Продовжуючи нещодавно розпочаті сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», хочу звернути увагу на «заборонений» для рецензування момент – про що не було написано,тобто про що могло бути написано. Мене цікавить питання: як іще можна писати історію великих просторів? Питання про «велике історіописання» допоможе роздивитися новизну концептуальних засад нового історичного курсу. Хай друга частина мого огляду буде «антирецензією»!
3. «Велике історіописання» в українській інтелектуальній традиції та сучасних історіографічних дискусіях
На перший погляд, «Нова імперська історія Північної Евразії» виглядає розширеною й контекстуалізованою історією Русі–Росії. Із самого історичного курсу та з першої частину мого огляду видно, що це не зовсім так. У фокусі авторів при розгляді історичної історії перебуває «імперська ситуація» у західній частині Північної Евразії – Східній Европі. Перші «імперські ситуації» виникали на Волзько-Балтийському торговельному шляху, а згодом – на шляху «З варяг у греки». Пізніше кордони політично організованих просторів змінювалися: старі торговельні шляхи втрачали своє значення, постала політично окреслена «Роуська земля», до якої долучилася Литва, а «розширена» Русь із Литвою зазнали із заходу експансії з боку Польщі, а зі сходу – натиску держав Чингізидів. Окремі глави курси присвячені річпосполитському та монгольському просторам. Пізньосередньовічно-ранномодерна турбулентність завершилася тим, що Москва виступила спадкоємцем і Роуської землі, й Золотої Орди. Щоправда, в останньому випадку без символічного «привласнення».
Які можливі інші перспективи історіописання, коли йдеться про великі простори? Звернуся до короткого огляду «паралельних» явищ – української інтелектуальної традиції та сучасних українських дискусій. Адже питання «Як писати історію Русі–України» є дотичним до справи історіописання Русі–Росії. Ба більше, українська історіографічна традиція, представлена «отцем української історіографії» Михайлом Грушевським, полягала в деконструкції «звичайної схеми російської історії»: історії Русі–Москви–Росії, яку явно заступила історія Русі–України, а також приховано: історія Москви–Росії. Не секрет, що утвердження українського метанаративу мала наслідком «звуження» російського метанаративу, хоча українські науковці минулих часів зазвичай не писали російську історію. Крім окремих важливих сюжетів од Миколи Костомарова.
Перед тим, як перейти до ідей Грушевського, наголошу на очевидному, але від того не менш злободенному. Складність історіографічної ситуації та її політичне використання полягає в тому, що Україна, Білорусь та Росія – хоч сучасні держави, хоч радянські республіки – у своїх історичних уявленнях та історичній політиці вбачають свої витоки у Київській Русі (або Давній Русі, як популярно говорити в Росії).
Істориків не здивуєш порівнянням імперії Рюриковичів з імперією Меровингів і Каролінгів: Київська Русь має таке ж саме «актуальне» відношення до трьох східнослов’янських держав, як й імперія Франків до сучасних Франції, Німеччини та Італії. Однак у «східнослов’янському випадку», мабуть, ніхто не хоче відмовлятися від символічної спадщини Русі, тим паче, пов’язаної з православною вірою і церквою.
Якщо переходити від символічної реальности до структурних побудов, то бачимо, що маємо справу з кількома «поколіннями» політичних просторів: 1) Русь; 2) Литва–Польща–Москва; 3) Росія. Їх можна було би розглядати окремо, якби Московське царство–Російська імперія у ХVII–XVIII століттях не об’єднала простір «Роуської землі», використовуючи символічну конструкцію «збирання земель руських». Як ішлося вище, для «збирання земель татарських» жодна ідеологема не була потрібною. Звідси питання для символічно навантаженої історіографії та історичної політики: як поєднати та від’єднати різні історичні блоки? Причому конструкція і деструкція йдуть пліч-о-пліч, а тому доводиться говорити про їхню діялектичну суму – деконструкцію.
