Дослідження ранньомодерної філософії дедалі більше стають популярними у світовій філософській науці. Ранньомодерна доба (Early Modern Age) цікавить не тільки дослідників, але і ширший загал, вже самим своїм розташуванням між добою Середньовіччя, Відродження і Модерну, коли «старе» і «нове/модерне» ще співіснували поряд і активно співдіяли. Для української історії філософії ця доба також особливо значуща – це доба чи не найбільшого розквіту культури і філософської думки на теренах України, доба встановлення політичної суб’єктності України у формі козацької держави Богдана Хмельницького, епоха братських шкіл і потужного православного полемічного руху, нарешті – доба Києво-Могилянської академії, що увінчалася постаттю Г.С. Сковороди.
Цим періодом віддавна займається Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, де 27 листопада 2015 року відбулися Історико-філософські читання на тему «Європейська ранньомодерна філософія: український контекст». Основну працю з організації цих читань взяв на себе відділ історії філософії України Інституту. В рамках цих читань також був проведений круглий стіл «Філософія і релігія в українській гуманітаристиці радянської доби».
У роботі читань взяли участь переважно українські науковці – з Інституту філософії, Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, з Вінницького НТУ, Національного медичного університету ім. П.І. Чайковського, та інших. Хоч не усі учасники змогли особисто долучитися до читань, це не завадило доповідям стати цікавими, а дискусіям – запальними і дуже повчальними.
Учасників читання, гостей, що завітали на захід, привітав директор Інституту філософії, один із патріархів української сучасної філософії, Мирослав Попович. Він говорив про різні визначення доби, яка називають «ранньомодерною», зокрема культурологічне означення її як «доби Бароко», що часто спричинює плутанину і труднощі розмежування. Побажавши учасникам успішної роботи і вагомого внеску до розуміння епохи, Мирослав Володимирович передав слово голові секції, докторові філософських наук та завідувачу відділом соціальної філософії Інституту Анатолію Єрмоленку.
Чому ми говоримо про Модерн, зокрема, ранньомодерну добу? Анатолій Миколайович поставив низку складних запитань у своїй доповіді на тему «Проблеми інтерпретації ранньомодерної філософії». Із відповіді на питання, «що є ранньомодерна філософія?» випливає відповідь на те, «що таке Модерн?». Розмова про Модерн – це розмова про нашу ідентичність, оскільки всі ми так чи інакше належимо до цієї великої історії Модерну. Хоча про це чимало писали учені світового рівня, від Габермаса до Гайдеґґера, думки все ж дуже різнять (кінець Модерну, чи незавершений проект, чи пізній Модерн), усі вони впираються у фундаментальні визначення. Що таке Модерн? Що таке модернізація? Для нас в Україні і ширше – на пострадянському просторі та у Центрально-Східній Європі – ці питання особливо драматичні, оскільки пов’язані із розумами про те, чи мали/маємо ми свій Модерн, чи була/є/буде наша модернізація, чи взагалі ми лише зараз модернізуємося, чи ми живемо у модерності, але специфічній історії модерності, ми живемо в Премодерні, Модерні чи Постмодерні?
Після виступу А. Єрмоленка слово для доповіді взяв Тарас Кононенко, доктор філософських наук із КНУ ім. Т.Г. Шевченка, почавши мову «щодо необхідності запровадження в Україні лексикографічних досліджень ранньомодерної філософії» і проблем її визначення та дослідження. 
Першою із проблем є складність перекладу термінів ранньомодерної доби, навіть самого терміну «ранньомодерний» і «модерний», звідси проблема визначення меж і сутності епохи. В українській історіографії цей період позначається то як доба Бароко, то через поняття Нового часу, Нової доби. Ми повинні запропонувати створення спільноти, що досліджуватиме лексикографічне застосування терміну. Серед інших проблем пан Кононенко зазначив проблеми ретроспективного вивищення Модерну, коли «модерне» означає «вище, більш досконале», і проблему виокремлення власне «модерної філософії». Загальновизнано, каже Т.П. Кононенко, що Декарт і Бекон є родоначальниками модерної філософії, що ілюструють «новизну» новочасної філософії. Але чи є цей Модерн субстанційним для історії філософії, чи він ширший за «Новий час»? Самі Бекон і Декарт мають виразний зв’язок із попередніми філософськими епохами. Наша історіографія орієнтується на механічний підхід зовнішньої історії – чисто хронологічна періодизація «з такого-то по такий-то рік», у великі часові загальності типу «ранньомодерна філософія», із рамками та змістом дуже важко визначитись. Тарас Кононенко запропонував перейти на генеалогічний підхід писання історії філософії, описуючи певні модерні явища, реальні зв’язки ідей і постатей, а не намагаючись увібгати у прокрустове ложе «зовнішнього часу» логіку історії філософії. Ця доповідь викликала дуже жваву дискусію.
