Між науковістю та престижем: руйнуючи соціальний міф про корумпованість «ліриків»

У кожної людини є сліпа пляма – ділянка сітківки ока, з якої виходить зоровий нерв та яка не сприймає світло з причини відсутності фоторецепторів. Сліпу пляму можна зафіксувати не лише у фізіології вчених, але й в їхній психології. Йдеться про табуювання або цілковите ігнорування певних тем, осягнення яких здійснюється за рахунок тиражування затертих істин та поширених забобонів. Яскравим прикладом таких забобонів є розповсюджене розуміння причин майже окупації здобувачами/здобувачками з-за меж Академії системи наукової сертифікації у соціальних науках – на противагу наукам природничим, де спостерігається (поодиноке) вторгнення. Типовою з цього ракурсу є думка Максима Стріхи: «“Дутих” кандидатів і докторів у точних науках небагато, адже наукова робота у галузі фізики чи математики потребує чималих зусиль і часу. Інша справа – здобути вчений ступінь у економіці чи політології, тут більше простору для фальшування» (Набока, Шерстюк 2010). Максим Стріха не зрадив власному ригоризму й пізніше, на новій/старій посаді заступника Міністра освіти і науки України. В емоційній реакції на відповідну розвідку (Осипян 2017) він категорично констатував відсутність «системних проблем з академічною доброчесністю в сфері природничих і технічних наук», у той час як в окремих соціальних (та медичних) науках є «гострі проблеми», які «навіть трагічніші, аніж це уявляють активісти “дисергейту”» (Стріха 2017).

Геть абсолютно все прекрасне у цій позиції заступника міністра – від майже релігійного аргументу особистого досвіду,[2] до риторики, коли пейоративи вживаються лише для опису стану речей у середовищі “ліриків” – «в окремих сферах української гуманітаристики (і не тільки)», але не для царини фізико-математичних наук. Персональний науковий та інституційний авторитет посади Максим Стріха використовує для підкидання хмизу в багаття одвічних суперечок з приводу більшої або меншої науковості різних дисциплін. Й ледь приховане переконання у більшій науковості тієї ж самої фізики ґрунтується на вірі в дієвість дисциплінарної української «республіки вчених», в якій «ефективно працює громадянське суспільство в науці», де є «активне наукове середовище і… люди, готові не допустити халтури та плагіату» (Набока, Шерстюк 2010). Проте, феєрична історія отримання Нелі Штепою ступеню кандидата фізико-математичних наук демонструє, що жодна спеціальність в Україні не встоїть перед родинними зв’язками, «$ 15000 доларів і пляшкою коньяку «Hennessy» місткістю 0,7 л. у портфелі» (Высшая аттестационная коррупция 2010).

Це справжня соціальна мітологія, яка має бути деконструйована та якій слід згуртовано протистояти. Проблема не стільки у (частковій) помилковості такого розуміння причин різної схильності наукових галузей в Україні видавати дипломи кандидатів та/або докторів наук численним представникам неакадемічної спільноти. Небезпечними виглядають ризики поширення таких стереотипів. Замість подавати (істинну) картину дійсності, придатної для реалізації позитивної програми реформ, ці та подібні їм міркування сприяють розколу наукової спільноти та змушують протистояти поодинці, у той час коли можливою є лише колективна перемога. Так само як велика кількість науковці, я обурений численними ганебними явищами сучасної української науки, від корупції до плагіату. Проте замість розбурхування емоцій насамперед прагну з’ясувати, у чому саме полягає проблема. Вживаючи медичну метафору, можна сказати, що лікування будь-якої хвороби потребує визначення її етіології, а тому реформи залежать від адекватності розуміння головних причин певних проблем. Мовиться про поодинокі явища – увага акцентується на персональних чинниках; спостерігаються дисциплінарні розбіжності – пошук починається з організації та суті наукової роботи в окремих галузях, у той час як залежність від соціальних та/або політичних чинників вимагає зовсім іншого підходу та рецептів. Тому мету цього допису я вбачаю не у вивченні плагіату чи корупції,[3] а у розкритті більш складного механізму взаємодії кількох факторів,[4] спільним підґрунтям яких виступає раніше досліджуваний вплив політичного режиму в Україні на процеси наукової сертифікації (Осин 2014).

