Місто, яке не боялось: Херсон у перші місяці російської окупації

«Херсон – це Україна!»

Звучить як аксіома, але цілих вісім місяців ця фраза була вербалізацією мети, а не фактом. Вісім місяців Херсон був тимчасово окупованою територією. Окупованою військами терористичної російської федерації.

11 листопада 2022 року окупація завершилась і на площі Свободи знов замайорів український прапор.

Я все намагався уявити, яким буде перший день відвойованої волі? Шокуючим? Обнадійливим? Сповненим сліз? Скільки шрамів на тілі міста ми побачимо? Скількох людей не дорахуємось? Скільки вікон і стін буде вибито та зруйновано? Скільки осель спаскуджено? Скільки в нас залишиться надії та сили?

Цей день виявився сповненим сліз, але ще більше – думок та рефлексій на реакції співвітчизників. «Херсон вдома!» – та він нікуди і не йшов… «Тепер нарешті поїду в Херсон!» – тобто місту треба було пережити окупацію, аби хтось таки звернув на нього увагу і усвідомив його українськість. Звільненню Херсона раділи ті, хто ніколи не бував у місті, не знав його вулиць, запахів, смаків, людей, проблем та переваг. Дуже хотілось, аби всі, хто не має відношення до міста, тримали свої емоції та сльози при собі, адже здавалось, вони не мали на них права. Щастя звільнення мало бути доступне лише тим, хто страждав заради цього.

Наступні думки були більш конструктивними. Україна та її громадяни почали співвідносити кордони «їхньої України» з державними, усвідомлювати, що Україна неповна без Херсона, Маріуполя, Бердянська, Луганська і Севастополя. Радіти звільненню міст, навіть тих, де ніколи не бували – чи не в цьому насправді сила? Прощати помилки незнання та шельмування (за російську мову та суржик, за голосування на виборах, за пасивність) – чи це не ключ до згуртованості? Хотіти дізнатися, зрозуміти, та хоча би просто приїхати та подивитись, як і що в тих містах, які не фігурували особливо в новинах до окупації – чи це не вияв патріотизму?

Цей текст є спробою зрозуміти і показати, як змінювалось життя міста Херсона у перші тижні після окупації. Він написаний за тиждень перед звільненням міста, виправлений після звільнення на основі нотаток, які я робив під час окупації. Майже щодня я намагався фіксувати те, що бачив і відчував. Мені важко було «вимкнути» в собі історика (я у професії з 18 років), тому мої нотатки не позбавлені історичних паралелей – насамперед із подіями радянсько-німецької війни.

Вдаватися до аналізу подій під час самої війни – справа невдячна, хоч і не позбавлена сенсу. З часом міняється оптика погляду на війну, якісь події входять до усталених дискурсів, а якісь залишаються поза увагою дослідників. Аксіомою вважається твердження, що історію війн пишуть переможці. Наразі формально переможець у теперішній російсько-українській війні невідомий, але росія вже відмовилась від планів військово-політичного бліцкригу. Власне кажучи, провал цих планів Кремля вже є перемогою України. Херсон був єдиним обласним центром, завойованим РФ. Херсонську народну республіку так і не вдалося створити, хоча нікчемними рішеннями місто було включене до складу РФ. Київ не впав. Українці не здаються. Зброя не закінчується, як і західна допомога. Вочевидь росії вже не перемогти. Хоча на остаточні підсумки війни ще доведеться почекати.

Стратегічне значення Херсона: минуле і сучасність

Визначальним для військово-політичного значення Херсона було і є розташування міста практично у гирлі Дніпра. До кінця ХVIII ст. Херсон був «воротами» у Чорне море. Так було ще в часи України-Русі, коли в межах сучасного Херсона існувало літописне Олешшя – середньовічний попередник міста. Це було актуальним і за часів російсько-турецької війни 1735-1739 рр., коли тут існувало земляне укріплення Олександр-Шанець. Природно, що у «новоросійському проекті» путіна місто відіграє аж ніяк не меншу роль, ніж у «грецькому проекті» Катерини ІІ. Херсон був заснований у 1778 р. як форпост Російської імперії у Південній Україні та Нижньому Подніпров’ї, як база для захоплення Криму.

