Про спільне або Кілька роздумів навколо усної історії

23 травня 2016 року у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна відбулася презентація збірника статей «Відновлюючи особисте: усна історія у постсоціалістичній Європі» (Reclaiming the Personal: Oral History in Post-Socialist Europe / Edited by Natalia Khanenko-Friesen and Gelinada Grinchenko. – Toronto: University of Toronto Press, 2015. – 344 p.). Цей текст не є рецензією, скоріше, лише роздумами навколо почутого й побаченого.

Попри те, що це не рецензія, все ж треба сказати кілька слів про саму книгу. Як розповіла співавторка та співредакторка збірника Гелінада Грінченко, принциповою відмінністю цієї роботи від західних праць є розгляд особливостей пострадянської (східноєвропейської) усної історії. Серед цих особливостей автори наголошують передусім на таких:

 – Плюралізація життя. Відхід радянського «стилю» (у різних значеннях і проявах) уможливив появу тих «голосів», які не мали змоги бути почутими раніше. Звичайно, як писав П’єр Нора, взагалі інтерес до історії є елементом емансипації різних суспільних груп. Тим більше це справедливо для усної історії взагалі, і для пострадянських суспільств, зокрема.

 – Усна історія як політичний інструмент. Очевидно, що згадана емансипація, «набуття голосу» є не просто утвердженням групи як такої, що реально існує, але й одночасно і заявкою на певне місце та певні права цієї групи. А це означає, що питання про владу не можна обійти увагою – це також є особливістю існування пострадянської усної історії.

 – Легітимація нових агентів історії. Продовженням попередньої тези – якщо претензії «нових» груп на участь у розподілі влади не завжди є очевидними, то сама «видимість» груп робить їх учасниками історичного процесу, якими вони раніше не вважалися.

 – Епістемологічний зсув у гуманітарних та соціальних науках. Йдеться про поворот від колективістської перспективи до індивідуального досвіду, тобто від вивчення історії як історії класів, націй, партій тощо до дослідження історії окремих, «звичайних» людей.

Збірник складається з одинадцяти доволі різних текстів, серед яких мою увагу передусім, привернув останній, який називається «”Куди все поділося?” Пам’ять про Перебудову у білоруській провінції» (“WhereHasEverythingGone?” RememberingPerestroikainBelarusianProvinces) Ірини Маховської та Ірини Романової. Звичайно, це дуже попереднє враження, яке склалося поки що без ретельного читання і, головно, завдяки переказу доповідачки, але…

Як я зрозумів, то головна «інтрига» полягає у протиріччі. З одного боку, «офіційно», «ідеологічно» Перебудова вважається, передусім, набуттям свободи слова, чимось таким, що «уся прогресивна громадськість» має вітати. З іншого ж боку, як показує дослідження, виявляється, що для «простих людей» вона є руйнацією звичного світу, не тільки і не стільки ідеологічного, але так само й побуту. А відтак – комфорту й упевненості, звідси й запитання – «Куди все поділося?». Тобто те «все», що поділося, мало певне значення й цінність для людей, а не було лише путами чи ланцюгами пригнічення. І якщо зміни сприймаються в такий спосіб, то що з цим робити? Яку ми мусимо мати відповідь на невідповідність ідеології, з одного боку, і індивідуального досвіду, з іншого?

Продовженням цієї теми стало запитання одного з учасників обговорення: «Звичайно, в усноісторичних інтерв’ю йдеться головно про досвід старших людей, і вони у багатьох випадках відчувають ностальгію за минулим. Тож за чим саме відчувають ностальгію найдужче? Чи за власною молодістю? Чи за дешевою ковбасою? Чи за чимось іншим?». Пані Гелінада відповіла, що, покладаючись на свій досвід збору та аналізу численних інтерв’ю, вона б сказала, що найдужче сумують, звичайно, не за «режимом», а за дитинством як відчуттям любові та захищеності та за перспективами, які у часи молодості респондентів/інформантів були, м’яко кажучи, набагато більшими, ніж у людини старшого віку.

Іншими словами, йдеться, насправді, про нібито очевидні речі – про те, що досвід різних груп – соціальних, а в даному випадку, й просто вікових – завжди буде різним. Але припустімо ситуацію, коли звучатимуть усі можливі «голоси», і жоден з них не буде проігнорований – чи це взагалі можливо?

Навіть якщо поглянути на зміст згаданого збірника, побачимо такі групи: колишні політв’язні, комбатанти, остарбайтери, жінки-науковці тощо. Очевидно, що «відкриття» історій таких різних груп є цілком необхідним з огляду на завдання історії як науки. Але так само очевидно, що історія – не лише зібрання фактів, але й аргумент на користь утвердження існування певної групи та її права на визнання й інші символічні блага. Зокрема – це визнання тією чи іншою мірою прийнятною картини світу цієї групи. І добре, якщо ця картина світу не надто відрізняється від «нашої», а якщо – надто? Якщо аж настільки, що підриває «нашу власну», «спільну» картину світу?

Буквально днями Ірина Бекешкіна висловила думку про те, що слід дати радянським людям спокійно дожити в СРСР[1]. Вона говорила про події, що сталися 9 травня біля пам’ятника Вічної Слави в Києві під час так званої ходи Безсмертного полку, коли старі люди начепили георгіївські стрічки, а молоді намагалися їм у цьому перешкодити: «Люди, які жили в Радянському Союзі, вже не зміняться. Вони були в ньому щасливі – й ментально, як і раніше, там. Тож чому б новому, молодому суспільству не дати їм спокою?». Звичайно, напевне, у цьому конкретному випадку слід було б діяти інакше, а може й взагалі ніяк, але принципове питання залишається – чи можлива спільна історія?