Деколонізація і суб’єктність, щоб не втратити час на зміни: нотатки на полях симпозіуму «Війна і мир в Україні: рефлектуючи, вивчаючи і залучаючи крізь дисципліни» та робітні «Українське минуле і майбутнє у німецьких університетах: досвід викладання» (Білефельд, 12−14 жовтня 2023 р.)

12−14 жовтня 2023 р. у Білефельдському університеті (земля Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина) відбулися дві взаємопов’язані наукові події: симпозіум «Війна і мир в Україні: рефлектуючи, вивчаючи і залучаючи крізь дисципліни» https://dgo-online.org/kalender/berlin/2023/war-and-peace-in-ukraine/ та робітня «Українське минуле і майбутнє у німецьких університетах: досвід викладання» https://aktuell.uni-bielefeld.de/event/the-ukrainian-past-and-present-at-german-universities-teaching-experiences/ . До організаційного комітету ввійшли: д-р Франциска Дейвіс (Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана), проф. д-р Гелінада Грінченко (співголова Українсько-німецької історичної комісії, Вуппертальський університет), проф. д-р Франк Ґрюнер (Білефельдський університет), проф. д-р Корнелія Коньчал (Білефельдський університет), д-р Наталія Сінкевич (Ляйбніцький інститут історії і культури Східної Європи (GWZO), Ляйпциґ) та д-р Ярослав Журавльов (Інститут історії України НАН України, Білефельдський університет). Інституційними організаторами виступили: Українсько-німецька історична комісія, Німецька фундація досліджень миру, Інститут міждисциплінарних досліджень конфлікту і насилля Білефельдського університету та Німецька асоціація східноєвропейських студій, за підтримки студентської асоціації UnderstandUkraine (Білефельдський університет). Запрошені учасники представляли провідні наукові й дослідницькі установи України, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Чехії, США, Канади, Польщі й Великої Британії.

Головною метою обох заходів було дати можливість українським і закордонним дослідникам у ділянці соціогуманітаристики та фахівцям зі студії миру і конфліктів на спільному майданчику обговорити поточний стан і перспективи українознавчих досліджень передовсім у німецькомовному, але й ширше – європейському і трансатлантичному – академічному просторі. Оскільки така мета передбачала у першу чергу обмін спостереженнями, досвідом і баченням майбутнього, то панельна робота зосередилася на розлогих дискусіях, яким передували стислі повідомлення учасників. Симпозіум фокусувався переважно на науковій площині, а робітня – викладацькій.

У день відкриття своїми думками щодо заявленої тематики поділилися співголова Українсько-німецької історичної комісії проф. д-р Ґвідо Гаусманн (Реґенсбурзький університет) та керівниця дослідницького центру «Україна в Європі, що змінюється» проф. д-р Валерія Корабльова (Карловий університет, Прага). Ці виступи дали поштовх до наскрізних тематичних струменів подальшого обговорення, а саме: 

• потреби деколонізації українських студій і набуття Україною суб’єктності та рівноправності у широкому академічному і публічному дискурсі; 
• вироблення адекватного наукового словника для осягнення минулого, теперішнього і візії спільного майбутнього у контексті війни та повоєнного відновлення; 
• оптимального використання наявних ресурсів для просування українських студій і тематики, адже вікно можливостей, яке відкрилося зі зростанням солідарності й зацікавленості Україною 2022 р., поступово закривається. 

Зокрема, проф. д-р Гаусманн наголосив, що з позиції історіографії деколонізація повинна розумітися не лише як увага до історії України як такої, але і як перегляд усталених історіографічних моделей міжнародних відносин, трансрегіональних студій, економічної історії, історії знання і соціальних відносин. Деколонізація уможливлюється через написання нових праць, книжок, що перетворює українську тематику на самодостатню і видиму, «подалі від російської орбіти». 

