Свого часу, ще у першій половині ХХ століття, Франц Боас зауважив, що різні народи можуть жити в одні й ті самі часи, але у різних хронологічних порядках. Згідно цієї логіки можна цілком небезпідставно припустити, що годинники Заходу (у широкому розумінні) та Росії показують різний час. І різниця ця визначається не годинами, а, можливо, століттями. Темпоральний режим, пише Аляйда Асман, це рамочна структура, яка мобілізує одні цінності, бажання та надії, але виключає інші. Час не є об’єктивною категорією та абстрактною онтологічною даністю, а є продуктом культури.
Час Європи – це час Модерну (попри всі проблеми), його логіка полягає у тому, що є майбутнє і є минуле, що рух часу відбувається векторно, лінійно, від війн як способу залагодження проблем до переговорів, від бідності до концепції загального блага, від соціальної недовіри до соціальної солідарності тощо.
Російський час – час первісного традиційного суспільства, в ньому немає завтра, або є коротке завтра, яке має бути схожим на вчора, бо саме це гарантує стабільність та зрозумілість всіх процесів.
Цей час зумовлений багатьма чинниками, у тому числі і типом економіки, де сировинна складова – найголовніша для держави, а натуральне господарство з елементами привласнювального господарства – найтиповіша для громадян, які десятиліттями харчуються за рахунок городів, не мають у домах води, газу, отоплюють поміщення опадами (валєжніком), винос якого з лісу і досі контролюється державою, і носять воду з колодязів та перуть у річці. У контексті такого способу господарювання логіка сьогоднішньої російської мобілізації, де за чоловіка родині дають або барана, або п’ять кілограмів риби, або дрова на зиму, не є абсурдною, бо цілком відповідає потенційному внеску, який міг би зробити мобілізований член спільноти.
Якби росіян знайшли на початку ХХ століття у джунглях, савані чи мангрових лісах, то з колоніальної парадигми їх би записали в «дикунів», означивши суспільство примітивним, а соціальну поведінку – варварською. Але росіяни завжди знаходилися у ситуації видимості для Заходу та Сходу, тому оцінка насельників цієї території виходила з внутрішньої логіки того, хто описував. Тому для Європи Лєнін був лідером більшовиків, головою партії та держави, а для місцевих насельників – вождем.
Бути племінним утворенням посеред інших – більш розвинутих соціально-політичних структур – це загроза та смертельна небезпека, високий градус якої не змінюється століттями, оскільки не змінюється ані спосіб ведення господарства, ані ціннісні орієнтації всередині утворення. За цих обставин воно змушене виробляти зброю, а на експорт поставляти не тільки сировину, а й образ себе, який ґрунтується на принципах карго-культу.
Багато які (або навіть всі країни) йшли шляхом запозичення ідей, технологій та інституцій. Однак, на відміну від утворення, ці країни реально користувалися ідеями, втілювали та змінювали їх під власні потреби, покращували або згодом відмовлялися від тих, час яких минув. На території по обидва боки Уральських гір ідеї, технології та інституції запозичувалися здебільшого для створення відповідних фасадів імперського штибу. Карго-культ для внутрішнього споживання – вибори, парламент, свободи, приватна власність – так і залишалися літаком з гною та гілля, який не злітав і не привозив із собою подарунків.
До речі, те, що не можна було запозичити, кралося та привласнювалося без жодних сумнівів. Тому електричну лампочку на тих теренах створив не Едісон, а Яблочкін, паровоз не Тревітік, а брати Черепанови, а закон збереження енергії не Лавуаз’є, а Ломоносов. Зрештою, для повсякденного життя насельників, які подекуди і тепер не мають електрики та нікуди не їздили, ці крадіжки нічого не змінювали. Але ними можна було пишатися як скальпом, знятим з голови чужинця.
Територія навколо Уралу постійно використовувала те, що вона вважала мовою та способом дії великих держав. Вкрадена історія Київської Русі, запозичений Петром Петербург, запозичені марксистські ідеї, вкрадена ядерна бомба, запозичена антиколоніальна, антитерористична риторика, а тепер ще й псевдо-антинацистська – все це створювало ілюзію для Заходу, ніби Росія говорить із ним однією і тією самою мовою.
Москва та Петербург – фасадні міста, які є видимим з умовних європейських вікон, є у тому числі і парканами, що закривають для європейця реальність існування російської території.
