«Моя “кар’єра лівші” завершена, але життя на цьому не закінчується»: військовий досвід історика з позивним «Кандидат»

«…як історик я виявився непрофесійним, бо не допускав подій, які стали реальністю вже 24 лютого»

– Пане Володимире, чи змінилося Ваше сприйняття війни з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Українське суспільство, як ми знаємо, перебувало в зоні турбулентності ще з кінця листопада 2013 р., але події в Криму і на Сході я абсолютно не очікував і не зміг спрогнозувати. Визнаю, що тоді як історик я виявився непрофесійним, не відреагувавши належним чином на сигнали, які тим подіям передували. Попри митні та торгові війни 2013 р. я навіть не міг припустити, що Росія спробує силовим шляхом задовольнити свої геополітичні амбіції. Це здавалося абсурдом як у чотирнадцятому, так і у двадцять другому роках. Наприкінці 2021 р. я відчував певне напруження, розумів, що відбувається накопичення російської техніки біля кордону, західні країни вже починали надавати озброєння нашій державі, але і тоді повномасштабне вторгнення здавалося повним безглуздям. Знову ж таки, як історик я виявися непрофесійним, бо не допускав подій, які стали реальністю вже 24 лютого 2022 р. 

Напередодні повномасштабного вторгнення ввечері я розмовляв зі своїм другом, який запевняв мене, що вже завтра почнеться війна. Я ж у це до останнього не вірив. Знаючи достеменно історію Першої та Другої світових воєн, я навіть не міг припустити, що щось подібне можливе у двадцять першому столітті. На жаль, я помилився. Виявилося, що наш географічний сусід відверто зазіхає на українські території, незалежність, свободу і ті людські цінності, яким ми слідували після здобуття Україною незалежності та виборювали під час революцій 2004 і 2014 рр. Ми і зараз їх продовжуємо виборювати, але вже зі зброєю в руках.

– Чи співпадала Ваша думка щодо можливості повномасштабного вторгнення Росії в Україну з думками Вашого професійного оточення?

Будь-яке суспільство чи окрема професійна спільнота переважно є неоднорідними за своїм складом та структурою, тож не обов’язково їхні представники мають однакові погляди на одні і ті ж події. Тут я можу говорити виключно про себе. У нас в Інституті виходили друком індивідуальні видання, пов’язані з подіями російсько-української війни, готувалися додаткові томи «Енциклопедії історії України». Тож як професійний історик я стикнувся з необхідністю аналізу багатьох сучасних подій з професійної точки зору. Мені доручили підготувати кілька дуже важливих статей, присвячених, зокрема, волонтерському руху 2014–2020 рр., українським військовополоненим, внутрішньо переміщеним особам, добровольчому руху і добровольчим батальйонам. Але навіть робота над цими темами не допомогла мені передбачити події 2022 р. Та припускаю, що подібний прогноз одного історика чи навіть наукової спільноти все одно ні на що б суттєво не вплинув.

«Багато хто події на Донбасі сприймав як щось далеке і, не побоюсь цього слова, чуже»

– Чи готували Ви тривожну валізку?

Я не готувався, не було тривожної валізки. Я пам’ятав, який ажіотаж точився навколо купівлі продуктів на початку пандемії «Соvid-19». Я вже тоді намагався не підігравати цим настроям, як і реакціям суспільства на коливання валютних курсів. Така ж поведінкова модель спрацювала в мене і наприкінці лютого 2022 р. Можливо, я усвідомлював, що в разі повномасштабної війни я не залишатимусь осторонь, але це швидше стосувалося моєї психологічної готовності брати до рук зброю і захищати рідну землю, своїх рідних та близьких. Ця готовність до мене прийшла не одразу. Багато хто події на Донбасі сприймав як щось далеке і, не побоюсь цього слова, чуже. А вже у 2022 р. близькість фронту та масштаби були зовсім іншими. У зону можливого захоплення, як ми зараз знаємо, потрапляли і Київ, і моя рідна Чернігівська область, відтак й рівень готовності швидко змінився.

– Звідки Ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Не повірите, але той самий друг зателефонував мені рано-вранці і сказав: «Усе почалося! Почалася війна!» Я тоді, пам’ятаю, що дуже обурився, бо продовжував сприймати його слова як якусь нісенітницю. Але все ж почав моніторити інтернет, де одразу побачив сумнозвісне звернення диктатора Путіна. Тільки тоді я усвідомив справжній масштаб трагедії, чітко розуміючи свої наступні дії. 