Херсон став першим центром російського військового кораблебудування (Херсонське адміралтейство існувало до 1827 р.) і відіграв помітну роль у російсько-турецьких війнах кінця ХVІІІ – ХІХ ст. як тиловий і логістичний центр. З початком індустріальної модернізації місто втратило своє військово-політичне значення, оскільки Одеса і Миколаїв зайняли провідні ролі в північній частині Чорного моря. Це підтвердила Перша світова війна і німецько-радянська війна 1941-1945 рр. [1, 2]

В літній кампанії 1941 р. червоні місто практично не обороняли. Основні бої розгорнулися за переправу Берислав – Каховка, оскільки вона дозволяла вийти до Перекопу і Північного Приазов’я [3, 4]. У серпні 1941 р. гітлерівська 11 армія з боями захопила Миколаїв і попрямувала саме до Берислава. Тут було влаштовано понтонну переправу і далі війська рушили на Мелітополь і до Перекопу. Херсон було захоплено гітлерівцями зі сходу, фактично авангардом [3].

Стратегічну ситуацію дещо змінило спорудження залізничного і автомобільного мостів між Херсоном і Олешками у повоєнний час. Але переправа в районі Каховки, по Каховській греблі продовжувала виконувати роль ключа до Північної Таврії (і про це писав ще Г. Л. де Боплан у середині ХVII ст.). Вона проходить фактично по лінії історичного Таванського перевозу, по лінії Каховка – Берислав.

Саме тому у лютому 2022 р. головний удар російські загарбники спрямували на Каховську греблю, що відкрило шлях на Миколаїв та дозволило з тилу, із заходу і півночі, увійти до Херсона. Спочатку російські війська рушили на Херсон через Антонівський автомобільний міст (на цьому напрямку є і залізничний міст, але він має другорядне значення) через Дніпро та селище Антонівка. Їх цікавили переправи через Дніпро (точніше йдеться про Нижнє Дніпро) – гребля Каховської ГЕС та Антонівський міст.

Чимало аналітиків повторюють, що нинішня фаза російсько-української війни є наймасштабнішою на континенті з часів Другої світової війни. Як бачимо, навіть географія театру бойових дій (і не лише на півдні, а й на Київщині, наприклад) дає чимало підстав для порівняння із останньою світовою війною.

Наприклад, місто практично не обороняли, як і в 1941. На початку березня показували кадри входження російських військ без значного спротиву. Лише напередодні, вночі, невеликі групи фактично беззбройних патріотів зробили відчайдушну і трагічну спробу зупинити окупантів в деяких районах міста. Пізніше стало відомо про загибель однієї групи з 18 чоловік, «озброєних» лише «коктейлями Молотова». При зіткненні з регулярними військами всі вони загинули. Безумовно, наші війська чинили спротив – вдень і вночі звуки бою (постріли переважно зі стрілецької зброї) лунали з боку Миколаєва та відлунювали з боку Дніпра, проте місто захопили.

