Не Украина и не Русь,
Боюсь тебя Донбасс, боюсь.
Це рядки літератора Миколи Домовітова, написані ще у 1960-х роках, якнайкраще передають рефлексії тодішньої української інтелігенції щодо цього регіону. Хоча сам уродженець Пермі, Домовітов аж ніяк не належав до української інтелігенції. Але він працював у Донбасі і добре його знав. У цих рядках три чітко виражені культурні, територіальні, ідентичнісні реальності — Україна, Росія, Донбас. Донбас тут як щось третє. Інше, незрозуміле, загрозливе.
Чи було для Маріуполя місце в цих трьох реальностях? Ані вищезгаданий Домовітов, ані хтось інший про це не писали. Парадокс полягає в тому, що в різні періоди своєї історії Маріуполь був частиною цих трьох ідентичностей, вбирав їхні характеристики, але остаточно так і не зливався з жодною з них. Тому цю тріаду слід доповнити четвертим елементом. Цей четвертий — Маріуполь, але його самосприйняття — нечітке, розмите у трьох цих ідентичностях, не визначене остаточно. Він не протистояв тріаді як інший. Він, мов тінь, маячив з-за «спини» кожної — української, російської і так званої «донбаської».
У політології і геополітиці є таке поняття borderland — пограниччя, специфічна територіальна одиниця, що перебуває в тісній взаємодії з сусідами й вбирає в себе низку їхніх економічних, культурних характеристик. Отже, якщо сам Донбас вважався борделендом між Україною і Росією, то Маріуполь можна було назвати борделендом у борделенді. Пограниччям між Україною, Росією і Донбасом. Ідентичність борделенда — плинна, на перший погляд ним можна легко керувати, але насправді він ніколи не відмовлявся від своїх характеристик пограниччя.
Так було до страшного лютого 2022 року, коли нещасне місто, що пафосно називали «форпостом України на Сході», було випалене вщент тільки за одне — за своє пограниччя, за той самий бодерленд, який стояв на шляху коридору до Криму. Там де степ зустрічався з морем — теплим, лагідним, Азовським, що годувало цілі покоління, аж поки не зявилися металургійні заводи. Та й потім. Але море не винувате. Місто просто опинилося не там і не в тому місці. Місто, якому що тільки не закидали — і неправильну ідентичність, і російськомовність, і низьку національну свідомість. Але чи можна вимагати щось подібне від пограниччя? Зважаючи ще й на те, що більшу частину свого життя Маріуполь гарував на металургійному заводі або ходив у море і ні про яку таку національну свідомість не думав.
Скільки себе пам’ятаю, місто плавило сталь. Це дуже важка робота, після якої мало цікавишся якимись відстороненими питаннями, а тим більше національними. Прийшов після зміни, поїв, і в ліжко. До ранку. Яке там національне питання, з подружнім би впорався! Так могли би міркувати втомлені чоловіки мого міста, якби їх хтось про це спитав. Але ніхто не питав, а вони й не замислювалися. Особливо за радянських часів, коли Маріуполь називався Ждановим, коли, здавалося, заводи вже давним-давно переплавили в єдину масу всіх, хто мав необережність тут оселитися. І українців, і росіян, і навіть греків. Мало кого з них хвилювало, на що саме їх переплавило місто. Вони говорили російською мовою, жили в СРСР і не заперечували, коли десь у паспортному столі, наприклад, їх називали «русскими». Яка різниця? Тоді всі були «русскими». З самого дитинства. І ніхто на це не звертав уваги. Це було природно, як голова, дві руки і дві ноги. І ми, діти і молодь, були «русскими» в нашому радянському Жданові-Маріуполі.
Глухе «Г», «тікав» і «заховав» значення не мали. Вони теж були «русскими». Дід Панас із телепередачі «На добраніч, діти» розповідав українські казки, а отже, був «русским», але із села. Бо українці — це теж такі «русские». «Нерусский» — це не вказівка на національність, це ступінь неадекватності. Фраза «Ти як нерусский» призначалася найзатятішим «чайникам». Фраза «Я тобі по-русски говорю» передувала повторній інструкції для них.
Звичайно ж, передусім «русский» був мовою. Великою, могутньою і — о, пощастило! — рідною. Потім він був казковим, билинним богатирем, Іллею Муромцем, на подвигах якого ми виховувалися. А потім він був відважним, спритним і безшабашним героєм анекдотів (типу, «зібралися якось американець, француз і русский…»), на яких ми перевиховувалися.
Русский — богатир, герой-щасливчик. Русским ми говорили, перемагали всіх ворогів, сміялися і викручувалися з важких ситуацій. Тобто, жили. Бабусі й дідусі із навколошніх сіл плутали русский з українською та грецькою, тобто не вміли говорити, перемагати і викручуватися. Тобто, жити їм залишалося недовго.
