У 1945 році Львів очікував війну. Одна щойно завершилася, перекроївши карту Європи і стерши з міста євреїв — третину населення. Мешканцям міста, які пережили терор двох окупацій і власне знову були під радянською владою, здавалося, що гірше вже не може бути і, можливо, Третя Світова виправить те, що сталося під час перших двох. Різдво 1945 року віддзеркалило той дивний період, коли радянська влада організовувала арешти і перебирала контроль над інституціями, але діти й далі співали колядки на вулицях.
У цю постапокаліптичну зиму 1945 року у Львові польський професор класичної філології Ришард Ґаншинець працює в Академії наук і Львівському університеті і до останнього вагається, чи варто їхати. В 2020 році вийшла книжка «Львівські нотатки 1944–1946» (Ryszard Gansiniec, Notatki Lwowskie, 1944–1946, Wydawnictwo Universytetu Warszawskiego), під науковою редакцією доньки автора, Радосці Ґаншинець. У книжку увійшов його щоденник, вірші, записки з в’язниці та листи до дружини Зоф’ї Ґаншинець, яка з двома дітьми мешкала у Гливицях — по інший бік польсько-радянського кордону, і викладала латину в ліцеї.
Професор Ґаншинець був достатньо відомою людиною, щоб дозволити собі вичікувати у Львові до останнього. Після арешту і декількох місяців у в’язниці поруч з іншими інтелігентами він вертається на кафедру, до студентів і латини. І хоча у Польщі йому пропонують університетські посади в Гдині, Познані, Вроцлаві, Ґаншинець є одним з тих, хто сподівається на війну, яка поверне Львів до Польщі. Професор залишається у жахливих умовах, купуючи продукти на картки, плануючи день згідно з відключеннями газу і електрики, і, попри престижну посаду, у фінансовій ситуації коли довший час не може купити собі шкарпетки і носить лахміття замість білизни.
Втім, Ришард Ганшинець майже з античним стоїцизмом приймає і вимушений побутовий аскетизм — брак їжі, одягу, грошей, і те, що він, науковець і професор, перетворюється на джерело. Тепер він не аналізує історію, а проживає її: сидить у в’язниці, приймає складні рішення де мешкати і фіксує реальність навколо себе наче хроніку. Сам автор рефлексує над цим також, зазначаючи, що міг би присвятити цей час роботі, але хто ж тоді запише плітки і міські легенди про диявола, якого бачили на вулиці Зеленій? Безсторонністю і фіксацією буденності цей текст нагадує роман англійської фентезі авторки Сюзанни Кларк «Піранезі», де головний герой опановує дивний світ гігантського палацу посеред океану, описуючи і вимірюючи його. Ганьшинець фокусується на деталях: скільки кілограмів моркви треба на тиждень, о котрій годині зникає і з’являється газ, де придбати білизну. Мабуть, монотонність описування повсякденних ритуалів підтримує його в момент, коли все навколо руйнується.
Львів у цей перехідний час не нагадує місто, яким був, і навіть місто, яким стане. Євреї міста винищені, заможніші поляки виїжджають, залишаються бідні. Місто нагадує військову казарму, аж так багато тут солдат та й інших приїжджих. Через бідність і голод по вулицях небезпечно ходити, львів’ян регулярно грабують і навіть вбивають. Бездомні і сироти переповнюють місто. Але найважливішою в атмосфері є непевність — залишатися чи їхати?
В умовах недоїдання і незрозумілого майбутнього, очікування Різдва стає важливішим, ніж у мирні будні, і, можливо, тому часто з’являється на сторінках листів. Приблизно за місяць до Різдва професор починає збирати продукти, щоби вислати дружині різдвяну посилку у Гливиці. Хоча в нього майже зовсім немає грошей і харчується він здебільшого морквою, він і далі відчуває відповідальність за родину і пробує її підтримати, старанно добираючи потрібні речі. Найважливішим Ришард Ганшинець вважає пʼятилітровий слоїк смальцю, який перетоплює на кухні в ті години, коли є газ: він має забезпечити потреби його родини на два місяці. Окремо шукає цукерки для своїх двох дітей — Орлана і Радосці. До вибору є цукерки у Спецторзі, приватних крамницях і базарі, але всюди досить дорогі. Він згадує посилки майже у кожному записі: що він знайшов, що придбав, як буде відправляти через знайомих, які виїжджають. Професор виявляє нетипові для себе емоції: «Так гаряче, так шалено прагну, щоби ти отримала ті посилки перед Віґілією! Хочу, що у тебе була велика радість!»