– Якими були Ваші наступні кроки?

У перший день я займався вирішенням питань, пов’язаних з евакуацією рідних. Тоді ж я прийняв рішення, що двадцять п’ятого лютого здам кров, оскільки у мене великий довоєнний досвід донорства. У пункті здачі крові я побачив величезну чергу, у якій довелося провести цілий день. Відтак лише двадцять шостого лютого, на третій день війни, я потрапив до військкомату, але остаточне рішення йти у військо було прийнято ще двадцять четвертого.

– Де перебувала на той час Ваша родина?

Мама – на Чернігівщині, брат із сестрою – у Києві. Сестра вирішила поїхати на Чернігівщину до мами, опинившись одразу після приїзду додому відрізаною від Києва. Тоді було заміновано мости, щоб ворог не міг пройти до столиці. Моя маленька Батьківщина знаходиться на певній відстані від Московської траси, що по суті і врятувало її від ворожої окупації. 

«А чи є в нас та історія!?»

Я живу в Голосіївському районі Києва, тому 26 лютого пішов у Голосіївський військкомат. Там не дуже сильно було чути вибухи, як, наприклад, в Оболонському районі чи на Лівому березі в напрямку Броварів. Але деяке відлуння таки було. Наш Інститут призупинив діяльність, співробітники отримали дозвіл працювати дистанційно. Дехто з колег поїхав за кордон, де продовжував свою наукову діяльність, частина – залишалася в Україні. Ще двоє моїх колег увійшли до лав Збройних сил.

– Розкажіть, будь ласка, Вашу особисту історію потрапляння до Збройних сил України?

На третій день вторгнення вже ширилася інформація про величезні черги до військкоматів, куди без військового досвіду потрапити було нереально. Я не проходив строкову службу, не був офіцером запасу, але все одно поїхав. Військовий квиток я отримав у двадцять п’ять років, восени 2013 р. Тоді, відверто кажучи, хлопці уникали цього квитка, що особливо було помітно з початком АТО, коли підвищилася вірогідність вручення повісток. Я добре пам’ятаю, як пішов у свій рідний військкомат Коропського р-ну Чернігівської обл. Я на той час уже працював у Києві, але був прописаний на Чернігівщині. У військкоматі не виявилося бланків. Тоді це була дуже поширена історія. Але мене відправили до воєнкома, який сказав приїхати в інший день. Я відповів, що живу в Києві, тому не матиму змоги прийти найближчим часом. Воєнком уточнив, де я працюю. Почувши, що я співробітник Інституту історії і є кандидатом наук, він іронічно запитав: «А чи є в нас та історія!?» Сьогодні я розумію, що доречним було б тоді поставити зустрічне питання: «А чи є в нас Збройні сили!?» Тому що з початком військової агресії у 2014 р. саме з кадровими військовими та підготовкою Збройних сил у нас виявилися найсерйозніші проблеми. Але я тоді таки отримав свій військовий квиток.

«Після довгої тривожної паузи мене все ж таки внесли до системи, і так я потрапив до Збройних сил України»

Дорогою в Голосіївський військкомат я відчував впевненість, що все буде добре. Я взяв наплічник, трохи їжі, взув теплі черевики, одягнув термобілизну, одяг для гірськолижних поїздок та теплі шкарпетки. Найбільше я хвилювався, щоб мене не відправили додому, щоб мені не відмовили. На територію військкомату впускали тільки за перепустками. Я показав свій військовий квиток і на питання «Чи маєте повістку?» відповів «Так!», хоча, звісно, ніякої повістки у мене не було. Я боявся, що мене не пропустять навіть на територію, тож довелося трохи схитрувати. Заступник військкомату, до якого я таки потрапив, запитав, де я служив, на що я відповів, що досвіду служби не маю, але маю високу мотивацію, гарну фізичну підготовку і досвід парашутних стрибків. Не знаю, наскільки для Збройних сил тоді було важливо, що я кандидат історичних наук (сміється), але і про це я теж сказав. Після довгої тривожної паузи мене все ж таки внесли до системи, і так я потрапив до Збройних сил України. 

– Якими були Ваші відчуття у новому статусі?

