Пригадую, як у перші тижні війни на фейсбуці між тими, хто вимушено залишив Україну, розгорілася дискусія про те, як же нам всім себе називати? Подорожуючими, переселенцями, туристами, трудовими міґрантами, номадами, біженцями? Мені запам’ятався коментар однієї жінки, яка поетично запропонувала називати це великою подорожжю, в якій українці як люди світу набудуть нових знань, з якими пізніше повернуться в Україну. Різні коментатори бачили це по-різному, але багато зійшлися в одному: ким українці не є — так це біженцями.
У цьому відмежуванні був, як мені здалося, по-перше, порив проаналізувати власний досвід поза досвідами «іншого» біженства, зокрема, з колишніх західних колоній, звідки люди втікають від війн, бідності, насильства і бездержавності. По-друге, потреба наголосити собі й іншим, що це — не втеча. Принаймні, не тільки. Для просто втечі тут забагато гідності, суб’єктності й активної злості.
Пригадую також свій досвід усного перекладу, у Швеції, для місцевих бюрократів, у березні 2022 року, коли чи не кожна друга жінка з України просила мене сказати працівникам міґраційного офісу, що вона не хоче подаватися на статус біженства, бо поки житиме в Швеції, планує працювати, а також часто повертатися в Україну. Типовий статус шукача притулку не передбачає доступу до робочого ринку (у більшості країн, окрім скандинавських), як і можливості регулярно повертатися на батьківщину. Саме це лякало наших нових еміґрантів найбільше, і саме тому вони відмовлялися від юридичного статусу біженця (пізніше, правда, виявилося, що отримати вони його не могли, навіть якби хотіли). Крім юридичних обмежень, їх також лякав онтологічний тягар цього слова на власному житті.
Активація Європейським Союзом тимчасової директиви відкрила для українців можливості, які не були доступні іншим групам біженців — право на роботу, освіту, школи і садки для дітей. Але водночас і поглибила їхню невизначеність: статус тимчасового притулку — це щось середнє між шукачем притулку і статусом біженця, який відкриває доступ до системи соціального добробуту — основи західних демократій. Оскільки директива обмежена трьма роками — до 4 березня 2025 року, і ніхто не знає що буде далі, можна тільки уявляти рівень невизначеності, які чотири з половиною мільйонів українців, які зараз мають статус притулку в ЄС, переживають сьогодні.
Той факт, що люди з України не хочуть, щоб їх називали біженцями, добре розуміють у західній академії, де про нашу теперішню міґрацію не так багато досліджень. Це те, що легко сприймається і не вимагає додаткових пояснень: право суб’єкта на самоназву належить до морального імперативу, засвоєного зі шкільної парти.
Але як тоді?
Інколи для того, щоб зрозуміти щось про себе, можна спробувати довідатися, що інші розуміють про нас. Як називають сьогодні наших нових «еміґрантів», скажімо, у Польщі?
За моїми спостереженнями, їх найчастіше називають не біженцями, не міґрантами, а просто «українцями» (хоча в академічних статтях і в бюрократичних коридорах, звісно, вживається слово uchodźcy, але, все-таки, на порядок рідше). І хоч це, звичайно, тільки припущення, мені здається, що відсутність у польській мові спеціально придуманих слів на позначення українського переселення є свідоцтвом соціальної близькості поляків до України і українців. Немає сенсу придумувати щось нове, бо йдеться про українців, яких вже перед великою війною в Польщі було близько двох мільйонів. Тих самих українців, девʼять мільйонів яких перетнуло Польщу транзитом до інших країн у березні-квітні 2022 року, з яких понад півтора мільйона залишилися в країні (з осені 2023-го ця цифра зменшилася до майже мільйона на користь Німеччини).
Ми досить добре знаємо, хто залишається у Польщі, при тому, що кордони всіх країн ЄС, а також Норвегії, Швейцарії, Ісландії і Сполученого Королівства, досі відкриті. Їх усіх об’єднує одна загальна риса: близькість до українського кордону і можливість — принаймні для жінок — повернутися в Україну тоді, коли вони самі це вирішать. Дехто з них це вирішує кілька разів на місяць. Інтенсивність руху через кордон можна дуже добре бачити на західному вокзалі Варшави, де кількість автобусів до України і з України — тільки встигати ловити поглядом.
Бути українцем, і зокрема, українцем в Польщі — це майже власна назва, річ у собі. Це про особливий досвід темпоральності; це і про Волинь, і про будівництво автострад після вступу Польщі до ЄС — в одному; це і про зневагу до імперськості Росії і про страх перед нею, який переплавлюється, сублімується через допомогу тим, кого вона методично вбиває.
Між поляками і українцями сьогодні, без сумніву, існують лабіринти напружень, різниць, і символічних кордонів, але краще туди не входити без потреби. І чого вже точно варто уникати — це спроб пояснювати сьогоднішню динаміку стосунків через традиційні історичні, етнічні, культурні і національні лінії поділів.
Багатьом, а особливо людям з хорошою уявою і певним знанням історії Східної Європи, сьогодні зрозуміло, про що цей новий український екзодус і хто його учасники, без додаткових слів і означень. Кілька місяців тому, один з моїх польських знайомих, дизайнер з Варшави, який закинув кар’єру і переключився на цілодобову допомогу Україні сказав мені: «Я не знав про вас нічого до 2014 року, і коли анексували Крим, я не міг в це повірити. Щоби хоч щось зрозуміти, я почав читати історичні книжки. На сьогодні я прочитав, напевно, зо двісті книжок про історію нашого регіону, і зрозумів так багато, що більше не можу жити звичайним життям». З першої хвилини російського вторгнення від допомагає нашим лікарям, матерям з немовлятами, військовим, хворим, пораненим, старим — грошима, збором коштів, перекладами, наданням житла, їжею, донорством крові, посередництвом, контактами, тобто всім чим можна собі уявити, і весь відчуває, що цього замало. Якось ми слухали з ними свіжі переклади Грицька Чубая польською, в Українському домі у Варшаві, і я подумала, що до якогось моменту нам потрібні слова, щоб назвати, означити Іншого, але після певних досвідів — це називання втрачає свою функцію. Розрізнення ще може існувати у мовчазній внутрішній реальності, але воно вислизає зі свідомості і активної мови.
Можливо саме з цього спостереження за польськими словами, ми зрозуміємо чи потрібні нам нові самоназви, залежно від того наскільки близькими чи дистантними ми здаватимемося самим собі і своїм ближнім по спільноті.
Пошук слів для певного досвіду є також способом його проживати. Особливо якщо цей досвід повторюється покоління за поколінням, хвиля за хвилею. За пошуком слів може лежати запит на творення майбутнього. Чим, все ж таки, якщо не втечею і не біженством, є це велике переселення, зроблене на такій кількості втрат і з розмитими горизонтами днів? Я ризикнула би припустити, що воно є переправою на інший бік ріки, через темні води, де весляр завжди із закритим обличчям, і ніхто не знає його імені. Спроба перенародження, хай і напів свідома, хай і зроблена наосліп. Хто знає, чи це не найкраще що могло трапитися, після того, як найгірше уже було.
