«Ми хотіли представити Голодомор як одну із центральних подій світової історії 1930-х років»
– Нещодавно опубліковано збірник статей за Вашою редакцією «Голодомор у глобальній перспективі». Поясніть, будь ласка, як і коли виник цей задум? Сьогодні трендовим напрямком є контекстуалізація історії України в глобальній перспективі. Чому ця перспектива важлива для історії Голодомору?
– Д. Маттінглі: Ідея цього проєкту виникла під час обговорення у Facebook. Ми з Джоном погодилися, що Голодомор досі надто часто розглядають або як «внутрішньорадянську трагедію», або як суто національну катастрофу, відірвану від ширших глобальних процесів ХХ століття. Саме це обмежує його розуміння.
– Дж. Всетечка: А ми хотіли представити Голодомор як одну із центральних подій світової історії 1930-х років.
– Д. Маттінглі: Тож вирішили організувати міжнародну конференцію, що власне і зробили в Кембриджі у вересні 2022 року, вже після початку повномасштабної війни Росії проти України. У цій новій реальності стало очевидно: Голодомор – це не лише подія українського минулого, а частина глобальної історії імперського насильства, штучних голодів, ідеологічних сліпих зон та міжнародної співучасті через мовчання.
Глобальна перспектива дозволяє побачити Голодомор не як «виняток», а як вузловий момент світової історії ХХ століття поруч із Голокостом, Великим ірландським голодом, колоніальними голодами, пізнішими геноцидами. Водночас вона не розмиває української специфіки, а навпаки – чіткіше показує, що саме Україна стала об’єктом цілеспрямованої політики знищення через голод. Це був не «провал модернізації», а інструмент імперського управління.
– Перший розділ збірки присвячено власне міжнародній реакції на події Голодомору 1932–1933 років. Дві з трьох статей зосереджені на дослідженні того, як саме американські медіа й істеблішмент рефлексували з приводу Голодомору. Адміністрація Рузвельта, журналісти на кшталт Волтера Дюранті та, зрештою, американські комуністи мали різні, часто діаметрально протилежні причини применшувати чи заперечувати Голодомор у США, проте їхні голоси у медійному дискурсі мали взаємопідсилюючий ефект. Наскільки дослідженою нині є ця проблематика?
– Д. Маттінглі: Міжнародна реакція на Голодомор тривалий час залишалася фрагментарно дослідженою. Ми знали окремі імена: Волтер Дюранті, Гарет Джонс, Малкольм Маґґерідж, але не завжди бачили структуру дискурсу, в якій ці голоси функціонували. Наш збірник показує, що в США в 1930-х роках існував своєрідний «консенсус заперечення», сформований з різних, іноді протилежних мотивів. Адміністрація Рузвельта прагнула дипломатичного визнання СРСР і економічної стабілізації. Частина журналістів залежала від доступу до радянських джерел. Американські комуністи й ліві інтелектуали в Європі керувалися ідеологічною вірою в «соціалістичний експеримент» чи напряму залежали від радянської підтримки. Попри різні мотивації, ці позиції взаємно підсилювали одна одну, створюючи інформаційне середовище, в якому масова смерть мільйонів українців ставала або «непідтвердженою», або «перебільшеною», або «тимчасовою труднощами». Саме цей ефект ми прагнули показати – а саме як працювало міжнародне ігнорування винищення України.
– Дж. Всетечка: Медійний дискурс знову привертає увагу дослідників Голодомору. У нових роботах Рея Ґамаша і Генрі Прауна йдеться про функціонування медійного дискурсу та його роль у применшенні, запереченні й приховуванні Голодомору від аудиторії у всьому світі. Достатньо зробити короткий огляд газет 1930-х років, щоб зрозуміти, скільки у світі було інформації про цей голод. І тут ми бачимо парадокс: з одного боку, про голод дійсно було багато інформації, з іншого – це мало вплинуло на те, щоб переконати світових лідерів та уряди втрутитися. Ситуація зі ЗМІ та Голодомором 1930-х років дає уроки для сучасного світу.