За знаком зодіаку я належу до близнюків, тому у мене часто виникають суперечливі відчуття. З одного боку, я не сумнівався, що впораюсь навіть без військового досвіду, а з іншого боку, звичайно, хвилювався, чи вдасться отримати належну кваліфікацію. У моєму батальйоні було чимало людей з військовим досвідом, тож були певні переживання щодо можливих непорозумінь між тими, хто не служив, і тими, хто уже пройшов бойовий вишкіл. Але мої побоювання не справдилися. Більше того, одним із моїх найближчих друзів і найвірніших побратимів став атовець. Я знаю з перших вуст історії про строкову службу і, звісно, чув про факти дідівщини у війську до 2014 р., переважно пов’язані з навчальним центром у «Десні» [1]. Але я жодного разу не стикався з цим явищем особисто. Серед мого оточення людей оцінюють лише за їхніми здібностями, кваліфікацією, вмотивованістю та професіоналізмом. 

«Ми охороняли певну територію на околиці міста, у напрямку Ірпеня, стояли на блокпостах, патрулювали вулиці та військкомати»

– До якого військового підрозділу Вас розподілили? 

Так сталося, що добровольці, які прийшли до різних військкоматів Києва 26 лютого, сформували 23-й окремий стрілецький батальйон, з яким пов’язані перші місяці моєї служби. Упродовж дня нам видали військовий одяг, а ближче до вечора – зброю, переважно стрілецьку, і набої. Нашим завданням була оборона Києва і захист певного напрямку в разі прориву ворога. Паралельно силами досвідчених бійців проводилися елементарні навчання новачків. Але ж ви розумієте, що поки ворог був біля Києва, проводити повноцінні тренування, звичайно, не було можливості. Ми охороняли певну територію на околиці міста, у напрямку Ірпеня, стояли на блокпостах, патрулювали вулиці та військкомати.

– Що, на Вашу думку, завадило ворогу захопити Київ?

На мою думку, на це вплинула сукупність факторів. По-перше, вмотивованість та професіоналізм людей, які захищали місто, зокрема 72-ої механізованої бригади та інших суміжних підрозділів. Не менш важливим був природній фактор та прийняття рішення про підрив дамб. Тут також можна назвати певну наївність ворога, який рухався колонами по Броварській трасі, створивши тим самим сприятливі умови для власного знищення. Як відомо, наші доблесні бійці, жертвуючи своїм життям і здоров’ям, таки змогли зупинити цю колону. Намір ворога захопити Київ за три дні та сподівання на підтримку місцевого населення теж не справдилися. Але, мабуть, були ще фактори, про які ми поки що не знаємо. 

«Не шукайте війну, вона сама вас знайде»

– Яким був Ваш подальший бойовий шлях?

Після відступу ворога від Києва нас перекинули на територію біля Бучі. Там ми зосереджувалися, поки не стало остаточно зрозуміло, що ворог відійшов. Згодом наш батальйон було перекинуто на південь Київщини, тобто він не був залучений до бойових дій, і мене з кількома побратимами це дуже напружувало. Ми не розуміли, чому батальйон окопується на порівняно безпечних територіях, поки на Харківщині, Донеччині, Херсонщині, Миколаївщині, на Запорізькому напрямку ідуть жорстокі бої. Наш тодішній командир, підполковник Демчук, тоді сказав: «Не шукайте війну, вона сама вас знайде».

Але ми з хлопцями не послухалися тієї, як ми потім зрозуміли, дуже слушної поради. Побачивши оголошення про набір до 47-го батальйону, ми вирішили пройти співбесіду наприкінці травня, і через місяць надійшов наказ про наше переведення в цей батальйон. Але через розширення підрозділу (спочатку до штурмового полку, потім – до механізованої бригади) нашу участь в активних бойових діях на певний час було також відтерміновано. Та найбільший парадокс у тому, що 23-ій окремий стрілецький батальйон, з якого ми поспішно перевелися, через кілька днів після нашого від’їзду було відправлено на фронт (сміється). Ось така іронія долі! Але війна нас знайшла зрештою і в 47-й бригаді. 

У новому підрозділі ми пройшли довгий шлях тренувань, навчань на різних українських полігонах, а також на військовій базі в Німеччині. Наш підрозділ був озброєний за всіма натовськими стандартами. Ми мали БМП «Бредлі», танки «Леопарди» тощо. І врешті-решт нашу бригаду було залучено до контрнаступу на Запорізькому напрямку в районі Роботиного [2], під Оріховом [3]. Саме там у червні 2023 р. під час ближнього контактного стрілецького бою я отримав своє перше серйозне поранення. На жаль, до ближнього бою складно підготуватися, ризик бути пораненим або вбитим дуже високий. І це ті речі, які не показують в новинах.

