На основі виступу під час панельної дискусії «пам’ять: присутність, повернення» в рамках XI Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі 8 липня 2024
Що мене цікавить і вабить — це те, як із минулого можна зробити нагоду. Трохи перефразовую мою колегу Олену Галету, яка формулює у своїй свіжій книзі «Нова словесність: українська література в антропологічній перспективі» мотто нестача як нагода. Зокрема їй ідеться про нестачу в каноні і, наприклад, нестачу повнометражних текстів — як нагоду. Якщо розвинути цей фокус, то можемо вкрай плідно перетворити нашу різногранну пам’ять на нагоду творити себе. І це зокрема те, чим я займаюся в літературознавстві.
На ШульцФесті доречним є звернутися до досвіду Бруно Шульца. Погодьмося, що його концепція мітологізації дійсности — це про пам’ять. Бо ж твердить він про те, що мітологізуючи дійсність, звертається до свого духовного родоводу, і все своє доросле, свідоме творче життя повертається до якоїсь первинної точки, коли йому в дітвацькому віці (можливо трішки й в юності) щось відкри(ва)лося. Щось особливе, якийсь наперед даний зміст (кажучи за Гуссерлем), якісь осяяння, якась таємниця, яку він намагається розгадувати. Йому не йдеться про те, щоб запропонувати чітку формулу цього процесу, цієї естетичної настанови, а радше про те, щоби зізнатися в цьому, і далі продовжувати це робити, бути у стані мітологізування і пам’ятання. Тож цікаво, що звернення до пам’яти є не намаганням зафіксувати щось важливе тому, що так треба, що так мусиш, що так вчили, чи ще там щось. Це стає нагодою для творчости, для пізнавання себе, для створення дійсности — окремої, цікавої, несамовитої. В цьому випадку — шульцівської, яка, як бачимо, досі нас цікавить і збирає докупи.
Фокусуючись на темі сьогоднішньої події — «пам’ять: присутність, повернення» — думаю про те, як реалізувати цю присутність і як реалізувати це повернення. І, власне, гадаю, що ці дві категорії можна змодулювати у дві інші. Перша з них — це включеність. Бо плідною, доцільною, зрештою, ефективною пам’ять є тоді, коли ми включені постійно, не чекаємо якогось особливого моменту, щоб фіксувати і злущувати щось у пам’ятеві згустки. Натомість постійно пам’ятаємо вже сьогодні. Далі — актуалізація. Її методологічна специфіка, стильовий шарм, ідеологічний посил. Насправді це банальність, але ж розуміємо, що багато залежить від характеру розповіді про те, що хочемо актуалізувати з пам’яти. Як, наприклад, оповідаємо про Шульца, як розказуємо про Дрогобич, як презентуємо себе etc., врівноважуючи назбиране і даючи пробу цілісної візії (або ж: квазі-візії). Саме тому у всіх цих актуалізаційних процесах багато залежить від особистости та її середовища, словом, від живої енергії, хай навіть втіленої у цілком виважений продукт. Мені приходить на гадку Єжи Фіцовський, прецінь багато з того, на чому будуємо свої шульцівські досліди і досвіди, імпресії та епіфанії, починається з однієї людини, яка заживила майбутню актуалізацію, яка розкрутила двигун шульцолюбства.
Тож аби добре й плідно актуалізовувати і спровокувати довготривале відлуння, треба бути включеним і креативним. Пам’ять треба тримати на своїх живих плечах. Схоже, як у теперішній час вояки і воячки, ризикуючи своїм життям, втримують на своїх плечах українську дійсність, так само і в контексті пам’яти та її культурно-антропологічного осмислення — конкретні живі люди на своїх плечах втримують те, що передаватиметься далі. Те, що актуалізуючись, стає живим, що урухомлює дійсність. Дуже важливо усвідомлювати роль всіх цих урухомлювачів та агентів пам’яти, розуміти їхній внесок.