Оксана Йосипенко у своїй доповіді «Метафора та концепт як засоби осягнення природи у ранньомодерній думці» порушила проблему мови філософії ранньомодерної доби та тих засадничих образів-метафор, якими вона послуговувалася. Відштовхуючись від ідей П’єра Адо і Ганса Блюменберга про «традиційні», «вічні», «базові», «абсолютні» метафори, О.М.Йосипенко аналізує метафору «таємниці природи». Ця метафора існує з часів Античності і у ранньомодерну добу отримує цікаву форму. Умови її вживання – персоніфікація («природа любить ховатися») та опозиція видимого і невидимого. В описуваний період під «таємницями природи» розумілося насамперед природні феномени, що відкриваються лише озброєному окові (і отже, ці таємниці слід відкрити), і непроникні Божественні рішення, якими створений Універсум. О. Йосипенко зауважила, що у цю епоху сформувався дивний і рідкісний альянс християнської релігії та науки, де християнство не відторгалося, але саме допомагало десакралізації природи – оскільки розкриття таємниць природи мислилось ледве не в містично-магічному дусі. Поступово природа втрачає образ живої природи-організму, який механізується, стає механізмом-машиною, годинником, де Бог і поряд із ним людина є годинникарем. Ця механістична революція відбувалася в дусі християнської перспективи, у якій людина є паном над природою. Постає неоплатонічна персоніфікація природи, множаться підручники з античної міфології, античні міфи входять у культуру класицизму. Так метафора і образ надихають, формують програму дій філософів, і зникає вона, на думку пані Оксани, на початку ХІХ ст., коли перемагає ідея «смерті природи» і втрата поетичного сприйняття природи. Проте метафора як така ніколи не може зникнути з науки і мистецтва, історію яких вона допомагає описати.
Олег Хома у своєму виступі «Історико-філософський стереотип і прочитання філософського тексту XVII століття» почав з того, що історія філософія як наука має свою традицію класифікації та періодизації, або інакше кажучи, в історії філософії ми найменшим чином стикаємось з історією an sich, але історія обробляється через кантіанські «форми споглядання» та категорії розсуду (Verstand). 
Неявний гегелівський підхід, спираючись на метаоснови думки, «являє» єдність історії, а її епохи стають сутностями, речами. Без них у нас лишаються лише метафори, звички, стереотип історії філософії. Ми дожили до того часу, – казав О.І. Хома, – коли ми можемо ігнорувати інші парадигми, концепти тощо настільки, що з’являється клас філософських праць, які абсолютно не зважають на прийняті стереотипи, вибирають нові основи і конструюють абсолютно незвичні канони, у яких усталених періодів історії не існує. Посилаючись на методологічну історію філософії Маріона, О.Хома виділив напрям, інертний до різних «-ізмів», зосереджений на внутрішній логіці та змісті текстів та авторах, на окремих філософах, що перетворюються на цілі космоси, коли вбачається «велика краса у малому» (зокрема, відзначено те, що праці Маріона стали революцією у декартознавстві). Відтак О.І.Хома зосередився на особливості прочитання тексту Декарта і прийшов до висновку, що до нас дійшов напівпродукт думки «хлопця Рене», який, якби прожив трохи довше, дав би інший продукт. Але саме він ліг в основу всіх «великих історичних оповідей» і став субстанціалізований як початок модерної філософії.
З наступною доповіддю «XVIII століття: доба просвіти, доба просвітництва, просвічена доба?» виступив Сергій Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України Інституту філософії. Він зосередився на аналізі слова і концепту Просвітництва, усталеного в українській науковій традиції. У дуже обємній та цікавій доповіді він між іншим зауважив, що слово «Просвітництво» є не тільки різним у різних європейських мовах, але і має особливу семантику в українському контексті як «Просвещение», яке є природним для православної української культури у релігійному аспекті. Чи є доба Просвітництва водночас добою просвіти чи просвіченою добою? Доповідь С.Л.Йосипенка зачепила широкий пласт питань – про узвичаєні класифікації та номенклатуру історико-філософської історіографії, специфіку формування вітчизняної періодизації та особливості розуміння Просвітництва.
Виступ «До питання про семантичне наповнення терміну “бароко” як етапу європейської філософської думки та його можливі відповідники» 
О.В. Сарапіна був присвячений змісту терміну «бароко» та хронологічним межам його застосування, протистоянню змісту стилю мистецтва і стилю мислення у філософії. Обравши за характеристики синтетичність та синкретичність, посилаючись на роботи В.М.Нічик, доповідач наголосив на зчепленні (синапсії) різних епох, стилів, філософій, що ідеально відображає особливості ранньомодерної філософії, доби Бароко, що ніби борсається між містикою і раціональністю. Хронологічні межі такої доби є 1590–1700-і роки. Міркуючи про три періоди Модерну, О.В.Сарапін зауважив, що бароко може бути зрозуміле не тільки як перехідна епоха, але і як епоха вияву іноваційності, що виникає на межі різних епох.