«Справа Дюранті – це питання не лише журналістської етики, а й інституційної відповідальності Заходу»
– Чому виявилося так важко позбавити Волтера Дюранті Пулітцерівської премії?
– Д. Маттінглі: Можливо тому, що справа Дюранті – це питання не лише журналістської етики, а й інституційної відповідальності Заходу. Визнати, що Дюранті свідомо брехав чи маніпулював, означає зізнатися в тому, що провідні західні медіа стали співучасниками радянської дезінформації. Пулітцерівська премія – це символ авторитету. Її відкликання означало б не просто перегляд одного рішення, а переосмислення ролі західних еліт у легітимації сталінського насильства. Саме тому опір цьому рішенню такий тривалий.
– Дж. Всетечка: За цією історією стоять величезні зусилля вчених з України, США й інших країн, спрямовані на позбавлення Дюранті Пулітцерівської премії. Покійний американський історик Марк фон Гаґен очолював одну з таких кампаній. У підсумку вона не мала успіху, але це показує, що навіть коли вчені надають незаперечні докази історичних подій, ті, хто відповідає за позбавлення премії, не хочуть виправляти минуле. У цьому сенсі Голодомор є застереженням про те, що відбувається, коли такі події залишаються безкарними. Протягом років дослідникам Голодомору доводилося боротися з наративами на кшталт тих, які поширював Дюранті, пояснюючи, що вони неправдиві. На подолання широкої кампанії дезінформації знадобилося чимало часу. Простіше кажучи, важко позбавити Дюранті премії, оскільки це означає, що хтось має визнати помилку і вжити відповідних заходів. Епоха відповідальності продовжує нас оминати.
– Наскільки помітним є дискурс про Голодомор на Заході, зокрема в США та Великобританії?
– Д. Маттінглі: Він став значно помітнішим, але залишається нерівномірним. У США та Великій Британії Голодомор дедалі частіше визнають як геноцид на політичному рівні, зростає кількість академічних і публічних ініціатив. Але водночас у нас ще дуже багато роботи з інтеграції Голодомору в загальну історичну свідомість. Так, повномасштабна війна Росії проти України змінила ситуацію, зʼявилася зацікавленість в історії України. Адже багато так званих експертів зі Східної Європи та Росії не змогли пояснити, чому Україна не впала у перші тижні повномасштабного вторгнення. Вони не могли пояснити Україну. Захід почав краще розуміти тяглість імперського насильства, де Голодомор – не виняток, а прецедент.
– Дж. Всетечка: Іронія в тому, що намагання Росії підкорити і контролювати Україну через повномасштабне вторгнення привернуло до України дуже багато уваги. Люди з усього світу, які підтримують Україну, хотіли більше дізнатися про її історію та культуру. Багато хто почав читати книги про українське минуле і так дізнався про Голодомор. Певною мірою це сприяло поширенню знань про цю історичну подію у Сполучених Штатах. Однак, швидше за все, більшість населення США нічого про це не знає. Попереду ще багато роботи, щоб знання про Голодомор стали більш відомими у світі.
«Для дослідження Голодомору важливо наполягати на принципі: жодна ідеологія не надає моральної індульгенції»
– Голодомор подекуди знаходив відгук у нацистській пропаганді, але радше як форма дискредитації СРСР (нацистський режим на той час уже й сам планував геноцидну політику). Водночас у повоєнному СРСР публічний осуд часто зосереджувався на нацистських злочинах. У глобальних масштабах можна знайти цілу плеяду геноцидів, вчинених правими або лівими тоталітарними режимами. Чи простежується певна дихотомія, коли серед прихильників правих цінностей більше відгукуються геноциди й воєнні злочини, вчинені лівими режимами, і навпаки?
