Запрошення на цю конференцію прийшло дуже несвоєчасно: я щойно повернулася з кількамісячної польової роботи і життя в Польщі, Румунії і України, попереду чекало кілька конференцій, в одній з яких я була cеред організаторів, і загалом наближалася осінь, на фоні все важчих новин з фронту все сильніше хотілося накритися пледом і пролежати так хоча би тиждень, не встаючи.
Але на скриньку прийшов електронний лист від однієї з відомих паризьких наукових інституцій. Там планували організувати одноденну конференцію про дослідження діспор України і Білорусі під час великої російсько-української війни. Покликаючись на одну з моїх минулорічних рефлексій, написану для журналу «Топос», що видається при Європейському гуманітарному університеті у Вільнюсі — про те, як західна академія марґіналізує феномен української міґрації, — авторка мейлу писала, що «саме такого погляду вона давно шукала», і запрошувала виступити з презентацією на тему методологічних викликів у дослідженнях в часи війни.
Позаяк конференція заповідалася бути французькою мовою і у мене не було ні часу, ні сил на підготовку доповіді, я спочатку практично відмовилася. Але організатори обіцяли подбати про перекладача і наголошували, що не чекають особливо глибокої концептуалізації, оскільки захід покликаний налагодити перші контакти між дослідниками у темі. Зрештою, я погодилася, про себе подумавши, що ближче до події розберемося.
Мої сумніви були найбільше пов’язані з тим, що я ніколи не мала професійного контакту з французькою академічною аудиторією, але досить багато чула про її національну загерметизовананість і «антиангломовність». Оскільки захід, до того ж, планувався для франкомовної публіки, я дуже слабко бачила, як тут «вписатися» у формат. Або, іншими словами: як зрозуміти, про що говорити, щоб аудиторія не тільки сонно зафіксувала мою «іноземну» присутність в їхньому комфортно гомогенному середовищі, але й почула мене, коли я говоритиму про міґрацію з України під час війни. При цьому я дуже хотіла уникнути ситуації, коли український досвід був би просто доданий як ще один кейс до досвіду інших діаспор, наприклад, з країн Магрибу, про що французькі вчені дискутують десятиліттями.
Тобто, мені по суті треба було знову зробити звичний жест: швидко увійти «нізвідки» в абсолютно новий культурний, інтелектуальний, мовний простір — на лічені хвилини, і так само швидко з нього вийти, залишивши після себе хоча б кілька ідей, які могли би продовжити інтерес до України в майбутньому.
Одним з найбільших викликів дискусії про український досвід в західних університетах є «мерехтливість» соціального знання про Україну. Це особливо гостро відчувається саме тоді, коли приїжджаєш не в старі осередки українських студій (як-от, наприклад КІУС — Канадський інститут українських студій), де існує, більшою чи меншою мірою, заряджене епістемологічне поле знань про Україну, певний консенсус стосовно базових понять, хронологій і концептуалізацій, а також, що не менш важливо — (не)вербалізована емпатія і теплота, як це буває між членами «спільноти однієї долі». А власне тоді, коли стикаєшся з більш «типовими» аудиторіями, де, перефразовуючи Оксану Забужко, досить складно знати наперед «яку саме історію України розказати за 15 хвилин», все виглядає набагато складніше. До слова, цей досвід невпізнаваності — не винятково український, ним у приватних розмовах часто діляться багато дослідників Центральної і Східної Європи: нещодавно литовська колега-соціологиня розповіла, що майже всі свої презентації на Заході вона починає з невеликої мапи Європи, з підсвіченими контурами Литви, і рідко коли відчуває, що це зайва інформація для її аудиторій.
***
Ухвалення рішення про участь, і сама участь у подібних конференціях після початку великої війни — це, на мою думку, один з найскладніших типів емоційної роботи дослідників, які працюють сьогодні з українськими темами поза межами України. Це досвід внутрішнього маятника — «гойдання» між потребою зосередитися на власному інтелектуальному продукті і алертним виконанням «місії» поширення знань про Україну, де запит надходить будь-коли, з будь-звідки, на яку завгодно тему, і часто із запитом на аналітику в спеціальному напрямку, яка при цьому не вербалізується прямо. Найчастіше це запит на аналіз того, як війна в Україні, або ті чи ті зміни сил на полі бою чи в міжнародній політиці, можуть відобразитися на суспільствах країн, звідки надходить запит про аналітику.
Що може бути печальнішим і більш «методологічно проблемним», ніж міркувати про «різні сценарії» війни, зі сторонніми спостерігачами цієї війни, особливо з тими, хто почасти сумнівається у реальності твого існування? Або розповідати про спільноту, чиє право і досвід суб’єктності поставлене під загрозу російськими військами і путінським наративом, у середовищах, заражених латентною байдужістю й епістемологічною дистантністю європейських інтелектуалів (див. наприклад, публікацію Ольги Бурлюк і Вйоси Муслю «Уявляючи Україну: від історії і міфів до протестів до майданних протестів»)?
