Ми звикли дивитися на посткомуністичну Польщу як на приклад успішного переходу від комунізму до «нормальності», а на пострадянську Україну — як приклад половинчастого недопереходу-провалу. Якщо спеціалісти розуміють цю «нормальність» як побудову правового суспільства, заснованого на приватній власності, з функціонуючою ринковою економікою і прозорими демократичними державними інститутами, то для пересічних українських громадян «нормальність» та польський успіх — це комфортне, захищене, відносно заможне життя.
Пояснюючи відмінності між Польщею і Україною і відмінними траєкторіями їхньої посткомуністичної трансформації більшість спеціалістів звертається до історії, що передувала трансформації. Головним елементом їхніх пояснень є припущення, що поляки були не настільки зрадянщені, як українці. Хіба який дуже лінивий український політолог чи соціолог не копнув українське суспільство 1990-2000-х та його політичну еліту за так звану «совковість», тобто небажання розлучатися з радянським способом життя та думання.
Менша «радянськість» Польщі видається очевидною. На відміну від українського, польське село не зазнало тотальної колективізації. Польський відповідник радгоспам та колгоспам — так звані ПҐРи (Państwowe Gospodarstwo Rolne) — на 1989 рік охоплювали менше 18% усіх сільськогосподарських угідь. Польські контакти з Заходом за часів ПНР фактично не припинялися і були на порядок інтенсивнішими, ніж контакти провінційної Української радянської республіки. Польський кордон був відкритішим, ніж радянський, і для простих смертних, і для інтелектуальних, політичних та культурних еліт. Польський культурний простір та простір суспільної дискусії були незрівнянно відкритішими, ніж українські, та інтегрованішими у західний світ. Польські суспільствознавці, гуманітарії та економісти залишалися частиною західної, а отже і світової, науки. Багато з них співпрацювали з опозицією. Польська опозиція, особливо у ліберальніший післясталінський період, була не тільки масовішою та краще зорганізованою, ніж українська. Вона була незрівнянно краще озброєна інтелектуально. Польський «другий обіг» вигідно відрізнявся від самвидаву — і накладами, і різноманітністю контенту, включав програми реформ, підручники та періодику. До цього додаймо досвід незалежності та державності у міжвоєнний час, та й статус незалежної держави у «Радянському блоці», який не був простою формальністю і вигідно відрізняв Польщу від союзної республіки УРСР.
Найцікавіше, що попри все це Польща мала і свою посткомуністичну ностальгію, і антиліберальний, антиреформний ресентимент. Читаючи працю Пьотра Ґайдзінського про Едварда Ґєрека, лідера «Народної» Польщі у 1970-х роках, польського відповідника радянського Брежнєва (Piotr Gajdziński, Gierek. Człowiek zwęgla. Wydawinctwo Poznańskie, 2014), я звернув увагу на цікаві результати одного опитування.
Опитування проводили 2004 року, який для українців є насамперед роком Помаранчевої Революції, а для поляків — роком вступу їхньої країни до Європейського Союзу. На запитання, хто з післявоєнних очільників Польщі зробив для неї найбільше, 46% опитуваних вибрало Едварда Ґєрека. Ґєрек не просто став безперечним переможцем досить масового опитування, а й значно відірвався від другого номера в списку — самого Лєха Валенси, котрий набрав лише 39%. І це в Польщі, яка щойно стала повноправним членом Європейського Союзу, в Польщі, де ВВП на душу населення того року був на 60% вищим за російський, не кажучи вже про український.
Як же сталося, що така ностальгія за власними «застійними» часами залишилася, на відміну від радянської, невикористаною в 1990-х роках, не стала інструментом для мобілізації в руках противників реформ, не породила свого масового політичного руху, а залишилася на рівні музеїв матеріальної культури Пеерелю (від польського акроніму для Польської Народної Республіки — PRL) та сентиментального антуражу вцілілих «молочних барів», цього славного винаходу пеерелівської системи громадського харчування?
Це не сталося почасти тому, що соціал-демократи, спадкоємці Польської Об’єднаної Робітничної Партії, виявилися не меншими прихильниками ринкових реформ, приватизації та руху в ЄС і НАТО, ніж «Солідарність». Власне, за президенства їхнього лідера Александра Кваснєвського Польща приєдналася до ЄС і НАТО. Переможна виборча кампанія Кваснєвського проходила під гаслом «Виберемо майбутнє», відкинувши образи і міфи комуністичного минулого.
Видається, що не менш важливою є ще одна, часто переочена фундаментальна причина, яка пояснює і брак спроб мобілізації, і бажання гуртуватися навколо комуністичного минулого. Польська посткомуністична ностальгія, та, що відображена в опитуванні 2004 року, була не за комуністичною Польщею як такою, а власне за епохою Ґєрека, за 1970-ми. За 1980-ми ностальгувати було б важче, бо економічне падіння співмірне з економічною кризою наших 1990-х, в Польщі почалося на десятиліття раніше. Більше того, воно тривало цілі 1980-ті, впродовж усієї цієї останньої спроби врятувати в Польщі комуністичний режим.
Падіння споживання в УРСР і ПНР було співмірне, тільки що в ПНР воно відбулося на десятиліття раніше. Якщо у Польщі середня місячна зарплата у 1980-х становила 27 американських доларів (Joanna Solska, Osiemdziesiąte. Jak naprawdę żyliśmy w ostatniej dekadzie PRL. Czerwone i czarne, 2018), то українська впала до такого ж рівня тільки у 1992 році (за підрахунками української Вікіпедії, вона тоді дорівнювала 28 американським доларам).
Хай якими болісними не були б реформи 1990-х у Польщі, економічні негаразди не асоціювалися з демократію та ринком, радше з останнім десятиліттям комуністичного режиму. В Україні катастрофічне економічне падіння збіглося з демократизацією та незалежністю. Саме через це так легко вірилося в причинно-наслідковий зв’язок між цими явищами. Не тільки українські та російські, а й західні експерти списували економічні труднощі 1990-х на розвал Радянського Союзу, на розірвані нитки колишньої спільної союзної економіки, на приватизацію та ринок. Якщо в Польщі економічна катастрофа стала вироком комуністичній системі, її способу господарювання і розвитку, то в Україні вона стала джерелом вічних сумнівів у правильності вибраного шляху, перешкодою у побудові прозорої політичної демократії та правової держави, які є таким же необхідним елементом умовного заможного і комфортного «Заходу», як ринок та приватна власність.
Хтозна, якби Радянському Союзу, як і Польщі, довелося вводити картки і піднімати ціни на початку 1980-х, а не десятиліттям пізніше, то може й уся українська історія пострадянського переходу виглядала цілком інакше, і не була настільки відмінною від польської.
