Війна Росії проти України часто описують як війну однієї людини, тобто Путіна (переважно на Заході), або як війну усіх росіян (переважно в Україні). Обидва погляди, напевно, є помилковими. Перший пропонує виразно спрощену картину, а другий спирається на есенціалістські та детерміністичні уявлення про споконвічну ворожнечу між росіянами та українцями, черговим проявом якої є повномасштабна агресія, що почалась в лютому 2022 року.
Правда лежить десь посередині. Війна підтримується значною частиною (наскільки значною ніхто наразі не знає, бо неможливо перевірити результати соціологічних досліджень в сучасній Росії), але далеко не всіма росіянами. Важливішим є питання, чому росіяни підтримують війну, яка виглядає непотрібною і шкідливою для них самих. На це питання немає простої відповіді. Частково підтримка пов’язана з конформізмом та страхом перед авторитарним режимом, який стрімко перетворюється на тоталітарний. Водночас, важливу роль відіграє також пасивна або активна підтримка ідеології російської імперської експансії.
Ця експансіоністська ідеологія активно обговорюється в українських медіа та соціальних мережах. Джерелами для її реконструкції є переважно висловлювання російських політиків, передусім самого Путіна, а також чиновників на кшталт Медведєва, Патрушева чи Володіна, та ключових пропагандистів: Соловйова, Симоньян, Скабеєвої та інших. Втім, результати цієї реконструкції можуть спантеличити аудиторії: російська ідеологія війни є непослідовною, еклектичною, нелогічною і навіть абсурдною (вияв алкогольних галюцинацій Медведєва). Ідеології як такої і нема, а є ірраціональна російська антиукраїнськість та жадоба експансії.
Ці висновки є почасти слушними. Нова російська ідеологія є дійсно багато в чому непослідовною та еклектичною, вона перебуває в процесі творення і є спробою Путіна та його оточення пояснити самим собі, російському суспільству і зовнішньому світу мету війни з Україною і конфронтації з Заходом. Варто також брати до уваги той факт, що ані Путін, ані його пропагандисти не є оригінальними мислителями, здатними сформулювати цілісну ідеологію. У своїх спробах обґрунтувати війну проти України вони спираються на ідеї інших — минулих і сучасних — російських діячів. Тому, якщо ми дійсно хочемо зрозуміти російську ідеологію війни як певну цілісність з внутрішньою динамікою та логікою, маємо брати до уваги не лише висловлювання ключових політиків та пропагандистів, але й придивитися уважніше до тих джерел, з яких вони черпають свої ідеї.
Якщо говорити про самого Путіна, то ми знаємо, що з діячів минулого для нього важливими точками співвіднесення є постаті Петра І і Александра ІІІ. Що стосується інтелектуалів, то певний вплив на нього справили ідеї російських консервативних філософів, письменників та істориків ХХ століття, як-от Івана Ільїна, Александра Солженіцина чи Льва Ґумільова. Втім, зараз особливо важливими стають ідеї сучасних мислителів, які підтримують війну і пропонують оригінальні ідеологічні пояснення її причин та наслідків. У листопаді 2022 року видання «Медуза» посилаючись на свої джерела в російській владі, повідомляло, що адміністрація президента запрошує на регулярні зустрічі у Кремлі Александра Дуґіна, Александра Проханова і Ваґдана Баґдасаряна, нібито для формулювання нової ідеології режиму в умовах війни з Україною і Заходом.
З цих трьох осіб прізвище Дуґіна лунало в українській та західній пресі найчастіше. Він відомий як один з головних ідеологів російського фашизму й імперського євразійства, про нього навіть писали як про ідеологічного «сірого кардинала» Кремля і «мізки Путіна». Цей мітичний ореол набрав нових барв у серпні минулого року після вбивства його доньки Дар’ї, яке в Росії трактується як невдала спроба замаху на самого Дуґіна українськими спецслужбами.
Дослідниця сучасного російського націоналізму Марлен Ларуель натомість переконана, що цей образ є радше мітом, створеним самим Дуґіним, який завжди приділяв багато уваги самопіару. Насправді, протягом більшої частини своєї кар’єри Дуґін мав лише опосередковані контакти з російською владою, які час від часу переривались, оскільки він був надто ексцентричним, радикальним і незручним навіть для кремлівського режиму (Марлен Ларуель пише про це у книзі Russian Nationalism: Imaginaries, Doctrines, and Political Battlefields (London and New York, 2019). Справжнє зближення з Кремлем розпочалось лише після початку повномасштабної війни.
Від кінця 1980-х Дуґін був головним промотором праворадикальних і неофашистських ідей в Росії, але саме в цій іпостасі він залишався маргінальним і як політик (у 1990-х він був членом націонал-більшовистської партії і невдало балотувався до Думи), і як ідеолог. Успіх в інтелектуальних колах і доступ до російської влади (переважно до міністерства оборони і консервативних депутатів Думи) йому принесла книжка «Основи геополітики» (1997), яка обґрунтовувала візію міжнародних відносин як споконвічного дуалізму і боротьби між морською і сухопутною цивілізаціями. Якщо у стародавньому світі ці цивілізації репрезентували Карфаген і Рим, то у ХХ столітті це вже були США і СРСР.