З точки зору європейця – Москва та Петербург виглядають нормою, з точки зору мешканця імперії нормою є провінційне містечко, в якому немає асфальту, води, але є городи, з яких можна жити. З точки зору мешканця Росії Європа влаштована так само: на фасаді добробут, а в невидимих нетрях – те саме, що і в Росії. Європа виглядає брехливою та лицемірною.
Західні аналітики зазначають, що сучасна російська політика відкинула статус міжнародних угод, міжнародних правил на століття назад. Насправді ж Росія «запросила» Захід за лаштунки і наочно продемонструвала їм хронологічний порядок, в якому вона перебуває багато століть.
Оскільки час, що йде по колу, відтворюючи минуле, то саме минуле та його ідеї лежать в основі соціальної угоди. У логіці модерного часу поєднання ідей самодержавності, більшовизму, радянської величі, московського православ’я, шаманізму виглядає схожим на масовий психічний розлад. У логіці первісного традиційного суспільства синкретизм є однією з базових його ознак.
Піраміда з трупом Леніна поруч із собором, рівноцінність царя Ніколая Другого та Сталіна, «золотий вік радянського» і згода на царя, який має правити пожиттєво, легітимізація експансії сакральними цілями та волею «старих богів», схвалення ксенофобії та страх перед «чужими» – все це є цілком логічним для того історичного часу, який є на годинниках Росії.
Племінні утворення в силу свого погляду на світ, сповнений загроз та небезпек, плекають ксенофобію відносно всіх чужинців. У тому числі й тих, над якими вийшло взяти владу. Процес упокорення та знищення інших – як всередині та і назовні – є ніколи не завершеним.
Гноблення інших народів відбивається і у мові. Русский – це не просто прикметник, це шлях, який мають пройти інші народи, щоб дістатися єдності із підкорювачами: русскій єврей, русскій грузин, русскій українець. Ідеальне всмоктування – це коли друге слово відпадає разом із мовою, пам’яттю, релігією, іменами, культурою, а залишається тільки перше.
Щоправда, ціль не може бути досягнуто, оскільки «чистота крові та походження» залишається ключовим чинником переваги, а всі інші – і сьогодні маркуються образливими словами. Над сталістю цієї конструкції працюють вожді, старійшини та жерці. Кожна друга (якщо не кожна перша) вчителька (а за нею і батьки) і досі затято втілюють формулу упокорювання та знищення інших: «Ты что, русский язык не понимаешь? Я тебе сто раз русским языком говорю! Ты что – чурка нерусская?». Щоб інші народи досягнули «русскості» москва вдавалася не тільки до мовних та освітянських тортур. В першу чергу вона досягала «русскості» етноцидами та геноцидами, які успішно продавала назовні як «боротьбу з народами-зрадниками», «витрати індустріалізації», «боротьбу з тероризмом», «боротьбу з нацизмом».
Сприйняттям всіх мешканців Радянського Союзу, а потім і так званого «пострадянського простору», як русскіх великий світ неабияк підтримав всі минулі та теперішні геноцидні практики. Щоправда, великому світові у мові та діях території навколо Уралу також немає місця. Сумнозвісний лозунг «можем повторить» є націленим на Берлін, Варшаву, Вільнюс, на «англосаксів» і, звісно, на Вашинґтон
Зрештою, головною обцесією та головною тривогою Росії є імперська велич, яку вони бачать у своїх сусідах і якої постійно прагнуть. У певний історичний проміжок багато країн піддавалися такій обцесії та бачили себе єдиними спадкоємцями Римської імперії. Ті часи минули в Європі, однак не там, де час все ще біжить колом.
Це обцесія хижого, озброєного, однак бідного, наляканого та когнітивно обділеного прямоходячого. Навіть за умови захвату чужих територій, він ніколи не відчує спокою, оскільки загарбана територія швидко перетвориться на смітник, а всі недосяжні багатства знову залишаться за кордоном.
Російська імперськість ніколи не є та не була завершеною. Навпаки, вона залишалась та залишається станом на зараз стабільно початковою, а з тим – стабільно загроженою. Племінне утворення не має уявлення про те, чого воно прагне для майбутнього. У колі часу, який переживається колективно, вороги завжди визначають внутрішню та зовнішню ситуації.
У публікації використано ілюстрації з відкритих джерел.