Проф. д-р Корабльова представила потребу деколонізації крізь призму епістеміологічного повороту. З цієї точки зору деколонізація передбачає відмову славістичних і східноєвропейських студій від російськоцентричності, їхню деімперіалізацію і загалом ревізію універсальних теорій, які не включають не-Захід до поля продукування знання. Ідеться про оптику локальної перспективи замість усталеної матриці «великих влад». Тож обговорення, яке модерувала голова Німецької асоціації східноєвропейських студій д-р Ґабріеле Фрайтаґ, торкнулося і пошуку відповідей на питання: як писати українську історію як європейську історію? 

На завершення першого дня до учасників звернулася Лауреатка Нобелівської премії миру 2022, керівниця «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук. На її думку, росіяни чинять жахливі злочини в Україні, оскільки вважають, що можуть так чинити, адже подібне сходило їм із рук неодноразово. Але є те, чого Путін боїться, − це ідея свободи. Тому перемогою для України буде не лише побороти ворога, але й встановити міцний демократичний лад, насправді досягти успіху на шляху демократичних змін.

Наступного дня дискусія щодо того, що означає перемога для України і світу, тривала. Безпосередньо проблему термінологічного осмислення війни обговорювали учасники першої панелі «Міждисциплінарні зустрічі й переплетення: академічні перспективи», яку модерувала проф. д-р Корнелія Коньчал. Д-р Юлія Айхенберґ (Бамберзький університет, Байройтський університет) стисло ознайомила з історією Асоціації студій з миру, яка, будучи офіційно заснованою 1984 р., виросла з потужного пацифістського руху в Західній Німеччині попереднього десятиліття. Ситуація після падіння Берлінського муру і Залізної завіси, здавалося, сприяла проведенню досліджень у цьому напрямку, а з розвитком сучасних підходів до вивчення воєн, зокрема культурної і соціальної історії війни, 2015 р. Асоціація змінила назву на Асоціацію історичних досліджень миру і конфліктів. Утім, вона виявилася неготовою до критичного осмислення витоків і перебігу російсько-української війни, яка досі лишається викликом для таких досліджень у Німеччині. 

Проф. д-р Андреас Цік (Інститут міждисциплінарних досліджень конфлікту і насилля Білефельдського університету) навів дані соціологічних опитувань щодо ставлення німецького суспільства до різних аспектів російсько-української війни, з яких випливає, що частина опитаних має досить відсторонене уявлення про ці події, а частина продовжує бачити в Росії передовсім велику і страшну силу, яку варто брати уваги у німецьких зовнішньополітичних розрахунках. Відтак про потребу «десакралізації» Росії як нібито потужного і впливового гравця зауважив д-р Євген Магда (Інститут світової політики, Київ). Він також наголосив, що Україні не потрібен мир, натомість Україна і цілий світ потребують перемоги над Росією у війні, яка докорінно порушила усталений по Другій світовій війні порядок міжнародної безпеки і створює безліч ризиків глобального масштабу, зокрема безпекових, економічних і продовольчих. Д-р Світлана Потапенко (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, університет Ґете Франкфурту-на-Майні) додала, що осмислення війни, миру і перемоги можливе, лише якщо розглядати ці терміни в сукупності, а не теоретизуючи про кожен із них окремо поза контекстом поточної війни. 

Робота другої панелі «Переосмислення минулого України для спільного європейського майбутнього» за модерування проф. д-р Рікарди Вульпіус (Мюнстерський університет) скеровувалася до пошуку відповідей на питання, якою бачаться/будуть Україна і Європа з огляду на війну. Д-р Катерина Кобченко (Мюнстерський університет) вказала на потребу відмовитися від кліше, нав’язаних пропагандою, й пошуку натомість історичних дефініцій для опису реалій, встановлених по Другій світовій війні, та сьогодення. Д-р Тетяна Журженко (Центр східноєвропейських і міжнародних досліджень, ZoiS, Берлін) зауважила, що досі поширені стереотипи, які значною мірою визначають образ України у європейській публічній сфері, приміром, Україна як постійний порушник спокою і джерело криз; як місце, де стався Чорнобиль; пограничний, кривавий, транзитний регіон; країна, де сильний націоналізм і корупція. Тому переосмислення України у Європі передбачає подолання такої викривленої оптики. Проф. д-р Фрітьоф Беньямін Шенк (Базельський університет) наголосив, що хоча зрушення у ставленні до України і українських студій очевидні, але не слід нехтувати тими можливостями, які є наразі, адже вони звужуються. На думку перекладача і психоаналітика Юрка Прохаська (Інститут Івана Франка НАН України), відновлення України не може сприйматися лише як моральний обов’язок у європейському контексті, а навпаки як стратегічний внесок у стабільну європейську безпеку. 