Пам’ятаю, як в тому ж радянському дитинстві я раптом дізнався про інших «русских». Це були «русские» з Тульської області. У нас їх називали кацапами. Вважалося, що це не образливе слово. Просто треба ж якось розрізняти «русских-нас» від «русских-їх». Я гостював у них із батьками. Ці «русские» були відкриті й добродушні. Вони відкрито і добродушно дивилися на світ, а коли так дивишся на світ дуже довго, цілими поколіннями, то світ заповзає в тебе, і ти миришся. Миришся з ним і з будь-якою його несправедливістю. Несправедливостей було багато: розбиті дороги, холодна погода, неприручена природа і відсутність ковбаси. Але русские з цим мирилися. Бо цей світ уже давно вліз у них. За ковбасою вони їздили до Москви, розбиті дороги компенсували за гоголівською методикою — швидкою їздою, від холодної погоди грілися горілкою і лазнею, а замість природи приручили мат. У нас мат був злобним вівчуром, що сидів на ланцюгу, і зривався у кого частіше, у кого рідше, але обовʼязково, щоб порвати, розтерзати, вкусити або, принаймні, облаяти. У них мат був лагідним дворнягою, вірним другом, що супроводжував їх усюди і допомагав у всьому. Добрим і шорстким язиком мат вилизував усі інші слова, робив їх простішими, чеснішими й зрозумілішими. І, як і всіх дворняг, мат дуже любили тамтешні дітлахи. Від малого до великого.
Ті «русские» були дуже турботливими. Особливо вони піклувалися про пʼяних. У нас пʼяний перетворювався на тварину, у них — на тотем. Здавалося, вони вірили в те, що, спʼянівши, людина перестає бути простим смертним і стає племінним божеством. І перетворюється на відчутну, живу (а, вірніше, напів живу) сполучну ланку поколінь. Не будеш пʼяний — порветься ланцюг, розсиплеться, зникне рід. Тому п’яному треба як не вклонятися, то ставитися шанобливо. З пʼяними вони поводилися з тактом і розумінням, подекуди навіть як з хворим: «…Тише, тише, не шумитя. Он пьяный спит. Не трогай его, глянь, пьяный же. Не видишь, че ли?.. И не стыдно?»
Тобі, а не йому «стыдно». Бо людина пʼяна, а ти її тривожиш. А ще пʼяному було все можна: «Дык-ведь напимшись, чё взять-то с него», — казали русские, розводячи руками.
Так, ці русские були трохи не такі як ми, але все одно були «нашими». Але недовго, бо часи у країні змінилися. Нам, молоді, нові часи подобалися, і ми підспівували нашим кумирам, звісно, російською: «Время менять имена, настало время менять имена…» або… «Перемен требуют наши сердца… Перемен требуют наши глаза».
Серця й очі вимагали змін, а час вимагав отримання паспорта, у графу «національність» якого я чомусь зібрався вписати «українець». Але паспортистка в ЖЕКу сказала, що прізвище на «-ко» — не аргумент. Національність визначається за батьками, а у тебе, хлопчику, батько — русский, а мати — гречанка.
— А якщо завтра хтось захоче записатися китайцем або американцем, що мені тоді робити? — тиснула на мене паспортистка вивіреною до дрібниць бюрократичною логікою.
І я здався. І записався «русским». І вже в цьому була суперечність. Бо як нам завжди казали, «русские не сдаются». Миряться, але не здаються.
Та я й сам особливо не усвідомлював, чому мені потрібно було бути українцем. Я був далекий від зітхань щодо «соловʼїної мови» і «споконвічних мрій українського народу про незалежність». Ну, у нас всі були далекі від цього. «Соловʼїну мову» я знав так собі. Ну, у нас всі знали її так собі. Адже вчили її у пізньому совку нашвидкуруч, ніби мимохіть, ніби як на додачу.
Історія України у нас була як латка на історії СРСР. Видно, що латка, але треба, щоб була. Хоча б в одному місці, на шві, де Богдан Хмельницький пришив Україну до Росії. І все, і досить, і все інше зрозуміло.
Українська література в окремому товстому підручнику. Але все одно здавалася обмеженою, маленькою і постійно ниючою. Оживала, тільки коли починали ділити панську землю.
І раптом я захотів стати українцем. Дивно. Може, справа в тому, що бути українцем раптом стало стильно, так само, як бути панком або металістом. Але панків і металістів у нас у місті били, і ставати ними я побоювався. А українцем… Чому ж. Вельми достойно, напевно. Не комуняки ж. І, напевно, саме тому, що не комуняки. Бо комуняки в Москві, і від них треба якось відриватися.
