«Що, справді?» або дещо про сприйняття радянських часів

Відомий соціолог Ч.Р. Мілс говорив про соціологію: «Соціологічна уява дає нам змогу встановлювати співвіднесеність історії та біографії та їхній взаємозв’язок у межах того самого суспільства»[1]. Великий інтерес останніх десятиліть до повсякденності та усної історії свідчить, що так само ця співвіднесеність цікавить й істориків. Моя увага привернута до цієї теми з дуже практичної точки зору. Викладаючи історію соціології, я мушу наголошувати на різного роду суспільних змінах, які свого часу й тепер провокують звернення саме до соціології.

Найближчі у часі масштабні зміни – перебудова й розпад Радянського Союзу. Вони ж найактуальніші, оскільки, попри майже чвертьвікову відстань, саме з радянськими часами порівнюється сьогодення, саме у це порівняння вписуються і події Революції гідності, і відмінності між Україною та Росією тощо. Але у моїх студентів радянський досвід, звичайно, відсутній, й до того ж нам важно говорити однією мовою, бо різним є культурний бекграунд.

Що ж робити? Ми намагаємося читати й дивитися фільми, зокрема, часів перебудови: «Асса», «Игла», «Интердевочка». Але чи не найбільш цікавим виявився випуск програми Леоніда Парфьонова «Намедни», присвячений 1988 року[2]. Основні теми:

–          З’явилися фільми про те, що не можна було показувати;
–          З’явилися пісні, які раніше не можна було співати;
–          Відбулося святкування тисячоліття хрещення Русі (дозволили релігію);
–          Зняли обмеження на використання копіювальної техніки;
–          Робота «Комісії з реабілітації»;
–          Конфлікт у Нагірному Карабасі (перший масштабний міжнаціональний конфлікт на тоді ще радянському просторі);
–          Початок кампанії проти СНІДу (у Радянському Союзі зареєстровано 34 (!) хворих).

Що тут цікавого? Виявляється, що те, що зараз є цілком звичним, очевидним й само собою зрозумілим, колись було іншим, було забороненим, було вперше. Причому не давним-давно, а на пам’яті їхніх батьків, яких можна спитати, як їм почувалося тоді. І запитують, звичайно, й мають відповідь, що так все й було.

Може й справді, як вважає Ярослав Грицак, принципову роль у суспільних перетвореннях відіграватиме молодь[3], бо  від «не можна» до «дозволили» одна відстань, а до «як таке взагалі могло бути?» геть інша? З позиції сьогоднішніх українських студентів-соціологів останнє питання мало б цікавити їх найбільше. Зрозуміло, що самі заборони, які зараз можуть видаватися дивними, виправдовувалися ідеологією, яка сама по собі вже не є частиною життя сучасних студентів, хіба що предметом дослідження. Але як у цих умовах відчували себе прості люди? І що воно таке – «прості люди»?

На це запитання як раз можна спробувати знайти відповідь, зокрема, у класичній роботі «Советский простой человек: Опыт социального портрета на рубеже 90-х гг.»[4] або (оскільки книга давно стала бібліографічною рідкістю) у численних обговореннях та інтерв’ю[5]. Суть проекту «Радянська проста людина», який проводиться Левада-центром в Росії, полягає в тому, що, починаючи з 1988 року, приблизно кожні п’ять років за тією самою анкетою та схемою фіксується те, що стосується цінностей, ідентичностей, політичних установок, типів солідарності, стратегій адаптації – того, що пов’язано зі спробами відслідкувати зміни. Головний висновок проекту полягає в тому, що радянська людина не зникла, а попри зміни поколінь відтворюється й надалі.

(Олександр Лактіонов “Переїзд на нову квартиру”, 1952)

То що ж воно таке «проста радянська людина»? Автори виокремлюють такі принципові моменти:

–          залежність від держави;
–          неможливість уявити, що хтось, окрім держави може бути суб’єктом взаємодії;
–          спрямованість на рівність не як рівність можливостей, а як рівність у системі обмежень;
–          «державницька» чи «імперська» пиха, зверхність та уявлення про власну винятковість.

Отже, за висновками дослідників, в Росії відбувається відтворення радянської людини, а в Україні? Для мене згадане запитання – як заборона майже усього взагалі можлива? – на мою думку, свідчить, що принаймні серед сучасних студентів-соціологів такого відтворення не відбувається. Але чому?

Можна припустити, що позитивну роль тут відіграла негласна угода між державою та суспільством, яку згадував Євген Головаха: «ми не заважаємо вам виживати, ви не заважаєте нам красти»[6]. За 20 років така ситуація сформувала стійке відчуття того, що втручання держави у життя громадян, залежність від держави, не є справедливим. Що, відповідно, серйозно підважувало й інші характеристики «радянської людини». Це, звичайно, аж ніяк не означає, що в Україні «радянської людини» не існує. Але, можливо, саме це є основою для того, щоб спроба повернення до тотального контролю держави зазнала поразки. Що, у свою чергу слугує своєрідною ілюстрацією думки Леся Подерев’янського про те, що Україна насправді ділиться не на Схід і Захід, а на совок і несовок[7].

Але у цьому всьому є ще дещо цікаве. Зазвичай, коли йдеться про зв’язок історії та біографії, мають на увазі Історію з великої літери, як низку «історичних подій» – тут і справді цікаво, як ці події сприймаються і переживаються «простими людьми». Але для мене, а також, сподіваюсь, що і для моїх студентів, осмислення сучасних історичних подій можливе не лише в контексті їх зумовленості іншими історичними подіями, а як наслідку якихось малопомітних на перший погляд речей, які саме соціологія може виявити, хоча б і переважно ретроспективно.