У попередньому тексті я писала про деколонізацію без невинності: про потребу говорити не лише про українську травму, а й про ті способи, в які колонізовані самі могли бути втягнуті в радянські імперські практики. Якщо «деколонізація без невинності» означає відмову від зручної ролі суто пасивної жертви, то «скромна чарівність імперії» означає спробу зрозуміти, чому імперський порядок міг бути не лише нав’язаним, а й бажаним — не як ідеологія, а як кар’єра, безпека, доступ і звичка.
Йдеться не про симетрію між колонізатором і колонізованим, а про спадок імперії всередині колонізованого суспільства: про ті інституційні й психологічні навички, які дозволяли імперії діяти через підлеглих.
Це, звісно, лише одна з форм взаємодії з імперією. Були люди, які опиралися, саботували, протистояли, йшли у внутрішню еміґрацію або зберігали дистанцію навіть тоді, коли відкритий спротив був неможливим. Різні регіони України також переживали імперію по-різному: через різні досвіди включення, насильства, мобільності, пам’яті й близькості до центру.
Але мене тут цікавить інша, менш героїчна і тому менш зручна зона: повсякденне пристосування до імперського порядку. Ці механізми не є унікально українськими: Фанон, Саїд та інші автори постколоніальної традиції давно писали про те, що імперія діє не лише через примус, а й через бажання, наслідування, престиж і внутрішнє прийняття її ієрархій. Український випадок має власну історичну специфіку, але він теж показує, як імперія залучає підлеглих не лише страхом, а й обіцянкою доступу, безпеки й участі в силі.
Саме в цьому полягає скромна чарівність імперії. Імперія пояснює залучення до насильства безпековими інтересами великої держави або високими ідеалами; ти виконуєш інтернаціональний обов’язок, підтримуєш братній режим, звільняєш поневолений народ. Ця мова особливо добре працює там, де людина сама походить із простору підлеглості, бідності, дефіциту або дискримінації. Тоді навіть тимчасова близькість до центру може здаватися привілеєм, попри крихкість пояснення насильства, до якого вона залучає колонізованих. Імперія не потребує, щоб кожен її виконавець був фанатиком. Їй достатньо, щоб більшість не ставила питань. Людина не обов’язково прокидається з думкою, що служить імперії. Вона просто виконує наказ. Її сила не лише в насильстві, а й у здатності робити власні правила буденними.
Один із прикладів цієї логіки — Зимова війна 1939–1940 років, коли СРСР напав на Фінляндію. У радянській мові, звісно, це не було імперською агресією, а порятунком народу від агресивної буржуазії; для цього навіть було створено маріонетковий уряд. Це було «питання захисту Ленінграда». Радянський солдат, мобілізований із різних республік, зокрема з України, був ресурсом, тілом, яке пересувається за наказом. У цьому сенсі Зимова війна важлива не лише як військовий епізод, а й як школа імперського мислення: чужий суверенітет можна переозначити як загрозу, вторгнення як оборону, а людські життя — як витратний матеріал великої державної мети. Аналізуючи пам’ять українських ветеранів 44-ї стрілецької дивізії, розбитої на дорозі Раате, Пасі Туунанен показує цю подвійність особливо виразно: мобілізовані переважно з Житомирщини радянські українці могли пам’ятати себе насамперед як жертв холоду, командирів і державної машини, але водночас зберігати радянське переконання, що йшли «визволяти» фінський народ від «буржуазного гніту».
Та сама логіка повторилася в Угорщині 1956 року. Коли угорці повстали проти радянського контролю, СРСР відповів танками. Радянська преса подавала Угорське повстання не як спробу суспільства вирватися з-під радянської влади, а як «контрреволюційний» і «фашистський» заколот, який нібито вимагав братньої допомоги з боку СРСР. Цей наратив підсилювали сюжетами про звірства угорців над родинами радянських військових, розміщених в Угорщині. Збіґнєв Войновський припускає, що революція 1956 року і пізніші кризи у соціалістичному таборі мали безпосередній вплив на радянсько-український патріотизм: Угорщина була дзеркалом, у якому радянські українці вчилися або підтверджувати лояльність до центру, або впізнавати небезпечну привабливість іншого політичного майбутнього.
Але саме тут варто поставити незручне питання: що бачив радянський солдат з України, коли входив у Будапешт? Чи відчував він себе учасником окупації? Чи запитував себе: чому угорці не мають права самі вирішувати свою долю? Що, власне, ми тут робимо?
У 1968 році та сама імперська граматика повторилася в Чехословаччині, яку згадують в рамках доктрини Брежнєва або концепції обмеженого суверенітету. У своїй книзі про радянську перспективу на вторгнення Даніел Повольний дозволяє побачити рядового солдата всередині машини пропаганди, де окупація була «братньою допомогою», а насильство — мовою захисту. Радянські солдати не відчували себе окупантами, ба навіть не ставили під питання право Радянського Союзу на вторгнення.
Участь у цій машині не завжди відчувалася як приниження. Іноді вона могла здаватися привілеєм. У пізньорадянській уяві служба за кордоном, особливо в Німецькій Демократичній Республіці, часто сприймалася як життєва удача. Це була «закордонна» служба, доступ до якісніших речей, до простору, який здавався ближчим до Європи. Для людини з радянського дефіциту це могло виглядати майже люксово. Але саме тут і виникає парадокс: країна, з якої люди тікали до Західної Німеччини і яка часто змальовувалася у сірих тонах на Заході, для радянського суб’єкта могла виглядати як простір привілею. Імперська чарівність працювала через доступ до товарів і відчуття вищості над «місцевими» — через належність до країни-переможниці у Другій Світовій.
