Триває жваве обговорення фільму «Mr. Nobody Against Putin», який отримав премію Оскар у категорії іноземний документальний фільм. Відгуки різні — від розчарування і критики, до обурення і звинувачень.
Чи зрозуміють західні глядачі, що показано у фільмі? Чи справді стрічка зміщує фокус уваги Заходу із жертви на злочинця? Чи вартий фільм такої гострої реакції? Ось три питання, які постають в обговореннях і на які я маю відповіді.
Про що сам фільм?
Фільм пропонує глядачеві несподівано інтимний, майже камерний погляд на російське суспільство після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року. У центрі — провінційне місто Карабаш із населенням близько десяти тисяч, забрудненим довкіллям і стабільним доходом від мідноплавильного комбінату.
Головний герой і одночасно режисер фільму — педагог-організатор і відеограф міської школи №1 Павло Таланкін — записує для світу, як російська школа стає інструментом ідеологічної мобілізації. Це обовʼязкові уроки про «велич держави», марширування і лекції від бійців «Вагнера», тобто це фільм про співучасть учителів у щоденній пропаганді, а сама війна Росії проти України, хоч і не названа прямо, оприявнює загальне прийняття і схвалення агресії звичайними росіянами.
Так, фільм не показує фронт чи жертви війни, натомість соціальний тил імперського мислення — ту тканину повсякденності, яка робить війну можливою. Закадрове твердження автора про те, що це війна «однієї людини в Кремлі» не витримує зіткнення з відзнятим матеріалом, адже ми бачимо радше масову підтримку і спокійну згоду.
У цьому сенсі «Mr. Nobody Against Putin» показує співучасть: активну або мовчазну.
Сам Таланкін постає як типовий «зайвий чоловік» російської класичної традиції, майже як Шатов у «Бісах» Достоєвського: той, хто прозрів, але не спроможний змінити реальність. Такі персонажі в російській літературі зазвичай помирали або їхали закордон, або ж мовчали. Так само, внутрішня еміґрація Таланкіна завершується фізичною втечею.
Тобто, фільм Таланкіна не розповідає аудиторії, яка знайома з російською історією чи літературою, нічого нового. Насправді назва фільму мала бути «Ніхто не проти Путіна».
Навіть сам містер Ніхто-Таланкін не виступає проти Путіна: він залишає Росію, а фільм монтують без його участі. За словами Павла, він не є ні автором назви, ні музичної обробки. Наприклад, він був проти балалайки, яку російські журналісти назвали клюквою, але його просто поставили перед фактом і він погодився.
На відміну від описаного Вацлавом Гавелом у «Силі безсилих» потенціалу «життя в правді» як форми щоденного спротиву, фільм «Mr. Nobody Against Putin» демонструє іншу реальність. Це не латентна опозиційність, а нормалізована співучасть.
Якщо у Гавела навіть мінімальний жест відмови від брехні має підривний характер, то у стрічці Таланкіна ми не бачимо таких жестів. Навпаки, повсякденність функціонує як механізм відтворення режиму, де індивіди не лише пристосовуються, а й активно або мовчазно підтримують систему.
Ця відмінність є принциповою: вона вказує на відсутність потенціалу спротиву в Росії як такого. Чому ж обурюються українські глядачі? Критика часто пов’язана з тривогою щодо зміщення фокусу Заходу з України на Росію.
Зміщення фокусу із жертви на злочинця?
В умовах війни, втоми і політичних зсувів у бік правого популізму в США і в Європі, ці побоювання є цілком зрозумілими. Українська чутливість до будь-яких проявів «русофільського» дискурсу має під собою реальні підстави.
Так, ця стрічка не називає війну війною і не артикулює відповідальність у звичній для українського глядача моральній оптиці. Вона не про Україну, а про Росію як суспільство, що мілітаризується зсередини, зі школи.
І саме в цьому її обмеження і водночас її сенс. Фільм показує перспективу «рядових виконавців» — не героїв опору, а людей, які живуть у системі і, здебільшого, з нею співіснують. Це не виправдання, але й не викриття у класичному сенсі.
Радше — це спроба зафіксувати стан. Проте, якщо говорити про художню і документальну силу, постає ще одне, принципове питання: чому саме ця стрічка здобула «Оскара», а не українська?
З такими роботами, як «Двадцять днів у Маріуполі», «Mr. Nobody Against Putin» виявляє разючий контраст. Українські фільми пропонують значно глибший, болісніший і концептуально складніший аналіз війни — як досвіду, як травми, як історичного процесу.