Я вважаю, що, принаймні, три такі фактори визначають кількість здобувачів/ок з-за меж Академії: по-перше, збіг професійного та академічного поділу, що робить можливим раціоналізацію отримання наукового ступеня. По-друге, індекс престижності професій: чим вищий престиж певної професії у суспільстві, тим сильніше прагнення стати кандидатом або доктором наук зі спеціальності, що співвідноситься з відповідною професією. Зі свого боку престиж примхливо переплетений із фактором збігу професійного й академічного престижу. Остання обставина – це така собі легітимація витрат, адже є можливість розглядати науковий ступінь як довгострокову інвестицію. Отже, дисципліни, які відповідають максимально широкому колу професій та занять ззовні Академії, приваблюють більше «неакадемічних» здобувачів/ок. Ба, більше, зростання кількості останніх створює зворотній зв’язок, що позитивно впливає на рівень престижу тієї чи іншої наукової галузі. По-третє, тривалість побутування (своєрідна ступінь «зрілості») дисципліни: новим наукам бракує матеріальної бази, легітимності, престижу – і це робить їх вразливими щодо впливу ззовні. Дефіцит ресурсів долається у спосіб, прийнятний у межах політичного режиму: за рахунок перверсивного та перфомативного зв’язку із практикою, що персоналізується у вигляді здобувачів та здобувачок з-за меж Академії.[5] Інституціоналізовані та “зрілі” дисципліни ефективніше протистоять вторгненню з-за меж Академії, оскільки менше потребують ресурсів і здатні протиставити дисциплінарне колективне особистому авторитетові представників окремих соціальних груп.

Таблиця 1. Класифікація дисциплін (престиж професій, тривалість побутування, збіг професії та наукової галузі)

Розподіл восьми дисциплін залежно від трьох факторів подано в Таблиці 1. «Нова дисципліна» – це наукові галузі, яких не було в СРСР навіть у вигляді аматорських асоціацій та які потрапили до номенклатури наук не раніше перебудови. «Раніше не інституціоналізована дисципліна» стосується наук, що у певній формі існували в СРСР та були остаточно легітимовані у 1985–1991 рр. «Зріла дисципліна» – це успішно інституціоналізовані спеціальності, побутування яких охоплює як період СРСР, так і сучасну Україну.[6] Змінна «збігаються та престижні» – це ситуація (а) максимально можливої відповідності наукової галузі та професії з-за меж Академії та (б) входження професії до топ-10 престижних занять. Ця відповідність встановлюється за переліком занять, що використовується під час опитувань Інститутом соціології НАН України.[7] Дві інші змінні означають або відсутність збігу функціональних обов’язків професії та тематики наукової галузі («не збігаються»), або випадок (а) максимально можливої відповідності наукової галузі та професії ззовні й (б) непотрапляння професії до топ-10 престижних занять («збігаються, але не престижні»).

У цілому, ступінь з економіки дотичний до широкого кола професій («директор заводу», «підприємець», «керівник банку», «бухгалтер» та «комерсант»), а академічна відзнака з юридичних наук – «адвокату, юристу».[8] Кандидат/доктор наук з державного управління та політичних наук на максимальному рівні умовності відповідають «депутату» та/або «міністру»,[9] у той час як фізико-математичні науки можуть співвідноситись з фахом «інженера». Таким чином, соціологія, історія та філософія[10] – це дисципліни, ступінь з яких відповідає багатьом професіям та жодній конкретно. Зрозуміло, що такі зіставлення доволі умовні, переважно через обмежений перелік професій. Проте, важливішою обставиною є набута при цьому здатність формулювати прогнози, виявляти аномалії або відхилення від очікувань та пояснювати їх у певних теоретичних рамках. Так, максимальний рівень здобувачів/ок з-за меж Академії має спостерігатися у чотирьох галузях: праві, економіці, державному управлінні та політології. Зі свого боку найбільше представників неакадемічної спільноти слід чекати у державному управлінні, найменше – в праві та економіці, у той час як політологія має розташовуватися десь посередині між цими двома полюсами.

