Досвід війни, почасти в неочікуваний спосіб, підкидає нові осмислення добре відомих філософських положень. Всякий аеророзвідник сьогодні знає: під час пошуку ворожої цілі в лісах і посадках особливу увагу слід звертати на наявність прямих ліній. Природа сама не створює нічого прямого.
Приміром аби приховати гармату слід розвішувати маскувальні сітки так, щоб їх контури нагадували легку хаотичність довколишнього середовища. Аби залишатись непоміченим в лісі, слід навмисне імітувати нерівності. А от коли в камеру безпілотника бачиш обриси ідеально прямих ліній, це чітка ознака — там техніка. Гармата, БМП, танк або навіть просто виритий капонір. Техніка —результат людської діяльності. А отже, якщо вона знайдена на захопленій території, там ворог.
«Нехай не увійде сюди той, хто не знає геометрії» було зазначено на брамі Платонової Академії. Філософ наголошував на важливості математики для філософського пізнання, для дослідження світу ідей. У VII книзі діалогу «Політея» Платон уточнює ключові дисципліни: алгебра, геометрія, астрономія, музика і діалектика. Втім, говорячи про математику, він застерігає від її суто застосовного розуміння. Філософське пізнання передбачає насамперед не застосування математики для перетворення зовнішнього світу, а осмислення самої її можливості. Як вправу у пізнанні ідеального Платон пропонує, приміром, мислити про число. Не про цифри, або довільно обрані і перераховані предмети, але про число саме по собі. Візьмемо за приклад одиницю.
Яка природа одиниці? Чи можна продемонструвати в довколишньому світі одиницю саму по собі? З одного боку, будь-який предмет, на який ми вкажемо буде одиницею. Наприклад, письмовий стіл. Але одночасно він буде і множинністю, адже одиницями будуть і всі його частки (ніжки, цвяхи, плита). Довколишній простір навколо означеного предмета буде одиницею — кімната, такими ж будуть будинок, де вона розташована, і вулиця на якій знаходиться будинок. Одиницею буде кожна молекула, з якої складається стіл, але й також всесвіт, як найширше, що може бути нами просторово помислене навколо стола. Тож яка природа одиниці? Де знаходиться одиниця сама по собі? Схоже вона присутня в кожному предметі, на який ми можемо вказати, і в той же час остаточно не вичерпується в жодному з них. Тобто, у всякому предметі присутній він сам, у сукупності своїх наявних характеристик (до слова, всяка якість предмета теж визначається ні чим іншим, як одиницею), і ще одиниця, яка оформлює його у власних предметних межах.
Але хіба ж не така природа всякої ідеації? Власне, ці питання і розглядає Платон — від одного свого діалогу до іншого. Чи можемо ми вказати на ідеально пряму лінію або ідеально правильний трикутник?
Згадуємо досвід аеророзвідника: природа сама не тяжіє створювати ідеальне. А та лінія, яка у тяжінні до ідеального створена людиною (наприклад, злітна смуга або лінійка), при прискіпливому вимірюванні все одно виявить свою бодай найменшу нерівність, адже одиниця відхилення може мати безкінечно найменший характер. Коло буде ідеально круглим лише в нашій уяві, якщо ми спробуємо створити кругле як таке у вигляді речі, його хиби будуть виявлені залежно від засобів вимірювання, навіть якщо такі будуть забезпечені спеціальними приладами і недоступні безпосередньому людському спогляданню. «Прямість» лінії або «круглість» кола залежно від шліфовки речі може бути ще трошки прямішою або круглішою. А отже «прямість» як і одиниця тотожна речі, але й одночасно відмінна від неї, адже має ще й свій констатований вимір ідеального буття. Де шукати цей вимір?