Деконструктором символічної (читай – історичної) реальности Російської імперії, як наголошено в біоісторіографічній розвідці Сергія Плохія, виступив Михайло Грушевський у своїй статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» та загалом у своїй науковій творчости [1]. Для нього «альфою й омегою» історії був «народ», себто простонароддя. Звісно, увага великого історика належала українському народу. Українці, за Грушевським, вийшли на історичну арену у вигляді ранньосередньовічних антів. А якщо з тих – «докиївських» часів – уже існує український народ, то можна писати українську історію, окрему від російської – історії великоросів.
Блоки «Київська Русь»–«Україна у складі Литви+Польщі»–«Україна у складі Росії+Австро-Угорщини» для Грушевського нанизувалися на стрижень українського народу. Подібно до того, як українська інтеліґенція двох імперій закликала «свій» народ до національного відродження і вимагала врахування його прав та інтересів, українські історики (будучи справжнім аванґардом національної інтеліґенції) презентували окремішню українську історію.
Не все було настільки добрим. Для української історіографії з її ідейним «народництвом» випливала одна неприємна проблема: що робити зі Степом? З тими теренами, які українці колонізували (Грушевський і його сучасники надавали перевагу цьому терміну) через експансію Російської імперії – завершення нею неоголошеного «збирання земель татарських»? Які мали власну «доукраїнську» історію. І «неукраїнські» спільноти, які в різних спосіб узаємодіяли з українцями (особливо – зі степовиками-антами).
Виявилося, що історії народу не достатньо для опису історії модерної нації з етнічною територією та державними інститутами, позаяк український народ заселив Причорноморський Степ. Цю проблему знову довелося вирішувати самому ж Грушевському.
У 1930 році великий історик написав статтю «Степ і море в історії України» – передмову до збірника статтей з історії Південної («Полудневої», як тоді писали) України. Збірник не побачив світ. У цій статті Грушевський не тільки представив новий збірник і побіжно оглянув історію українського Півдня, а й проблематизував поширювані ним самим «народницькі» погляди на історичний процес:
«Належить розділяти аспекти Степу як території руїнних орд і Степу як системи комунікаційних ліній, торговельних шляхів, де часом рух гальмувався натиском й усобицями кочовиків, але часом з подвоєною силою оживав, знаходячи опіку і протекторат у ватажків сих самих кочовників, з мотивів фіскальних і політичних» [2].
Перший аспект – «Степ як територія руїнних орд» – суто «народницький»: у степах мешкали кочові тюркські народи, «ворожі» до українців. Про іранські народи Грушевському не йшлося, напевно, через відносно малий обсяг знання тодішньої науки про кіммерійців–скіфів–сарматів і по досі «темний характер» слов’янського етногенезу. Не кажучи про відомі насамперед з археологічних джерел (меншою мірою – з лінгвістичних дослідів та студіювання «Авести» і Вед) (лісо)степовий світ бронзового віку «ямників»/індоіранців – «катакомбників»/індоаріїв – «зрубників»/іранців.
Другий аспект – комунікаційні шляхи. Грушевський указав на існування недержавних інституцій, які діють «понад» народами – трансреґіональної торгівлі. (У першій частині «сеансів читання» звертав увагу на Волзько-Балтійський шлях). Не тільки історія держав, од якої у своїй історіографічній практиці історики-народники зовсім не відмовлялися, а й історія торговельних шляхів має значення. Навіть якщо не є «альфою й омегою», відведеною для «народу» або «трудящих», що в історіографічній практиці було майже одним і тим самим.
Отже, як в історичному наративі поєднати етноси, території, інституції та комунікації? На це питання не відповів Грушевський. Зате відповів той науковець, який виступав пізнім і заочним опонентом Грушевського, а за масштабом особи та праці йому не поступався – орієнталіст-енциклопедист Омелян Пріцак.