Між учасниками третьої панелі «Україна у німецьких публічних дебатах від 2014 р. до тепер», яку модерував д-р Фабіан Бауманн (Гейдельберзький університет), розгорнулася дискусія навколо проблеми співвідношення зусиль, що їх учені докладають з просування України у публічній площині, з їхньою власне академічною діяльністю. Своїм баченням ситуації поділилися Наталія Бутич (Німецько-Українське Академічне Товариство, Ганноверський університет імені Готфріда Вільгельма Ляйбніца), д-р Франциска Дейвіс і проф. д-р Анна Вероніка Вендланд (Інститут Гердера, Марбурґ). Постало питання, якою мірою вчений, виступаючи у ролі активіста, сприймається публікою як власне вчений або ж як приватна особа, котра адвокатує певні ідеї? Чи є загальні критерії такої активності? Журналіст видання «Zeit» Штеффен Добберт поділився власним досвідом висвітлення тематики російсько-української війни у німецьких медіа, починаючи з 2014 р. З його точки зору, до повномасштабного вторгнення належного розголосу російська агресія проти України у німецьких ЗМІ не набула.

Підсумкову панель «Перебудовуючи Україну: міждисциплінарні перспективи розбудови миру і реконструкції» модерував проф. д-р Ульріх Шнекенер (Оснабрюцький університет). Учасники д-р Юліан Бергманн (Німецький інститут розвитку і стійкості), д-р Олена Коваленко (Український інститут), д-р Тетяна Водотика (Даремський університет, Київська школа економіки) і проф. д-р Вікторія Середа (Школа вищих наук, Берлін) зосередили увагу на ключовому питанні: якою має бути реконструкція, котра вже почалася попри продовження війни? Адже зазвичай мова йде про відновлення не під час, а після військового конфлікту. До того ж, відбудова – це не лише про пошкоджене чи знищене житло і об’єкти інфраструктури, але також про освіту і культуру. Тому культурна дипломатія, на думку д-р Коваленко, набуває особливої ваги. «Відбудовувати для кого?» − одне з основних питань, що їх поставила проф. д-р Середа, маючи на увазі досі небачені масштаби внутрішнього переміщення і біженства з України. Депопуляція міст і нестача робочої сили мають бути враховані так само, як і нищення сільськогосподарських угідь і руйнування у сільській місцевості, спричинені бойовими діями. 

Третій день зустрічі було присвячено робітні «Українське минуле і майбутнє у німецьких університетах: досвід викладання». Обговорення відкрила лекція професора кафедри переплетеної історії України (Європейський університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері) проф. д-ра Андрія Портнова про «втрачену традицію» − українські студії в Німеччині, починаючи від знаменитої праці Йоганна-Християна Енґеля «Історія України та українських козаків, також Галичини і Лодомерії», опублікованої у Галле 1796 р., до сьогодні. Проф. д-р Портнов переконливо показав, що увага німецьких учених до України упродовж останніх понад двох століть мала принагідний, а не системний характер. Праці ж дослідників українського походження, видані в Німеччині, часто не набували належного розголосу, а деякі лишаються такими й донині. Яскравою ілюстрацією цієї тези стало німецькомовне видання першого тому «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Переклад з’явився під зміненою назвою «Geschichte des Ukrainischen (Ruthenischen) Volkes» 1906 р. у Ляйпциґу, але через брак зацікавлення українською тематикою тоді не привернув очікуваної уваги. Водночас після Другої світової війни до становлення однієї з провідних українознавчих інституцій – Українського наукового інституту Гарвардського університету (HURI) – мали стосунок українські вихованці німецької академії Омелян Пріцак і Дмитро Чижевський. Тож, наразі постає питання, як знову не втратити українські студії в Німеччині? 