– Д. Маттінглі: Таку дихотомію справді можна простежити, але я описала б її як політично й культурно сконструйовану асиметрію пам’яті. У ХХ столітті масове насильство майже завжди ставало частиною ідеологічних змагань: злочини опонента охоче висвітлювалися як доказ його «варварства», тоді як злочини «своїх» або близьких за цінностями – виправдовувалися, применшувалися чи зводилися до «складних обставин». Ви абсолютно праві, у своїй пропаганді нацисти використовували Голодомор як інструмент дискредитації СРСР, а не як прояв солідарності з українцями. (Тут також варто пам’ятати, що нацисти проводили в Україні власну політику голоду меншого масштабу, коли місцеве населення голодувало. – Дж. Всетечка). Натомість у повоєнному СРСР пам’ять про війну була побудована для легітимізації та зміцнення влади: нацистські злочини публічно засуджувалися, але замовчувався Голокост, тоді як за згадку про радянські злочини включно з Голодомором можна було потрапити за грати за антирадянську пропаганду.
Це породило й ширший глобальний ефект. Для частини західних інтелектуальних середовищ міжвоєнного та повоєнного часу насильство «лівих» режимів могло здаватися «історичною ціною модернізації» або «деформацією, але не суттю» проєкту. Натомість насильство правих режимів, з огляду на расову доктрину, колоніальний вимір, мову біологічного знищення, частіше осмислювалося як абсолютне зло. У консервативніших колах, навпаки, сильнішим був акцент на злочинах комунізму як на доказі небезпеки утопічних ідеологій і державного експерименту над суспільством. Однак я остерігалася б перетворювати це на просту схему «праві чутливіші до злочинів лівих, ліві – до правих». Насправді ми маємо справу з конкурентними моральними економіками пам’яті, де симпатії визначаються не лише політичною ідентичністю, а й національними наративами, медійними структурами, інституціями освіти, холодною війною, а також тим, які трагедії були «вписані» в міжнародне право та публічний канон.
Саме тому для дослідження Голодомору так важливо наполягати на принципі: жодна ідеологія не надає моральної індульгенції. Масове голодування, спричинене політичними рішеннями – це не «помилка курсу» і не «побічний ефект», а форма насильства, яка має оцінюватися за своїми наслідками, механізмами та намірами. Вихід із цієї дихотомії не в тому, щоб «зрівняти» всі трагедії, а в тому, щоб навчитися говорити про кожну з них без ідеологічних шор, із чіткими етичними критеріями та повагою до досвіду жертв.
«Ми бачимо повторюваний патерн «раціоналізації імперії»: схильність трактувати Москву як «раціонального актора», з яким можна домовлятися»
– Якою мірою сприйняття Росії та її агресивної політики на Заході станом на сьогодні перегукується з подіями Голодомору? Що спільно і відмінного ми могли б виокремити?
– Д. Маттінглі: Сучасне західне сприйняття Росії та її агресивної політики справді виразно перегукується з тим, як у 1932–1933 роках міжнародна спільнота «читала» радянську політику, і насамперед із тим, як вона не хотіла її «читати». Спільність полягає не лише в самому факті насильства, а в механізмах, через які це насильство пояснювали, нормалізували або відкладали до моменту, коли воно ставало очевидним і вже надто дорогим.
По-перше, сьогодні ми бачимо повторюваний патерн «раціоналізації імперії»: схильність трактувати Москву як «раціонального актора», з яким можна домовлятися, а її політику – як набір прагматичних інтересів, а не як послідовну імперську програму. У 1930-х це виражалося в небажанні визнавати, що голод був не просто «провалом», а інструментом політики. Сьогодні подібна логіка довго проявлялася в намаганнях пояснити агресію Росії «розширенням НАТО», «безпековими страхами», «образою», «геополітичними інтересами», тобто мовою, яка часто затирає агентність жертви і не називає насильство насильством. Ніби смерті українців у цій війні – це щось другорядне і це десь дуже далеко, і Росію на це спровокували.