Але, мабуть, найголовнішим було те, що «Україна всіх годує». О, це був дуже знаменитий рефрен. За популярністю його можна було порівняти навіть із піснею Цоя «Група крові». Точнісінько так само його можна було почути практично з усіх вікон. Молоді він подобався, бо був модним, драйвовим, трохи дивним і зовсім недавно — забороненим. Старшому поколінню — за те, що мав серйозне пізнавальне значення. Він пояснював порожнечу магазинних полиць.
***
… Я стою на роздачі в заводській їдальні (ми там проходили практику, і їдальня запамʼяталася найбільше) і щедрими ополониками наливаю борщ узбекам, казахам, молдаванам, вірменам, москвичам — по вінця, заправляю сметаною, насипаю кашу гречану з котлетою по-київськи, або по-донбаськи (тоді ще не було різниці), хліб свіженький, чебуреки грецькі, приазовські. Нате, будь ласка, їжте народи-брати, ми щедрі, всіх нагодуємо, напоїмо. Разом зі мною на роздачі метушиться Наташка Савченко з мого класу.
Прибалти, що вже вийшли з їдальні, пригостили на прощання Наташку жуйкою.
— Ух ты! – захоплюється Наташка, поки я під прилавком відкорковую для нас пляшку самогону. — Апельсиновые. Цивилизация. Фабрика «Калев», Таллинн. Когда у нас уже такие будут?
І тут же додає:
— Только когда отделимся! Смотри, нам же выгодно отделиться. У нас же все свое есть — хлеб, чернозем, сталь, уголь. Все себе будем оставлять. Ух, заживем! — Наташка мрійливо потягується.
— Ух, заживем! — повторюю я.
І ми зажовуємо. Український самогон естонською жуйкою.
Наташка Савченко вийшла заміж за Мішу Ягмурджі з сусіднього підʼ’їзду. Їздили вони спочатку на ланосі, потім на фольксвагені, і на лобовому склі висіла іконка Миколая-угодника-Чудотворця та ароматизатор «Ёлочка». Після весілля жили добре, Міша працював в конверторному цеху, заробляв непогано. Говорили вдома по-русски, на Новий рік ставили ялинку і дивилися «Іронію долі», слухали Лєпса, а іноді «Скорпіонз», медляки. Втім, донька Настя слухала не Лєпса, а «Океан Ельзи» та «Без обмежень», і посіла друге місце на Всеукраїнській Олімпіаді з української літератури: її дуже добре викладали, а східняцькі діти демонстрували в ній особливе завзяття. Вони ж бо українці.
Син Юра пішов в «Азов» у 2015 році. За доньку Наташка та Міша раділи, за сина — боялися. І якось трошки соромилися спочатку. Що сусіди скажуть. Все ж таки «Азов». Але потім перестали і боятися, і соромитись. І просто жили, як раніше, як усі. Місто теж жило, як усі. Плавило сталь, їло грецькі чебуреки, і нікому не спадало на думку пояснювати комусь — хто воно, власне, таке. Де воно, чиє. Україна так Україна. Може, і добре, що Україна, особливо після 2014 року. Особливо, коли до Наташі з Мішею куми приїжджали з Донецька. Казали, типа ДНР наша — це дыра, навіть гірше. Кум Витьок так і казав: «Помнишь, Мишаня в детстве, эти горки с ракетой, заходишь в ракету, и думаешь, ну щас если не в космос полечу, так хоть прокачусь весело с горки. А там насрано. В ракете той. В каждой ракете насрано. Всегда!!! Вот так и нам говорили: не жизнь будет у вас в ДНР, а космос, прогулка, катанье. Полезли мы туда, а там насрано, везде насрано. Такие вот дела. А у вас тут ниче, нормалек».
Так і було «нормальок» місто. Аж поки комусь не знадобився коридор. До Криму. Через місто. Тоді виявилося, що місто — не там. Що воно незрозуміле. Маріуполь згорів за своє пограниччя. За те, що завжди був четвертим — там, де всі рахували до трьох.
Наташки, Міші та Насті більше немає в місті.. Де вони — невідомо. Може, в Запоріжжі. Може, в Польщі. Може, під тими руїнами, де стояла заводська їдальня.
Іконка Миколая-угодника-Чудотворця, мабуть, лежить десь у попелі. Поруч з ароматизатором «Ёлочка». Юра загинув в Оленівці. Вже після того, як загинуло його місто.
Чи була ідентичність міста неправильною? Чи було воно надто неукраїнське, щоби бути своїм для України, або надто не-русское для тих, хто прийшов за коридором? Тепер вже немає жодної різниці.
