«Республіка вчених» на хвилях Холодної війни

Рецензія на: Oleksandr Avramchuk. Rzeczpospolita uczonych. Powstanie studiów ukraińskich i polsko-ukraiński dialog historyków w Stanach Zjednoczonych, 1939-1991, Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 2024, 556 с.

Якраз коли я дописував цей текст, з’явилась новина, що одну із вулиць у Львові перейменували на честь гарвардського професора, видатного історика-сходознавця Омеляна Пріцака (парадоксально, досі ця вуличка носила назву Східна) [1]. Омелян Пріцак, засновник та перший голова Українського наукового інституту в Гарвардському університеті – можливо, один з найважливіших та найвідоміших представників цілої плеяди українських еміграційних інтелектуалів, які творили незалежну українську науку та культуру по ту сторону Атлантики – в часи, коли в самій Україні ця можливість була суттєво обмежена. Будемо сподіватись, що цей перший крок стане поштовхом до публічного визнання та вшанування заслуг й інших видатних українців за кордоном. 

Водночас академічний простір поповнився вагомим внеском історика Олександра Аврамчука, який опублікував нову книгу про повоєнну американську «республіку вчених» – українських та польських. Омелян Пріцак у ній – один з головних героїв.

Автор визначає «республіку вчених» як спільноту науковців, вільних від національних та партійних упереджень й тоталітарних обмежень, яких об’єднували спільний досвід, спільні погляди та дуже схожа мета: знайти місце собі та своїй академічній спільноті в новому глобалізованому світі, будувати взаємний діалог і солідарність, а також змінювати погляд Заходу на свої країни. Виходячи зі спільного геополітичного запліччя, вони також однаково критично оцінювали новий після-ялтинський світовий порядок та бажали вивести свої країни зі світоглядної пастки між Берліном та Москвою [2].

У фокусі дослідження автора дві основні теми: це становлення українських (українознавчих) студій у Сполучених Штатах Америки після Другої світової війни, а також діалог та співпраця українських та польських науковців в цьому контексті. Проте насправді книга містить стільки різних вимірів, тем та контекстів, що в одному огляді їх практично неможливо передати. Тому спробую вихопити найважливіше.

Книга пропонує прекрасну мандрівку середовищами українських та польських еміграційних істориків, знайомлячи з кількома десятками більш і менш знаних науковців та інтелектуалів. Це такі «центральноєвропейські джентельмени», як Іван Лисяк-Рудницький, Роман Шпорлюк, Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Єжи Ґєдройць, Ярослав Пеленський, Анджей Суліма-Камінський, Георгій Вернадський, Оскар Галецький та багато-багато інших. Автор не лише відтворює їхній кар’єрний шлях та професійну співпрацю, але й подекуди особисті відносини, використовуючи для цього величезну базу спогадів, щоденників та взаємних листувань. Він також детально описує чи не усі наукові ініціативи та інституції за океаном, призначені для дослідження славістики та, ширше, Східної Європи – як діаспорні, так і власне американські.

Автор поміщає своїх героїв у надзвичайно широкі контексти.

На початку він описує витоки зацікавлень Центрально-Східною Європою в Америці на межі XIX-XX століть з її первісно всуціль російсько-центричним баченням. Однією з причин такої візії регіону, крім очевидної політичної ваги Російської імперії та Радянського Союзу, автор вважає прийняття американською наукою німецьких та французьких інтелектуальних зразків, а саме: геґелівського поділу націй на «історичні» та «неісторичні» та французького концепту понадетнічної політичної нації [3]. Обидва ці погляди американці приміряли на дореволюційну Росію, в якій бачили своєрідне викривлене відображення самих себе – етнічно строкатого, але політично цілісного суб’єкта, лише цивілізаційно відсталого. Відповідно Росію американці бажали переробити на свій лад – демократизувати, лібералізувати, але не розвалити. Окремій українській нації у цій візії місця не було [4]. 

Автор робить висновок: Польщі та Росії, на відміну від України, вдалося відстояти свої інтереси за підсумками Першої світової війни, адже вони на той час вже мали своїх «закордонних національних істориків» — місцевих американських спеціалістів, які повністю поділяли відповідну оптику [5]. 