Українські фільми працюють із безпосереднім свідченням, із тілесністю насильства, із пам’яттю, що формується тут і зараз. На цьому тлі «Mr. Nobody Against Putin» виглядає стриманішим, обмеженим і безсилим.
Але чому саме ця перспектива —обережна, внутрішньоросійська, позбавлена прямої конфронтації —виявляється більш прийнятною для міжнародних інституцій?
Можливо, причина криється у явищі, яке Олеся Хромейчук називає “Ukraine fatigue” («втома від України»). Мається на увазі не буквальна втома від самої країни, а інформаційне та емоційне перенасичення темою війни у західному публічному просторі. Можливо, членам відбіркового комітету сподобався саме цей фільм.
Так, цього року серед номінантів не було українських фільмів. Але ж минулого року, коли «Оскара» здобула стрічка про конфлікт на Близькому Сході, у нас не було заперечень.
Скоріше, нас обурює, що про війну, хоч і дуже дотично, розповідають самі росіяни, і їх почули. Ось де криється небезпека зміщення фокусу. Але ж сам фільм про росіян.
Тоді логічним постає питання чи є у нас стрічки про події в Росії, про її історію та культуру, створені саме для Заходу? Де ми розкажемо про те, що, на нашу думку, насправді відбувається в Росії.
Як історикині мені сумно констатувати, що наразі майже немає українських робіт з історії Росії для широкої західної аудиторії. Тобто, Росія розказує про себе сама або через роботи західних істориків, які у своїй більшості їй симпатизують.
Багато галасу з нічого?
Так, фільм Таланкіна отримав нагороди і якийсь час стане предметом обговорень, адже за відсутності інших стрічок з цієї теми, він пропонує якісь (хоч і обмежені) відповіді і спонукає до роздумів. Але очікувати від фільму того, про що він не говорить, не варто.
А про можливість чи неможливість спротиву в Росії можуть розповісти українці. Наприклад, у своїй рецензії на фільм Наталія Зубар вказує на екологічні протести в російських регіонах як потенційний осередок стихійної, непідконтрольної державі опозиційності.
У 2015 році в Карабаші відбувся масовий мітинг проти катастрофічного забруднення довкілля: з десяти тисяч населення на протест вийшло пʼятсот. Той самий брудний сірий Барабаш, який так ніжно оспівує Таланкін.
Цей масштаб екологічної мобілізації є винятковим для російського суспільства і потенційно може призвести до меншої лояльності до режиму. Цей протест неможливо «задовольнити» символічними жестами чи частковими поступками, адже він вимагає системних і дороговартісних змін.
Саме тому такі рухи можуть породжувати індивідуальні форми критичного мислення і внутрішнього опору тих самих «зайвих людей», які, як герой фільму Павло Таланкін, врешті не знаходять місця в чинній системі.
Принагідно варто згадати, що фільм отримав критику від російських журналістів. Ілля Бер і Михаїл Козирєв розкритикували фільм за орієнталізм і «викривлене» подання реального спротиву режиму в Росії. Вони теж намагаються пояснювати Росію Заходу.
Водночас, цю лакуну в документалістиці можуть заповнити українські голоси. Фільм режисера Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» ґрунтується на відеоматеріалах, знятих у перші тижні повномасштабного російського вторгнення в Україну в обложеному Маріуполі. Світова прем’єра фільму відбулася на Sundance Film Festival у 2023 році, де він здобув перемогу в конкурсі документального кіно, а пізніше і самого «Оскара». Крім того, фільм отримав низку інших престижних відзнак, зокрема премію BAFTA, нагороду Американської Гільдії Режисерів.
Особливого символічного значення набуло те, що стрічку було показано на відкритті 78-ї сесії Генеральної Асамблеї Обʼєднаних Націй, що підкреслило її роль не лише як мистецького, але й як політичного та документального свідчення війни.
Повертаючись до стрічки Таланкіна, можна констатувати, що стрічка не показала для українців нічого нового. Але вона показала Заходу те, про що українці ще не сказали, але незабаром скажуть.
Україну не послаблює те, що Росія говорить про себе, її послаблює мовчання України про Росію. Поки росіяни пояснюють себе світові, а українці лише обурюються, формується наратив, у якому агресор знову стає суб’єктом, а жертва — фоном.
Справжня відповідь полягає не в забороні голосу, а в інтелектуальній перевазі: у здатності пояснити Росію краще, ніж вона пояснює себе сама. І саме це, а не звинувачення, визначатиме, хто зрештою виграє боротьбу за інтерпретацію цієї війни.
