Буніка дивиться на мене привітно, хоч і трохи з-під лоба, злегка підсміюючись: їй 95 років, вона часом плутає імена, зміщує події в часі, досить погано чує, і часом нечітко вимовляє слова, але якщо починає коментувати реальність, то робить це з неочікуваною гостротою і проникливістю. Маленька, з міцним тілом, хоч і зігнута, ходить, майже бігаючи, настільки, що я заледве за нею встигаю. «Та то та дівчина говорит тільки по-руську, а по-волоську взагалі не говорит,» — каже вона своїй компаньйонці-помічниці, показуючи на мене. — «А що у вашому селі тіко по-руську говорять, так?» — повертається буніка до мене.
Буніка, як називають її в Румунії, або бабуся, як назвали би її ми, в Україні, промовляє до мене діалектною українською, але я майже все розумію. Її найближчу сусідку, трохи молодшу, і з чіткішою артикуляцією, я розумію ще краще, бо її українська мені мало чим відрізняється від «середнього мовного арифметичного» галицького, хмельницького, або херсонського сіл. Теж з варіаціями літературної, але цілком собі природна жвава українська — від жінки, народженої сімдесят років тому на румунському прикордонні. Румунську мову вони між собою називають волоською, а українську — руською.
Тут, у їхньому селі, кілька десятків кілометрів від Сучави, — в регіоні, де лежать кириличні церковні книги в місцевих монастирях, ростуть такі ж дуби як в Україні, а на місцевому базарчику продаються рівненські цукерки «Корівка», — українських родин багато. Вздовж доріг і вглиб лісів деякі села мають навіть українські вивіски при дорозі, наприклад — «Балківці» поруч з румунською назвою села «Bălcăuți». Дорослі мешканці цих сіл ще говорять українською, переважно тільки з власними батьками, але уже не зі своїми дітьми. Коли я намаюся домовитися про інтерв’ю з однією з етнічних українок з села Мілішівці (рум. Milișăuți), пишучи їй у WhatsApp українською, мені раптом відповідає її донька, англійською, і каже, що у мами тепер інший номер. А потім додає: «Я ваше повідомлення до мами через ChatGPT переклала. Ви мамі краще латинкою пишіть».
А от з іншого боку кордону, у етнічних румунських селах біля Чернівців історія інша: і сорокалітні, і молодші, говорять і вільною українською, і вільною румунською. Всі мої співрозмовниці — етнічні румунки, але також і політичні українки, з українськими дипломами про вищу освіту в руках і досвідом щоденного волонтерства і праці на користь української армії або переселенців зі Сходу і Півдня. Багато з них, переїхавши після початку війни у Сучаву, і віддавши дітей в румунські школи, пішли працювати у міжнародні гуманітарні організації, де допомагають українським переселенцям з безліччю справ — від візиту до лікаря до валідації університетських дипломів за стандартами румунського робочого ринку.
Багато чого можна було би сказати про темпи асиміляції румунської спільноти в Україні, і української — в Румунії, де разом із занепадаючими селами, однозначно занепадає і українська мова й культура. І питання про те, як саме нова українська міґраційна хвиля, з усією своєю культурною, мовною і соціальною різноманітністю, вплине на ці процеси, ще й в умовах загальних глобалізаційних тенденцій, залишається відкритим для майбутніх досліджень.
Але говорячи з людьми прикордоння, я роздумую радше над явищем рухомості кордонів, передусім символічних, які зумовлюють також дематеріалізацію фізичних, ніж над міґраційними процесами. Радше над тим, скільки явних і неявних кордонів було, є і буде на цих просторах — від історичних, коли через етнічні українські землі проклали нові лінії розмежувань, перефрагментувавши повсякденність тисяч людей, до взаємного соціального і ментального розмежування між етнічними українцями та румунами, яке існує і з обох боків кордону, і всередині країн.
Студії кордонів — border studies — практично відсутні в українській соціальній науці, хоча концепт кордону давно дискутується у нас в літературознавчих (у книжці Ярослава Поліщука «Пошуки Східної Європи: тіні минулого, міражі майбутнього») і антропологічих студіях (у «Подорожі польсько-українським пограниччям: з нотаток антрополога» Юлії Буйських), а також в есеїстиці («Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» Анджея Стасюка, виданій ще 2007 року).
Cоціальні дослідники Ніра Ювал-Дейвіс (Yuval-Davis), Джорджі Веміс (Georgie Wemyss) та Кетрін Кессіді (Kathryn Cassidy) у своїй книзі Bordering (2019), зазначають, що «прокладання кордонів/кордонування (bordering) cтосується не тільки тих, хто переміщується, і тих, хто залишається немобільним, але також і тих, хто контролює ці переміщення. Іншими словами, одним з найпринциповіших аналітичних, але також і політичних питань, є розуміння того «хто, як, і чому створює лінії контролю і додаткові кордони в конкретних місцях і просторах», а також — ми могли би додати — хто і як цей кордон «знімає».