По-друге, є рима в практиках вибіркової моральної уваги: і тоді, і тепер чимало західних інституцій та експертних середовищ демонстрували готовність говорити про «складність» і «контекст», але значно повільніше – про відповідальність. У 1932–1933 роках це було підсилено політичними й економічними міркуваннями (питання дипломатичного визнання, торгівлі, стабільності). У 2014–2022 роках подібну роль відігравали енергетична залежність, бізнес-інтереси, інерція «Ostpolitik», а також давня звичка читати Україну крізь російську оптику.
По-третє, спільним є й те, що інформаційні режими залишаються частиною війни. У 1930-х роках ми маємо радянську цензуру і механізми міжнародного заперечення або применшення голоду, нині – масштабну дезінформацію, маніпуляції, «втому від України», спроби розмити причинно-наслідкові зв’язки і перекласти провину на саму жертву. Змінюються технології, але логіка залишається подібною: зробити насильство «спірним», «неоднозначним», «дискусійним».
Водночас існують і принципові відмінності. Найважливіша – суб’єктність України. У 1932–1933 роках українці були практично позбавлені голосу в міжнародному просторі: держава не була суверенною, дипломатичні канали відсутні, свідчення маргіналізовані. Сьогодні Україна є суб’єктом міжнародної політики, має інституції, медіа, союзників, сильне громадянське суспільство та діаспору, які здатні артикулювати досвід і вимагати відповідальності.
Друга відмінність – видимість злочину. Голодомор був прихованим і заперечуваним: його можна було «не бачити» або робити вигляд, що не бачиш. Натомість сучасна війна відбувається в умовах цифрової фіксації, супутникових даних, глобальної журналістики й документування воєнних злочинів. Це не гарантує справедливості, але суттєво ускладнює повне замовчування. Третя – інституційне поле пам’яті та права. Після Другої світової війни світ отримав міжнародне право, понятійний апарат геноциду, злочинів проти людяності, механізми санкцій, міжнародні суди. Вони працюють недосконало й часто запізно, але сам факт їхнього існування змінює рамку, в якій обговорюються насильство і відповідальність.
Отже, перегук із Голодомором полягає у повторюваних формах імперського мислення та міжнародного «самозаспокоєння», а відмінність – у тому, що сьогодні Україна має голос і союзників, а світ володіє більшою кількістю інструментів називати речі своїми іменами. Але ці інструменти потрібно застосовувати вчасно, бо історія Голодомору нагадує: мовчання й раціоналізація насильства завжди стають частиною самого злочину.
«Радянська держава декларувала турботу про дітей як про «майбутнє соціалістичного суспільства»…, але під час Голодомору ці декларації виявилися порожніми»
– Статтю Метью Д. Полі присвячено долі дітей під час Голодомору. Він порівнює становище дітей під час Голодомору 1932–1933 років із голодом початку 1920-х років. Яка історіографічна цінність цього дослідження? Які ще аспекти дитячої історії Голодомору Ви вважаєте першорядними для дослідження у майбутньому?
– Д. Маттінглі: Історіографічна цінність розвідки Метью Д. Полі полягає насамперед у тому, що він переводить дитячий досвід Голодомору з площини «додаткового сюжету» у центр нашої уваги як ключ до розуміння того, як радянська держава мислила про населення, легітимність і контроль. Порівняння з голодом початку 1920-х років тут є принциповим: у 1921–1923 роках режим, попри репресивність, допускав міжнародну допомогу (в тому числі від «American Relief Administration»), а також визнавав голод як проблему, яку треба публічно адмініструвати. Натомість у 1932–1933 роках держава фактично відмовилася від логіки порятунку, особливо щодо дітей, і віддала перевагу політичній доцільності, контролю інформації й каральним практикам. Саме цей контраст дозволяє Полі дуже переконливо показати: йдеться не про «невдалу політику» чи «кризу ресурсів», а про свідоме рішення влади не допустити механізмів допомоги, які вже існували як прецедент.
