У січні 2016 у іспанській газеті «El Pais» вийшло інтерв’ю з відомим соціологом Зигмунтом Бауманом. З одного боку, для тих, хто обізнаний з його творчістю, він нібито не сказав чогось принципово нового. Але з іншого, його відповіді на запитання кореспондента висвітлюють головні ідеї сучасного класика. Для мене Зигмунт Бауман є однією з тих осіб, які є найбільш актуальними серед соціологів ХХІ століття, а його спостереження й висновки – одними з ключових для розуміння того, що відбувається.
(Фото: Samuel Sánchez / EL PAÍS)
Запитання: Ви описали нерівність як «метастаз». Чи демократія під загрозою?
Відповідь: Ми маємо описувати те, що відбувається, як кризу демократії, крах довіри: віри у те, що наші лідери не настільки корумповані, чи дурні, або невмілі. Дія вимагає влади, спроможності робити щось, і ми потребуємо політики, яка є здатністю вирішувати, що має бути зроблено. Але цей зв’язок між владою та політикою в межах національної держави закінчився. Влада глобалізувалася, а політика залишилася такою ж локальною, як і раніше. У політиків зв’язані руки. Люди більше на вірять у демократичну систему, тому що вона не дотримується обіцянок. Ми бачимо це, наприклад, у міграційній кризі: це глобальний феномен, але ми дотепер діємо окремо. Наші демократичні інституції не були створені для регулювання ситуацій взаємозалежності. Теперішня криза демократії – це криза демократичних інституцій.
Запитання: У якому напрямку маятник між свободою та безпекою, який ви описали, гойдається зараз?
Відповідь: Існує дві цінності, які надзвичайно важко узгодити. Якщо ви хочете більше безпеки, ви маєте пожертвувати певним рівнем свободи; якщо ви хочете більше свободи, ви маєте поступитися безпекою. Ця дилема існуватиме завжди. Сорок років тому ми вірили, що свобода перемогла і ми почали споживацьку оргію. Все здавалося можливим, якщо лише позичити гроші: автомобілі, будинки… і ти лише платиш за це пізніше. Пробудження 2008-го було гірким, коли кредити вичерпалися. Катастрофа, соціальний колапс, який відбувся після цього, найсильніше вдарив по середньому класу, поставивши його у ситуацію прекаріату, у якій він досі перебуває: вони не знають, чи їхня компанія буде поглинутою і їх звільнять; вони не знають, чи зароблене ними належить їм… Конфлікт більше не є конфліктом між класами, але між кожним індивідом та суспільством. Це не лише брак безпеки, але й брак свободи.
Запитання: Ви говорите, що прогрес є міфом, тому що люди більше не вірять, що майбутнє буде краще, ніж минуле.
Відповідь: Ми перебуваємо у періоді міжвладдя (interregnum), між часами, коли ми мали щось певне, і часами, коли старі способи щось робити більше не працюють. Ми не знаємо, що потрібно, щоб це змінити. Ми експериментуємо з новими способами щось робити. Іспанія намагалася ставити ці запитання за допомогою «Руху 15 травня», коли люди захоплювали публічні простори, дискутували, намагаючись замінити парламентські процедури якоюсь прямою демократією. Це не тривало довго. Політика жорсткої економії триватиме, ніхто не може цього зупинити, але вони все одно можуть бути відносно ефективні у пошуку нових шляхів взаємодії.
Запитання: Ви стверджували, що подібні до «Руху 15 травня» та глобального руху Occupyзнають «як розчистити шлях, але не як створити щось стале».
Відповідь: Люди у публічних місцях відкладають свої відмінності на деякий час, щоби досягти спільної мети. Якщо ця мета негативна, пов’язана з ненавистю до когось, шансів на успіх більше. Це у певному сенсі вибух солідарності, вибух дуже потужний, але недовгий.