У чому полягає «контекстуальна» відмінність між двома історіографічними патріярхами? По-перше, якщо Грушевський був одним із лідерів українського руху, а на його очах і за його участі постала Українська народна республіка, фактичним нащадком якої стала Радянська Україна, до якої він повернувся з пореволюційної еміґрації, то зріле життя Пріцака минуло в еміґрації під час існування соборної (після Другої світової війни) Радянської України, а на схилі літ він побачив сучасну Україну і прожив у ній кілька плідних років, заснувавши Інститут сходознавства імені Аґатанґела Кримського НАН України.
По-друге, якщо Грушевський мав освітню підготовку українського історика-медієвіста і широкі літературно-наукові інтереси, то Пріцак був тюркологом-мовознавцем (ба ширше – «урало-алтаїстом») з не менш широкими науковими інтересами в евразійській загалом й українській зокрема царинах. Тож узаємодія різних держав, народів і культур була для орієнталіста нормою дослідницькою практики, а не аномалією, як для «традиційних» вітчизняних україністів.
Фрагмент телевізійної передачі каналу «Культура» про Омеляна Пріцака і його архів, який зберігається у Національному університеті «Києво-Могилянська академія»
Для Пріцака українська історія не була насамперед історією українського народу. Коли він уперше представив свою концептуальну доповідь «Що таке історія України?», був 1980 рік, а коли він прочитав другу версію доповіді, на дворі стояв уже 1990 рік із боротьбою за суверенність радянських республік, які мали вийти за межі держав титульних етнонацій, а слухачами доповіді були україністи у Києві. Наприкінці першої версії доповіді від 1980 року Пріцак, полемізуючи з українською інтелектуальною традицією, а заразом – із українською радянською історіографією з її оспівуванням «трудящих», прямо висловився:
«Історія України – це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, і їх носіїв (еліт), політично свідомих («політичних українців»), та перейнятих ними розвинутих цивілізацій» [3].
У другій доповіді від 1990 року орієнталіст пояснив свою другу тезу:
«Предметом історії є не аморфна селянська маса, або безмовна етнічна група (вони є об’єктом інших наук – етнографії та антропології, а свідома своєї історичної ролі людська спільнота. До XV–XVI сторіч у нашій патримоніяльній системі – це були князі та династія (тільки частинно бояри і багаті купці), а у станових системах стани: шляхецький, козацький та міщанський. Тільки після скасування кріпацтва 1848 року в Галичині та 1861 в Осередніх та Східніх українських землях почали входити селянські маси (80-90% тодішнього українського населення) у склад свідомої людської спільноти.
Отже, історія займається не усіми видами homo sapiens на означеній території, а тільки одним специфічним їх видом – homo politicus» [4].
Відтак маємо дві тези: перша – історія України не є винятково історією українців, а спрямована на всі держава і спільноти в межах сучасних українських кордонів; друга – історіографія не досліджує домодерне «несвідоме» селянство. Тим паче, в Америці, в якій тривалий час мешкав Пріцак, антропологія (включно з етнографією) є респектабельною осібною дисципліною.
Додамо, що друга теза мала логічним наслідком дослідницький інтерес Пріцака до елітарних груп на противагу попередньому «народництву». Звідси походила його критика Грушевського. Особливу увагу орієнталіст звернув на економічну еліту з етнічних українців – купців і підприємців часів Російської імперії [5].
Сучасний історик погодиться з першою тезою: історія України не тотожна історії українців, але ж так само, як і просто сумі історій різних народів України. Хоча це теж привід подискутувати, позаяк «українськість» України у сучасних державних кордонах визначає формування та існування на її території українського етносу.
На другу ж тезу навряд чи хтось зараз пристане. Медієвістика другої половини ХХ століття – славетна французька школа «Анналів» та концепутально близький до неї російський історик Арон Ґурєвіч – виступила промотором історіографічної революції. Історична антропологія, історія ментальности та повсякденного життя – ні чим не гірші від класичної політичної історії та більш сучасних соціяльної та економічної історії. Хіба що для історії влади, як-от в історичному курсі «Нова імперська історія Північної Евразії», можна тимчасово погодитись із цим твердженням Пріцака. А які ж для Пріцака існували стовпи «позитивної» української історії?