Утвердити російську дореволюційну схему історії суттєво помогли російські «білі» емігранти 1920-х років. Вони стали першими фахівцями в американських академіях родом зі Сходу Європи на масовому рівні і суттєво вплинули на ще не до кінця сформовану сферу східноєвропейських студій в США. З іншого боку, пише автор, саме ці російські емігранти поклали початок майбутній кадровій інтернаціоналізації славістики в США, чим згодом й скористалися втікачі з України та Польщі [6]. 

Усі емігранти зі Сходу – і українські, і російські, і польські – стикались в Америці зі спільною дилемою: це несприйняття та часто зверхнє ставлення від академічного середовища WASP (білих англо-саксонських протестантів) [7]. Автор описує, як поступово американські інституції переорієнтовувались від майже повного ігнорування до все більшої співпраці з еміграційними середовищами, аж до надання можливості цим середовищам самостійно творити осередки в американських вищих школах. 

Українці та поляки – головні герої оповіді – за океаном від початку були в різних умовах: на відміну від поляків, українці мали обмаль перспектив у політичній діяльності, а еміграція була єдиним місцем, де могла існувати їхня незалежна наука. Відповідно, українці робили значно більший акцент на розвиток науки, ніж заокеанська Полонія (що часто з жалем відзначали саме польські спостерігачі). Тож, підсумовує автор, якщо асиметрія в становищі обох діаспор в політичній площині була явно на користь поляків, то в науковій — перед вели саме українці [8].

З іншого боку, — і це одна з головних тез книги — становлення українських студій в США відбувалось у тісній взаємодії українських та польських середовищ і, ймовірно, було б неможливим без цього [9]. Закордоном українці та поляки (принаймні частина з них) усвідомили, що разом легше пробивати стіну російсько-центричного бачення свого регіону. При чому в цій співпраці, висновує Автор, куди більше були зацікавлені саме українці, які, перебуваючи в гіршому геополітичному становищі, шукали підтримки у своїх польських симпатиків для виходу в «ширший світ». Тож поляки стали важливим союзником українців у зміні підходу американської науки до української історії [10].

На початку головними «тараном» для пробиття цієї стіни стала певна змодернізована версія прометейської ідеї. У післявоєнних реаліях вона вилилась у формування концепції Центрально-Східної Європи як окремого регіону, відмінного культурно і цивілізаційно від Росії з власною історичною агентністю. Представники обох спільнот розуміли, що можуть стати цікавими світу – і історично, і політично – лише як частина ширшого простору. Та й сам цей простір мав чудову наукову перспективу, адже надзвичайно потребував переосмислення та очищення від ще просвітницьких стереотипів «відсталості», що в нових інтерпретаціях продовжували домінувати й у повоєнному світі [11].

Українці критикували деякі ремінісценсії «цивілізаційної місії», що подекуди ще проявлялась в рамках цієї ідеї у польських фахівців [12]. Та водночас саме поступове усвідомлення значних впливів західної культури на Україну, що, за відомим висловом Ігоря Шевченка, прийшла до нас в «польському кунтуші», помагало вирвати Україну в очах світу з російської орбіти.

Автор прослідковує українсько-польські відносини між істориками від індивідуальних проявів співпраці у міжвоєнний час, через спорадичні контакти політиків та істориків у перші повоєнні десятиліття, до повноцінних українсько-польських історичних конференцій починаючи з 1977 року. 

Особливо ця співпраця посилилась після зміни поколінь в обох середовищах на межі 1960-70-х років. Нове покоління істориків забажало вивести історичну науку з ізоляції, з вузької націоцентричної парадигми і налагодити співпрацю з представниками інших народів. Вони вважали, що українських науковців не чують у світі не лише через упередження, але й через брак серйозних наукових концепцій від самих українців. 

Головним виявом цієї зміни стало заснування Harvard Ukrainian Research Institute з його безпрецедентними для тогочасної української науки міждисциплінарністю, понадетнічним та міжнародним масштабом діяльності [13], якому автор присвячує чверть своєї книги. 

Як випливає з книги, українське «гарвардське диво» стало можливим з кількох основних причин, окрім, звичайно, фінансових пожертв українських діаспорян. Насамперед роль зіграв особистий науковий авторитет його фундатора, здобутий на «нейтральній» з національної точки зору ниві: Омелян Пріцак отримав посаду у Гарварді як видатний тюрколог – і завдяки цьому отримав можливість розбудовувати україністику в одному з найпрестижніших університетів за океаном [14].