Таблиця 2 показує розподіл двох груп здобувачів/ок («система освіти/науки», «поза системою освіти/науки», що розпадається зі свого боку на «працюють» та «(тимчасово) не працюють») з восьми наукових галузей та рангу академічного ступеню (кандидат, доктор наук). Емпіричним підґрунтям підрахунків є «Науковий світ», «Атестаційний вісник», «Бюлетень ВАК» та «Освіта України», де публікують оголошення про майбутні захисти дисертацій та зазначають місце роботи здобувачів і здобувачок. Вибірка становить 42,769 роботи, що були захищені у період з січня 1999 по жовтень 2016 рр.[11]

Таблица 2. Дисципліна, гендер та ступінь в Україні, 1999–2016 рр., % та кількість

Зважаючи на прив’язаність динаміки докторського ступеня до динаміки менш рангової регалії, надалі я зосереджусь виключно на кандидатському ступеню. З одного боку, виправдовується частина очікувань: у державному управлінні, політології, економіці та праві відсоток здобувачів/ок з-поза меж Академії перевищує 16 %, і в більшості випадків перевищення дуже суттєве. Лідером тут є державне управління – 51,82 % кандидатських дипломів, отриманих представниками з-за меж Академії. Така популярність пояснюється тим, що це єдина галузь, котра підлягає синергетичному впливові трьох значимих факторів. Відсоток «неакадемичних» дипломів кандидата наук у політології (29,1 %), на яку впливають дві з трьох раніше згаданих обставин («збігаються та престижні» й «раніше не інституціоналізована дисципліна») вище показника для економіки (16,87 %), котра підпадає під дію одного («збігаються та престижні»). Єдиний неочікуваний результат – це своєрідне друге місце юридичних наук (37,64 %), у той час як прогнозувалось не більше 29,1 % здобувачів/ок з-поза меж Академії – десь на рівні, котрий зафіксовано у політології.[12] З іншого боку, решта наук є аномальними випадками. Найбільшу питому вагу «неакадемічних» здобувачів/ок мали б демонструвати (у нисхідному порядку) соціологія (завдяки статусу “раніше не інституціоналізованої галузі”), фізико-математичні науки, філософія та історія. Проте, перед веде філософія (14,85 %), яка випереджає історію (13,34 %) та соціологію (13,24 %). Фізико-математичні науки (4,9 %) є ще більшим винятком, адже очікувалось, що збіг професійного та академічного поділу повинен забезпечити більший відсоток досліджуваного контингенту порівняно з історією та філософією.

Аномалії завжди потребують зважених інтерпретацій та часткової ревізії засновків. Припускаю, що у ситуації з надмірно високим рівнем «неакадемічних» ступенів у праві слід вбачати політичну специфіку Академії в Україні. Так, найбільший відсоток «неакадемічних» здобувачів/ок в юридичних науках складають вихідці з силових структур (35 % від загальної кількості досліджуваного контингенту) та представники судової влади (близько 24 %). Ці професії відсутні в класифікації Інституту соціології НАН України та попри свою «невидимість» вони істотно збільшують питому вагу відповідних здобувачів/ок, водночас нагадуючи ще раз про необхідність врахування політичного контексту.

