Факт привласнення імен «руський» та «Русь» Московським царством сьогодні вже добре відомий широкому загалу. Так само багато людей усвідомлюють, що факт цей пошкодив промоції української справи у світі. Іноді обговорюється ідея про зміну теперішнього ім’я Україна на Русь. Скажімо, такого погляду додержувався професор Ярослав Пеленський, який присвятив свою творчість питанню боротьби українських науковців з російськими за повернення спадщини Київської Русі українцям. (Ярослав Пеленський і його боротьба за спадщину Київської Русі // Пеленський Ярослав. Боротьба за спадщину Київської Русі. К.: Наш формат, 2018. – С. 263–266.) Пропозиція деяких недалекоглядних людей відмовитися сьогодні від терміну «український» на користь «руський» не лише абсурдна, але й небезпечна з багатьох міркувань. Насамперед тому, що зміст назви «Україна» відображає модерний рівень національного будівництва у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Діячі українського відродження від кирило-мефодіївців до громадівців/народовців і політиків Революційної української партії та соціал-демократів зміною назви підкреслили, що поняття «українське» стосується лише того етносу, який став на шлях політичного виокремлення з меж Російської імперії та історичної Польщі. Воно відображає нову якість, відокремлює політичне від етнографічного, живе – від антикварного. Русь, русини, рутенці, малороси залишилися в старому домодерному світі, який продовжував визнавати політичну зверхність Московії/Росії та Польщі, погоджувався бути будівельним матеріалом для російської та польської нації. Якщо людина визнавала себе українцем, то це автоматично означало бажання як не політичного, то принаймні культурного усамостійнення від метрополійних націй. Сьогодні ім’я «Русь» означало б для нас повернення у давно віджиле ХІХ століття.
Наша національна еліта від першого покоління модерних націоналістів, кирило-мефодіївців, якраз і хотіла відрізнити політично мертві і пораженські терміни (Малоросія, малорос, русини, Русь – не московська, а українська) від модерного «Україна», що ставив назовні питання здобуття політичної волі від Росії/Московії і Польщі передусім, а також Угорщини і Румунії – у другу чергу. Цей в цілому новий термін, що давав нації ім’я, мав сприяти мобілізації нації на безкомпромісну боротьбу з імперською спадщиною усього «русского». Будителі нації спинилися на назві «Україна», бо так трактував ці терени героїчний фольклор.
Новий термін дозволяв перейти нарешті від розуміння українського питання староукраїнського часу, від візії з «Історії Русів», згідно з якою українська територія обмежувалася територією Війська Запорозького, тобто Гетьманщиною, – до усіх регіонів переважного проживання українського етносу. Отже, саме з цього моменту Україна – це та територія, яку ми сьогодні сприймаємо як українські державні терени.
Новий термін відмежовував період маніпулятивного використання поняття «русский» російською владою і науковцями з гуманітарних дисциплін. Адже, на мій погляд, українці й надалі називаючи себе «руськими», фактично тим визнавали над собою зверхність російської держави та її титульної нації. І визнавали шовіністичний постулат про «триєдиный русский народ».
(Крім того, дореволюційна наша історіографія не робила розрізнення між терміном «нація» і «народність». Лев Білас, досліджуючи книги В’ячеслава Липинського «З дзієйюв України» і «Україна на переломі», приходить до висновку, що там де був «народ» у 1912, стала «нація» у 1920 році.)
Взагалі обрання нового імені для народу, що мав «тисячолітню історію» з іншим історичним ім’ям, вже само по собі означало початок боротьби за унезалежнення української землі від сусідів. І ці росіяни і поляки добре це розуміли, і не допускали вживання цього терміну фактично до часів Української революції 1917–1921 років. Росіяни вимагали вживати лише терміни «Малоросія» і «малоросіянин» для всього, що стосується минулого і сучасного України. Лише перша російська революція 1905–1907 років дозволила здійснити прорив у свідомості. Тоді Михайлові Грушевському вдалося видати масовим накладом російською мовою і для росіян, і для російськомовних українців (політичних росіян) «Нарис історії українського народу» (1904). Так само поляки не сприймали новий національний термін і далі послуговувалися староукраїнським поняттям «русин». Для угорців Закарпатська Україна – це лише Угорська Русь, для чехів – Підкарпатська Русь. І для росіян, і для поляків «малоросіянин» і «русин» мали не національне, а географічне значення. Для австрійців Україна мала латинське визначення – Рутенія. Для українців же, що стали на шлях відродження нації, «Україна» – нова національна якість. Щось подібне існувало і для інших центрально-східних народів під колоніальною владою. Для німців ХІХ століття Богемія – це частина німецької етнічної території, центром якої була німецька Прага. Для чехів Богемії вже не існувало, вона і Моравія – це питома чеська національна територія. Для німців же Богемія лишалася питомою назвою принаймні до часів Гітлера.