Запитання: Ви також вважаєте, що за їхньою природою у різнобарвних коаліціях немає місця для лідерства.
Відповідь: Це саме тому, що таким рухам не вистачає лідерів, які можуть вижити, так само тому, що їм не вистачає лідерів, які могли б перетворити їхнє відчуття мети на дію.
Запитання: У Іспанії «Рух 15 травня» допоміг створити нову політичну силу.
Відповідь: Зміна однієї партії на іншу не вирішить проблеми. Проблема не в тому, що партії помиляються, а в тому, що вони нічого не контролюють. Іспанська проблема є частиною глобальної проблеми. Помилково думати, що ви можете щось вирішити зсередини.
Запитання: Що ви думаєте про проект каталонської незалежності?
Відповідь: Я думаю, що ми все ще дотримуємося принципів Версалю, коли утвердилася ідея про право кожної нації на самовизначення. Але це є фікцією у сучасному світі, де більше немає гомогенних територій. Сьогодні кожне суспільство є лише зібранням діаспор. Люди приєднуються до суспільств, до яких вони лояльні і платять їхні податки, але у той же час вони не бажають зректися власної ідентичності. Зв’язок між місцем проживання та ідентичністю розірвано. Ситуація Каталонії, так само як і Шотландії чи Ломбардії, – це протиріччя між племінною ідентичністю та громадянством. Вони європейці, але вони не хочуть розмовляти з Брюсселем через Мадрид, а хочуть через Барселону. Така сама логіка виникає майже у будь якій країні. Ми все ще послуговуємося принципами, встановленими після Першої світової війни, але світ дуже змінився.
Запитання: Ви є скептиком щодо протестів у соціальних медіа, або так званого «диванного активізму», і говорите, що інтернет зі своїми дешевими розвагами робить нас дурнями. То ви вважаєте, що соціальні мережі є новим опіумом для народу?
Відповідь: Питання ідентичності перетворилося з чогось, з чим ви народилися, на завдання: ви мусите створити власну спільноту. Але спільноти не створюються, і ви або маєте спільноту, або ні. Все, що соціальні мережі можуть створити, це замінник. Відмінність між спільнотою та мережею полягає в тому, що до спільноти належите ви, а мережа належить вам. Ви відчуваєте контроль. Ви можете додати або видалити друзів за вашим бажанням. Ви перебуваєте під контролем важливих людей, з якими ви пов’язані. Люди почуваються трохи краще, оскільки самотність та забуття є великими страхами індивідуалістичної доби. Але так легко додати або видалити друзів у інтернеті, що люди стають неспроможними навчитися реальним соціальним навичкам, яких ви потребуєте, коли ходите вулицею, коли йдете на роботу, коли зустрічаєте багато людей, з якими вам потрібно вступати у справжню взаємодію. Папа Франциск, який є великою людиною, дав своє перше інтерв’ю після обрання Еудженіо Скалфарі, італійському журналісту, який заявляє, що є атеїстом. Це був знак: справжній діалог – це не розмова з людьми, які поділяють твої переконання. Соціальні медіа не вчать нас діалогу, оскільки так легко запобігти протиріччям… Але більшість людей використовують соціальні медіа не для того, щоб об’єднатися, не для того, щоб ширше відкрити власний горизонт, але навпаки, щоби закрити себе у зоні комфорту, де єдині звуки, які вони можуть почути, це відлуння їхнього власного голосу, де єдина річ, яку вони можуть побачити, це віддзеркалення їхнього власного обличчя. Соціальні медіа дуже корисні, вони дають задоволення, але вони є пасткою.
Первісно опубліковано в «El Pais»
Переклав Олексій Мусієздов
Зигмунт Бауман – професор університету Лідса. Народився у Познані у 1925 році, вивчав соціологію у Варшаві. З 1968 року працює у Великій Британії. Відомий своїми дослідженнями Холокосту, глобалізації, модерну та постмодерну.
