// Лада Москалець
Деколи в історичних дослідженнях стирається межа між особистим і професійним досвідом. Реконструкція і відкриття дрогобицької синагоги були для мене цікавими не лише як для дослідниці єврейського минулого Галичини, але і як для людини, що знає місто поза межами своїх наукових зацікавлень. Моя родина походить з тих країв, тому я приїжджала до Дрогобича у дитинстві – як до райцентру, до якого приїжджають на базар чи вокзал. Ці поїздки були позбавлені будь-якого елементу екскурсійності, а місто сприймалося дуже прагматично. Щоб не йти на автостанцію, ми сідали на автобус до села зразу коло базару, біля «мебельного» магазину, величної і виразно старої споруди. Мого словника і понятійного апарату не вистачало щоб зрозуміти чому «мебельний» виглядає так монументально і чому він при цьому такий занедбаний. Були будинки, якими треба було захоплюватися – замки, оперний театр у Львові, музеї, дрогобицький костел. А були закинуті споруди за парканом, закриті на колодку із забитими дошками вікнами. На них ніхто не звертав уваги, бо користі з них не було ані практичної, ані естетичної, а про символічне значення уже ніхто не пам’ятав. В 1990-х роках зруйноване – покинутий завод, недобудована багатоповерхівка, будинок перетворений на сміттєзвалище – стало звичною буденністю.
Вернулася я в Дрогобич, уже пишучи дисертацію і знаючи слова «євреї», „історична пам’ять» і «матеріальна спадщина». Я вже знала, що «мебельний» це синагога, але виглядала вона не краще, аніж у 1990-х, а вся єврейська частина – колишній Лан – тепер була заклеєена пластиковими вивісками і рекламою секонд-хенду. Я багато читала про історію єврейської громади Дрогобича і почала розуміти якою складною і різноманітною була громада вже в середині 19 століття. Єврейські еліти, що змогли розбагатіти за рахунок нафтового бізнесу (герої знаного зі шкільних часів «Борислав сміється») в публічному житті віддавали перевагу німецькій мові перед івритом, їдишем чи польською. Свою синагогу вони зробили на манер синагоги в німецькому місті Касселі і вона була для них символом нового юдаїзму – освіченого, раціонального і лояльного до Габсбурзької імперії. Крім молитов у синагозі проводилися заходи на честь ювілеїв того чи іншого цісаря. Відкриття історії, яка ховалася за синагогою та іншими, менш очевидними будинками Дрогобича було несподіваним, але її занедбаний вигляд нагадував про те, наскільки ця історія трагічна.
Реставрувати синагогу почали декілька років тому, тримаючи в таємниці ім’я спонсора – і це привернуло увагу до Дрогобича не лише зацікавлених єврейською спадщиною. Взагалі, цьому галицькому містечку пощастило з увагою туристів, завдяки Шульцу, зокрема і близькості до Львова. Втім, часто туристи вертаються розчарованими, бо базари і новобудови не схожі на місто цинамонових крамниць. Також у Дрогобича є активна спільнота нащадків місцевих євреїв, які зараз мешкають у Ізраїлі, Америці чи Канаді, мабуть найактивніша з усіх місць Галичини. Вони організували мандрівну виставку про Голокост у Дрогобичі і Бориславі, групу на фейсбуку і привертають увагу до того, що відбувається. Третя група активних людей – це дрогобицькі журналісти, історики і члени єврейської общини, які досліджують історію власного міста. За декілька років зусиллями цих людей синагога стала видимою, принаймні у віртуальному просторі – а минулого тижня, 17 червня відреставровану синагогу відкрили.#mce_temp_url#
В Україні вже є декілька більш чи менш вдало відновлених синагог – хасидський центр у Садагорі, синагога у Сатанові, Острозі, одна з львівських синагог. Відкриття синагоги Дробича стало чимось іншим – власне через відкритість до громадськості. Єврейська громада Дрогобича достатно світська, щоб цінувати стосунки з містянами і в день інавгурації двері були відкриті для всіх. Відкриття синагоги достатньо небуденна подія і для великого міста, у Дрогобичі прийшло справді дуже багато людей.
Закинуті місця, попри свою трагічність, мають шарм, що вабить до них сталкерів і любителів пригод. Занедбані будинки не мають сенсу, не мають історії в очах стороннього спостерігача – рідко перед яким буде стояти табличка, що пояснюватиме його функцію. Але це дає можливість пошуку сенсу, кожен може досліджувати історію синагоги і шукати її колишню сутність за порожнім каркасом. Або не досліджувати, а уявляти. Порожнеча зруйнованих синагог, костелів, будинків у Галичині ріднить їх з не-місцями французького антрополога Марка Оже. Згідно з його концепцією не-місця це частини сучасних міст, які ми не помічаємо, хоча минаємо і використовуємо їх кожного дня – супермаркети, аеропорти, мережеві готелі. Поганий стан споруд, ускладнений доступ не дозволяє їм бути об’єктом туристичного зацікавлення, окрім певних категорії – шукачів родинної історії чи закинутих будинків. Руїни чи обшарпані стіни синагог не є достатньо старими, щоб виглядати як романтичні руїни замків, а їхня історія надто близька і трагічна, щоб розповідати про неї легенди.
Відбудова синагоги і перетворення її на місце діюче і активне, безумовно, змінить самовідчуття єврейської громади Дрогобича і створить ще одну причину для приїзду туристів з Америки чи Ізраїлю. Що вона змінить для місцевих, для випадкових перехожих, продавців, дітей – ця відремонтована зелена споруда, що так вирізняється на фоні навколишніх будиночків і базару?