Таке розуміння геополітики знайшло прихильність серед російських націоналістичних та консервативних середовищ, оскільки визначало Росію як ключову цивілізацію/наддержаву і надавало їй важливої місії стримування експансії декадентського Заходу, збереження багатополярності світу і захисту традиційних цінностей. Оригінальність дуґінського трактування геополітики полягає також в тому, що він поєднав концепцію геополітики як боротьби двох цивілізацій з фашистською інтерпретацією російської національної ідеї. На думку Дуґіна, Російська Федерація 1990-х років не була наддержавою, а лише уламком старої імперії. Щоб відновити статус ключової наддержави і зберегти багатополярність світу, російський народ має знову усвідомити свою богообраність і цивілізаційну місію та шляхом тотальної і тоталітарної трансформації створити на основі Російської Федерації велику євразійську імперію, яка включала б як мінімум більшість територій колишньої Російської та Радянської імперій.
Україна перебувала в центрі уваги Дуґіна з 2004 року. І в Помаранчевій революції, і в Євромайдані, він вбачав підступну атаку ліберального Заходу на Росію. У 2005 році він створив «Євразійський молодіжний союз» — організацію, що прагнула підготувати молодь для протистояння експансії «кольорових революцій», і що була задіяна у низці антиукраїнських акцій.
Анексію Криму і початок війни на Донбасі Дуґін очікувано зустрів з ентузіазмом. У цих подіях він вбачав не лише нагоду приєднання до Росії нових територій: Криму і так званої «Новоросії», але передусім шлях до реалізації свого фашистського ідеалу: «пробудження» і тотальної трансформації самої Росії, усвідомлення нею своєї цивілізаційної місії і формування євразійської імперії, або «Великої Росії». Ця трансформація мала бути не лише тотальною, але й тоталітарною — її реалізація була б можливою тільки через насильство і кров. У перші місяці війни Дуґін неодноразово закликав не лише до вбивств українців, але і вказував на неуникненність нейтралізації «п’ятої і шостої колони» всередині Росії (Праці Дуґіна з перших місяців війни зібрані у збірці «Украина: моя война. Геополитический дневник». Москва, 2015).
Дуґін запропонував два пояснення війни на Донбасі, що вписували її у контекст значно ширший, ніж історія українсько-російських відносин. З одного боку, ця війна була головним майданчиком геополітичного зіткнення між Росією і Заходом, де Росія вела екзистенційну боротьбу проти лібералізму і світової фінансової олігархії, відстоювала архітектуру багатополярного світу і захищала традиційні цінності. Друге пояснення було містичним і міллєнаристським: війна на Донбасі була «останньою битвою Святої Русі» проти сил пітьми, уособлених «київськими бісами» і західним Сатаною: «Битва за Україну — не політика і навіть не геополітика. Це священна війна, війна Кінця Історії. Вона ведеться на всіх рівнях відразу, але її сутність — фінальне зіткнення сил світу і пітьми. Росіяни — носії Христа, Сина Божого, Світла. Їхні противники — диявольські орди». Обидві інтерпретації трактували протистояння на Донбасі як екзистенційну війну на виживання, яку Росія не може програти.
У 2014–2015 рр. більшість ідей Дуґіна виявились занадто радикальними для російської влади, яка обрала стратегію тимчасового заморожування конфлікту через Мінські угоди і примирення з Заходом. Дуґін, який не змирився з таким розвитком подій, восени 2014 року втратив доступ до ефірів провідних державних каналів, а також був звільнений з Московського університету.
Нове зближення Дуґіна з російською владою розпочалось після початку повномасштабної війни. Наразі важко сказати, чи йдеться про прямий, чи більш опосередкований вплив, але чимало з його ідей, висловлених ще 2014 року, були взяті на озброєння Кремлем: ліберальна опозиція в Росії повністю зачищена; російська держава стає все більш тоталітарною, а суспільство стрімко мілітаризується; російська влада говорить про війну не лише з Україною, але і з Заходом, який начебто хоче нав’язати решті світу однополярну модель і свої ліберальні цінності, які не можуть претендувати на універсальність; нарешті міллєнаристська риторика про священну війну проти Сатани починає з’являтись у висловлюваннях Путіна і особливо Медведєва.
У нещодавній програмній статті, написаній до річниці початку повномасштабної війни, Дуґін не приховує свого задоволення змінами у політиці і риториці Кремля і ще раз повторює свою тезу про екзистенційну війну, яку Росія не може програти. Мінімальною перемогою для Росії має бути збереження контролю над вже окупованими українськими територіями, а гарантією уникнення поразки — російський ядерний арсенал, який у разі потреби має бути застосований, навіть якщо це потягне за собою ядерну відповідь з боку Заходу.
У своєму самопіарі Дуґін праґне представляти себе не лише як ідеолога Кремля, але й як оригінального філософа і теоретика соціальних наук. У дійсності його праці про геополітику, російську національну ідею і війну в Україні є радше псевдонауковими творами, за науковим апаратом і претензіями яких ховаються публіцистичне доктринерство і містичні одкровення релігійного фундаменталіста. Водночас, важко заперечити певну їхню внутрішню логіку і послідовність. Війна проти України є для Дуґіна не лише ціллю, але й засобом тоталітарного перетворення самої Росії, що, фактично унеможливлює раціональний діалог про способи її завершення.