«Зараз жодна натовська чи інша країна світу, не має такого досвіду, який мають українці»

– Якою була реакція іноземних військових на українських воїнів?

Нас готували професіонали, які з великою повагою ставляться до українських військовослужбовців. Про це свідчить, зокрема, обмін шевронами, який між нами відбувся. Цей ритуал означає, що військовослужбовець, який пропонує тобі обмінятися шевронами, висловлює неабияку повагу тобі особисто, твоєму підрозділу та Збройним силам України загалом. 

– Як Ви оцінюєте готовність українського війська вчитися?

Наші військові вчаться дуже швидко. Якщо говорити в цілому, то Збройні сили України зробили дуже великий крок назустріч натовським стандартам. Звичайно, є проблеми з озброєнням, про що всім відомо. Але досвід українських сил оборони сьогодні уже цілком дозволяє і нам навчати натовських військовослужбовців. Мені доводилося чути від них самих, що «ми не тільки навчаємо, але й у вас навчаємося». Зараз жодна натовська чи інша країна світу, не має такого досвіду, який мають українці. Такого масштабу війни не було з часів Другої світової, але цей досвід здобутий, на жаль, життями наших Героїв. 

Усі розуміють, що зараз Україна досягла певної точки біфуркації. Ми стоїмо на краю прірви між життям і смертю нашої держави, хоча й не тільки нашої. Заради життя рідних ми готові вчитися, здобувати знання, постійно вдосконалюватися. Ця віковічна боротьба за нашу незалежність і свободу сьогодні набула нових обертів. 

«Побратим – це людина, з якою ти йдеш у бій, над головою якого ти можеш стріляти, і він при цьому може бути впевнений, що ти його не застрелиш»

– Як Ви можете пояснити феномен побратимства? 

Цей феномен складно пояснити. Побратим – це людина, з якою ти йдеш у бій, над головою якого ти можеш стріляти, і він при цьому може бути впевнений, що ти його не застрелиш. Водночас ти теж довіряєш побратиму свою спину і голову. Це та людина, яка буде надавати тобі першу допомогу. Про це я вже точно знаю з власного досвіду. З побратимом у тебе існує взаємозалежність, тому що його життя на фронті залежить від твоїх дій, а твоє – від його. У бою ви як одне ціле, ви маєте працювати як єдиний організм. Цей феномен перевіряється в бою, але ти з цією людиною можеш зблизитися і до бою. 

– Чи можна сказати, що побратими – це всі, хто є, наприклад, в батальйоні чи окремій військовій частині? Чи все ж таки це ті, з ким Ви постійно пліч-о-пліч?

Звичайно, у першу чергу, побратими – це, ті, хто з тобою служить у твоєму підрозділі. Але ситуація може скластися так, що ти можеш бути в бою не лише з цими людьми, а й з хлопцями чи дівчатами з іншого батальйону. І вони також твої побратими. Ви так само працюватимете як єдине ціле, і так само хтось із них буде надавати тобі допомогу або комусь будеш надавати допомогу ти. Тобто це поняття, умовно кажучи, має кілька широких і більш вужчих пояснень. 

– Чи є щось схоже на побратимство серед іноземних військових? 

Я цього напевне не знаю, оскільки під час наших навчань у Німеччині ми контактували переважно з інструкторами, тож не мали можливості зануритися у військову культуру і тим більше не мали часу на неформальне спілкування. Звісно, у бою ми їх також не бачили. Але підозрюю, що подібний аналог існує і в їхніх збройних силах. Думаю, у них діють схожі фактори: взаємозалежність, необхідність надавати допомогу, прикривати в бою, виконувати злагоджено завдання. На цих законах і ґрунтується феномен побратимства. До того ж, коли ви йдете в бій, ви не знаєте, що на вас чекає. Можливо, не дай Боже, загибель. Повна невизначеність майбутнього також людей об’єднує. Ця невідомість дуже згуртовує.

– Чи надавалася під час Ваших навчань належна увага першій медичній допомозі? 

Так, цьому приділялася велика увага під час наших навчань у Німеччині. 

– Який рівень забезпечення нашого війська необхідним медичним засобами?