«Неприсутність» України як суб’єкта (або, принаймні, не така присутність, яка сьогодні здавалася би нам адекватною) у деяких дисциплінах, як, до прикладу, у західних міґраційних студіях, — часто є наслідком бачення України через антиамериканську оптику. Оcобливо це трапляється у колах людей з лівими переконаннями, які часто мали поверховий (якщо взагалі якийсь) особистий досвід занурення в реальність країн колишнього СРСР. З ними буває дуже складно провадити дискусію, і самі лише спроби її розпочати можуть завершитися розірванням приватних стосунків, що чудово описала Богдана Курило у своєму академічному есе.
За моїми спостереженнями, більшість презентацій на українську тематику в західній академії сьогодні, незалежно від «теми», ведуться навколо ствердження або заперечення політичної суб’єктності України per se, а також того факту, що цій війні передували багато років антиросійського опору. Те, що про цей опір — від Розстріляного відродження до Майданів у 2000-х — багато західних експертів (включно з фахівцями Центрально-Східної Європи) не завжди були достатньо обізнані, призвело до того, що сьогодні нам всім доводиться проговорювати дуже багато «неконвенційного» знання про Україну, у дуже стислому часі і просторі — щоб і цим актом проговорювання, і його змістом довести невипадковість цієї війни, а також неможливість про неї «домовитися».
На згаданій паризькій конференції, один з учасників поставив мені питання: «Як це сталося, що у вас «там» (маючи на увазі Україну, Білорусь, і невиключено, що і Росію) почало відбуватися так багато інтенсивних подій в останні кілька років?»
У цьому питанні все вартує уваги: і формулювання «у вас», і «інтенсивні події», і часовий проміжок у «кілька років». Я відповіла йому, що коли щось і почало відбуватися, то це не «прискорення» подій в Україні, де кожні кілька років стається Майдан і де дев’ять років тому почалося російське вторгення, а процес відкривання України широкими аудиторіями, які на суб’єктивному рівні можуть цілком досвідчувати швидкість руйнування їхньої старої парадигми світу, і в якій вони до лютого 2022 року не мислили політичну окремішність України.
Я давно думаю про те, що перед тим як досягти моменту спокійної оповіді про деталі, оцієї розкоші неспішного розказування по суті — про, наприклад, результати тієї чи іншої етнографічної експедиції в Україні, або про спостереження з конкретної культурної меншини, — ми повинні пройти через роки концептуалізуючого монологу про Україну як про політичний і культурний суб’єкт, щоб закріпити її образ як політичний простір, де етнографія (культура, політика — потрібне підкреслити) може відбуватися і відбувається в реальному часі.
У теперішньому моменті, для гри на чужому полі однією з найбільш виграшних позицій, з якої можна це робити — показувати український досвід resistance and resilience, тобто опору, витривалості, стійкості. Причому це можна і варто робити відразу перестрибуючи етап виправдання — чому українці вдаються до цього опору. Факт опору є беззаперечним і прямим доказом існування і агентності спільноти або індивідуума: бореться, отже існує.
Але оскільки ці два поняття — resistance and resilience — досить таки сильно девальвовані у загальному західноєвропейському корпоративному потоці месиджів про толерантність, мультикультурність, відкритість, справедливість і далі за текстом (месиджів, за якими часто не стоїть жодна реальність, за яку хоча би хтось готовий чимось пожертвувати), то вживання цих слів може не мати жодного змісту для слухачів, навіть навіювати втому і нудьгу, принаймні, доти, допоки хтось не наповнить їх новим змістом. Повернути цим словам значення можна через їх контекстуалізацію, через реальний досвід, через добре відібрані деталі, свідчення, історії, факти, подані у дозованому емоційному стилі, без надриву. Український досвід дає тут необмежену кількість можливостей.
Свою презентацію на конференції, куди мене запросили, я вирішила почати з виставки відомого паризького художника вуличного мистецтва Крістіана Гемі, який малював зокрема у найвіддаленіших і найзруйнованіших після російських атак, місцях (а у Львові одна з найвідоміших його робіт — портрет дівчинки — на початку Городоцької). І сконцентрувалася на досвіді опору в українській діаспорі, де діаспору, за Фіоною Адамсон, я розглядаю як результат транснаціональної мобілізації, здійснюваної політичними акторами, які залучені у стратегічне конструювання соціальної ідентичності спільноти; акт перетворення ідей про політичну приналежність в практичну дію.