Другий сильний внесок цього розділу полягає у тому, що він демонструє парадокс радянського патерналізму. Радянська держава декларувала турботу про дітей як про «майбутнє соціалістичного суспільства», розбудовувала інституції дитинства, мову виховання та опіки, але під час Голодомору ці декларації виявилися порожніми. Дитина в цій логіці була цінністю лише тоді, коли не суперечила потребам мобілізації ресурсів і збереження контролю. Це важливий історіографічний крок: він з’єднує соціальну історію дитинства з історією насильства та державного управління.
– Дж. Всетечка: Однак наратив радянського патерналізму як функції більш широкого радянського експерименту світові актори часто сприймали некритично. Полі порушує це питання і нагадує читачам про важливість дітей у глобальних наративах під час голоду 1921–1923 років та Голодомору 1932–1933 років.
– Д. Маттінглі: Щодо майбутніх досліджень, ми бачимо кілька першорядних напрямів дитячої історії Голодомору. Інституційна мапа порятунку й покарання: як працювали дитячі будинки, притулки, лікарні, міліція/ГПУ щодо «безпритульних», які були практики відбору, виключення, депортацій, «очищення» міст. Тут важливо показати те, як перепліталися гуманітарні й каральні функції. Мікроісторії виживання: дитячі стратегії – обмін, жебрацтво, втечі, мережі взаємодопомоги, роль старших дітей у підтримці родини. Це дає змогу говорити про агентність без романтизації, але й без редукції дітей до пасивних жертв. Цим напрямом займається Ірина Скубій. Психофізіологічні та демографічні наслідки: голод як фактор довготривалої вразливості (здоров’я, розвиток, смертність, репродуктивні наслідки), з обережним залученням міждисциплінарних підходів. Це особливо важливо для розуміння того, як Голодомор «продовжився» у тілі та життєвих траєкторіях поколінь. Пам’ять, мовчання і передача травми в родині: як діти, що вижили, говорили (або не говорили) про пережите; як це формувало поведінкові моделі, страхи, харчові практики, ставлення до держави. Тут дитяча історія природно переходить у трансгенераційний вимір. Порівняльний вимір (не для того, щоб «зрівнювати» трагедії, а щоб точніше схопити специфіку Голодомору): порівняння з іншими політично інспірованими голодами і з різними режимами допомоги/відмови від допомоги.
«Ми дуже хочемо, щоб ця книга вийшла українською мовою»
– Третя частина книги зосереджена на трансгенераційній травмі, породженій геноцидом. Як би Ви резюмували внесок в історіографію Голодомору авторів розділів останньої частини? Які аспекти трансгенераційної травми Голодомору найбільше проявляються до сьогодні?
– Д. Маттінглі: Третя частина (про трансгенераційну травму) робить дуже важливий крок для історіографії Голодомору: переносить розмову з рівня «що сталося» на рівень «як це продовжує діяти» – у сімейних практиках, мовчанні, тілесній пам’яті, у ставленні до держави і майбутнього. Це принципово змінює наш погляд: трансгенераційна травма тут постає не як психологічний «післяефект», а як історичний механізм, через який держава насильства десятиліттями продовжувала впливати на суспільство.
Найпомітніші прояви цієї травми сьогодні – це передусім глибока недовіра до держави, культура мовчання і самоцензури, а також дуже стійкі харчові й побутові практики, пов’язані зі страхом нестачі. Вони часто передаються навіть без прямої розповіді про голод – через застереження, звички, емоційні реакції. Важливо, що сучасна війна знову активізує ці родинні спогади: те, що довго було неозвученим, виходить на поверхню. І в цьому сенсі трансгенераційна травма – це не лише спадок болю, а й ключ до розуміння того, як історія Голодомору продовжує формувати українське суспільство сьогодні.
– Чи планується переклад книги українською?