Навесні 2022 р. Херсон опинився десь на периферії війни. Звичайно, були жертви, пошкоджені будівлі та комунальні мережі, але не в таких масштабах, як у Маріуполі, Харкові, Києві. Окупація є трагедією, але вулиці Бучі, Маріуполя, Харкова, Ізюма бачили і страшніші речі… У перші дні березня, одразу після захоплення міста чимало питань висіло у повітрі. Чому росіяни практично без спротиву увійшли в Херсон (не захопили, а саме увійшли)? Де наше місцеве керівництво (жодних заяв, роз’яснень від нього з перших днів війни не було)? Який статус міста? Як поводитись мешканцям? Звуки боїв не додавали ясності. Ночами лунали вибухи. На ранок з’ясовувалось, де і що зруйноване. 4 березня на вулицях міста з’явилася ворожа техніка. Люди знімали відео, як росіяни грабують магазини, аптеки, поширювали в мережі Інтернет. Місцева влада порекомендувала не виходити на вулицю. Військова техніка росіян з’явилась на центральній площі Свободи. Люди не могли прийти до тями після нічних подій і пострілів серед дня. У новинах повідомляли про фейковий мітинг, який російські окупанти запланували на той день. Бачив подібний ролик із Мелітополя. Пройшли чутки про наміри створення ХНР (Херсонської народної республіки) з наступним референдумом за схемою Донбасу. І знов згадався історичний аналог… Влітку 1917 р. Херсонський губернський з’їзд депутатів рад піддався провокаціям антиукраїнських сил і більшовиків про створення Херсонської народної республіки, але наступного дня це рішення відмінили.

Зрештою Херсон виявився єдиним обласним центром України, який росія змогла окупувати. Місто було своєрідним «гарантом» її панування у Криму. Контроль над містом вирішував питання контролю над всім узбережжям Чорного моря з Миколаєвом і Одесою включно. Для російських військ Херсон (а відповідно і можливість використання переправ через Дніпро) відігравав роль стратегічно важливого логістичного і тилового центру. 

Місто, яке не боялось

Традиційно щодо міста панували радянсько-російські міфи. Місто російськомовне, а отже, вважалось проросійським. Хоча осередки української культури існували і були досить помітні (один Гогольфест у 2021 р. чого вартує!), але чомусь проукраїнські політичні сили не здобули помітних перемог. Були урбаністичні ініціативи, досить цікаві, проте все ще не дуже близькі містянам.

Проте Херсон, як показали події «російської весни» 2014 р., є українським містом. Місяці російської окупації це однозначно засвідчили. Масштаб громадянського спротиву, який чинили херсонці, вражає. Довго й методично, допоки це було можливо робити відкрито, вони демонстпували свою проукраїнську позицію. Супротив ворожій окупації не припинився, коли це стало небезпечно – аж до звільнення міста повсюдно з’являлися прапори, стрічки та тризуби (рух «Жовта стрічка» діє і досі).

6 березня в місті зник Інтернет, магазини і аптеки не працювали, але людей на вулицях було достатньо. Групи людей з українськими прапорами сконцентрувалася у центрі міста. Ми з дружиною теж пішли на антиросійський мітинг. На центральній площі зібрався величезний натовп протестувальників проти російської агресії. Люди скандували: «Херсон – це Україна!», «Ідіть додому!». Окупанти почали стріляти у повітря, але ніхто не розходився. За оцінками, зібралось 4-5 тис. людей. Російський агресор замість мітингу на свою підтримку отримав від херсонців мітинг за Україну. Ці фото облетіли, здається, весь світ.

Мітинги проходили буквально кожного дня. Це зайвий раз підкреслювало національно-визвольний характер російсько-української війни з боку України. Проте, вже 8 березня загарбники стали хапати чоловіків і відправляти в СІЗО, який спеціально звільнили від місцевих злочинців. За чутками, там було близько 400 людей.

13 березня мер Ігор Колихаєв поклав квіти у Парку Слави з нагоди «визволення» (насправді вигнання нацистських загарбників під час Другої світової війни), а окупанти організували свій «мітинг» з цієї ж нагоди. На нього прийшли переодягнені в цивільне росгвардійці (помітно було по виправці та поведінці), з десяток «ветеранів» та антиукраїнська публіка. З більш-менш помітних публічних постатей були екс-мер  і нинішній депутат міської ради В. Сальдо, екс-викладач Регіональної академії неперервної освіти Т. Кузміч, екс-заступник мера з гуманітарної політики С. Черевко, голова Антонівської ради (передмістя Херсона) І. Семенчев.