Що з цих теоретичних підходів актуально для сьогоднішнього українського досвіду? І яку роль відіграє теперішній український кордон у моменті великого екзодусу, особливо, якщо за його лінією лежать історичні українські землі?
З емпіричних матеріалів, зібраних в часі польових досліджень, проведених в період з червня до жовтня цього року в рамках дослідницького проекту прийняття українців у Польщі, Румунії та Великій Британії, можна побачити як реальне упорядкування (ordering) у момент найвищої кількості українців (до 30 тисяч на день), які намагалися перетнути кордон у березні 2022-го в Перемишлі, стався саме через тимчасове де-кордонування, через тимчасову флексибілізацію кордону, якщо не його умовне «знесення», в ситуації, коли існуючі старі системи кордону і контролю виявилися неспроможними прийняти всіх, хто намагався врятуватися від ракетних атак.
З інтерв’ю з волонтерами, представниками церков і соціальними працівниками, які були присутні і залучені на українсько-польському і українсько-румунському кордонах, ми отримуємо велику кількість свідчень про те, як і літні люди, і жінки з немовлятами, і люди з особливими потребами, і важкохворі, днями і ночами стояли на вулиці, під снігом і дощем понад дванадцять годин, без жодної можливості сісти або перепочити. Пункти пропуску не давали ради з такою кількістю людей навіть попри полегшену процедуру, активовану через Тимчасову директиву захисту українців в країнах ЄС, яка дозволяла, між іншим, перетнути кордон без біометричних паспортів. Тому польські і румунські активісти — і ті, які займалися волонтерством на кордонах раніше, і ті, які ніколи цього не робили, — поїхали з допомогою до пунктів перетину кордону вже у перші години війни.
У певний момент фізичний державний кордон став раптом настільки «зайвим», що дехто з активних румун і поляків символічно «прорвали» його, щоб забрати власним транспортом сотні українських родин з українського кордону, що чекали там під снігом, у холоді, — на інший бік кордону, в час, коли прикордонні офіцері тільки чекали на нові розпорядження від свого керівництва.
Двадцять місяців опісля, спілкуючись з польськими волонтерами, я слухатиму напів анекдотичні історії про те, що вони без жодного пострілу зайняли не менше територій, поставивши обігрівальні тенти з канапками з української сторони, ніж росіяни зі своїми танками. А також емоційні свідчення про те, що деякі польські офіцери самі, добровільно, виявляли ініціативу взяти немовлят і маленьких дітей у тепле приміщення прикордонних пунктів, де малеча уже дочікувалася матерів, які стояли в черзі на пішому переході в Шегинях ще наступні кілька годин.
З цих прикладів ми бачимо, як невеликі громадянські ініціативи можуть створювати нові транснаціональні рішення у критичних ситуаціях, рятуючи ситуацію від неконтрольованого хаосу, запровадивши новий тип впорядкування, в той час як макроструктури (національні політики, режими перетину кордону і бюрократія пропускних пунктів), покликані до структурування, діють повільно і негнучко, принаймні у режимі перших годин і днів після початку повномасштабної війни.
Іншим емпіричним спостереженням стало те, що більшість поляків і румунів, які були залучені у допомогу українським переселенцям в своїх країнах, внутрішнім переселенцям в Україні, і українському фронту, — від першого дня війни і до сьогодні — ніколи не були в Україні і не мали там навіть друзів чи знайомих до лютого 2022 року.
Тут ми могли би спитати, що змушує або надихає людей ідентифікуватися саме з тією, а не іншою соціальною чи національною групою, і включитися у творення нових режимів і форм допомоги для неї? Чому і як деякі люди обирають «стерти» символічний кордон у стосунку до Іншого, який не належить до «їхньої» групи, означити цей кордон для себе як невидимий, або навіть неіснуючий, і включитися у творення спільного поля, простягнути руки у фізичному, і метафоричному сенсі, при тому, що ніяких гарантій очевидного «виграшу» від такого вибору немає, а ба більше — майбутнє ситуації настільки невідоме і потенційно навіть загрозливе, що може, навпаки, принести тільки програші? І чому інші, навпаки, вибудовують нові кордони між собою й іншими, там де їх могло і не бути, і підсилюють їх усіма доступними засобами?
Іншим питанням є також те, як досвід війни вплинув на існуючі до війни лінії розділення між історичною українською меншиною в Польщі і Румунії, трудовими міґрантами з України, які приїхали до війни, і новою хвилею вимушених переселенців? Що інтегровані групи українців змогли зробити для новоприбулих і що новоприбулі зробили для тих, хто мешкав в Румунії і Польщі віддавна? Спостерігаючи різні приклади вибудовування контактів і солідарностей між цими групами, можна бачити, що українська історична меншина, інколи у партнерстві з трудовими міґрантами і студентами (які еміґрували до лютого 2022-го), сьогодні допомагає знайти новоприбулим своє місце у соціальній структурі приймаючих суспільств, тоді як вимушені переселенці частково допомагають діаспорам підсилити їхню приналежність до України, зв’язавши їхнє минуле з їхнім майбутнім через посилений ідентичнісний національний проект підтримки і боротьби за Україну.