– Д. Маттінглі: Так, ми дуже хочемо, щоб ця книга вийшла українською мовою. Голодомор – частина глобальної історії, але він насамперед належить Україні. Багато розділів звертаються безпосередньо до українського читача у спосіб, що є водночас інтелектуально вимогливим і глибоко особистісно резонансним. Особливо показовим у цьому сенсі є розділ Ірини Скубій та Росер Альварес «Іспанія, поширення соціалізму та радянські голоди початку 1930-х років». Це справді новаторське дослідження. Воно стало можливим завдяки відкриттям Ірини Скубій і її реконструкції того, як знання про Голодомор циркулювали в Іспанії, а також завдяки здатності авторки у співпраці з іспанською колегою вписати ці знання в ширший геополітичний та ідеологічний контекст 1930-х років. Аналізуючи постаті на кшталт Хосе Ортеги-і-Гассета та Федеріко Гарсії Лорки, авторки показують, як провідні інтелектуали були готові заплющувати очі на смерть мільйонів людей в Україні, аби не поставити під загрозу стратегічні, ідеологічні чи матеріальні зв’язки з Радянським Союзом. Йшлося не про грубе заперечення, а про форму когнітивного дисонансу, зумовленого лівими політичними переконаннями, партійною лояльністю та страхом підірвати те, що багато хто сприймав як альтернативний соціалістичний проєкт.
Особливої ваги цьому розділові надає те, що Ортега-і-Гассет залишається канонічною фігурою для всіх, хто в Україні вивчав філософію. Побачити його заново вписаним у глобальну «моральну економію мовчання» тривожно, але водночас прояснювально. Скубій та Альварес пропонують виважений і нюансований аналіз, який уникає моральних спрощень, але водночас прямо ставить питання відповідальності. Сьогодні цей розділ неможливо читати без паралелей із сучасними дискусіями, в яких частина глобальних лівих знову намагається поєднати ідеологічні зобов’язання з очевидним насильством Росії проти України.
Ця аналітична лінія переконливо перегукується з іншими розділами збірника. Генрі Праун пропонує подібно ретельний аналіз Комуністичної партії США та американських інтелектуалів, які тоді й тепер продовжують функціонувати як моральні авторитети. Рей Ґамаш досліджує геополітичні наслідки міжнародної бездіяльності, показуючи, як глобальні економічні міркування – зернові ринки, надвиробництво, зовнішньополітичні відносини з Москвою – систематично ставилися вище за життя українців. У сукупності ці розділи демонструють, що Голодомор був не лише прихований; його активно «узгоджували» в межах міжнародних політичних, економічних і моральних рамок.
Для українського читача така глобальна перспектива не розмиває національної історії Голодомору. Навпаки, вона допомагає пояснити родинні траєкторії, міграції, мовчання та розриви, з якими багато українців стикаються у власних сімейних історіях. Так, аналіз Богдана Кліда, присвячений переміщенню населення та міграціям, проливає світло на те, чому так багато родин опинилися вирваними зі своїх регіональних контекстів. Дослідження Метью Д. Полі, зосереджене на дитячому досвіді, викриває порожнечу радянського патерналізму саме в той момент, коли він мав би проявитися найвиразніше. А робота Андрія Когута, присвячена масовим операціям каральних органів під час голоду, з ретельною статистичною аргументацією доводить, що масштаби репресій 1932–1933 років можна порівняти лише з Великим терором, що ще раз підкреслює: голод не був ані випадковим, ані наслідком «місцевих перекосів», а був централізовано скоординованим проєктом.
Саме з цих причин український переклад книжки – це не лише питання доступності. Йдеться про повернення цього корпусу досліджень до суспільства, чию історію він осмислює, і про залучення українського читача до розмови, яка поєднує Голодомор із глобальними історіями ідеології, заперечення, відповідальності та травми, водночас безпосередньо звертаючись до викликів сьогодення.
Розмовляв Петро Долганов.
Літературна редакція Ольги Дячук.
У публікації використано світлини з відкритих джерел та приватного архіву авторів.