Показово, що антиросійський численний мітинг херсонців з майдану Свободи через кордон росіян-«визволителів» попрямував до парку Слави. Совкову антиукраїнську масовку швиденько згорнули. Підсумок зрозумілий – на поверхню сплила брудна субстанція, хоча вони проявлялися й раніше. Зокрема, проти Т. Кузміч порушили кримінальну справу у 2020 році з обвинувачення в колабораціонізмі, але процес тривав повільно і, наскільки мені відомо, до лютого 2022 року не закінчився.

На третій тиждень окупації, 21-22 березня, мирні мітинги мешканців Херсона окупанти почали розганяти. Кидали сльозогінні гранати, стріляли, декількох людей було поранено, декого заарештували. Однак, люди відступали на сусідню вулицю і продовжували мітингувати. Наступні кілька днів Росгвардія безуспішно пробувала розганяти мітингувальників за допомогою спецзасобів, переважно світлошумових гранат, сльозогінного газу та стрільби в повітря. Проте, вони поводили себе організовано і безпосередньо не провокували окупантів. Мітингувальники на якийсь час розходились, надавали допомогу легко пораненим і знову повертались. Аналогічні мітинги проходили в Каховці, Голій Пристані, ще 10-11 селищах області.

Наприкінці березня відчувалось, що херсонці більш-менш заспокоїлися емоційно, вони впевнилися в перемозі української справи. Щонайменше стало ясно, що «русский мир» вони не сприймають та одностайні в ненависті до окупантів. Здавалось, ще трошки і росіяни підуть. Наступ наших військових ішов з кількох сторін, звуки канонади ночами навіть заспокоювали, а тиша вселяла тривогу і страх.

Втім, на початку квітня надії почали танути. Проводити мітинги на центральній площі стало ще небезпечніше, хоча вони тривали й надалі. Великий мітинг пройшов 10 квітня. Люди заполонили майже весь центральний майдан Свободи. Кількість людей збентежила окупантів – вони стріляли в повітря, нагнали купу солдат. Мітингувальники не злякались і організованою ходою пройшли до пам’ятника Тарасу Шевченку, де традиційно проходять національні українські заходи.

В середині квітня ситуація погіршилась. Відчувалось, що міняється настрій херсонців. Частина населення щонайменше не довіряла владі – чиновники обласного рівня зникли з першого дня окупації, а може й раніше. 

Частина людей втратила надію на швидке звільнення Херсона і вирішила залишити місто. Офіційно зеленого коридору між Херсоном і неокупованою Україною не існувало, залізниця зупинилась у перші дні окупації, навкруги міста на всіх автошляхах стояли численні блокпости росіян. Незважаючи на великий ризик, чимало херсонців, переважно на власних авто, їхали у напрямку Миколаєва і далі – на захід України та в Європу. Точних даних немає, але, за попередніми оцінками, виїхало близько двох третин містян (станом на вересень 2022).

До того ж росіяни підтягнули нові сили. Херсон був важливий як центр двох переправ через Нижнє Дніпро (Каховка, Антонівка). В районі Нової Каховки створювався логістичний центр з урахуванням вразливості такої бази на околиці Херсона, як Чорнобаївка. Росіяни мали перевагу в артилерії, зокрема реактивній, та авіації.

Українській армії наступати було важко, якщо взагалі можливо. Одеське угруповання не могло виділити значну частину сил з огляду на можливий російський десант і небезпеку з боку Придністров’я. Хоча ці небезпеки були більш уявні, ніж реальні, вони не дозволяли звільнити війська для наступу. Слід також мати на увазі, що при звільненні Херсона українські війська мали вести наступальні бої, для яких необхідна важка зброя (танки, бойові машини піхоти, артилерія). На той момент в нас такої зброї ще не було. Звісно, ситуація змінювалась на краще для України, але тоді для Херсона перелому не наступило. В самому місті відбувався рух техніки в різних напрямках. Було враження, що  хаотичний, але це було тільки враження, йшло перегрупування.