Тут я можу сказати лише про свій підрозділ. Він забезпечений бездоганно. Турнікети, оклюзійні наліпки, назофарингіальні трубки, гемостатичні бинти – усім цим ми були забезпечені, включно зі знаннями, як це застосовувати. Але в нас дійсно було достатньо часу для підготовки. Можливо, в інших бригадах ситуація складалася інакше, про що часто можна почути із засобів масової інформації.

– Який віковий склад Вашого батальйону? 

У нас досить молодий підрозділ, який складається переважно з представників середнього класу з вищою освітою. Це люди здебільшого до сорока років, які мають досить високий рівень фізичної підготовки.

– Чи виникали серед Ваших побратимів непорозуміння через мову чи прояви будь-якої дискримінації?

У нас не було жодного випадку дискримінації. Що стосується мовного питання, то звичайно в мене є побратими, які розмовляють російською мовою. Але цей факт не викликає жодних упереджень. Хіба може бути упереджене ставлення, наприклад, до людини, яка пройшла АТО, 26 лютого 2022 р. добровільно прийшла у військкомат, має татуювання із зображенням тризуба та віддано захищає свою землю!? Звичайно, ні. 

В армії дуже багато гумору, переважно чорного (сміється). Жарти на фронті є дуже помічними, хоча для цивільних вони й можуть здаватися дикістю. 

– Яким сьогодні українські військові бачать ворога?

З одного боку, для опису росіян вони практично не використовують цензурні слова, а з іншого, зараз немає недооцінки противника, оскільки ворог адаптується і за деякими показниками й досі нас переважає. Тому до тактики чи поведінки в бою ставлення абсолютно серйозне.

«Мій позивний – «Кандидат»

– Як зазвичай виникають позивні військових?

Виникнення позивних може мати різну природу. Є частина людей, які обирають собі позивні за професією чи кваліфікацією, спираючись на зовнішні риси чи моделі поведінки. Є приклади позивних, які утворилися з прізвищ або їх частин. Мій позивний – «Кандидат», він пов’язаний з моєю професійною кваліфікацією. Я зустрічав, до речі, позивні, які виникли за аналогією до імен античних богів чи супергероїв, наприклад, Танос, Термінатор, Рагнар, Метал (сміється) тощо. Часто позивний людині підходить, але бувають випадки, коли не дуже. З практичної точки зору це має бути коротке слово, яке можна чітко передати по радіозв’язку.

– Яка, на Вашу думку, мета утворення позивних?

Їх місія, мені здається, пов’язана із необхідністю замаскуватися в інформаційному просторі, коли по рації існує потреба донести конкретну інформацію до конкретної людини. Однакових імен дуже багато, тому треба себе в цьому потоці ідентифікувати. 

– Чи є у військових якісь оберегові речі?

Звичайно, у більшості є свої талісмани, обереги «на щастя», «на удачу». Думаю, що у кожного є свій, але зазвичай його тримають в таємниці. Найчастіше це речі, подаровані близькими людьми, адже саме вони мають найбільшу захисну силу. 

– Що для Вас є найважчим на фронті ?

Є ситуації, у яких ти просто перебуваєш в постійній напрузі кілька днів в очікуванні на завершення завдання. З психологічної точки зору це дуже складно. Наприклад, якщо наша бригада фактично з червня бере участь в активних бойових діях, штурмових операціях, безумовно, це дуже складно для психіки. Та найважче – бачити, як гинуть або отримують поранення твої побратими. Дуже важко жити двадцять чотири години на добу з людиною, вважати її найближчим другом, а потім у бою втратити. Якщо ж ти ще побачиш загибель побратима на власні очі, це може стати проблемою на все життя, адже спогади про це будуть щоразу тебе наздоганяти. 

«Більш стійкі – витримують, менш стійкі – можуть зламатися»

– Наскільки часто військові втрачають рівновагу? 

Я думаю, це залежить від попереднього, довоєнного бекграунду людини. Тому що на війні розкривається справжня психологічна сутність особистості. Більш стійкі – витримують, менш стійкі – можуть зламатися. Але так чи інакше війна впливає на всіх. 

– Як відбувається організація побуту на фронті? 

Я можу говорити про фронтові будні тільки свого батальйону, які пов’язані переважно з контрнаступами, штурмами і фактично позбавлені побутового життя. Наше основне призначення – виконати завдання і вижити. Часто підрозділи дуже розосереджені через безпекові моменти. Коли ж з’являється можливість трошки відійти від лінії фронту і кілька днів десь відпочити чи повернутися на базу, певне побутове життя все ж таки з’являється. Але і тоді немає жодної позмінності чи нарядів. Ми розуміємо, що є потреби, які потрібно задовольняти, і кожен у силу своїх можливостей намагається до цього процесу долучатися.