Після 1991 року ця логіка не зникла автоматично. Незалежна Україна успадкувала не лише інституції, кордони й архіви, а й повсякденні уявлення про владу. Держава й далі часто сприймалася не як спільний інструмент громадян, а як вертикаль, до якої треба мати доступ або від якої треба захиститися. Саме тому бюджетники — освітяни, працівники державних установ та місцевої влади — так легко ставали адміністративним ресурсом. Їх могли змушувати виходити на мітинги чи наказували голосувати за певного кандидата чи кандидатку. Це вже не був сталінський терор. За непослух не висилали в ГУЛАГ. Але залишалася вразливість: можна втратити роботу або створити собі проблеми у майбутньому.
Я пригадую, як уже в незалежній Україні, під час мого навчання в університеті Шевченка, деканат зняв студентів із пар, і спробував організовано відвести нас на мітинг на підтримку одного з політиків. Формально це не було насильством: ніхто не тягнув нас силоміць. Але сама логіка була абсолютно зрозумілою: студентський час і присутність розглядалися як ресурс, яким може розпоряджатися начальство. Наскільки я пам’ятаю, більшість просто не пішла або розійшлася.
Саме тут імперська логіка переходить із великої історії у повсякденність. «Скромна чарівність» імперії полягає не лише в доступі до ресурсів, а й у зрозумілості системи. Імперія приваблює тим, що в ній нібито все ясно: хто господар, де центр, звідки приходить наказ, кому треба коритися, як уникнути неприємностей. Це не свобода, але передбачуваність; не гідність, але спосіб уникнути зайвого ризику; не громадянство, але можливість вижити в системі, яка все одно здається сильнішою за тебе. У такому світі головне питання не «чи справедлива ця система?», а «як у ній жити?». Так імперія домагається найважливішого — не любові, а згоди на її правила. Їй не потрібно, щоб усі були переконаними імперцями. Достатньо, щоб більшість прийняла її порядок як реальність, якої не уникнути.
Імперські окуляри найважче зняти тоді, коли вони видаються не політичною позицією, а критерієм професійності. Одна з найстійкіших форм імперської спадщини — успадкована оптика, через яку центр постає як природне джерело «справжньої» науки, культури й методології, а українське знання легко оголошується провінційним, емоційним або недостатньо теоретичним. Радянська Україна десятиліттями існувала в системі, де іноземна література, закордонні поїздки, академічне визнання й символічний престиж значною мірою проходили через Москву. Тому імперська чарівність працювала не лише через наказ, страх чи кар’єрний доступ, а й через символічний привілей — право знецінювати власне середовище від імені уявного центру. Це не аргумент проти теорії, міжнародної науки чи критичного погляду на себе. Навпаки, без них українська гуманітаристика буде біднішою. Йдеться про інше: про успадкований рефлекс, за яким «універсальне» надто часто приходить із імперського центру, а українське мусить спершу виправдовувати своє право бути знанням.
Та парадокс історії України після 1991 року полягає в тому, що поруч із імперським спадком в Україні існує надзвичайно сильна традиція горизонтальної самоорганізації. Революція на граніті, Помаранчева революція і Революція Гідності показали, що українці здатні творити політичну спільноту не згори, а знизу; не через наказ, а через довіру; не через страх перед начальством, а через солідарність і готовність діяти разом. Це був не просто протест проти конкретної влади. Це було відкидання самої логіки, за якою людина є матеріалом для чужого порядку.
Сьогодні деколонізацію часто уявляють як роботу з назвами, пам’ятниками, мовою й каноном. Усе це необхідно. Але небезпека полягає в тому, що імперія може втратити свої пам’ятники й усе одно залишитися в рефлексах: у ставленні до держави як до начальства, до людини як до ресурсу, до знання як до ієрархії дозволу. Адже імперія живе не лише в наказах, а й у формах, які ми навчилися вважати нейтрально прекрасними. Ми часто милуємося імперіями саме через їхню матеріальну оболонку: центрами Відня, Санкт-Петербурга, Лондона чи Парижа; неокласицизмом, парадними проспектами, колоніальними фасадами, адміністративними будівлями в Азії, Африці чи Латинській Америці. Вони красиві — і саме тому небезпечні як пам’ять. Проблема не в тому, що ми помічаємо красу, а в тому, що краса часто дозволяє не бачити її умов. Бо краса імперської архітектури легко відділяється від праці, насильства, ресурсів і підкорених територій, які зробили її можливою. Ми бачимо симетрію, мармур, колони, «велич», але не завжди бачимо примус, експлуатацію й нерівність, що стояли за цією величчю. Імперія вміє переживати себе не лише в інституціях і звичках покори, а й у нашому захопленні її формою.
Скромна чарівність імперії саме в цьому: вона не обов’язково виглядає як зло для тих, кого залучає. Вона може виглядати як кар’єра, служба, стабільність, доступ, закордонне відрядження, дефіцитний товар, навіть як краса великого міста чи фасаду. Але за цією скромною чарівністю стоїть та сама логіка: людина як ресурс, суспільство як матеріал, держава як господар. Деколонізація без невинності починається там, де ми здатні побачити не лише те, що імперія зробила з нами, а й те, як вона навчила нас бажати її порядку, а іноді й права наказувати іншим. Це не скасовує української травми й не розмиває імперської відповідальності. Навпаки: саме так ми починаємо бачити імперію не як абстрактне зло, а як систему, що виживає через людей, інституції й страхи.
Під час нинішньої війни ця розмова особливо складна: Україна має захищати себе від російської імперської агресії, не перетворюючи деколонізацію на нову мову безневинності чи на повторення старих імперських практик.