В таких умовах охочих співпрацювати з окупантами побільшало. Росія намагалась організувати окупаційну адміністрацію з числа місцевих зрадників, але з першого разу цього здійснити не вдалося. У місцевих новинах кожного дня повідомляли про викрадення людей. Почали з активістів-мітингувальників, ветеранів АТО, активістів українського руху, відомих громадських діячів, потенційно корисних в якості колаборантів. Окупанти мали відповідні списки, природа появи яких остаточно не відома. Можливо, це відомості агентури (якої було достатньо). Мер Херсона повідомив, що росіяни викрали бази даних української поліції, що теж цілком можливо. Та хтось все одно мав підказувати і допомагати чужим у місті.

Складна тема – колаборація. Колаборантів виявилося на порядок менше, ніж сподівалися росіяни, але набагато більше, ніж я міг собі уявити. Серед них опинилась люмпени (вони разом з росіянами грабували в перші дні магазини), кар’єристи та ідейні противники України. Спочатку їх було геть мало, далі – більше. Колаборантами стали деякі колеги (вони мали поважні посади), колишні студенти, відставні міліціонери, освітяни. Колишня викладачка права доньки в ліцеї стала «ректоркою» Херсонського університету і закликала всіх до співпраці.

28 березня пройшла новина про вимоги путіна створити Херсонську народну республіку. Окупанти знайшли тих, хто готовий був взяти участь у реалізації цієї ідеї – 7 осіб на весь Херсон. Це були все ті ж ветерани колабораціонізму 2014 р. Наприклад, відомий мені Віктор Яценко, який став міністром в Криму в уряді Сергія Аксьонова та набув російського громадянства.

В один із перших днів окупації перехожі повідомили мені, що на розі проспекту Ушакова і вулиці І. Кулика (характерна деталь – совкові назви) «дають» хліб і «гуманітарку». Там зібрався чималий натовп. Зорієнтувавшись зайняв дві черги – за хлібом (його не було у продажу два дні) і за «гуманітаркою», яка виявилась роздаванням залишків запасів одного з міні-магазинів, який закривався. Відстояв дві години з гаком. Зустрів коліжанку, професорку психології, яка стояла у «хвості» черги, тому купив аж три батони по 20 грн., один віддав їй. Згодом вона виявилася колаборанткою. Чому вона це зробила? Навіщо? Як карати за такі злочини? Відповідей немає, але їх потрібно шукати, осмислювати, варто мати кілька опцій, бути готовим до складнощів та напівтонів.

Мер, комунальники та прапори

Доволі довго Херсон жив ніби у подвійній реальності – в місті були російські військові, але над міською радою майорів синьо-жовтий стяг. Мер Ігор Колихаєв був присутній у медіапросторі, звітував про роботу міських служб, на його сторінках у соціальних медіа поширювали важливу для виживання інформацію. Він постійно підкреслював, що залишається у місті і продовжує працювати для містян. Це був сюрреалізм.

Комунальні служби працювали більш-менш справно. Мерія розумно обмежила свої функції лише міським господарством і налагодженням торгівлі, переважно продукцією місцевого виробництва. Як на мене, це немало. Вулиці прибирались краще, ніж в мирні часи, сміття регулярно вивозилося. Вода, газ, електрика – все працювало. Десь через тиждень після початку окупації містом знову пішли тролейбуси, відкрились маленькі приватні магазинчики. Щось все ж не працювало – наприклад, світлофори були вимкнені до 3 квітня.

Збої в роботі провайдерів та мобільних операторів були очікуваними та логічними – захоплене місто треба було позбавити комунікації із підконтрольною Україні територією. Окупанти захопили телевежу 5 березня і намагались переключити обладнання мобільних операторів на російські мережі.