Українська діаспора є, по-перше, транснаціональною, бо вона формується і реалізовується понад і всупереч фізичних кордонів. По-друге, жіночою, причому радше не у гендерному вимірі (хоча відсоток жінок і дітей у хвилі після лютого 2022 року складає не менше 75 відсотків), натомість, і передусім, типологічно. Тут швидше йдеться про тип опору спільноти, яку агресор намагається упокорити і марґіналізувати через фізичне, культурне і символічне насильство. Саме тому феміністична постколоніальна критика, думаю, може дуже стати в нагоді в аналізі цієї війни, і про це, зокрема, в одній зі своїх доповідей говорить професор Віталій Чернецький.
Крім того, resistance є одним з найвпізнаваніших концептів у загальній «класичній» постколоніальній критиці про стосунки колоній і метрополій, що є дуже вигідним пунктом входу в дискусію в колишніх імперіях, які проходять свій досвід «покаяння». Резістенс — це також і найочевидніший соціальний досвід, через який сьогодні відбувається самоствердження українського суспільства, а також трансформація політичних і соціальних ідентичностей різних груп.
Український опір дає також підстави новому способу думання про українську постколоніальну війну, яка відрізняється від інших постколоніальних війн. Крім того, приклади українського опору в транснаціональних українських спільнотах доводять аналітичну безперспективність погляду на українських «біженців» як на «жертв», що тільки посилює їхню агентність.
Зрештою, конференція, на яку я найменше хотіла їхати, стала одним з моїх найкращих досвідів цього року. Внесення війни в простір, назагал віддалений від України, створює передумови для особливого типу мовчання, контакту і слухання, а також ментального і емоційного напруження. Крига, хай чим вона була, поволі скресає, принаймні на пів години, і з’являється дивна ілюзія того, що ми всі досягли хвилинного порозуміння, принаймні до моменту, поки це відчуття не зникне.
***
Оскільки мене запросили до участі на секцію про методологію, то емпірична частина, про яку я згадала вище, стала тільки прелюдією для основного дискусійного питання: чому сьогодні, в час війни і унікального українського опору, у міґраційних студіях західних університетів так мало місця для українських досвідів і ще менше готовності до того, щоби сприймати науковців із України як експертів, а не тільки як носіїв «історій»? Де, якщо не тут, і коли, якщо не зараз, буде створено можливість для цього? І чому цих можливостей і цього інтересу досі так мало, навіть якщо і є певна тенденція до їхнього розширення?
Відповіді на ці питання ховаються у мові, і у досвіді.
Попри успішний виступ і хорошу реакцію публіки, конференція для мене минула у лінгвістичній темряві: організатори хоч і обіцяли забезпечити переклад з французької на англійську, цього таки не зробили. Я змогла вловити дещо з презентацій, і дехто з колег перекладав мені на англійську чи українську, але це були тільки окремі ідеї. Щось було парадоксальне і, водночас, символічне у тому, щоби розповідати французьким науковцям іноземною для них (і для мене) мовою про складний і незрозумілий досвід війни в ситуації моєї мовної відрізаності від їхньої дискусії, але також і їхньої відрізаності від мого повсякдення у цій війні.
Цей досвід інтенсивної позамовності привів мене до нового досвіду відчуженості. Він також наштовхнув мене на рефлексії про способи порозуміння з тими, з ким у нас цілковито різні мови — від інструментальної до онтологічної. Як саме досвід війни у колишній Югославії вплинув на соціологічні концепції західної академії? Як сьогоднішня війна за виживання в Україні може долучитися до нового соціального знання в західних університетах у подальші роки?
Завершальною дискусією цієї конференції стала панель, куди запросили громадських діячів і представників української, білоруської діаспор, а також діаспори вгадайте якої ще країни? «Третя країна», на щастя, не з’явилася. Білоруську діаспору представляла Аліса Сиракваш, координаторка Cпільноти білорусів Франції, політична діячка, яка, зокрема, на початку 2000-х мала власний досвід ув’язнення в Білорусі за участь у демонстраціях.
Українську діаспору представляв Жан-П’єр Пастернак, президент Союзу українців Франції, чий дідусь еміґрував з України у Францію у 1920-х роках. Модераторкою була Ан де Тінґі (фр. Anne de Tinguy), почесна професорка Національного інституту східних мов і культур, чиї наукові інтереси стосуються України і російсько-української війни.
Ця дискусія стала маленькою річчю у собі. Почавши із загальних питань до обох співрозмовників, модераторка практично у «прямому етері» дізнавалася про те, що ще перед цією війною у Франції мешкало щонайменше 175 тисяч українців, що українська діаспора налічує щонайменше кілька мільйонів українців у світі і що, окрім політичної діаспори після двох світових війн і національно-визвольних змагань, ще кілька мільйонів українських трудових міґрантів працювали в ЄС. Мені було цікаво спостерігати за зміною виразу її обличчя і за її наростаючим здивуванням після кожної відповіді обох учасників. Час до часу здавалося, що вона не всередині модерації публічної події, а у приватній розмові, де речі несподівано постають у зовсім новому світлі. Час до часу я також думала, що цей досвід — не тільки її.