Леся Довга виголосила доповідь на тему «Моральна філософія в контексті богослов’я: про природу добра у проповідях Антонія Радивиловського», зосередивши свій аналіз на історії слів «добро» і «благо» у даних проповідях. Як в староукраїнській мові XVII – XVIII ст. формувалася філософська лексика, було простежено на прикладі вживання слова «добро», більш просторічного, поряд із класичним словом піднесеного стилю філософії та теології «благо». «Благо» уживалося переважно у цитатах із Біблії і текстів богослужінь, або Отців Церкви, але коли автор прагне простою мовою переконати людей, апелює до побутових, сучасних проблем, він вживає здебільшого слово «добро». Відтак формується специфічна диглосія та українська філософська лексика.
Доповідь Л.М. Довгої, особливо простеження історії філософської лексики в українському контексті, викликало захоплення багатьох учасників конференції і жваве обговорення. Наступною ж виступала Ярослава Стратій на тему «Концепція душі у філософських курсах КМА», і вона виклала розуміння душі у основних творах «Душевнику», «Трактаті про душу» К. Саковича та конспектах лекцій з філософії Могилянської академії. Концепція душі в цих творах включає в себе не тільки психологію у модерному розумінні, але й теорію пізнання та насамперед спекулятивну психологію. Всі перераховані тексти постали в контексті другої схоластики, на що особливо наголосила Я.М. Стратій, яка тривалий час досліджує саме другу схоластику, і продовжують саме цю традицію дискурсу. У текстах зустрічається три концепції розуміння зв’язку душі і тіла: як єдиного єства, де елементи існують віртуально, як зовнішнього доторкання, де елементи мають окреме буття, але пов’язані особливим зв’язком, субстанціальний спосіб єдності.
Після викладу спекулятивної психології могилянців слово нарешті взяв Володимир Білодід. Говорячи про «Історичні форми європейської філософії та їх відображення в філософській думці України XI-XVIII ст.», він зробив широкий узагальнюючий екскурс в історію ідей європейської філософії та їхнє діалектичне протистояння, на глибинно-метафізичному рівні.
Підсумовуючи перебіг читань, можна зробити принаймні один висновок. Якщо є теми в історії філософії, які можна вважати більш-менш дослідженими, то тема ранньомодерної філософії до них точно не належить. Щодо цієї царини спрацьовує ефект «невідомого близького», коли нам здається, що ми все знаємо, натомість це удаване знання лише приховує посутнє незнання. Ранньомодерна доба для нас досі позначена іменами Декарта, Бекона, Паскаля, Локка, тощо, тоді як реальні обставини доби, зокрема, те, що ці видатні філософи творили у дуже вузькому елітарному позаакадемічному просторі, коли натомість в університетах панувала схоластика, і друга схоластика була потужним дискурсом, що надихав філософські пошуки і видатних корифеїв – випадає з поля зору. Отже, попереду довгий шлях до повноцінного розуміння контексту і атмосфери XVII – XVIII ст. – тієї самої синкретичної доби бароко, що зчіпляє воєдино різні епохи, поєднує непоєднувані стилі і дискурси, творячи рідкісну культуру інновацій та альянсів – у філософській думці. Малоусвідомленим залишається те, що тогочасна культура і філософська думка на території України складала невід’ємну частину загальноєвропейського культурного і філософського простору, що підтверджена багатьма фактами культурних зв’язків, філософських посилань, інституційних спільних рис, тощо. Дещо патетично можна спитати, до кого є ближчими могилянські автори, до православного тогочасного Московського царства, чи до Суареса та де Моліна, або до Аквіната. Це відкриває канонічно відому нам добу Петра Могили та Богдана Хмельницького з абсолютно іншого боку, долаючи узвичаєні стереотипи і передсуди. Для досліджень тут великий простір роботи – навіть на простому рівні. Під час обговорень учасники читань постійно наголошували, що необхідно терміново зібрати усі існуючі джерела доби, оцифрувати їх і удоступнити в Інтернет. Потрібен також фаховий коментар усіх джерел, яких небагато, і залишається ризик безповоротно їх втратити. Для нас в Україні це особливо важливо: це наш культурний спадок, дослідження якого дозволяє зробити реальний внесок до світових студій ранньомодерної філософії. Насправді, це наш обов’язок.
Огляд підготував Володимир Волковський.
Світлини Романа Савчука.
__________________________________
Волковський Володимир – кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України. У 2015 р. захистив дисертацію на тему: «Становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття». Сфера наукових інтересів – історія філософії, політична філософія, розвиток модерних політично-філософських дискурсів, релігієзнавство і теологія. Автор чисельних наукових та науково-популярних публікацій. Член декількох громадських організацій науковців. Живе і працює в Києві.
