В Україні Ізраїль все популярніший– навіть серед право налаштованих, а може й саме серед них. Ізраїль видається прикладом перемоги нації, відродження мови, успішної політики пам’яті, моделлю сили і непорушності у відстоюванні своїх інтересів. Про нього пишуть захоплені статті, як про зразок для України – і справді, часто видається, що ми проходимо схожий шлях страждальної нації і душу гріє думка, що попереду, як винагорода, чекатимуть розвинуті IT технології, аграрний сектор та іноваційна медицина.
Для багатьох українців Ізраїль – це історія успіху. При цьому, проблеми цієї країни часто малозрозумілі – втрата їдишу та його багатої культури, як плата за тріумф івриту, складні стосунки між різними хвилями іміграції, шалено високі ціни на житло і продукти. Ситуація з арабсько-ізраїльським конфліктом не стає кращою з часом. Ізраїльтяни згадують 1970-ті, коли вони їздили на базари палестинських Рамалли чи Наблусу за продуктами – те, що зараз неможливо собі уявити. Кожного місяця відбуваються напади з ножами і вже не привертають уваги світової преси, а найголовніше – часто ізраїльтяни не почувають себе у безпеці. Кожен більш-менш важливий захід, на кшталт відкриття музею відбувається під наглядом озброєних охоронців, кожне єврейське поселення огороджене колючим дротом і муром, тоді як арабські чи бедуїнські залишаються відкритими.
Проблеми – з історією і пам’яттю постійно виявляються в повсякденному житті Ізраїлю. Наприклад, День Незалежності – головне свято країни, які відзначають євреї, для арабів називається Накба – „Катастрофа” – і є найтрагічнішим днем року. Спробуйте відсвяткувати найщасливіший день року, коли ваші сусіди вважають його найтрагічнішим, а арабські студентки ходять по Тель-Авівському університеті зі значками Накба-1948. Спробуйте відзначити найтрагічніший день року, коли Мірі Регев, міністр культури Ізраїлю наказує всім організаціям, що отримують фінансування від держави, в тому числі палестинським вивісити в цей день ізраїльський прапор.
Саме зараз в кінотеатрах Тель-Авіва йде фільм „Перехрестя 48”, знятий ізраїльсько-американським провокативним режисером Уді Алоні. Це романтична історія про молодого репера Тамара Нафара та його рідне місто Лод, непопулярне забуте місто, з якого в 1948 році виселили арабів. Зараз арабська меншість Лоду є символом незахищеності – вони бідніші, менш освічені, в місті високий рівень злочинності. Соціальна тема часто виявляється плідною для реп культури, а тут вона ще помножена на Більшість фільмів про реперів мають соціальний вимір – бідні райони, кримінальна ситуація – втім, в Ізраїлі до цього додається ще вимір етнічний. Тамар Нафар і інші арабські репери намагаються показати проблеми держави, в якій вони живуть, проблему дискримінації, але разом з тим вони залишаються критичними і до своєї культури, наприклад до вбивств дівчат на підставі честі.
Трагічну іронію ізраїльської ситуації показує один з епізодів фільму – будинок арабської сім’ї, яка жила на цьому місці ще з часів до постання держави Ізраїль руйнують для того, щоб побудувати на його місці музей ду-кіюм. Ду-кіюм, або „подвійне існування” це специфічний ізраїльський термін, який означає співіснування двох народів в одному просторі. Часто ці речі залишаються декларативними, як дискусії в День Незалежності чи спільні освітні програми. Правила співіснування неможливо визначити указами зверху і розписати в методичках. Вони виходять знизу – зі спільної культури, з переплетення мов, з щоденного спілкування.
Фільм Уді Алоні дуже суб’єктивний, в стилі юнацького максималізму його героїв. Майже усі персонажі-євреї, що з’являються в ньому це або расистські репери з Тель-Авіву, або поліцейські, що затримують героїв на вулицях, або бюрократи, що виселяють старенького з його родинного дому. Тим більше дивує те, що фільм уже котрий тиждень йде на екранах Тель-Авіву, на нього приходять ізраїльтяни євреї і опісля дискутують про побачене. Це фільм, який потрібен їм більше, ніж арабам, бо вони відчувають відповідальність за інших у своїй країні.
На День Пам’яті про жертв Голокосту в Ізраїлі під час церемонії в університеті один з лекторів сказав – „Ми більше не меншість, ми навчилися бути сильними і навчилися перемагати. Але це означає, що ми ніколи не можемо забувати як це – бути меншістю, слабкими”. Справжня сила в тому, щоб не впиватися нею. І в Ізраїлі, попри неоднозначну політику уряду є частина населення, в якої це виходить. Сліпе захоплення силою і незворушністю Ізраїлю може змінитися конструктивнішим поглядом на те, як країні вдається і як не вдається вирішувати свої проблеми.
