Університет Іллінойс в Чикаго, де я в цьому семестрі викладаю історію України — публічний навчальний заклад, розташований в бруталістичному кампусі, з тих, що красиві зовні і трохи гнітючі зсередини, близько до рухливого центру міста. Я дуже пишаюся, що у 1990-х він став локацією фільму жахів Candyman, і люблю це розповідати друзям. Університет Іллінойс далекий від ідилічних неоготичних кампусів, які ми звикли бачити у романтичніших фільмах про американські університети, не лише архітектурно, але й завдяки своїй атмосфері. Це місце, де відбуваються гучні викладацькі страйки — один з них припав на сам початок мого семестру. Аспіранти і студенти тут також активно заангажовані в різні громадські рухи, чутливі до нерівностей та уважні до політичних питань. Одна з перших речей, про яку мене попередили колеги перед початком мого курсу, — студенти часто походять з першого покоління міґрантських родин, вони є першими особами у своїх родинах, які отримують вищу освіту, а ще працюють на повну ставку.
Історію України тут вписано під курс «Історія Центрально-Східної Європи — від імперій до національних держав». Серед студентів є вихідці з Польщі і Балкан, і Україна сприймається як частина чогось більшого, спосіб зрозуміти Східну Європу. Та безумовно, основною з причин, чому ми з ними змогли мати цей курс, є війна і зростання інтересу до України, а також ініціатива університету, зокрема професорок Маріни Могільнер та Карен Андергілл, привозити гостьових українських викладачів.
Я не вперше викладаю історію України англійською, але вперше для аудиторії, яка перед початком курсу не дуже орієнтувалася, де проходять межі України, яка різниця між Східною і Західною Галичиною, що таке Дике Поле і чим греко-католики відрізняються від римо-католиків. Тому перед поїздкою я довгими годинами сиділа над силабусом, який мав би показати історію України від Русі до Майдану. Метою університетських курсів з історії України в українській академії є ускладнити чи й розхитати наратив, створений шкільним курсом і підготовкою до ЗНО. Тому хороші курси орієнтовані на те, щоби показати множинність інтерпретацій тих чи інших явищ чи процесів. У американському університеті на бакалаврському рівні розхитувати нема чого, бо студенти не володіють не лише послідовним наративом української історії, але й певними базовими уявленнями про Східну Європу. Друга проблема — це підготовка читанки. Не штука знайти англомовні праці підручникового типу про Україну — завдяки Полу-Роберту Маґочію, Сергію Плохію і Сергію Єкельчику. Складніше підготувати первинні джерела для активного спільного читання на кожне заняття. Зокрема виявилося, що «Повість временних літ» перекладено англійською на російських сайтах з відповідною транслітерацією, англомовних джерел про українців у Речі Посполитій зовсім мало, а статті Драгоманова, хоча й перекладені англійською, потребують надто багато пояснень та контекстуалізації для американських бакалаврів. Зрештою, впавши в розпач, сама почала перекладати невеличкі абзаци для обговорення на лекціях: наприклад, привілеї від короля Сиґізмунда русинській громаді Львова, чи листи Лесі Українки. Клопіт з джерелами для англомовних силабусів, який ускладнює їх деколонізацію, усвідомлюють багато викладачів, і з літа 2022 року я була залучена у проект Центру Міської Історії зі збору і перекладу джерел, релевантних для української історії на англійську.
Мене часто запитують про різницю між українськими і американськими студентами і про те, чим відрізняється їхній спосіб роботи з текстом. Американським студентам часто бракує східноєвропейського контексту (і шкільного курсу історії України), але вони більше люблять аналізувати і обговорювати конкретні уривки і досить жваво долучаються до дискусії. Їх цікавить, чи досі релевантне питання державних і недержавних націй, і, на відміну від українських студентів, вони скептичні до цього поділу. Вони пробують зрозуміти, як культура кав’ярень вплинула на публічний простір ХІХ століття, чому підприємці Юзівки ставилися до робітників як до кріпаків, і добре вловлюють упередження й орієнталізм авторів, читаючи опис Боплана чи дивлячись на напівоголених козаків в уривках з фільму «Вогнем і мечем». Коли ми читаємо разом текст Валуєвського циркуляру, одразу кілька людей зауважує парадокс: «Якщо української мови не було, нема і не може бути, то навіщо ж її забороняти?»
Ця спостережливість поєднується з критичнішим ставленням до авторів, до яких українські студенти мають пієтет: наприклад, до Лисяка-Рудницького і його бачення польсько-українських стосунків.
Частину деталей губиться у перекладі: наприклад гумор і українські моменти в англомовному варіанті «Енеїди» Котляревського виглядають не аж так дотепно, складно продиратися через нашарування сенсів. «Досвітні огні» Лесі Українки звучать зграбно, ритмічно і мотивуюче українською, але сповнені рідковживаних складних слів англійською. Щоби пояснити міф Галичини через картину Влодка Костирка «Галіційська хустка», мені довелося робити такий довжелезний екскурс у історію іконографії Спаса Нерукотворного, що на десятій хвилині я пошкодувала що принесла саме це зображення. Деякі культурні коди надто герметичні для нашого регіону, і треба шукати щось нове та універсальніше для пояснення. Наприклад, в дискусії про фронтир українського степу американські студенти спроможні цитувати Тернера краще за мене. А Юзівка і решта мономіст Донбасу нагадують про місто Пулман, розташоване одразу біля Чикаго. І, як я згадала вище, вони люблять говорити про суспільні нерівності, тому теми про селян і робітників сприймають з більшим ажіотажем, ніж в Україні.
Курс сфокусовано на українцях як народі, але, як і в своїх українських курсах, я говорю багато про шляхту і моделі польської політичної культури, запозичувані українцями. Я показую елементи одягу та слова, спільні між козаками і татарами. Я розповідаю про євреїв у штетлах і способи їхньої взаємодії з українськими селянами. У багато тем прослизає проблема поділеної пам’яті. Ми читаємо «Глибокий мул» Натана Гановера, уривок з «Розритої могили» Шевченка, і я пояснюю, чому Хмельницький став такою важливою фігурою в радянський період, показуючи парк, місто і пам’ятники Хмельницькому. Я не пропоную студентам Хмельницького-героя чи Хмельницького-злочинця, але ми разом пробуємо з’ясувати, чому він видається тим чи іншим для різних аудиторій. Ми не заглиблюємося в тексти Драгоманова, але я хочу пояснити, як соціалізм зникнув з українського дискурсу, і я показую проект художника Давида Чичкана про альтернативну гривню.
Деколонізація західної системи освіти і місце в цьому української історії стала гарячим питанням, яке обговорюють на дискусіях і круглих столах чи не щомісяця. Одним з тривожних досвідів, який уже проходили балканські країни, є те, що історія, мова і культура України цікаві як окремий предмет, поки українські прапори майорять на вулицях Чикаго, а розбомблені будинки показують у вечірніх новинах. Чи будуть вони цікаві ширшій аудиторії через рік-два? Чи зможуть кафедри історії і славістики інтегрувати українські теми у свої стабільні, читані з року в рік курси?
Війна привчила нас жити сьогоднішнім днем. Поки ведуть нові круглі столи і конференції, я продовжую заходити в аудиторію щовівторка і щочетверга. Один з моїх студентів нещодавно приніс показати мені монету з імператором Францем Йосифом, яку знайшов серед домашніх реліквій. Тому, якщо цей курс матиме значення навіть для декількох людей, мені буде достатньо.
