабусю — бо він вже не живе в просторі, де окремі групи різнокультурних людей можуть створювати власні зони безпеки. Для нього погром — це щось на кшталт стихійного лиха, він якого не можна сховатись. І це минуле. Пам’ять про реальні небезпеки мультикультурного простору змушують няню Сашу розробити план порятунку в тому обсязі, який вона може «потягнути». Раціональний розрахунок — я не змінюю світ, я рятую кого можу. При цьому для самих «об’єктів порятунку» очевидним в Одесі був скоріш побутовий антисемітизм, а не реальна загроза погрому.
Так, це всього лише кілька історій, які не претендують навіть на фрагментик рамочки, не кажучи про повноту картини. Для мене це скоріш висхідні точки для запитань. Саме тому реакції представників різних поколінь людей в Одесі на одну й ту саму історію є для мене важливими відправними точками для промацування контурів світу, в якому живе кожне з цих поколінь.