«Історія займається минулим свідомої себе людської спільноти на території, що вона (спільнота) замешкує у лінеарно міряному часі, – писав О. Пріцак. – Отже, тут входять у гру такі чотири первісні елементи: територія, держава, людська спільнота і лінеарний час» [6].
«Свідома себе людська спільнота» – вірогідно, це етнічна група (або модерна нація). Але це вже не «народництво», якщо йдеться про державу.
«Історія… займається функцією історичних фактів у їхніх структурах, – продовжував О. Пріцак, – при чому приймаються чотири основні паралельні перспективи: розвитки політичний, економічний, суспільний та культурний» [7].
Історія від Пріцака – багатошарова. Але як пов’язані між собою різні спільноти та явища з «паралельних перспектив»?
«…[М]ожна прийняти для конкретного досліду історії триступневу гієрархію: історія конкретної території (нації) – найменша одиниця досліду, історія даного культурного кругу – середня одиниця, та світова історія» [8], – завершував теоретичні міркування О. Пріцак.
Власне, не можу відійти від враження, що «Нова імперська історія Північної Евразії» цілком могла бути схваленою Омеляном Пріцаком. Але повернуся до українських дискусій. Підхід Пріцак дозволяв «вписувати» історію українців та України в більш масштабні простори та кола. Проблема ж для сучасної української історіографії полягає в тому, як перейти від чергової концепції до написаного тексту – до великого тексту української історії?
У 2012–2013 роках на сторінках «Українського історичного журналу» тривала дискусія про засади написання нового багатотомного курсу історії України, позаяк досі не існує академічної альтернативи багатотомників з історії Радянської України. Не утримаюся від спостереження: вірогідно, водночас з українською дискусією Редакція «Ab Imperio» розпочинала працювати над власним аналогічним проєктом.
Тамга – емблема Інституту сходознавства імені Аґатанґела Кримського НАН України, заснованого Омеляном Пріцаком
Концептуальне значення має стаття Георгія Касьянова й Олексія Толочка. В ній проаналізована «національна історія», як історіографічний ідеологічно навантажений феномен. Автори запропонували відмовитися від територіяльної перспективи, щоби замінити історією нації (або нації-держави) множинною історією різних спільнот і теренів, які взаємодіяли поміж собою [9]. Але тоді чи залишиться перед нами «історія України?». На практиці неможливо полишити територіяльні рамки «нації-держави» [10]. Власне, у цьому скепсисі вбачаю головний сенс критики статті Касьянова й Толочка від Кирила Галушка, хоча його стаття цим не обмежена.
Відзначу, що за кілька років до цієї дискусії побачила світ стаття історика-тюрколога Олександра Галенка, присвячена доповіді його вчителя – Омеляна Пріцака «Що таке історія України?» від 1990 року. Оглянувши цей твір, Галенко піддав критиці державо-територіяльну орієнтованість бачення української історії [11]. (Так само, як пізніше це зробили Касьянов і Толочко). Галенко запропонував розуміння української історії яко процесу міжцивілізаційної взаємодії на Великому степовому кордоні Европи [12]. Цей підхід має доповнити гамму сучасних історіографічних дискусій. Але теорія й історія фронтирів, скажімо, у Північній Евразії потребує окремого «сеансу читання». Наголосимо, що перші спроби застосування теорії фронтиру до української історії вже зроблені [13].
Отже, які висновки варто зробити з українських текстів і дискусій, які можна пристосувати до «неукраїнських» або «понадукраїнських» історіографічних справ?