Учень Платона Арістотель дещо змінює підходи, працюючи з ідентичною проблематикою. Теорію ідей Платона він вважає надто міфологізованою, адже ідея постає наче окремою унезалежненою від речі сутністю, здатною існувати сепаратно. Аби задати строгу зв’язку між річчю і ідеєю, Арістотель розробляє систему категорій, а досліджуване суще постає у неподільності своєї форми і матерії. Відтак ідеальне стає питанням форми, яка, авжеж, є тотожною матерії, однак, через описані вище своєрідності, тотожною опосередковано. Категорії, неминуче потребують свого специфічного дослідницького підходу з урахуванням їхньої впорядкувальної функції, яку ми вже прослідкували на прикладі теорії ідей. Питання зрештою лишається те саме: як досліджувати опосередковано тотожне речі? Те що їй безумовно притаманне, але те що аж ніяк не вичерпується в жодній з них.
Дещо видозмінену систему категорій запропонував Імануїл Кант, досліджуючи питання трансцендентального апріорі. Грубо кажучи — знань, які є самі по собі, і лишаються незмінними незалежно від набутого досвіду спостереження їхнього зовнішнього втілення. Тобто, незалежно від того скільки одиничних речей не схожих одна на одну ми дослідимо впродовж життя, сама одиниця лишиться незмінною в своїй ідеальності, не підвладна ні часу, ні просторовій деформації спостережуваного. Так само не зміняться геометричні фігури незалежно від всього різноманіття їх не схожого один на одне втілення, приміром, в архітектурі. Для таких явищ він запропонував вживати поняття апріорі (до-досвідне) й апостеріорі (досвід).
Кант був професором логіки, і продумував її положення до останніх доступних мисленню меж. Тобто, дошукувався відповіді: звідки бере логіка свої принципи? Всяка людина розуміє закон тотожності А=А. Якщо ми скажемо «письмовий стіл є письмовий стіл», це буде вірне твердження. І не має значення, що з суто фізичної точки зору весь різновид можливих письмових столів є абсолютно різними ніяк не пов’язаними між собою предметами. Логічне узагальнення збирає для нас ці предмети у несуперечливу очевидність наче з власної автономної функційної царини. Для філософа авжеж пріоритетне значення має не математика та логіка, а царини мислення в їхніх сепаратних особливостях і єдності. Тобто, питання ставиться: чи математика і логіка є окремими дисциплінами, чи можна з’ясувати їх джерело як впорядкуючих мислення дисциплін? Більш як сто років після Канта ще один філософ і математик — Едмунд Гусерль, ставлячи питання «Як можлива чиста математика?», започаткував окремий філософський напрямок — феноменологію. Питання про самі умови можливості пізнання (а не лише про специфіку досліджуваної речі) незмінно захоплювали філософів різних часів, і лише змінювали характер своєї артикуляції залежно від актуального їм культурного контексту.
Можливо, лише тепер техногенна епоха по-справжньому вступає в свої права через революцію цифрових засобів. Штучний інтелект дозволяє автоматизувати процеси і інструменти, які самі колись здавались вершиною автоматизації. Поза техногенною цивілізацією людині вже навряд чи є місце в цьому світі. Та й навряд чи хтось побажає сьогодні позбутися досягнень прогресу. Водночас саме ці зміни є однією з найбільших тривог людства щодо власного майбутнього: чи не викличе техніка занепад людства? Чи не стане вона (потенційно автономним) засобом його знищення? Чи не буде у трансгуманістичних перетвореннях безнадійно втрачена людська сутність? В середині минулого століття ці питання вже ставив Мартин Гайдеґґер, зазначаючи, що техніка є наслідком, і навіть долею західноєвропейського мислення. У ній, авжеж, є загроза, якщо ми звертаємо увагу лише на її застосовний характер, але так само вона є вказівником на те незмінне, що дозволило їй постати у всій швидкоплинній динаміці свого виникнення і розвитку. Якщо ми дивимось на техніку не як на завершений факт, але шукаємо доступ до споглядання умов її можливості.
Звісно, так поставлене питання не розглядає етичний і правовий бік застосування техніки. Але для того, аби мислити про належне і можливе явища, слід спершу осягнути сутність самого уможливлення, яке, схоже, незмінно крокує синхронно там само, лише вимагає відповідної власній природі споглядальної оптики.
Втім, якщо природа уможливлення може зненацька промовити в найнеочікуванішій ситуації, приміром коли тобі просто треба замаскувати в лісі гармату, це засвідчує що провідна нитка зв’язки між плинним і незмінним в сучасності не втрачена.
