Щороку в одному з міст США відбувається з’їзд генеалогів, що спеціалізуються на єврейських родинах. Учасники з’їзду можуть обмінюватися інформацією, слухати чи читати лекції і проводити промоцію своїх інституцій. В анкеті, яку учасникам пропонують заповнити серед різних країн – Британія, Росія, Румунія є окремо Польща, окремо Україна і окремо Галичина. Вона є єдиним регіоном, який з’являється в переліку – ані Буковина, ані Бесарабія, ані, зауважмо, іспанська Галісія не отримали такої честі. Провінція неіснучої імперії, все ж сприймається як невід’ємна складова ідентичності, у її історичному вимірі. Хоча Галичина важлива не лише для євреїв – галицька сентиментальність і ностальгія виявляє себе у поляків (як частина туги за Кресами) чи українців, творячи щонайменше три різні групи, саме єврейська пам’ять про Галичину змогла створити декілька важливих ініціатив.
Ностальгія за Галичиною і пам’ять про її існування має часто цілком матеріальне втілення. Сайт Gesher Galicia – в перекладі з івриту – „Міст до Галичини” займається інвентаризацією джерел, що стосуються єврейського минулого, публікує кадастрові мапи, видає часопис під еклектичною назвою The Galitzianer.
Фундація Jewish Galicia and Bukovina займається підтримкою академічного дослідження Галичини, інвентаризацією джерел та організацією експедицій на єврейські кладовища України. Музей єврейської Галичини у Кракові проводить виставки на теми пов’язані з пам’яттю єврейської Галичини (при цьому географічно ділячи її на Західну та Східну). Менш офіційним явищем є фейсбук групи, які збирають вихідців з Дрогобича, Рогатина, Львова, де можна знайти фотографії чи родинні історії, а досить часто учасники груп проводять заходи з дослідження чи вшанування пам’яті євреїв того чи іншого міста. Інколи асоціювання себе з Галичиною переходить і на досить несподівану сферу релігії, як у випадку з рабином Едгардом Глюком, що відмовлявся від титулу „начільного рабина Малопольськи”, що не міг дорівнятися до титулу „начільного рабина Галичини”, про який писала моя колега Домініка Ранк
Серйозним ініціативам, на кшталт платформи „Gesher Galicia” вдається існувати здебільшого завдяки фінансовій підтримці приватних фундаторів. На сторінці кожної з організацій існує сторінка, присвячена спонсорам – окремим родинам, вихідцям з Галичини. Що ж заохочує їх давати великі суми грошей на підтримку справи яка не є прибутковою, благодійною і навіть не завжди науковою? Цікавість до минулого? Сентиментальність? Бажання зберегти пам’ять? Часом, здавалося б, романтичні та нераціональні мотивації дають практичні результати.
Характерно, що єврейська Галичина продовжує існувати в колективній свідомості покоління, яке уже не мало прямого контакту з її культурою. Для них – американського, канадського чи ізраїльського середнього класу Галичина є міфічною землею батьків чи дідів, колискою автентичної культури ашкеназького єврейства, втраченою, як Атлантида. Більшість зацікавлених своїм корінням чи культурою Галичини вперше приїжджають в її польську чи українську частину уже в дорослому віці, склавши уявлення про неї із книжок, фотографій і нечисленних розповідей рідних. Одним з непрямих ефектів діяльності нащадків Галичини, які цікавляться своїм походженням є те, що вони мимоволі стають більш обізнаними в сучасній політичній ситуації України та Польщі. Часті візити, спілкування з українськими чи польськими дослідниками, працівниками архіві та інших установ сприяють тому, що американці, канадці та ізраїльтяни перестають сприймати Східну Європу виключно через призму Голокосту і починають краще розуміти внутрішні проблеми регіону.
Спостерігання за бурхливою діяльністю організацій викликають у мене два запитання. Перше – чому саме Галичині так поталанило? В єврейському і неєврейському середовищі є дослідницькі програми з вивчення історії, літератури і релігійних особливостей Галичини, генеалогічні товариства, тури по „галицьких штетлах” , минулого року в Кракові та Відні відбулася виставка „Міф Галичини” про історичні коріння галицької ностальгії. Слово „Галіціанер” в Ізраїлі чи Америці завше викличе реакцію. Чому цього не сталося у випадку Волині, Буковини чи, скажімо, Поділля, які є не менш характерними та багатими як і на культурні пам’ятки, так і на сюжети для історичних досліджень? І друге – наскільки вичерпним є цей міф і як довго може тривати зацікавлення нащадків вихідців з малої, закинутої австрійської провінції своїм минулим.