Захопивши телевежу і відключивши українські канали, окупанти планували нав’язати мешканцям Херсона думку про «асвабаждение русских жителей от украинских бандеровцев». Дивлячись російські канали, херсонці ніяк не могли второпати, як вбивці, мародери, порушники їх звичного нормального життя можуть бути «асвабадителями». Одна жіночка в черзі дивувалась: «Чому їм мирно не живеться, навіщо російські матері народжували синів, щоб вони йшли вбивати й їх вбивали, чому не мріють про онуків?». Нормальні людські питання, але над ними, вочевидь, в росії не замислюються.

26 березня міська влада організувала загальноміський суботник по прибиранню території. На нього вийшли насамперед комунальники, вчителі, лікарі, літні мешканці. Ця акція ніби повернула нас в мирний час. Настрій був у всіх піднесений. Працювали завзято. Складалось враження, що прибираємо сміття з нашої землі не тільки у буквальному, а й переносному сенсі.

Наприкінці квітня міська рада запустила два річкові теплоходи для поїздки на дачі. Багато херсонців їх мають. Для людей похилого віку це певна відрада, бо можна щось садити і відволікатись від трагічних реалій буття. Навіть під час окупації люди готувались до Великодня. У місті відчувалось якесь пожвавлення – купували яйця, солодощі, паски. Комунальники прибирали місто – чистий четвер. У під’їзді будинку приємно і звично стояли аромати великодніх приготувань.

До кінця квітня над міською радою майорів український прапор. Ввечері 25 квітня стало відомо, що окупанти зняли його, забрали в охоронців ключі, працівників вигнали з приміщення. Деканеса факультету, де я працюю, порекомендувала наступні два дні нікуди не виходити з дому без нагальної потреби. До того ж звуки боїв припинилися. В ту ніч я довго не міг заснути. Наступного дня мерія виявилась захопленою, а мер Ігор Колихаєв почав говорити про те, що виконує свої обов’язки дистанційно. Від 28 червня він у російському полоні і його доля залишається невідомою.

Черги й страх

З початком повномасштабного вторгнення «історичний тумблер» ніби перемкнувся на вже забутий радянський час, час «совка». Тоді, що добре знайоме моєму поколінню (я 1957 року народження), черги були органічною частиною «радянського способу життя». У чергах за усім і усюди обмінювались новинами, розказували анекдоти, знайомились, фліртували та вічно з’ясовували «хто за ким» стоїть.

Страх невідомого, страх залишитись без припасів, без їжі, води та ліків, а також бажання запастись майже всім і на тривалий час, що виринуло із підсвідомості, штовхало мене до супермаркетів, аптек, до точок продажу питної води. Природно, що не тільки мене, а й тисячі інших херсонців. Страх штовхав людей робити запаси усього, що можна було запасти. Купували те, що можна «дістати». Відчувався певний психоз: народ тягнув величезні пакети, дехто просто в руках ніс упаковки макаронних виробів, печива, муки, туалетного паперу тощо. Постійно був присутній страх, що певний товар зникне. Тому день без покупок відчувався, як  день змарнований.

Ця поведінка пов’язана з вкоріненою історичною пам’яттю про голодні часи та потребою відреагувати на події, щось робити на тлі важких новин. Прагнення робити припаси було відчутним і щодня посилювалось. Пригадую, у перші дні окупації випадково зайшли з дружиною до кондитерської. Замовили 1 кг печива. На що продавчиня сказала: «Беріть упаковку, невідомо, що буде завтра». Ми взяли, а на завтра цей магазин закрився.

За час окупації мені з дружиною довелось відстояти в десятках черг, іноді по кілька годин. В чергах люди в цілому були доброзичливі, але бувало по-всякому. До того ж черга є своєрідним «броунівським рухом»: одні люди відходять і не повертаються, інші повертаються і шукають потім свою чергу. Черга – це середовище комунікації, особливий простір для обміну новинами, чутками, знаннями. Іноді це допомагає у виживанні, іноді – не дуже.