Коли ж приходить Святвечір, то замість вігілійної вечері Ришард Ганшинець їсть фасолеву зупу, яку з нагоди свята дозволяє собі присмачити олією, п’є чай з білим хлібом, і навіть вперше йде випити чорну каву у кав’ярні. Свій облаток він переламує за майбутне вільної Польщі і за надію, що Львів у ній залишиться. У листі він сподівається, що всі різдвяні атрибути — ялинка, подарунки і пастерка, будуть у його дружини і дітей. А саме місто святкує, попри радянську владу: у костелі повно людей, які прийшли на месу і опівнічну пастерку. Для Ришарда Ґаншинця — це момент відчути, що його рішення залишатися у Львові є правильним, адже до костелу досі ходять люди і на вулицях досі розмовляють польською мовою. Офіційно на той момент у Львові залишилося сорок пʼять тисяч поляків, але за суб’єктивними враженнями очевидців їх було більше.
25 грудня 1945 року було робочим днем і професору довелося йти на роботу до університету. Але там несподівано саме українські студенти, з яких тепер уже цілком складалася його група, і працівники привітали його зі святом. Студенти навіть заспівали йому колядки латинською — «Christus, Christus natus est nobis», польською — «Gdy się Chrystus rodzi», та українською мовами, і про цю несподіванку навіть знав декан.
Різдвяний Львів, попри присутність солдат сповнений різдвяної атмосфери: польські студенти не приходять на заняття і університетська адміністрація заплющує на це очі. Місто напів порожнє, але з вулиць долинають голоси дітей-колядників, і, за словами Ґаншинця, навіть совєти святкують, тобто мають вихідний.
Але професор святкує і Новий Рік — через тиждень. Це уже державний вихідний, тому занять немає і крамниці зачинені. Він чекає у холодній квартирі дванадцяту ночі, слухаючи, як на вулицях замість салюту стріляють з гармат, револьверів та автоматів і кричать «наче степові вовки». Для нього дуже символічний відхід старого важкого року і очікування нового.
6 січня 1946 року відбувається український Святвечір — Ґаншинець про це згадує коротко, як і про чергову стрілянину на вулицях. Натомість на Йордана стає зрозуміло, що український Львів також безповоротно змінюється. У процесії від церкви на вулиці Францішканській (тепер Короленка) до криниці на Ринку взяло участь двісті жінок, але лише приїжджих. Поліція пильнувала порядок, в церквах били дзвони. Ґаншинець нотує: «Наші українці приглядалися з вікон, і багато плакало». Єдиною церквою, яка ще залишалася для греко-католиків, була невеличка церква редемптористів на сучасній вулиці Франка, і саме там зібралася для святкування більшість української спільноти.
Як знаємо, в 1946 році не настало ані вільної Польщі, ані вільної України. Більшість поляків виїжджають з Радянського Союзу ще до літа, разом з ними Ришард Ґаншинець, який обирає для себе та родини Вроцлав, і згодом Краків. У ті місяці, коли він ще був у Львові, він описує репресії проти римо-католицької та греко-католицької церков. На зміну непевній атмосфері, де можна було викроїти для себе трохи свободи, приходять радикальніші арешти і переселення.
Читання тексту Ришарда Ґаншинця у Львові під час великої війни 2022 року є емпатичним досвідом. Реалії окупації, втрати близьких, переселення, чи навіть просто браку світла, є зрозумілішими для українців. Ми живемо у Львові, якого професор не міг собі уявити у 1945 році. Але з дистанції часу саме його щоденна стійкість, спостережливість і біль за втраченою Батьківщиною викликає розуміння і повагу.
