Фільм «Шттл», який щойно вийшов в український прокат, вже встиг стати знаним серед публіки міжнародних кінофестивалів, їдишистів та тих, хто цікавиться історією євреїв України. Втім, коли я купувала квиток, то ще не знала цього, і ставилася трохи з осторогою до фільму, який показують на широкому екрані в кінотеатрі шопінг-молу, під шурхіт попкорну і чіпсів. Виявилося, що помилку зробили ті, хто приніс попкорн. Фільм «Шттл» — це складний і глибокий фільм про Голокост. Дія відбувається в останній день перед вторгненням німців: містечко знає, що може бути війна, але живе своїм життям, розірване викликами модернізації і війни. Мешканці штетла майже не думають про війну, але глядач, який проживає з ними довгий день, розуміє, що стається опісля і напруга очікування нависає над усім фільмом. Життя у містечку наповнене скандалами, проблемами і конфліктами, спостерігаючи за якими, нам складно уявити швидкий кінець.
Сюжет простий: головний герой Менделе, колись найбільш здібний хлопець із хедеру, який переїхав до Києва, щоб стати режисером, відвідує на день рідний штетл. Містечко розірване поміж хасидами, що перешкоджають молоді працювати, і комуністами, які воюють з релігією. Один з хасидів є нареченим коханої Менделе, і хлопець приїжджає, щоб допомогти її викрасти. До цього моменту фільм нагадував би радянські фільми 1920-х про боротьбу молодого активіста з реакційним середовищем у селі чи місті. Втім, він глибший і не зводиться до протиставлення «прогресивних» та «реакційних» середовищ. Для Менделе важливе місто, кіно і амбіції, але він все ще може процитувати уривок з Талмуду і впевнений, що можна поєднувати навчання в єшиві і роботу.
Більшу частину майже двогодинного фільму займають власне бесіди Менделе з його колишніми сусідами і родичами. Після його розмови з батьком ми розуміємо, що Менделе не випадково не вписується у спільноту — такою ж була його мати. Втім, у традиційному суспільстві в неї не було виходу і можливостей проявити себе, тому вона стала містечковою божевільною і покінчила життя самогубством. Сам Менделе також нетиповий, але завдяки новим умовам і модернізації не приречений на життя у містечку: тепер він може поїхати до великого міста, здобути освіту і навіть проторувати цей шлях для своїх друзів — коханої дівчини Юни і українського хлопця Дем’яна.
Штетл, попри ретельне відтворення будівель і прив’язку до історії Сокаля, є радше умовним або ж символічним місцем, майже виключно єврейським. Історичні штетлі були не суцільно єврейськими, але у фільмі ми бачимо здебільшого єврейський міський ландшафт — синагогу, хедер, корчму, цвинтар. Поляків у містечку згадують як колишню владу, натомість радянські солдати уособлюють теперішню: «Колись у нас були польські пани, а тепер інші пани». Радянські солдати з’являються на трибунах на ринковій площі і з кийками як дисциплінуюча сила. Київ і решта світу — дуже далеко, і навіть війна, яка наближається і вибухи якої чути в містечку, далека. Відчуття ізоляції підсилює майже казкова відокремленість штетла поміж густого соснового лісу. Звідти мало хто йде, а всі зміни приходять ззовні.
Фільм справляє гіпнотичне враження завдяки технічній роботі оператора і режисера. Усі сцени зняті одним кадром, без монтажу. Зйомки відбувалися лише при природному світлі. Сцени, які відбуваються в 1941 році — чорно-білі, а спогади — кольорові. Один з найцікавіших елементів фільму — мова. Актори розмовляють своїми мовами персонажів, тобто більшість говорить їдишем, українці — українською, комуністи — російською. На жаль, в українському прокаті фільм дубльований українською, тому цих нюансів не чути. Водночас вони добре передають атмосферу містечка, де євреї розуміли українську і при потребі розмовляли нею, а українці могли сказати декілька фраз їдишем. Декілька акторів, зокрема, Моше Лобель, який грає у фільмі роль Менделе, самі є вихідцями з хасидських їдишемовних спільнот. Через це фільм отримує ще один рівень — це історія людей, які покинули ортодоксальні спільноти, але для яких юдаїзм, вивчення Тори і релігійний спосіб життя досі близькі, бо це світ, який вони розуміють найкраще.
Фільм не лише знято в Україні, у відтвореному штетлі, який мали намір перетворити на скансен-музей. Режисер Аді Волтер вводить українського персонажа Дем’яна — найкращого друга Менделе, який є ключовою особою для розвитку сюжету. Показавши українців, як виключно позитивних персонажів, режисер робить досить відважний крок, що видно з численних інтерв’ю єврейським виданнях, у яких його розпитують про Хмельницького, погроми і антисемітизм. Аді Волтер терпляче розповідає, що історія єврейсько-українських взаємин зводиться не лише до насильства і посилається на твори письменника Аарона Апельфельда, який вплинув на його сприйняття України. Ввести позитивні образи українців у фільм є для режисера таким самим відважним жестом, як і показати складність і поділеність єврейської громади, спробувати зрозуміти ортодоксальних євреїв і присвятити більшу частину фільму про Голокост життю, а не смерті. «Шттл», попри спокійний темп, — це фільм, який має амбіцію розповісти історію в радикально інший спосіб.
Спойлер фільму закладений у самому його описі. На відміну від майже заколисуючої атмосфери першої частини фільму, з довгими розмовами і спогадами, в останні двадцять хвилин він змінюється на стрімкий пригодницький фільм, сповнений ейфорії. Найбільш шокуючими є останні хвилини, коли німецька армія заходить у містечко, і все поглинає хаос і смерть. Якщо життя євреїв різноманітне і складне, то смерть робить їх усіх однаковими, анонімними жертвами масових вбивств. Для режисера Аді Волтера, який має в сім’ї свою історію Голокосту, цей фільм стає спробою заповнити те, чого бракує в численних фільмах на цю тему, — наповнити статистики загиблих людей і стертих з лиця міст життям.
Остання сцена, коли Менделе ховається від розстрілу під талесом свого батька, несвідомо відтворює картину Рембрандта «Повернення блудного сина». Хай як євреї були би поділені, хай які шляхи обирали б, вони все одно є однією спільнотою. Фільм не намагається раціоналізувати їхніх виборів та пояснювати їхні долі. Ідеї порятунку, які лунають — про збройну боротьбу, про виїзд до Палестини, про втечу — тонуть у шумі, і автори фільму не дають нам надії, на те, що зло можна подолати, радше показують його брутальність і неминучість.
Контекст творення фільму також складний: його знімали напередодні повномасштабної війни в Україні, українська прем’єра відбулася під час нової війни в Ізраїлі і у момент, коли євреям у Дагестані загрожують нові погроми. Це перетворює його зі спроби увіковічнити пам’ять про єврейські спільноти на універсальніший роздум про життя в тіні загрози.