Доля нового національного терміну була непростою і тернистою. Право на життя він завойовував не просто. Поставши як політичне явище у 1830–1840-х воно здобуло панівне становище в громадській думці лише на межі ХІХ–ХХ століть. Поява двох перших праць, які проголошували ідею незалежності України – «Україна ірредента» Юліана Бачинського (1894–1895) та «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (1900), збігається в часі з перемогою терміну «український» над «руський» і «русько-український».
У Галичині термін «Україна-Русь» вперше почав вживати Іван Гушалевич, а пізніше – хлопоман Павлин Свєнціцький у своїй львівській газеті. У середині 1880-х його вжив у підручнику для середньої школи Олександр Барвінський. Цю ініціативу підтримав Володимир Антонович, може, він і був одним з пропагандистів нового терміну. Далі естафету взяв у свої руки Михайло Грушевський.
Михайло Грушевський, впроваджувач нового імені, відмовився від терміну «Київська Русь» стосовно українських земель ІХ–ХІІІ ст. Адже це пізніший російський історіографічний концепт: Русь Київська, Володимиро-Суздальська – Московська – Петербурзька. Він запровадив термін Україна-Русь, поєднавши воєдино чотири періоди української історії: князівський київський й галицько-волинський період – литовсько-польський – козацький – добу національного відродження ХІХ – початку ХХ століття. Термін «Київська Русь» він продовжував вживати лише для своїх російськомовних праць, написаних для людей російської культури, передусім російських столиць. Бо ті, перебуваючи під впливом російської історіографії, просто не читали б книги з новою науковою термінологією.
Отже, знадобилося більше пів століття, поки нова назва національного імені стала остаточною нормою передусім в Галичині, а згодом і на Великій Україні. Але ще у 1890-х роках вживався термін «русько-український». Так називалася мова галицьких українців, освітні і культурні товариства і навіть перше Наукове товариство ім. Шевченка. І лише у 1907 році вийшла знакова стаття Михайла Грушевського «Геть з рутенством!», яка завершила тривалу полеміку, що для українців важливіше: стара назва, яка втратила державницький зміст, чи нова назва, яка мобілізує націю для боротьби за незалежність. В ці роки закривається у Києві малоросійська «Киевская старина» на користь журналу «Україна».
Відбувається чітке розмежування між прихильниками орієнтації на «спільні» цінності, власне збереження колоніального статусу України від Росії і Польщі, і тими, хто будує українську культурну та політичну окремішність.
Подібні проблеми вирішувала ледь не кожна друга нація, що ставала на шлях національного відокремлення. Для об’єднання в одну націю волоського населення Трансильванії, Молдови, Румелії, частини Буковини, національною елітою було застосовано штучне ім’я Румунія. Італійське відродження об’єднало мешканців Апеннін: венеційців, п’ємонтців, неаполітанців, флорентійців, римлян, штучним ім’ям – італійці. Відокремлення від Голландії покликало до життя бельгійців. У нас полтавці, подоляни, волиняни, галичани, кияни, стали українцями. Білоруси залишилися при руському імені, не стали литвинами, скажімо (не плутати з литовцями), і чи не заклали роздвоєність у своє політичне буття сьогодні, коли від Польщі відірвавшись, втопилися в Росії. Білоруси в новітній час потрапили у подібну проблему, що й українці. «Литвин» – це назва усіх мешканців держави Велике Князівство Литовське до кінця існування Першої Речі Посполитої. Литовці і литвини потрапили в подібну до українців ситуацію: «русини» те саме, що й «русские», а «литвини» – «литовці». Щоб не плутатися, перейшли на етнонім «білоруси».
Ім’я «Україна» в горнилі я ХХ ст. заслужило на куди більшу повагу, ніж застаріле «Русь», що завершило староукраїнську історію ІХ–ХІХ ст.