У чергах ходили розмови, що люди не можуть виїхати з Херсона, рашисти планують депортації херсонців у росію, люди зникають. Це навіювало жах і безпорадність.

Цікаво було спостерігати за настроями. Проросійськи налаштовані люди були, але мало. Вони були принишклі, бо відчували загальний проукраїнський настрій людей. Двічі у чергах зустрічав чи то «корисних ідіотів», чи дійсно агентів російського впливу, які звинувачували у війні політиків-бандерівців, що ніби запровадили державну українську мову, але народ це не сприймав.

В чергах скаржились. Наприклад, на брак курячих яєць. На околиці Херсона, у Чорнобаївці, зупинилася найбільша в Україні птахофабрика через нестачу корму. Частину курей і яєць з інкубатора знищили через загрозу екологічної катастрофи. Іншу частину курей мали забити та постачати херсонцям.

Велика проблема міста – залежність від поставок їжі з господарств у передмісті. Ці зв’язки, налагоджені роками, обірвались через вторгнення та окупацію, через неможливість нормально вести бізнес та пересуватись дорогами, через мародерство та репресії окупантів. Окупанти заблокували Херсонщину і машини з інших областей не пропускали. Людям не дозволяли виїхати в село за продуктами. Хто намагався, розстрілювали машини або забирали пальне. Аптеки відкрились, але там нічого необхідного не було, суцільні харчові добавки та вітаміни. Проте, звісно, Херсон не опинився на межі голодної смерті, як Маріуполь.

Бартер, обмін, кооперація, взаємодопомога (все це правильно) повертались. Одного разу, для закріплення свого місця в черзі я пригостив цигаркою чоловіка, що стояв за мною. Іншим разом виміняв свій запасний пакет на дві цигарки у чоловіка, схожого на новоспеченого батька, який пішов на закупи без торби.

Рука ринку

Згодом у небачених масштабах повернулась стихійна (чи спекулятивна, чи окупаційна) торгівля. Процвітав «чорний» ринок валюти та обміну безготівкової гривні на готівку. Банки поступово закривались, зникали термінали, люди були вимушені звертатись до «міняйл» чи «обналічників», як це було у ДНР/ЛНР. Ринок суттєво «пом’якшив» окупаційні дефіцити, оперативно відгукуючись на запити щодо цигарок, ліків, корму для домашніх улюбленців, алкоголю тощо. Причому активізувалися як новачки (їх відразу помітно), так і досвідчені ділки. Особливо вдало працювали маленькі магазини з кмітливими власниками, які незбагненим чином десь діставали ходові товари – молочні продукти, овочі, крупи, консерви тощо.

13 березня поряд з нашим помешканням навіть відкрилась кав’ярня, до якої ми з дружиною любили заходити у мирні часи та були знайомі з її власником і баристою. Ціни залишились довоєнними. Було приємно випити кави та на мить зануритись у ілюзію доокупаційного життя.

Зрозуміло, що ціни зросли майже на всі товари з об’єктивних і суб’єктивних причин. З’явилось чимало пристосуванців: вони буквально вимагали у волонтерів допомоги, годинами тинялися містом у пошуках гуманітарки, за якою стояли у величезних чергах. Одного разу ми з дружиною йшли з хлібом, який купили у кіоску місцевого хлібозаводу. Нам зустрілась жінка, яка сказала: «Навіщо ви купували, он там безкоштовний роздають». Але ж ми, вкладаючи гроші, допомагаємо малому бізнесу, а він нам. Великі торговельні мережі, звісно, не працювали. Це стало наочним свідченням того, що малий і середній бізнес повинен існувати. Він надає стійкості економіці, дозволяє вижити та  реалізувати підприємницький хист чималому прошарку людей.

