У 2013 році, коли я вирішив врешті зробити дисертацію у Європейському Університетському Інституті у Флоренції (European University Institute), моїм керівником призначили професора Алєксандра Еткінда. Він тоді саме видав книгу Warped Mourning: Stories of the Undead in the Land of theUnburied, назву якої можна перекласти як «Крива жалоба: історії непомерлих у землі непохованих» (огляд книги на «Україні Модерній» зробив Євгеній Монастирський у 2016 році). Це низка історій про те, як у Радянському Союзі комуністична влада застосовувала насилля до інтелігенції і, хоча багатьох потерпілих згодом було виправдано, ні радянська, ні пострадянська влада ніколи й нікого не покарала за вчинені злочини. Описані «зустрічі» радянських інтелігентів із тоталітарним режимом СРСР багатьох змінювали назавжди: хтось починав безбожно пити, хтось змінював стиль і сюжети творчості, хтось втрачав наснагу до творчості, а ще хтось вже більше не бачив сенсу існування.
Яскравими прикладами з книги є історії Дмітрія Ліхачова та Міхаіла Бахтіна, які після того, як були піддані тортурам і пройшли радянські табори, прославилися книжками про сміхові культури середньовіччя і карнавал. У 1965 році Бахтін написав знаменитий твір «Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя та Ренесансу», а через десять років, у 1976 році, Ліхачов видав відому працю «Сміхова культура древньої Русі». Згодом у спогадах він напише, що його ідея «кромєшного сміху» народилася на нарах табору, коли він спостерігав світ, в якому домінувало насилля та безсенсовність, і єдиною зброєю проти цього безладу був сміх і стьоб, карнавал. Бахтін таким же чином став корисним для літературознавців світу, бо зумів показати істинні причини європейської середньовічної карнавальності, що виростала із насилля і безправʼя. Для мене особисто ідеї Бахтіна про карнавал допомогли зрозуміти другу половину 1980-х в Україні. Потім, у 2002 році (в Україні — у 2006), вийшла друком книга Педрика Кені «Карнавал революції. Центральна Європа 1989 року», яку ми часто даємо читати студентам.
У 1970-х роках, саме коли Ліхачов писав свою історію про сміхову культуру Русі, Юлія Кристева, подруга французьких постмодерністів Жака Дерріди, Ролана Барта та Мішеля Фуко, писала свій знаменитий текст про жахи Pouvoirs de l’horreur. Essai sur l’abjection (Сила жаху. Есеї про огиду). У цій праці, яку було опубліковано 1980 року, вона використала фройдівське поняття abjection(огидності), що можна розуміти як відразу чи відкидання і заперечення чогось через страх і сепарацію. Цей страх народжується із розколу між «собою» та «іншим» і є результатом усвідомлення себе, яке приходить у процесі сепарації із материнсько-батьківським тілом. Барбара Крід (Barbara Creed) використала ідею сепарації і жаху, яку описала Кристева, для аналізу відомого фільму «Чужий» (1979). Інопланетне чудовисько цього фільму народжує жахливу істоту, яка має здатність вселятися у людське тіло і завдяки йому перероджуватися. Люди намагаються використати технологію, щоб позбутися «чужого», проте вони постійно стикаються із отим істинним характером своєї плоті, яким є огидність, жахливість та органічність.
Більшість критиків погоджується, що праця Кристевої, як і фільм «Чужий» — це вічне питання: чим є людина? Що робить людину людиною? Розвиваючи тему огидного і тілесного, вона написала ще одну знакову працю — «Самі собі чужі» (у 1991 році, а це завершення СРСР!), яку переклало українською видавництво «Основи» у 2004 році. Це книга про образ чужинця в Європі, якими, до прикладу, на той час були (та й почасти залишаються і зараз) українці. Але, як кажуть критики, окрім загального образу чужинця, глибшим аспектом цього тексту став особистий досвід Кристевої, яка теж була чужинкою (болгаркою у французькому світі). Наталія Лебединцева писала в «Критиці» (2005 року) про цю книгу: «Якщо розпочинається ця розмова думкою, що «чужинець живе в нас: він — прихований лик нашої ідентичности», то закінчується геніяльним у своїй простоті висновком: “якщо я чужинець, то чужинців не існує”».
Ця історія про огидність і чужинність отримала несподіване продовження у березні 2018 року. Болгарська комісія, яка ідентифікує людей, що співпрацювали з органами безпеки, оприлюднили інформацію, що 1971 року Кристеву, яка від 1965 року мешкала у Парижі, завербувало Перше головне управління ДС (болгарської держбезпеки). Кристева буцімто працювала під кодовим ім’ям «Сабіна» і вела агентурну роботу в артистичних і журналістських колах. Сама Кристева відкинула звинувачення.
Так, ви не помилилися, якщо подумали, що історія про огиду і чужого була написана саме тоді, коли Кристева «роздиралася» не лише між своєю східноєвропейською та європейською ідентичністю, але такою між соціалістичним агентом Сабіною та французькою інтелектуалкою Юлею. У такому світлі твердження «чужинець живе в нас, він прихований лик нашої ідентичності» набуває трохи іншого звучання, із відтінком abjection.
Дослідниця Оксана Тімофєєва вважає, що для Кристевої огидність (abjection) є матір’ю усіх речей, і цей розрив із матір’ю (природою) є болючим і травматичним. Цей досвід проживання огидного, що в кожної людини передує раціоналізації, був однією з причин «беззмістовного насилля» у стосунку до євреїв чи інших європейських «чужих» у часи, які описують у своїх творах Алєксандр Еткінд та Мартін Поллак. Для подолання страху франко-болгарський філософ-секретна-агентка Кристева пропонувала освоювати огидне, тобто самим признавати себе «чужими» і робити це через письмо, через семіотичну гру знаків. Вона писала, що письмо — це слід архаїчного звʼязку з матірʼю, який суб’єкт несе в собі по життю як хворобливий симптом, але який може бути відновлений в екстатичному літературному досвіді, коли огида «вибухає від переповнюючого нас прекрасного». Викриття Кристевої мене не розчарувало, натомість стали зрозуміліші «сюжети» про чужого і огидність, а, головне, я вкотре зрозумів — повернути людині людину може письмо та поезис!
Який урок у цьому для українців? Викриття Юлії Кристевої як таємної агентки спецслужб, викриття філософині, яка здобула слави своїми творами про «огидність» та «іншість», може викликати розчарування і непевність. Проте перед тим як осудити її, як і осудити українських поетів і письменників, вчених і художників, які «колаборували» із ворожими режимами, варто пам’ятати, що якість художнього та наукового твору не вимірюється патріотизмом чи ідеологічною правильністю. Звісно, політичний конформізм, доноси і нелюдяність митця чи вченого не прикрашають їхній доробок. Проте, часто твори таких «розірваних» суб’єктів несуть напругу, вони є полем їхньої внутрішньої війни і демонструють конфлікт між минулим і майбутнім, яке обіцяє звільнення. Ця напруга дозволяє створити культурні форми скорботи, прояви яких чудово описують культурологи і свідчення яких будь-хто з нас може пересвідчити у творах Григорія чи Григора Тютюнників. Травматичний досвід (жертви чи насильника), що проявляється у текстах культури дозволяє берегти культурну пам’ять (до чого закликав Мартін Поллак) і долати історичну амнезію.