«Найдоречніше, як на мене, просто сказати: «Дякую за Вашу роботу!»

– Які Ви маєте поради для цивільних, які часто не знають, як подякувати військовому?

Мені здається, що до кожного військового повинен бути індивідуальний підхід. Можливо, хтось повернувся із певними психологічними проблемами і людина просто не хоче ні з ким контактувати. Найдоречніше, як на мене, просто сказати: «Дякую за Вашу роботу!». Не варто при цьому ставити зайвих питань, особливо пораненим. Маленькі діти можуть не розуміти всіх нюансів, але подяка від них є найціннішою. Ми ж воюємо, у першу чергу, заради наших дітей, усіх українських дітей, які, на жаль, вимушені жити в дуже складних реаліях і страждати через російську агресію. Почувши «Дякую!» від дитини, ти розумієш, що недарма робиш цю роботу та жертвуєш як здоров’ям, так і життям.

«Прикро, що через ампутацію моя «кар’єра лівші» завершилася»

– Наскільки я знаю, у Вас було два поранення. Чи не могли би Ви розказати, за яких умов це сталося? 

Я про все готовий говорити, за винятком кривавих подробиць. Упродовж двох з половиною місяців я отримав два тяжких поранення. Першим було кульове поранення в голову. Мене врятувала каска. Вона поглинула більшість кінетичної енергії кулі, яка потім відрикошетила від черепа, залишивши уламки, але не зачепивши мозок. Відтак мої когнітивні функції не постраждали. Після того, як мені надали першу допомогу, у нас ще шість годин тривав бій. Евакуюватися не було можливості, оскільки на фронті тоді склалася дуже складна ситуація. Ми потрапили в оточення, тож потрібно було просто прориватися з боєм до своїх. Другим моїм пораненням було кульове поранення в лікоть лівої руки, яке в результаті призвело до її ампутації. На жаль, я став жертвою так званого «посттурнікетного синдрому». Внаслідок тривалого тримання турнікету на руці, її довелося відрізати. Зараз я проходжу лікування, і мені, чесно кажучи, трошки прикро, що я так мало встиг зробити для своєї держави, що я зарано покинув лави своїх побратимів. Мені б хотілося бути разом з ними і продовжувати виконувати свою роботу. 

Після першого поранення мені наклали два бандажі, завдяки чому кровотечу вдалося зупинити. При другому пораненні мені наклали турнікет, але, на жаль, довелося пожертвувати рукою. Прикро, що через ампутацію моя «кар’єра лівші» завершилася. Тепер дуже складно у побуті все робити правою рукою, навіть їсти, не кажучи вже про те, щоб підписати який-небудь документ (усміхається). Кожного разу у мене тепер виходять різні підписи, схожі на незрозумілі значки. Ситуація не з легких, але, дякувати Богу, я живий. Моя «кар’єра лівші» завершена, але життя на цьому не закінчується.

Поруч зі мною дуже багато хлопців з ампутаціями різної складності. Але всі вони дуже мужньо тримаються. Я вам більше скажу, ми тут якось дискутували з одним побратимом, у якого висока ампутація ноги (у мене висока ампутація руки): що краще – втратити ногу чи втратити руку (усміхається). Трохи чорного гумору. Він наполягав, що краще бути без руки, бо є можливість ходити і щось робити. Мені ж ця теза видавалася досить сумнівною – з двома руками більше можливостей. 

Я переконаний, що все, що сталося, просто повинно було статися. Під час боїв різне буває, що дуже складно пояснити. Іноді здається, що мав би загинути саме ти, але ти вижив, а твій побратим, на жаль, – ні. І від того розвивається відчуття, що є речі, на які ми не можемо вплинути. Та попри все ти маєш повноцінно працювати і виконувати свої обов’язки.

«Фізично зараз для мене найважчими є фантомні болі»

– Який для Вас сьогодні найважчий виклик? Який у Вас запит назовні від імені тих, хто отримав ампутацію?