1. Етнокультурна спільнота (народ, нація) не може бути віссю тривалого історичного процесу;
2. Територія (держави або реґіону) може становити хіба умовні рамки широко історичного розгляду;
3. Історичний процес є множинним, оскільки в ньому беруть одночасну участь різноманітні спільноти та держави;
4. Історіографічні перспективи мають зважати на кілька рівнів і ступенів історичного процесу – від етнічної до світової історії.
Повернуся, зрештою, до «Нової імперської історії Північної Евразії». Зрозуміло, що для опису цього простору непридатна етнонаціональна історія, ба навіть суто територіяльна історія. Інакше, довелося би штучно сполучати різні історії. Це нагадувало би початок «державницької» історії Радянського Союзу з історії Урарту, сусіднього щодо культур і держав Стародавньої Месопотамії.
У першій частині огляду вказав, що дослідження «імперських ситуацій» дозволяє охопити різні щаблі історичних процесів. Визначені авторами «імперські ситуації» сполучають різні спільноти й реґіони в межах трансреґіональних обширів Північної Евразії. Паралелі з українськими дебатами про значення етносів, держав і територій виникнуть, якщо автори візьмуться за розширення історичного курсу та конкретизацію окремих проблем і часових відтинків. Однак не все просто з новим виданням.
Таким чином, у моєму розумінні концептуальна проблема «Нової імперської історії Північної Евразії» полягає у принциповій множинности «імперських ситуацій». (Згадаємо щойно наведену тезу про множинність історій в історії України Г. Касьянова і О. Толочка). На сторінках видання маємо окрему главу про становлення імперії Чингізхана і чимало уваги політичній історії Золотої Орди. Але історія Евразійського степу загалом виглядає сторонньою для авторських викладів. Поки поставлю крапку і залишу розгляд питання про Великий Евразійський степ на наступний сеанс читання.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Про статтю М. Грушевського «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» та її історіографічний контекст див.: Плохій Сергій. Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського / Пер. з англ. Миколи Климчука. – К.: Критика, 2011. – С. 108–127.
[2] Грушевський Михайло. Степ і море в історії України. Кілька слів щодо пляну і перспектив сього досліду / Вступ. ст. Олексія Яся // Український історичний журнал. – 2016. – № 1. – С. 190.
[3] Пріцак Омелян. Що таке історія України? [1980] / Вступ. ст. Олексія Яся // Український історичний журнал. – 2015. – № 1. – С. 209.
[4] Пріцак Омелян. Що таке історія України? [1990].
[5] Пріцак Омелян. У століття народин М. Грушевського // Україна модерна. – 2007. – № 12 (1). – С. 178–181. Див. також критику позиції О. Пріцака з контекстуалізацією «народництва» М. Грушевського: Гирич Ігор. Знакова стаття Омеляна Пріцака // Україна модерна. – 2007. – № 12 (1). – С. 149–169.
[6] Пріцак Омелян. Що таке історія України? [1980]. – С. 194.
[7] Там само.
[8] Там само.
[9] Касьянов Георгій, Толочко Олексій. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. – 2012. – № 6. – С. 21.
[10] Галушко Кирило. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранд-наративу // Український історичний журнал. – 2013. – № 1. – С. 15–16.
[11] Галенко Олександр. Що таке історія України? Що таке Україна в історії? // Міжнародна наукова конференція «Спадщина Омеляна Пріцака і сучасні гуманітарні науки» (29 травня 2008 р., м. Київ): матеріали конференції. – К.: УКМА, 2008. – С. 50.
[12] Там само. – С. 51.
[13] У захищеній 2016 року докторській дисертації Ігоря Чорновола окремий розділ має заголовок «Перспективи застосування теорії фронтиру до історії України (лабораторія історика компаративних фронтирів)». Розділ присвячений насамперед феномену запорізького козацтва, а також питанням міжкультурної взаємодії та колонізації степу, важливих для української інтелектуальної традиції, див.: Чорновол Ігор. Компаративні фронтири: світовий та вітчизняний вимір: автореф. дис. … д-ра іст. наук. – Л., 2016.