Також далеко не останню роль зіграла фундаментальна відкритість творців Інституту на діалог з «іншими»: наявність серед його фундаторів трьох євреїв родом з Польщі, серед них й тогочасного голови Russia Research Center Річарда Пайпса, переконала керівництво Гарварда і американську публіку, що Інститут не стане замкненим у собі осередком «націоналістів» та «антисемітів» [15]. 

Одним з головних ключів до успіху в цій співпраці став той фактор – пише автор, – що абсолютна більшість учасників того процесу були вихідцями з міжвоєнної Польщі (Другої Речі Посполитої), а отже – яке б етнічне походження чи національну ідентичність не мали – пройшли спільну школу та в більшій чи меншій мірі були виховані у польській культурі [16].

В ідейній площині основою для співпраці між українцями та поляками стало, по-перше, поступове визнання польською стороною повоєнних кордонів – до чого, як пише автор, куди більш готові були вихідці з ПНР, аніж польські емігранти [17]. А по-друге, поступове переосмислення давньої Речі Посполитої, її ролі для історії України та ролі руських еліт в ній. Тож назва книги в оригіналі – Rzeczpospolita Uczonych – відсилає нас не лише до відомого в науці просвітницького феномену, але й до спадщини обох Речей Посполитих, одна з яких стала світоглядною основою, а друга – першою «школою» для її творців.

Іншою важливою ниткою у книзі є тісний взаємозв’язок історії та політики, від якого навіть такі адепти «науки для науки» як Пріцак не могли втекти. Цю лінію значного впливу істориків автор веде від облаштування кордонів після Першої світової [18] і аж до розробки американськими спецслужбами політики щодо «східного блоку» у повоєнний час. Аврамчук показує, як підтримка тієї чи іншої наукової установи з боку урядових структур напряму залежала від актуальних розкладів на глобальній шахівниці Холодної війни. Ті ж американські урядові структури, як демонструє книга, задавали і певні рамки діяльності еміграційних інститутів, спонукаючи їх зокрема до більшої відкритості та взаємодії [19].

Власне виходячи зі сприятливої кон’юнктури, з кінця 1970-х у зв’язках між українською та польською науковими діаспорами з’явилася третя сторона. Це нові науковці з ПНР, яких еміграційні структури стали інтенсивно залучати в процес, а комуністичні спецслужби намагались (як показує автор, часом небезуспішно) завербувати для спостереження за «агентами Держдепу». Такої розкоші не мали тогочасні історики з УРСР, адже запрошеним на Гарвард Дашкевичу, Ісаєвичу, Брайчевському та іншим банально не дали дозвіл на виїзд [20].

Ця співпраця, з одного боку, мала суто практичну ціль – отримати бодай якийсь доступ до архівів за залізною завісою. З іншого, вона випливала зі засадничого бачення нового покоління, що справжні зміни в комуністичному блоці прийдуть не ззовні, а зсередини – а отже, є потреба працювати з тамтешніми середовищами та елітами. 

Власне в цьому руслі мав діяти секретний проєкт, який за посередництвом, ймовірно, Збіґнєва Бжезінського підготував для Білого дому наприкінці 1970-х Омелян Пріцак. Проєкт полягав у розбудові широкої інфраструктури для українських студій в різних країнах та переправлення публікацій здобутків цих студій до СРСР. Ознайомлення зі українознавчими працями, за цим задумом, мало би змінити свідомість українських радянських еліт та потенційно призвести до колапсу червоної імперії зсередини [21].

В підсумку, Олександр Аврамчук запропонував нам надзвичайно цікаву і напрочуд багатогранну працю, в якій переплітаються академічні кар’єри та інституції, наукові концепції та дискусії, міжнаціональні діалоги та особисті взаємини, ба навіть глобальні геополітичні перипетії та ігри спецслужб з обох боків залізної завіси. Тож «Республіка вчених» – це і колективна біографія, і історія науки, але й також історія ідей та уявлень.

При чому головні починання протагоністів цієї книги досі залишаються актуальними: процес «деколонізації» східноєвропейських студій на Заході лише стартував, українсько-польський історичний діалог знову як ніколи релевантний, а українська наука все ще на шляху виходу в «ширший світ». Праця ж Аврамчука дає гарний екскурс до початків усіх цих процесів.