На даному етапі я проходжу лікування. У мене було вже вісім операцій і, очевидно, попереду будуть ще. Зрозуміло, що я бачу різні недоліки, але це пов’язано з тим, що медична система не була готова до випробувань таких масштабів. Що ж стосується майбутнього, я вже сьогодні розумію, що моя ситуація дуже складна через відсутність протезів, передбачених для встановлення при високій ампутації. Це для мене найбільший виклик. Ще є час на пошуки, поки я проходжу лікування. Як буде далі, поки не знаю. Фізично зараз для мене найважчими є фантомні болі. Раніше я лише чув про них у фільмах. Цей біль можуть дещо стримати пігулки, але, мені здається, що повністю контролювати його не можна, оскільки за нього відповідає виключно нервова система. Вона подає сигнал в руку, якої немає. Рука відсутня, але я її відчуваю до кожного пальця. Та я не втрачаю надії. Можливо, і медицина з цим колись впорається. 

Ви знаєте, я написав у себе на Фейсбук-сторінці, що життя продовжується. Я переконаний, що треба боротися, що це мій черговий виклик, з яким потрібно навчитися жити. Я поки що не маю конкретики щодо свого майбутнього. Але за мною залишається робоче місце в Інституті історії України НАН України, хоча моя кар’єра історика поки що на паузі. Та це дійсно пауза, це лише зупинка. Попереду – військово-лікарська комісія, яка має визначити, чи я обмежено придатний чи непридатний для служби. За певних обставин я готовий залишитися в підрозділі, щоб виконувати роботу, не пов’язану з бойовими діями. Як у науковця у мене є певні аналітичні здібності, а також здібності до документообігу. Можливо, я в цьому напрямі зможу бути корисним. Але моє майбутнє знаходиться тільки на етапі моїх думок. 

– Чи підтримуєте Ви зараз зв’язок зі своїми побратимами?

Так, безумовно, Я на зв’язку зі своїм підрозділом, зі своїми побратимами. Я в курсі, що з ними відбувається, а вони постійно цікавляться станом мого здоров’ям. Поки що я залишаюся в складі підрозділу. 

– Як на Ваші поранення відреагувала родина? Вони так само оптимістично налаштовані, як і Ви?

Швидше це я їх оптимістично налаштовую. Мама дуже болісно все сприйняла, як, власне, і факт моєї служби загалом. Та я намагаюся передавати рідним свій оптимізм. Я все ж таки залишився живий, хоча й могло бути інакше. 

– А як склалася доля побратимів, з якими Ви перевелися свого часу до 47-го батальйону? 

Один із них перевівся в інший підрозділ. Ще один, на жаль, вважається безвісти зниклим. Дуже складно жити з думкою, що твоя дуже близька людина, твій побратим гине, зникає безвісти чи зазнає важких поранень. 

«У нас немає іншого вибору, крім перемоги»

– Яким Ви бачите завершення цієї війни?

У нас немає іншого вибору, крім перемоги. Ми зазнали настільки багато втрат, що навряд чи наша військова спільнота дозволить інший фінал, навіть якщо на це буде певне політичне рішення. Про перспективи зараз складно говорити, але схоже на те, що попереду ще багато випробувань. Для прискорення подій нам потрібно більше допомоги від західних партнерів, та на міжнародному рівні не все так просто, бо в кожної держави свої пріоритети.

– Якою Ви бачите місію істориків сьогодні?

Я думаю, що історики, як мінімум, повинні фіксувати сучасні події, використовуючи, зокрема, метод усної історії. Свідчення очевидців є дуже важливими для створення майбутнього архіву російсько-української війни та джерельної бази новітньої історії України загалом. Але першочергове наше завдання – перемогти на полі бою. 

– Як Ви ставитесь до розмов про можливий конфлікт між цивільними та військовими після повернення з фронту?

Я не думаю, що суспільство повинно сприймати і обговорювати це як потенційну загрозу. Очевидно, що потрібно налагоджувати систему соціально-психологічної реабілітації, але нав’язування думки про небезпеку від військових сьогодні може перерости у підігравання ворогу. Не слід забувати, що у нас триває також й інформаційна війна. Зараз потрібно займатися не передбаченнями, а створювати умови, наприклад, для здобуття військовими з ампутаціями нових професій або шляхів їх повернення на попередні місця роботи. І, у першу чергу, про це повинна подумати держава.

– Щиро дякую Вам за це інтерв’ю! Дякую за довіру! Дякую за кожен день на фронті та Ваш непереборний оптимізм, який дуже надихає!

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Володимира Милька.