Втім, у всьому цьому є й певний виклик: бачу певну двоколійність, ба навіть антиномію у розмові про пам’ять. Бо включеність та актуалізація можуть містити в собі ідеологічну компоненту (більш чи менш сильну), а не раз і кон’юнктуру. Колеги-співрозмовники говорили про конструювання пам’яти. Це, з одного боку, страшенно цікаво. З іншого боку, це може чинити певний тиск. Бо я не завжди хочу, щоб мені пропонували якусь конструкцію пам’яти. Так і хочеться сказати: залишіть її собі. Сподіваюсь, добре й адекватно розуміємо, про що мова.
Бо з іншого боку, на противагу сконструйованій пам’яті, пам’яті як інструменту і функціонально керованого чинника, — є суб’єктивна пам’ять. Дуже особиста. Дуже серединна. Пам’ять приватної топології, пам’ять внутрішньої правди. Пам’ять, яку неможливо спроєктувати чи осідлати, сфокусувати і перетворити у методологічне ложе. Дика пам’ять. Розхристана. А водночас якась монолітна у своєму потоці, якась доладна у своїй примхливості і непричесаності. Пам’ять, яка має безумовне право на себе. Пам’ять, яка це безумовне право на себе передає нам. Пам’ять, з якою народжуємося, пам’ять, з якою відходимо. Пам’ять, з якою вступаємо до розмови і з якою мовчимо. Часом — пам’ять, якою мовчимо. Пам’ять, яку не обираємо, але яка обирає нас. Пам’ять, з якою не раз можемо боротися, але яку врешті приймаємо. Не так за змістом її повідомлень, як за її свобідною природою — розхристаною правдою, небезпечною красою, виструненим хребтом неминучости, солодкою екзистенцією рідности.
Моя пам’ять належить мені. І якщо вона так чи інак буде витіснена, то врешті повернеться до мене, зробить своє природне коло. Пригадую собі слова Цезари Андрушевського: «Історія не забудеться. Бо якщо забути її, вона сама про себе нагадає. І цілком можливо, що в найбільш трагічний спосіб»[1]. Ця властивість пам’яти — і у вимірі суспільно-історичному, і у вимірі особисто-внутрішньому — свідчить про умовність панування людської суб’єктности над нею.
І тут хочу згадати свого колегу Євгена Гулевича — культуролога, перекладача, інтелектуала, поета, прозаїка і мандрівника, який теж, як і ми з вами, мислив про пам’ять. Долучившись до українська війська, він загинув біля Бахмута 31 грудня 2022 року. В останньому дописі на своїй сторінці у фейсбуці він висловив міркування про власновільність пам’яти. І це якраз друга категорія, про яку мені сьогодні йдеться. Цим словом Євген напрочуд легко, а водночас вільно-впевнено сконцентрував опозицію ідеологічній пам’яті, тій пам’яті, яку конструюємо. Бо ж ідеться про пам’ять, яку не можемо загнуздати, пам’ять, яку не можемо проконтролювати. Йдеться про пам’ять, що чиниться сама.
Тож на завершення процитую Євгенів допис. За три дні до своєї загибелі, 28 грудня 2022 року, він написав (зберігаю пунктуацію):
«під час війни гігантичною лавиною коїться те, що западає в пам’ять безпричинно, тобто саме собою, і разом з тим те, що вивіряє великим камертоном спільної уваги особисту, таку різну пам’ять. лавина пам’яті поступово стане монотонною подією, річчю, яку неможливо загубити і забути. це, звісно, щось більше, ніж війна з її завісами. навіть з одної сцени бою двоє інтенсивно пам’ятатимуть різне. треба говорити, щоб дійти згоди. треба не говорити, щоб почути. пам’ять діється власновільно, незалежно від того, що ми робимо».
[1] Документальний фільм «Gente Ruthenus, Natione Polonus | Dziedzictwo Jana Andruszewskiego ze Smolina» (2023) // YouTube. 29.04.2023. https://www.youtube.com/watch?v=6-j-IIcgzbI&t=2s (репліка Цезари Андрушевського у проміжку між 31:14 і 31:25).