Дискусія після лекції розгорнулася на відкритому форумі, в якому взяли участь д-р Андрєй Доронін (Боннський університет, Фундація Макса Вебера), Марія Ковальчук (Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана), Божена Козакевич (Європейський університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері), д-р Катерина Трима (Байройтський університет), д-р Оксана Туркевич (Львівський національний університет імені Івана Франка, Берлінський університет імені Гумбольдтів) і д-р Джаред Воррен (Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана), а продовжилася під час роботи панелі «Українське минуле і сьогодення в німецьких університетах: уроки до вивчення», яка об’єднала проф. д-р Кая Штруве (Галле-Віттенберзький університет імені Мартіна Лютера), д-р Фабіана Бауманна, д-ра Лілію Бережну (Центральноєвропейський університет, Австрійська академія наук) і проф. д-ра Оксану Міхеєву (Європейський університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері, Український католицький університет, Львів). Модерували ці обговорення проф. д-р Александер Вьоль (Потсдамський університет), д-р Ярослав Журавльов і д-р Франциска Дейвіс.

Обговорення сфокусувалося на кількох питаннях, а саме: що ми у дійсності розуміємо під «українськими студіями» як навчальним предметом у німецьких університетах? Як уникнути тематичного звуження до суто подієвого, лінійного викладу історії України? Адже такий підхід буде обмеженим й очікувано звузить аудиторію потенційних слухачів. Натомість, українські студії, занурені в широкий європейський контекст з акцентом на зв’язках, приміром, із польською і єврейською тематикою можуть бути значно привабливішими для студентів із різним освітнім бекграундом й інтересами. Так само виграшним є міждисциплінарний підхід. Важливо, за словами д-ра Бауманна, «вмістити Україну на європейський ментальній мапі», викладаючи українознавчі дисципліни міжнародній студентській аудиторії. Відтак не слід обмежувати слухацьку аудиторію лише тими студентами, які розуміють українську, що водночас не заперечує потребу вивчення української мови як іноземної. Позитивним прикладом результативності впровадження українознавчих курсів слугує програма «Українознавчі студії в Швейцарії» (URIS) Базельського університету, що дозволила виховати серед студентів тих, хто надалі обрав українські студії як власну наукову спеціалізацію. 

Проте наразі проблемою, з якою зіштовхуються викладачі, є брак перекладених німецькою або англійською мовою джерел, які належною мірою висвітлювали б політичні, соціальні, економічні, культурні, релігійні аспекти українського минулого і сьогодення. Ідеться не лише про джерела українською мовою, але й польською, їдишем, російською тощо. Про потребу розвитку кримськотатарського тематичного напрямку було обумовлено окремо. З огляду на все це, видання англомовного перекладу 10-томної «Історії України-Руси», здійснене Канадським інститутом українських студій (CIUS), може слугувати добрим прикладом, оскільки пропонує читачам не лише якісний переклад найвідомішої праці Михайла Грушевського, але подає її належно контекстуалізованою, з розлогими коментарями упорядників. При цьому, уже класичні в Україні узагальнюючі праці Наталі Яковенко – «Нарис історії середньовічної і ранньомодерної України» та «Вступ до історії» досі лишаються неперекладеними англійської або німецькою мовами, на що звернула увагу д-р Бережна. Знову зринуло питання російськоцентричності східноєвропейських студій у Німеччині (і не лише) та подолання згаданих стереотипів про Україну, стосовно чого проф. д-р Штруве підкреслив, що йдеться, серед іншого, про збалансований підхід до викладання історії ХХ століття, де б злочини радянського режиму розглядалися так, як і злочини нацистської влади.