Випадок із філософією, історією та соціологією додає історичного виміру припущенням про чинники впливу на кількість «неакадемічних» здобувачів/ок. Припускаю, що відсутність збігу професійного й академічного та престижу певних занять підсилює значення українського варіанту наукового path dependence. Йдеться про практики отримання ступенів партійними функціонерами за часів СРСР. Розгалужена мережа закладів на кшталт Інститут суспільних наук або Вищої партійної школи при ЦК КПРС робить набуття ступеню («оступеніння») природнішим для соціально-гуманітарних дисциплін (філософія, історія, а також право та економіка). Саме на цих науках акцентувалася увага під час навчання (або «навчання»). Збереження у тому чи іншому вигляді радянських персональних дисциплінарних мереж мало б полегшити відтворення відповідних практик у наукових галузях сучасної України.

“Аномалія” з фізико-математичними науками виявляє cитуацію, в якій престиж занять та професій з багатьох сторін є більш важливим фактором, ніж збіг професійного та академічного.[13] Характер зв’язку питомої ваги та престижу ілюструють два наступні приклади. З одного боку, «поступове зменшення престижності… характерне лише для заняття підприємницькою діяльністю» в 1994–2012 рр. (Стукало, Оксамитна 2013: 395) означає падіння кількості здобувачів/ок з-за меж Академії в економічних науках. У 1999–2001 рр. їх частка становила 25,55 %, а у 2014–2016 рр. –16,35 %. Інший приклад – ступінь кандидата фізико-математичних наук, котрий можна доволі умовно зіставити з професією «інженера». Зростання його індекса престижності забезпечило переміщення з 29 місця в 1994 році на 16 в 2012 році. Зі свого боку зросла питома вага «неакадемічних» здобувачів та здобувачок у цій царині – з 4,31 % в 1999–2001 рр. до 7,18 % в 2014–2016 рр. (Стукало, Оксамитна 2013: 396–397). В обох випадках кількість здобувачів/ок з-за меж Академії коливається залежно від індекса престижу відповідних занять та професій. Зі свого боку відмінність у відсотках досліджуваних здобувачів/ок в економіці та фізико-математичних науках радше пояснюється конкретним значенням індексу престижу певних професій. Більша престижність «економічних» професій вмотивовано забезпечує більший відсоток ступенів з економічних наук, а менша престижність занять, що відповідають фізиці або математиці, дає на виході меншу кількість здобувачів та здобувачок з-за меж Академії у цих спеціальностях.

Last but not least. Гендерний вимір отримувачів академічних дипломів з-за меж Академії засвідчує відтворення ієрархій, властивих суспільній та політичній сферам, проте, майже зжитих в Академії. Попри відому фемінізацію наук,[14] «неакадемічних» здобувачок більше лише в філософії та соціології. Чотири найпопулярніші галузі мають, по суті, сталий гендерний коефіцієнт (співвідношення здобувачів до здобувачок), конкретні значення якого повністю відповідають очікуванням щодо чинників впливу на кількість здобувачів/ок з-за меж Академії. Так, в державному управлінні він складає 1,67, в політології 1,64, в праві 1,6 та 1,59 – в економіці. Водночас у дисциплінах, де не збігаються професійний та академічний поділи й які не претендують на престиж відповідних занять, гендерний коефіцієнт більше нагадує загальну фемінізацію української Академії. Так, у філософії він становить 0,91 (переважання здобувачок), в соціології 0,66, а в історії наближається до 1 (1,12).

Пояснити цю тенденцію можна тим, що гендер зазвичай відображає загальну структуру влади в суспільстві. Тож, причини одночасної фемінізації «системи освіти/науки» та/або маскулінізації «поза системою освіти/науки» слід шукати насамперед в складі досліджуваного контингенту та традиціях гендерного маркування наукового порядку.[15] Зокрема, здобувачі та здобувачки з-за меж Академії привносять до неї владні та майнові ієрархії, більш притаманні іншим сферам суспільно-політичного життя в Україні.[16] Внаслідок патріархату останнього підвищується кількість здобувачів та знижується – здобувачок. Такий трансфер не обмежується перформативним набуттям дипломів кандидата або доктора наук, а передбачає також комерціалізацію «легітимних» академічних стосунків та ствердження нової гібридної системи наукової гендерної селекції.

