За останній місяць-півтора у соціальних мережах прокотилася хвиля спогадів про те, як виглядали міста Сходу України рік тому. Зміни справді вражають – чи могли ми рік тому уявити, що буде війна, жертви, біженці тощо? Причому спогади містять у собі два протилежні відчуття. З одного боку, бажання відмотати час назад, коли все було не стільки «добре», скільки (поки що) без великих втрат і з надією на більш-менш швидку перемогу. Попри те, що фактично одним із суттєвих почуттів був страх того, що врешті решт відбулося в Донецьку та Луганську і не відбулося у Харкові й Одесі, дивлячись на фотографії величезного українського прапора, скажімо, у Донецьку, все ж-таки згадується не це, а сподівання на краще. З іншого боку, це розуміння того, що (як би банально це не звучало) «Україна відбулася», принаймні як суб’єкт, який виявився в змозі протистояти зовнішній агресії. І ось це «відбулася» ніби встановлює точку відліку для початку нового, сучасного етапу розвитку країни та суспільства. Водночас відчувається і те, що цього першого кроку вочевидь недостатньо, щоб говорити про якийсь поступовий розвиток у межах мінімально бажаного стану. Іншими словами, нинішня Україна відчувається як щось перехідне до України «справжньої», яка ще тільки має постати.
Такий стан речей нагадує мені відчуття 1990-х, коли здавалося, що ми поки якось перебудемо, а коли цей проміжний етап завершиться, можна буде жити у «справжньому» і «сучасному» суспільстві. Певним чином цей етап справді завершився на рубежі століть. Показником цього для мене було наступне.
Ще з кінця 1980-х років найпоширенішим словом у суспільних науках стало слово «трансформація». Спочатку воно позначало спроби «побудови соціалізму з людським обличчям», потім – «перехід до демократії та ринкової економіки», а потім взагалі невідомо що. Коли я починав працювати над кандидатською дисертацією, я намагався з’ясувати, що воно таке у вельмишановних колег, однак максимум, що мені довелося тоді почути було визначення (пострадянської) трансформації як «глибоких» та «докорінних» змін. Оскільки осмислених критеріїв їхньої «глибокості» та «докорінності» зазвичай назвати не могли, я лише впевнювався у тому, що йдеться навряд чи більше, ніж про метафори, якими намагаються позначати власне відчуття незавершеності суспільних змін.
Врешті решт, вже наприкінці 1990-х років з’явилися менш телеологічні визначення. Зокрема, особисто я солідаризувався з тими, які пропонували Ольга Куценко та Сергій Макеєв, які відштовхувалися від аналізу соціальної структури. Для них «трансформація» – це стихійне переупорядкування її елементів. Ключовим тут, по-перше, був наголос на стихійності, оскільки доволі довго різні дослідники, не кажучи про простих людей, намагалися відшукати тих, хто «відповідає» за зміни – чи в хорошому (формулює, уточнює мету, визначає шлях до неї, веде тощо), чи в поганому (хто винен) смислі. По друге, посилаючись на Дж. Александера чи П. Бурдьє, наприклад, соціальна структура у її «нормальному» стані означає, що суспільні групи та спільноти мають свої відомі й видимі характеристики. Що, як представники груп, так і зовнішні спостерігачі знають, хто є хто, і чого від них можна чекати, як поводитися самим тощо. Відповідно, зміна, переупорядкування елементів структури означає, що об’єктивні та суб’єктивні складові соціальної структури перестають відповідати одне одному або, коротко кажучи, – що нові групи ще не мають усталених назв і визначень, а розповсюджені – вже не мають відповідних груп. Таким чином, настання певного етапу розвитку, тобто завершення трансформації можна визначити емпірично – коли зміни структури втрачають темп, а сама вона стає більш зрозумілою та звичною. Власне, і моя дисертація показувала, що кінець 1990-х – це як раз і є час усталення соціальної структури й, відповідно, настання якогось «етапу».
Якого саме? Для мене одними з перших, хто спробував сформулювати відповідь, були Володимир Полохало, який назвав його «посткомуністичний неототалітаризм»[1] (трохи пізніше поширилася назва «олігархічний консенсус») та Євген Бистрицький, який підкреслював, що нове суспільство визначає себе через заперечення, через посилання на те, чим воно не є («посткомуністичний нігілізм»)[2]. Так само показовими в цьому відношенні є й назва книги Л. Кучми «Україна не Росія», і назва акції «Україна без Кучми». Виявилося, що, як зазначав той таки Є. Бистрицький, українське суспільство мало реалізовувати цілком модерний проект побудови нації та держави в умовах загальної «кризи модерну». Тобто власного «сильного» проекту, який пропонував би зрозумілі цілі (окрім виживання), в Україні не було (якщо не вважати таким проектом спроби привнесення «шароварщини» у індустріальну, а часом і постіндустріальну, сучасність). Але чи може сучасність визначати себе лише через заперечення? Питання, здається, риторичне. Тож «очікування на сучасність» тривало.
Перший раз після цього сучасність ніби настала після Помаранчевої революції – ніби були проголошені певні цінності, які вартують зусиль. Але суспільство на той час не звикло докладати зусиль постійно, щодня для формування інституціонального каркасу бажаного устрою – ми домоглися свого на президентських виборах і заспокоїлися. Так, аналізуючи ті події, Микола Шульга підкреслював, що те, що сталося, не можна називати революцією, оскільки не відбулося зміни інститутів. Тож «проміжний стан» тривав.
Чи Революція гідності дає підстави стверджувати, що він завершився? Тож чи вже сучасність настала чи ні? І чи може вона взагалі настати?
Чому це питання є важливим? Тому що точка відліку визначає й систему цінностей, покладену в основу суспільства. Відсутність розуміння цього продовжує ідентифікацію через заперечення, а цього, вочевидь, недостатньо для встановлення цілей й бажаних образів майбутнього.