Помітно оптимістичніше ситуація з українознавчими дослідженнями і навчальними дисциплінами виглядала під час завершальної панелі «Українські студії поза Німеччиною», до якої долучилися проф. д-р Олександра Гнатюк (Варшавський університет), проф. д-р Наталія Ханенко-Фрізен (Альбертський університет), проф. д-р Оленка Певна (Кембриджський університет) і проф. д-р Сергій Плохій (Гарвардський університет). Проф. д-р Гнатюк наголосила, що витоки українських студій у Польщі сягають рубежу XIX і XX століть, коли у Львівському, Краківському, Вроцлавському університетах було започатковано студії з «рутенської» мови. Ці студії розвивалися як складова ширших слов’янських і польських досліджень, окремо від російських. Після 1991 р. українські студії з’явилися і в інших польських університетах, наприклад, у Люблінському університеті Марії Кюрі-Склодовської. Однак ухил у філологічний бік у межах славістики досі зберігається, що не зовсім відповідає запитам сьогодення і засвідчує потребу оновити викладацькі підходи. Проф. д-р Ханенко-Фрізен підкреслила, що перед українськими студіями в Канаді, попри очевидну тривку традицію із середини 1940-х рр. і загалом стабільні перспективи, останнім часом постали нові виклики, як-от осмислення академічної роботи з урахуванням параметрів студій, присвячених корінному населенню, або узгодження загальної і вузькоспеціалізованої тематики. Наразі Канадський інститут українських студій має 84 активних і завершених проєкти, що значною мірою уможливлюється фундаціям представників Української діаспори Канади, яка на сьогодні нараховує близько 1,3 млн осіб. Проф. д-р Певна розповіла про програму «Кембриджські українські студії», що як складова славістичних студій з 2008 р. діє на факультеті сучасних і середньовічних мов Кембриджського університету. Примітно, що програма передбачає вивчення української мови, тому студенти отримують належну підготовку для опрацювання українськомовних текстів. Розмірковуючи про перспективи реформування славістичних/східноєвропейських студій, проф. д-р Певна наголосила, що деколонізація полягатиме зокрема у тому, що Росія буде розглядатися лише як одна з країн регіону. Поза тим, вивчення середніх віків і ранньомодерного часу повинно стати важливою складовою підготовки студентів, адже без цього годі осягнути період модерності в українській історії. 

Проф. д-р Плохій зауважив, що Український науковий інститут Гарвардського університету  нараховує півстолітню історію, а українознавчі курси в Гарварді були започатковані ще за 5 років до його заснування. Від початку HURI, і це зберігається до нині, був націлений на ширшу перспективу українознавчих досліджень. Події повномасштабної війни змінили контекст і оприявнили потребу деколонізації. Загалом, на думку проф. д-р Плохія, теперішній момент – «це саме той час, щоб змінити поле», в якому провадяться українознавчі й східноєвропейські студії.

Підсумки робітні й симпозіуму підбили проф. д-р Корнелія Коньчал і проф. д-р Аннетте Верберґер (Європейський університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері). Було вкотре підкреслено необхідність деколонізації української історії, літератури, культури тощо задля виведення української тематики з тіні російської і радянської та переосмислення європейського досвіду і майбутнього. До підсумкового обговорення засобами онлайн зв’язку долучилася перекладачка Клаудія Дате (Європейський університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері), яка зауважила, що схожі завдання обговорювалися на конференції «Розвиток україністики: Україна у дослідженні й викладанні предметів слов’янських літератур і культурології, слов’янського мовознавства у діалозі зі східноєвропейської історією» в Єні (12−13 жовтня 2023 р.). А це доводить нагальність і перспективність піднятих у Білефельфі питань.