Таким чином, мені складно визнати суттєвий вплив на «ступенеманію» в Україні факторів на кшталт специфічної (інтелектуальної) складності певних спеціальностей, які, здавалося, об’єктивно та природно регулюють процес отримання наукових ступенів через ускладнений чи спрощений доступ до дисертаційної машини. Мова йде радше про політичні та соціальні причини, котрі спонукають бажати більше та, відповідно, платити більше за певні ступені. Політичний режим (а також фінансовий і моральний стан Академії) створюють визначений простір дій. У його межах не будуть значущими будь-які інші фактори, окрім інтенсивності прагнення отримати конкретний науковий ступінь і готовності здобувачів/ок з-за меж Академії витрачати виключно у межах символічної економіки. Інтенсивність таких прагнень зі свого боку визначається складною комбінацією престижу, зрілості й збігу академічного та професійного, що тісно переплітається з історичними та інфраструктурними моментами. Саме тоді отримати ступінь уявляється чудовою ідеєю в одній професійній групі, у той час як в інших колективах, не менш численних, спостерігається тотальне ігнорування цієї регалії. Водночас, остаточне доведення цього припущення потребує більш зваженого аналізу місця роботи здобувачів/здобувачок та водночас розробку більш багатовимірної класифікації професій та занять.

ЛІТЕРАТУРА

БАКУМЕНКО, В., 2011. Інституалізація галузі наук “державне управління” в Україні. Енциклопедія державного управління: у 8 т., Т. 3 : Історія державного управління, 329–330.

БРАУН К., ШТЕФАН І., 2014. Гендер і знання. В: Образ. Тіло. Порядок. Гендерні дослідження в міждисциплінарному спектрі. Київ: Медуза, 9–39.

ВОРОВКА, М., ПЕТРУЧЕНЯ, А., 2015. Гендерный состав научно-педагогических кадров Украины как элемент скрытого учебного плана высшей школы. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Гендерні дослідження»,Вип. 1., 27–37.

Высшая аттестационная коррупция (2010) Режим доступу:  //starlife.com.ua/posts/vyisshaya-attestatsionnaya-kor-5485.html (дата звернення 11.06.2018).

КИСЕЛЕВА, В., 2017. Наука в диссертационной ловушке. Режим доступу: //www.ng.ru/nauka/2017-01-25/9_6911_dissert.html (дата звернення 11.06.2018).

КНЯЗЄВ, В., 2011. Історія науки державного управління. Енциклопедія державного управління: у 8 т., Т. 3 : Історія державного управління, 352–354.

МАКАРСКИЙ, С., 2016. Кандидоз науки. История болезни. Независимый АУДИТОР, №5 (52). Режим доступа: https://n-auditor.com.ua/ru/component/na_archive/1382.html?view=material (дата звернення 22.04.2018).

ОСИН, В., 2014. Академия и политический режим: неопатримониальная наука в Украине (и Молдове). Ab Imperio. Исследованияпо новой имперской истории и национализмув постсоветском пространстве, №. 3, 295–360.

ОСИН, В., 2015. Наука в новом мире: Три сюжета генезиса региональной политологии в постсоветской Украине. Ab Imperio. Studies of New Imperial History and Nationalism in the Post-Soviet Space, №. 4, С. 239–293.

ОСИПЯН, А., 2017. Украинскиеполитикиифальшивыедиссертации. Режим доступу: https://zn.ua/SCIENCE/ukrainskie-politiki-i-falshivye-dissertacii-251691_.html (дата звернення 22.04.2018).

СТРІХА, М., 2017. Про академічну доброчесність та дослідника «України, яка не відбулася». Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2017/06/21/224841/ (дата звернення 11.06.2018).

СТУКАЛО, С., ОКСАМИТНА, С., 2013. Динаміка престижності професій і занять в українському суспільстві. Соціальні виміри суспільства, №5 (16), 392–406.