Відчувалось, що у частини людей гостро бракує ресурсів. Пенсії та соціальні виплати зазвичай невеликі й отримують їх через відділення «Укрпошти» чи банки. Ці установи призупинили роботу і загроза зубожіння стала для багатьох суворою реальністю.

На третій тиждень окупації життя ніби налагодилось. Проблем з молоком, м’ясом, яйцями майже зникли. Люди з навколишніх сіл почали вивозити на ринок свою продукцію, запрацював молокозавод. У дрібного і середнього бізнесу залишились ресурси, селянам (фермерам) потрібні були гроші для нового сезону. Наприкінці березня на прилавках центрального ринку було все – свіжа свинина, яловичина, копченості тощо, але ціни були захмарні. Наприклад, балик коштував 700 грн. за кг, а до повномасштабного вторгнення – 300. Здивували своєю ціною цукор (100 грн. за кг) та гречка (90 грн. за 900 г пакунок).

Проте залишались проблеми із цигарками та ліками. Їх дістати стало майже неможливо. Зустрічались контрабандні цигарки сумнівної якості, але й ці запаси поступово вичерпувалися.

Чужі у місті

Чужинця я побачив у перший же день окупації. Я ішов до супермаркету «АТБ» біля залізничного вокзалу по запаси їжі. Кинувся в око незвичного вигляду чоловік. Він був одягнений не по-херсонськи. Хоча зараз мені важко усвідомити, чому саме я так вирішив. Він поводився не як місцевий, а щонайменше, як людина з іншого міста чи навіть країни – уважно роздивлявся колючо-наїжачиним поглядом навкруги. Для мене це був сигнал тривоги та небезпеки.

Російських військових наживо я побачив 12 березня, коли стояв у черзі за молоком. Молока не дісталось (в черзі було близько 500 людей – і це в доволі морозний березневий день!), але браку емоцій не було. По проспекту Ушакова, центральній магістралі міста, проїхав патруль – два «Урали». З кузова одного з них стирчав ручний кулемет (РПД чи РПК) і стояли декілька автоматників. Один з них щось прокричав і показав кудись рукою. Враження це залишило сумні і тривожні.

На другий тиждень місто ніби почало звикати. Принаймні, минув перший шок. Чи можна звикнути, що проспектом Ушакова курсує російська військова техніка?! Один БТР, декілька військових грузовиків з озброєними солдатами (судячи з камуфляжу та екіпіровки, це була росгвардія), були і військові. «Русский мир» демонстрував, що він  вже тут, дивиться впритул. Він роз’їжджав центральним проспектом міста на військовій техніці у супроводі звуків сирен. Техніку супроводжували військові з закритим обличчям: темний шарф до самих очей, чорні окуляри, лиця геть не видно.

До чужих в українському Херсоні слід віднести і місцеве телебачення. Вірніше, воно стало чужим. Окупанти відразу захопили місцевий телецентр, зуміли створити якийсь контент і почали його крутити з ранку до вечора. Я телебачення не дивився і не дивлюся, але в чергах, у дворі літні люди, переважно жінки, відверто кепкували з російських фейків і скрепів «русского мира». Прикрою несподіванкою став колабораціонізм студії «Таврія+». У мирні часи я неодноразово брав участь у передачах студії, давав інтерв’ю, коментарі з питань історії України та Херсонщини. Ця раніше гостинна медійна платформа різко стала ворожою.

Для мене окупація та виїзд з міста в перші дні травня 2022 року – ніби сюжети із книг Ремарка, які раптом ожили. Я став героєм історій, які любив читати, не усвідомлюючи привілейованості позиції спостерігача. Тепер уві сні я часто чую звуки сирен із броньованих російських машин та бачу черги за молоком в морозні березневі ранки. Прокидаючись, мене не полишають думки про те, якою ціною було визволене місто, де я прожив 35 років? Чи виліковні рани, яких «руський мир» завдав місту? Що робити із колаборантами і колаборантками? На ці питання поки немає відповіді.

Підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.